Велоспорт

Тривалий час гонщики використовували велосипеди-"павуки" з великим переднім колесом і маленьким заднім. Їзда на яких була надзвичайно складною і вимагала дуже хорошої фізичної підготовки, оскільки на кожній ямці на дорозі велосипедист втрачав рівновагу.

Велосипед-"павук" вагою 60 кг було сконструйовано у 1800 р. кріпаком Артамоновим. Винахідник зробив успішний пробіг на своєму велосипеді з уральського села Верхотуру до Москви (близько 2 000 км). У цю подорож кріпака Артамонова відправив його господар - власник заводу, який забажав здивувати царя Олександра I «дивовижним самокатом». За винахід велосипеда Артамонову та його родині було даровано свободу.

На зміну «павукам» прийшли нові велосипеди-«кенгуру».
У 1855 р. винайшли порожнисті пневматичні шини, які мали шалений успіх і стали відразу встановлюватися на велосипеди. Після їх установки їзда стала більш комфортною і швидкою. Після цього з'явився абсолютно новий електровелосипед, який дозволяв їхати зі швидкістю 20 км/год і при цьому не крутити колеса.

До кінця 70 -х років ХІХст. почали будувати велотреки для різного виду змагань. Окрім піщаного покриття, для треків використовувалася глина, шлак, асфальт, трава і цемент.

Наприкінці ХХ ст. швидкість пересування зростає до 70 км/год, що зумовило появу віражів з нахилом від 20º до 35º.

Найпершим велогонщиком був англієць на ім'я Джеймс Мур. Перша гонка дистанцією 200 м пройшла 31 квітня1868 року в парку Парижа під назвою Сент-Клоу.

Через рік Джеймс Мур переміг в більш значній гонці - 120 км від Руана до Парижа. Його швидкість становила 11 км / год, що було справжнім рекордом для того часу. У 1872 р. такі змагання були проведені у Берліні.

Гонщики стали ділиться на аматорів, професіоналів і незалежних велосипедистів. Для гонок починають використовувати не тільки призначені для цього доріжки, а й звичайне шосе.

У Чикаго в 1893 р. був організований перший чемпіонат світу для спортсменів-аматорів на треку.

З 1895 р. проводяться чемпіонати світу для професіоналів. Перша шестиденна гонка для професіоналів була проведена в 1896 році в США.

У 1900 р. створено Міжнародний союз велосипедистів (UCI).

Професійні велоперегони почали проводити наприкінці ХІХ ст. у Франції, де велосипедний спорт був найбільш розвинутий. Великої популярності набули перегони Бордо-Париж, Париж-Рубе, Париж-Тур.

З 1902 р. упродовж 11 років велогонку Бордо-Париж організовувала, фінансувала і висвітлювала популярна французька газета „Ле Вело”.

У 1903 р. з ініціативи працівника іншої газети („Л’Ото”) Лео Лефевра її власник, бувший велогонщик Анрі Деграндж запропонував своє бачення „престижної велогонки світу”: тривалість перегонів 19 діб; 6 етапів з відпочинком між ними від одного до чотирьох днів; загальна довжина перегонів близько 2500 км. 1 липня 1903 р. з передмістя Парижу до Ліона (перший етап – 467 км) стартували 60 велогонщиків у першій „Тур де Франс”. На подолання цього етапу знадобилося не менше 20 годин. До фінішу багатоденної гонки дійшли лише 20 велосипедистів. Першим переможцем „Тур де Франс” став 32-річний Моріс Гарен. Загальну дистанцію 2428 км від подолав за 94 години 33 хв.

Успіх гонки Le Tour de France став великим успіхом і для газети L’Auto, кількість передплатників якої зросла з 25 тис (до Туру) до 65 тис після Туру; у1908 р.їх кількість становила 250 тис.

