Як вид спорту хокей сформувався у Канаді у 70-х роках ХІХ ст

В 1870-рр. хокей з шайбою в Канаді був обов’язковою грою для всіх спортивних свят. Особливо популярним він був серед канадських студентів. Саме студенти Монреальського університету в 1879 р. сформували перші 7 правил гри в хокей з шайбою. Роль воріт стали виконувати два камені на льоду, за допомогою яких були визначені розміри простору, в яке можна забивати шайбу. Встановлено, що перший офіційний матч з хокею відбувся в Монреалі на катку "Вікторія" 3 березня 1875 р.: команди складалися з 9 чоловік, гра велася дерев'яним диском, були використані і ворота, а захистну екіпіровку запозичили з бейсболу. В 1879 році канадець У.Ф. Роббертсон уперше сформулював правила гри в хокей, вперше запропонувавши застосувати для гри гумову шайбу, привівши тим самим історію виникнення хокею на більше офіційний рівень.

Появу в США історики повязують з ім'ям канадського студента, який у 1883 р. організував у Балтіморському університеті хокейну команду і запросив потім канадську команду з Квебека на товариську зустріч.

В 1885 в Монреалі була заснована Аматорська хокейна Асоціація.

Перші офіційні правила гри в хокей з шайбою були видані в 1886 р. Автором нового кодексу правил став канадець Р. Сміт. Згідно правил, кількість гравців на полі зменшилось до сіми. Весь матч команда проводила в одному складі, і вкінці гри всі гравці ледт пересувались по майданчику, адже заміняти можна було лише того гравця, який отримав травму, (в кінці періоду, з дозволу суперників). У тому ж 1886 р. була проведена перша міжнародна зустріч між канадською і англійською командами (перемогли канадці). Гра в хокей ставала настільки популярною, Чемпіонати стали проводити щорічно, і у 1893 р. генерал-губернатор Канади, британець лорд Фредерік Артур Стенлі придбав за 10 гіней (48,67 дол.) кубок, схожий на обернену піраміду зі срібних кілець – для вручення чемпіону країни. Так появився легендарный трофей - кубок Стенлі. Спочатку за нього боролися аматори, а з 1910 р. і професійні команди.

Згодом хокей поширився по всій Канаді і став дійсно національним видом спорту. Вже у 1899 р. у Монреалі було збудовано перший у світі палац спорту зі штучним льодом. Він вміщав 10 тис глядачів. Рішення про його будівництво було прийнято після першого у світі матчу між збірною Канади і збірною Англії, що відбулася в 1886 року. Так само, в 1899 р. в Канаді з'явилася Канадська Любительська Хокейна Ліга. Там же, до речі пройшла й перша професійна гра.

У 1900 р. канадець Френсіс Нельсон винайшов сітку для воріт, зроблену з риболовної мережі. Це було важливе нововведення, яке дозволило назавжди закрити питання: а чи був гол? Пізніше на ворота почали вішати металеву сітку. Вона була міцною, але після удару шайба відлітала назад і іноді травмувала воротаря або гравця, який знаходився біля сітки. Цей недолік змогли виправити другою сіткою, зробленою з мотузки, яка натягувалась всередені воріт для пом’якшення удару. Сьогодняшня сітка об’єднує в собі дві сітки. Встановлено сучасні розміри хокейних майданчиків (61 х 30 м). Час гри розділили на 3 періоди по 20 хв. кожен, склад польових гравців скоротили до 6, почали практикуватися заміни. Металевий свисток судді від холоду прилипав до губ, тому його замінили на дзвіночок., а пізніше і пластмасовий свисток. Тоді ж ввели вбрасування шайби (раніше суддя руками просував клюшки суперників до шайби, що лежить на льоді і давши свисток, відїзжав в бік, щоб не отримати удар клюшкою. У 1929 р. воротар Клінт Бенедикт із «Монреаль Мерунз» вперше надів маску, воротарям дозволено було здійснювати стрибки при спробі відбити шайбу.