Гонка 1904р. супроводжувалася хуліганськими вчинками деяких глядачів. Після того як проїзджали їхні кумири, вболівальники заважали іншим спортсменам продовжувати гонку (зводили на шосе барикади, нападали на гонщиків, розкидали на дорозі цвяхи та інші гострі предмети). Лише втручання Французького союзу велоспорту врятувало гонку від краху. Після вивчення подій навколо перегонів Союз дискваліфікував чотирьох велогонщиків, які фінішували першими, звинувативши їх у „сприянні хуліганським вчинкам”. Переможцем об’явили 19-річного Анрі Карне. Окрім цього були внесені зміни до правил проведення перегонів у 1905 р.: відмінили їзду у нічний час; до маршруту перегонів вперше включили гірські перевали.

З того часу перегони „Тур де Франс” почали набувати все більшої популярності і не проводилися лише під час першої (1915 – 1918 рр.) та та другої (1940 – 1946 рр.) Світових воєн.

Найбільша загальна довжина траси перегонів „Тур де Франс” (понад 5000 км.) і кожного з етапів (понад 300 км) була в період 1911–1929рр. У подальшому спостерігалась тенденція зменшення як загальної довжини траси, так і довжини етапів. З 1990 р. загальна довжина траси складала 3500 – 3900 км, що поділяються на 21 етап. Зокрема, у 2005 р. загальна довжина траси становила 3607 км. Найдовший із 21 етапів становив 239,5 км, а найкоротший – 19 км. Призовий фонд становив 3 млн євро, у т.ч. нагорода за перемогу у загальному індивідуальному заліку – 400 000 євро.

Щоб отримати більші прибутки від спонсорів та рекламодавців організатори „Тур де Франс” змінюють її маршрут, у т.ч. з заїздами до сусідніх країн. Наприклад, у 2005 р. два етапи проходили по території Німеччини. Головною особливістю гонки є те, що кожний етап проводиться на новому місці з великою кількістю безпосередніх і опосередкованих учасників:

· ≈ 200 велогонщиків;

· 600 – 700 осіб забезпечують організаційне, матеріальне і медичне обслуговування;

· понад 600 акредитованих кореспондентів;

· понад 600 представників радіо і телебачення;

· біля 2000 робітників, які забезпечують рекламу на колесах;

· 15000 поліцейських;

· 35 мотоциклів ескорту;

· 1500 офіційних транспортних засобів „Тур де Франс”;

· Сотні тисяч вболівальників у стартових і фінішних містечках та уздовж трас.

Стартові і фінішні містечка облаштовуються збірними трибунами для вболівальників і офіційних осіб. Спеціальні бригади робітників встановлюють їх, розбирають, перевозять на місце наступного старту і фінішу, і знову монтують.

На обладнанні, технічному транспорті, велосипедах і комбінезонах велосипедистів розташовується реклама різноманітної продукції перш за все виробників товарів, що пов’язані з випуском і експлуатацією велосипедів.

Символами велогонки є майки різного кольору і рисунку. В 1919 р. з ініціативи А.Дегранжа лідера перегонів у загальному заліку стали одягати у жовту майку (колір паперу його газети „Л’Ото”).

З 1933 р. майкою в горошок стали виділяти лідера в подоланні гірських етапів. За подолання кожного підйому в залежності від його складності нараховують від 3 до 20 очок. Хто набирає найбільше „гірських” очок, той отримує титул „короля гірських трас”. З 1975 р. відзнакою «короля гірських трас» стала майка в червоний горошок. Кольори майки були запропоновані тодішнім спонсором Тур де Франс, шоколадом PoulainChocolate, і відповідали кольорам популярного продукту.

У 1953 р. запроваджено зелену майку. Нею виділяють того, хто набере найбільшу суму очок. На кожному етапі залікові очки нараховуються першим 25 велогонщикам.

У 1975 р. введено білу майку – відзнаку для найкращого молодого велосипедиста, якому до 1 січня поточного року, в якому проходить гонка, не виповнилося 25 років. У 2005 р. білу майку „Тур де Франс” завоював молодий український гонщик Я.Попович, який виступав у складі американської команди „Діскавері Ченнел”.

Найбільш агресивному гонщику етапу (за кількістю атак, за час знаходження у відриві від пелетону (основна група гонщиків)) на наступний день вручають спеціальний номер – білий на червоному фоні (замість звичайного чорного на білому фоні) – з 1959 р.

Велика популярність перегонів „Тур де Франс” змусила організаторів розробити кваліфікаційні вимоги до команд-учасниць. Нині до гонки допускається 19 найкращих професійних команд по 9 велосипедистів у кожній (В 2014 р. в 101-их перегонах "Тур де Франс" взяли участь 18 команд UCI ProTeams і 4 професійні континентальні команди).

Популярність гонки забезпечують найбільш яскраві представники професійного велоспорту. Серед них – французи Ж.Анкетіль і Б.Іно, бельгієць Е.Меркс, іспанець М.Індурайн. Цих чотирьох гонщиків об’єднує те, що завдяки високій майстерності та яскравим індивідуальним особливостям кожен з них зміг п’ять разів виграти гонку „Тур де Франс”: Ж.Анкетіль – в 1957 і 1961 – 1964 рр.; Е.Меркс – у 1969 – 1972 рр. і 1974 р.; Б.Іно – у 1978, 1979, 1981, 1982, 1985 рр.; М.Індурайн – у 1991 – 1995 рр. Найбільш яскравий слід у „Тур де Франс” залишив американський велосипедист Ленс Армстронг, у якого в жовтні 1996р. лікарі виявили рак яєчка, що дав метастази в легені і, навіть, в мозок. Після операції і багатомісячного лікування Армстронг тріумфально повернувся у великий спорт, вигравши одну з найпрестижніших багатоденних велогонок серед професіоналів – „Тур де Франс”. У подальшому він підряд вигравав цю гонку ще шість разів. Після сьомої підряд перемоги у „Тур де Франс” у 2005 році Армстронг заявив про завершення кар’єри професійного велогонщика. Армстронг очолює створену ним організацію по поротьбі з раковими захворюваннями, яка отримала 52 млн доларів на потреби хворих раком лише від продажу фірмових браслетиків від Ланса.

Великою популярністю у професійному велоспорті користуються також багатоденні велоперегони по Італії („Джіро Італія” – проводяться також з 1903 р.) та Іспанії („ Вуельта Іспанії” – з 1935 р.).

Джіро д'Італія – багатоденна велогонка, яка проводиться щороку (травень-червень) в Італії з 1909 р. З 1988 р. Джіро д'Італія проводиться також для жінок та для юніорів.

В умовах жорсткої боротьби за читачів, головному редактору розділу про велоспорт італійської спортивної газети Gazzetta dello Sport Армандо Куні, прийшла ідея створити велогонку для залучення передплатників до видання. 7 серпня 1908 Gazzetta dello Sport на першій смузі свого номера оголосила, що в 1909 році відбудеться перший багатоденна велогонка Джіро д'Італія. Газета виділила 3000 лір для преміювання переможця, а італійський союз велосипедного спорту ще 14000 лір.

Перша Джиро д'Італія стартувала 13 травня 1909 в 14:53 за місцевим часом в Лорето, фініш відбувся в Мілані.

Всього було проведено 8 етапів загальною довжиною 2488 км. До фінішу в Мілані з 127 гонщиків дісталися тільки 49. Першим переможцем гонки став італієць Луїджі Ганна, він отримав за це 5325 лір, а останній класифікований отримав 300 лір. Для порівняння, Армандо Куні, отримував щомісячну зарплату 150 лір.

Як і у Тур де Франс, під час проведення Джіро дІталія спортсмени отримують лідерські майки різного кольору.

Рожева майка – найпрестижніша, вручається лідеру генеральної класифікації, аналог жовтої майки Тур де Франс. Запроваджена у 1931 р.

«Боніфікаційні» секунди – вручаються трьом спортсменам, які першими перетнули лінію фінішу кожного етапу (20 – першому, 12 – другому, 8 –третьому), і віднімаються від їхнього загального часу.

Біла майка – вручається найкращому молодому гонщику, якому станом на 1 січня поточного року не виповнилося 25 років. Запроваджена у 1976 р. (вручалася гонщикам до 24 років). У 1994 р. її було скасовано, а у 2007 р. введено знову.