Перша професійна ліга з хокею створена в Америці у 1902-1903 рр. В 1902 р. створена Західна хокейна Ліга Пенсильванії (Western Pennsylvania Hockey League) - перша хокейна Ліга, яка залучала професійних гравців. В 1904 році з ініціативи капітана американської професійної команди ”Портейдж Лейкерс” Дж.Гібсона Ліга об’єдналась з командами Мічигану і Онтаріо, щоб сформувати першу повністю професійну лігу - Міжнародну професійну хокейну лігу (International Professional Hockey League (IPHL). IPHL почала наймати гравців з Канади. Щоб утримати гравців, канадські ліги стали платити гравцям. IPHL, втративши своє основне джерело гравців, припинила своє існування в 1907 році. З того часу, кілька професійних хокейних ліг існували в Канаді (Ліги в провінціях Манітоба, Онтаріо і Квебек).

Перша професійна хокейна команда була створена в Канаді в 1904 році. В цьому ж році хокеісти перейшли до нової системи гри - "шість на шість". Був встановлений стандартний розмір майданчику - 56 x 26 м, який з тих пір майже не змінився. Через 4 сезони відбувся повний розподіл на професіоналів і аматорів. Для останніх запровадили Кубок Аллана, який розігрується з 1908 р. Його володарі в подальшому представляли Канаду на Чемпіонатах світу.

В листопаді 1909 р. в найсильнішій Лізі Канади на той час Хокейній Асоціаціі Східної Канади (ECHA, Eastern Canada Hockey Association) розгорівся скандал. Команда "Montreal Wanderers" була куплена П. Дж. Дореном, який володів Ювілейним катком в Монреалі. Ювілейний каток був менший, ніж арена Wanderers (Montreal Arena), на якій проходили всі матчі. Але це не хвилювала Дорена, який хотів перенести домашні матчі Монреаля на свій каток, що суттєво зменшило б відвідуваність, а відповідно і прибутки команд Ліги. 25 листопада 1909 р. інші команд пришли до висновку про реорганізацію ECHA в Канадську Хокейну Асоціацію (CHА - Canadian Hockey Association) з метою виключення команди "Монреаль Уандерс".
В той самий час власник срібного рудника Амброуз О'Брайен з Ренфрю, Онтаріо, президент команди "Renfrew Creamery Kings" намагався вступити в ECHA, з метою вибороти Кубок Стенли. Його команда, будучи чемпіоном Федеральної Хокейної Ліги (FHL- Federal Hockey League) звернулась до опікунів Кубку Стенлі, але виклик було відхилено.

25 листопада 1909 р. О'Брайен звернувся до засновників CHA з проханням прийняти його команду в нову лігу, але і тут його прохання було відхилено.

Там же в Windsor Hotel в Монреалі, де проходила нарада з приводу заснування CHA, О'Брайен зустрів Джиммі Гарднера форварда команди Монреаль Уандерс, команда якого вже була відхилена CHA. Разом, вони вирішили сформуватиь свою власну лігу - Національну Хокейну Асоціацію (NHA). NHA була заснована 2 грудня 1909р. на приватній зустрічі, де було прийняте рішення, що Ліга буде грати за правилами прописаними в ECHA. Гра була поділена на три 20 –хв. періоди і впровадження дрібних і великх штрафів.

Щоб створити конкуренцію і залучити франкомовних вболівальників в Монреалі, О'Брайен і Гарднер вирішили створити ще одну команду, яка складатиметься з франкомовних гравців.. Так 4 грудня 1909 р. була створена "Montreal Canadiens" управляв якою Джек Лавіолетт, а власником був О'Брайен. В цілому, О'Брайен та його баткло, Майкл Джон О'Брайен, фінансували чотири команди в лізі: "Renfrew Creamery Kings", "Cobalt Silver Kings", "Haileybury", і "Montreal Canadiens". Ці клуби і "Montreal Wanderers" почали виступи в NHA.

В CHA війшло 5 команд: "Оттава", "Квебек" і три клуба з Монреаля - "Шемрокс", "Нешионалз" і "Олл-Монреаль".

З 1910 р. керівники ліг, конкуруючи один з одним почали проводити свої чемпіонати, намагаючись переманити гравців один одного.
Канадська Хокейная Асоціація (СНА) через невдалу організацію не проіснувала і місяця. 15 січня 1910р. відбулась зустріч керівників Ліг, на якій обговорювалось злиття CHA і NHA. Але замість цього NHA допустив до свого чемпіонату лише дві команди "Оттава Сенаторс" і "Монреаль Шамрокс". Ігри, зіграні до 15 січня, були анульовані, і сезон стартував знову, тепер з 7 командами.