Червона (малинова) майка – вручається гонщику, який отримав найбільшу кількість очок у спринтерському заліку. Запроваджена у 1967 р. Спринтерські очки нараховуються в залежності від рельєфу етапу (від 1 до 25 очок)

Зелена майка – вручається найкращому гірському гонщику. Запроваджена у 1947 р.

Блакитна майка – вручається гонщику, який отримав найбільшу кількість очок (від 1 до 8 за кожен фініш) у проміжних фінішах, які не були кінцевої точкою дистанції. Вперше з’явилася у 1989 р.

Джіро д'Італія 2013 р. 20 етапів, Час переможця: 79:23:19, Кількість учасників: на старті – 207, на фініші – 168.

Вуельта Іспанії – багатоденна велогонка, яка вважається третьою за важливістю і складністю в світі після Тур де Франс та Джиро д'Італія. Започаткована у 1945 р.

У 2011 р. від України брали участь Володимир Густов та Руслан Підгорний.

Колір майки лідера з усіх велогонок відрізнявся найбільшою нестабільністю.

У 1935 р. майка була помаранчевою, у 1941 р. – білою, у 1942 р. – знову помаранчевою, у 1945-50 рр. – білою з горизонтальною червоною смугою, у 1955-97 рр. – жовтою, у 1998 р. – золотистою, з 2010 р. – червоною.

Крім червоної майки, спортсмени можуть отримати зелену майку (лідер у генеральній класифікації за кількістю очок), майку у горошок (найкращий гірський гонщик), білу (лідер у комбінованій класифікації), жовту (команда-лідер).

Вуельта Іспанії 2013 р. 21 етап, Дистанція – 3319,1км. Переможець – Кріс Хорнер (США)

З 1927 р. проводяться чемпіонати світу серед професіоналів з шосейних велоперегонів. З того часу професійний велоспорт став зміцнювати свої позиції в світі. До 1965 р. він, як і аматорський велоспорт, розвивався під егідою Міжнародного союзу велосипедистів (UCI), який було засновано в 1900 р. В 1965 р. в структурі (UCI) було сформовано Міжнародну федерацію професійного велосипедного спорту (FIPC), що сприяло більш активному його розвитку [Все о спорте, 1978]. Позитивні зміни МОК у ставленні до професійного спорту дозволили UCI на початку 1990-х років узаконити відкриті змагання з велоспорту, а з 1996 р. прийняти рішення щодо єдиної ліцензії для велосипедистів, так званого паспорта велосипедиста.

Участь у розглянутих змаганнях можуть брати лише провідні команди, які повністю укомплектовані спортсменами-професіоналами. У залежності від категорії гонки і місця, яке посідає у ній спортсмен, йому нараховуються рейтингові очки.

Міжнародна федерація професійного велосипедного спорту складає щорічні рейтинги велогонщиків-професіоналів на основі їх участі у змаганнях, котрі поділені на класи. У 2003 р. було рейтинговано понад 2000 велосипедистів, у т.ч. 27 українських гонщиків-професіоналів (Ярослав Попович – 32-й; Сергій Гончар – 64-й).

Професійні команди, або як їх називають у велоспорті спортивні групи, формуються з гонщиків, яких умовно можна поділити на чотири категорії: лідери, фінішери, гірські гонщики і грегарі („чорноробочі”). Кожна команда формується навколо одного-двох спортсменів-лідерів, які здатні добитися індивідуального успіху. Вони особливо успішно виступають в гонках на час (Ж.Анкетіль, М.Індурайн, Л.Армстронг та ін.), дещо гірше на гірських етапах та у боротьбі на фінішних відрізках етапів. Наступна категорія гонщиків – фінішери або спринтери. Їх у команді також має бути один-два. Коли один з таких гонщиків приходить на фінішний відрізок етапу у загальній групі, то є висока ймовірність того, що він буде першим, або принаймні в числі призерів.

В кожній багатоденній шосейній велогонці, є від чотирьох до семи складних гірських етапів. Тому без одного-двох велогонщиків, які успішно можуть виступати в подоланні гірських етапів команда не може розраховувати на успіх.