В 1911 р. брати Френк і Лестер Патрік, на противагу NHA організували Хокейну Асоціацію Тихоокеанського Узбережжя (PCHA - Pacific Coast Hockey Association). Гроші на створення нової Ліги брати позичили в батька. Лестер заснував клуб "Аристократи Вікторіі", в якому виступав як гравець, тренер і власник. Френк створив "Ванкувер міліонерс". Третій клуб нової ліги був створений в в Нью-Вестмінстері і називався "Роялс". Лестер переманив в свою лігу багатьох найкращих хокеїстів NHA. Брати Патрик побудували льдові арени в місцях розташування команд. PCHA розвивалась і отримала визнання. Незабаром мж чемпіонами PCHA і NHA почали проводити серії спільних матчів. Переможець цього плей-офф отримував Кубок Стенлі.

З кожним роком правила гри поступово змінювались. В 1912 р. в NHA було прийняте рішення обмежити число гравців до 6 чоловік. На светри гравців почали наносити номери. Замість двох періодів по півгодини ввели три періоди по 20 хв.

В 1914 р. рефері PCHA Міккі Йон запропонував проводити матчі "Всіх зірок", яка викликала гарантоване зацікавлення всіх прихильників хокею.
Через війну в Канаді в 1914 р. календар чемпіонату довелось скоротити: ігри відмінялись, зменшились прибутки від матчів. Багато гравців відправились на фронт. Сем Ліхтенхайн, босс "Уондерерс" досить цікаво вирішував кадрові питання: в свою команди він набирав тільки жонатих чоловіків, де є маленькі діти і працівників оборонних заводів – за законом їх не призивають в армію.

В свій заключний сезон (1916—1917 рр.) до NHA входили 6 команд: «Монреаль Канадіенс», «Монреаль Уондерерс», «Оттава Сенаторс», «Квебек Бульдогс», «Торонто Блюшіртс» і армійськая команда 228-го батальона, що базувався в Торонто. 26 листопада 1917 р. власники команд NHA зустрівшись в Монреалі сформували Національну хокейну лігу (NHL, National Hockey League), в яку війшли п’ять команд.
Першим президентом NHL став Френк Колдер. Формально NHA не була розформована і проіснувала до 1918 р., а Френк Колдер виступав в ролі президента в обох організаціях.

Перші дві гри в NHL були зіграні 19 грудні 1917 р. На матчі були присутні лише 700 глядачів.

В боротьбі за Кубок Стенлі переможець NHL, як і раніше мав зустрічатись з чемпіоном PCHA. В 1921 р. до них ще долучилась Західно-Канадська Хокейна Ліга (WCHL- Western Canada Hockey League). З 1926 р. Кубок Стенлі почав розігруватись лише між командами НХЛ,

Перша американська команда (”Бостон Брюінс”) вступила до NHL у 1924 р., а через рік ще три американські команди стали членами цієї ліги.

Середина 20 –х років – Ліга розділилась на дві групи Канадську і Американську.

В кінці сезону 1930/1931 в NHL грали 10 команд. Але Велика дипресія (1929-1939 рр.) і фінансові складнощі, які виникли в її наслідок нанесли суттєвий удар по NHL. NHL була зменшена до 6 команд. Ці команди, які грали в Лізі протягом 25 років (1942-1967 рр). відомі як "Велика шістка" (Original Six) - "Монреаль Канадіенс", "Торонто Мейпл Ліфс", "Детройт Ред Уінгз", "Бостон Брюінз", "Нью-Йорк Рейнджерс" і "Чікаго Блекхокс". Ці роки називають "золотим часом" в історії Північно-американського хокею.

Потрапити в NHL новим гравцяи було важко. Кар'єра багатьох хоокеістів тривала по 15-20 сезонів. В сезоні 1949-50 рр. календар регулярного чемпіонату NHL був розширений до 70 матчів. Коли в сфері професійного спорту вибухнули тоталізаторні скандали, які торкнулись і хокею, Кларенс Кемпбел, президент NHL, заборонив всі неофіційні відносини між гравцями різних команд. Тим самим він не лише почав боротьбу проти "тоталізаторного" хокею, але і штучно підняв конкуренцію всередині Ліги. Перемогти в матчі було справою честі, тому матчі часто супроводжувались бійками. 28 вересня 1946 р. Кемпбел зазначив: "Хокей – це гра, яка поєднує в собі швидкість і жорсткий сидлвий контакт. Якщо зникне один з цих компонентів, то хокей припине своє існування".