Решту гонщиків складають так звані грегарі, які повинні допомагати лідерам якнайкраще виступити у генеральній класифікації, спринтерам − підготувати умови для вирішального спурту на фініші. Вони повинні бути дуже хорошими гонщиками, оскільки їм часто приходиться працювати набагато напруженіше, ніж лідерам. Лідерів необхідно прикривати від зустрічного вітру, від блокувань суперниками, постачати їм харчування (вода, енергетичний напій, калорійні батончики тощо) навіть, віддавати при необхідності велосипед, а самим очікувати під’їзду технічки і потім наздоганяти пелетон.

Заробітна плата професійних велогонщиків залежить переважно від їхнього рейтингу у світовій класифікації. На початку 1980-х років видатний італійський гонщик Ф.Мозер першим серед велосипедистів отримав за контрактом заробітну плату 1 млн доларів на рік. У 1996 р. п’ятиразовий переможець найпрестижнішої серед професійних велогонок „Тур де Франс” М.Індурайн отримав пропозицію від фірми ОНСЕ укласти угоду вже на суму 10 млн доларів на рік. Зрозуміло, що така заробітна плата доступна лише для окремих мегазірок професійного велоспорту. Проте, прибутки кваліфікованих професійних велогонщиків, як і в інших видах професійного спорту, мають стійку тенденцію до зростання починаючи з 1970 – 1980 рр.

У 2009 році загальний бюджет 39 професійних команд становив 235 млн. Євро. У 2012 році загальний бюджет 40 команд (18 команд UCI Pro і 22 команди UCI Professional Continental) склав вже 321 млн. Євро, згідно зі звітом аудиторської компанії Ernst & Young. Така статистика говорить про те, що спонсори і партнери продовжували збільшувати інвестиції в професійний велоспорт. У 2012 році у 40 команд був 61 великий спонсор, що забезпечив 73% доходів команд. Цей показник збільшується до 95%, якщо додати всіх інших спонсорів.

Середній річний дохід велогонщика команди UCI Pro виріс за три роки з 190 тис.євро до 264 тис. євро в 2012 році. Офіційні доходи велогонщиків протягом 10 років різко зросли: 2002 р.- 100 тис. євро; 2009 р. - 190 тис. (на 90% за 7 років); 2012 р. - 264 тис. євро (на 39% за 3 роки). Середні зарплати можуть бути не дуже хорошим показником, тому що є гонщики (Канчеллара, Кавендіш, Віггінс та інші зірки), які отримують у кілька разів більше за інші гонщиків. Швидше за все, гонщики в основному отримують 130 тис. євро на рік (UCI Pro) і 60 тис.євро (Pro-Continental). Що стосується жінок і велогонщиків рівня Continental, то там виступає багато «добровольців», які отримують дуже маленькі зарплати.

У 2009 р. тільки 15% гонщиків отримувало зарплату менше 40 000 євро на рік, а в професійних континентальних командах більше не залишилося гонщиків, які отримували б менше 27500 євро на рік. Окрім офіційної зарплати є надбавки, призові, корпоративні заходи, особиста реклама та спонсори, і так далі.

Мінімальні зарплати згідно з правилами UCI на 2012 рік:

- Команда рівня PRO: мінімальна зарплата в країні реєстрації команди або мінімум 30 тис. євро (24 тис. євро для молодого професійного велогонщика).

- Команда рівня PRO CONTINENTAL: мінімальна зарплата в країні реєстрації команди або мінімум 27 500 євро (23 тис. для молодого професійного велогонщика).

- Жінки і команди рівня Сontinental: мінімальна зарплата в країні реєстрації команди; сума, встановлена ​​національною федерацією; мінімальна сума, встановлена ​​в ході переговорів між державними властями і велосипедної федерацією цієї країни.

Професійний велоспорт найбільш розвинутий і найбільш популярний у Європі. Відповідно і найбільша кількість професійних велосипедних команд базуються у європейських країнах: Бельгія – по 9–11; Іспанія, Італія, Голландія, Португалія, Франція – по 5–7. Досить розвинутий професійний велоспорт у США (в різні роки функціонувало від 5 – до 7 кваліфікованих професійних команд) і Колумбії.