Кадрова система в NHL вже тоді праювала дуже чітко. Скаути вишукували талановитих юніріов, заключаючи з ними контракти. Після цього гравців відправляли в фарм-клуб. Підпис під трудовою угодою робила хокеїста по життєвою власністю свого працедавця. Навіть після завершення спортивної кар’єри клуб все одно зберігав право на свого хокеїста. Це спонукало до створення Асоціації гравців NHL. Спроби заснувати цю організацію були зроблені в 1946, 1957, 1967 рр., але офіційно вона була затверджена лише в 1976 р.

В 1957 р. мінімальна зарплата гравця NHL була встановлена на рівні 7,5 тис. дол.. в рік, на початку 60-х рр. – 10-15 тис./рік. В той час як наприклад шахтар заробляв 40 дол./тижд. Професія "хокеіст" з кожним роком ставала більш популярною.

У 1960-ті роки інтерес до професійного спорту в США завдяки телебаченню безперервно зростає.

В середині 1960-х рр. в молодших лігах, особливо з заходу США, почали зявлятися команди, здатні створити конкуренцію командам NHL. Посилення діяльності Західної хокейної ліги і фінансові міркування змусили NHL в 1967 р. провести перше розширення з 1920 року. В 1967 р. NHL розширюється до 12 команд за рахунок американських професійних клубів в Лос-Анджелесі, Окленді, Міннесоті, Філадельфії, Піттсбурзі та Сент-Луісі. В лігу були прийняті шість команд, які утворили новий дивізіон.. це були: "Филадельфия Флайерз", "Сент-Луис Блюз", "Миннесота Норт Старс", "Лос-Анджелес Кингз", "Окленд Силс" і "Питтсбург Пингвинз". В 1970-ті роки ліга продовжує розширюватися за рахунок американських команд.

В 1969 р. вперше проведений драфт новачків.

У 1972 р. створюється альтернативна канадо-американська хокейна ліга – Всесвітня хокейна асоціація (World Hockey Association - WHA), до складу якої увійшло вісім американських та чотири канадських команди. Команди WHA було сформовано переважно на базі студентських хокейних команд. Значну кількість провідних гравців NHL власники клубів WHA переманили високими зарплатами. Так, один з найвидатніших гравців в історії професійного хокею Горді Хоу відзначив, що у 45-річному віці, виступаючи за одну з команд WHA (”Детройт Ред Уінгс”), він отримував значно більшу заробітну плату, ніж у молоді роки в NHL. Надто великі видатки на зарплату гравцям ймовірно стали однією з головних причин того, що WHA не витримала конкуренції з NHL і в 1979 р. припинила своє існування. Чотири найсильніші клуби WHA було включено до складу NHL, котра повернула собі монопольне право контролю хокейного ринку.

У 1985 р. NHL разом з іншими професійними лігами з (футболу, баскетболу та бейсболу) звернулася до комісії Сенату США з пропозицією прийняти закон, який давав би лігам право контролювати розташовування своїх команд у містах країни. Мова власне йшла про надання лігам права накладати „вето” на переїзд будь-якої команди відповідної ліги з одного міста до іншого.

На початку 1990-х років відбулося масштабне розширення NHL. Загальна кількість команд зросла до 26, а в 2000 р. NHL розширилася до 30 команд. Це свідчить про високі темпи зростання популярності хокею, насамперед у США, оскільки 21 з 30 команд розташовані в американських містах. Таке масштабне розширення ліги стало можливим завдяки широкому залученню до NHL провідних європейських хокеїстів, у тому числі і таких відомих українських майстрів як Дмитро Христич та Олександр Житник.

Всі клуби NHL мають свої фарм-клуби- дочірні команди, де грають хокеїсти, яким не вдалося увійти до основного складу.

На даний момент NHL має наступну структуру: 30 команд поділені на дві конференції – Східну і Західну, в кожній з них по 2 дивізиона: Атлантичний і Метрополітан, Центральний і Тихоокеанський. В кожному дивізіоні Східної конференції по 8 команд; в Західному по 7.

Кожна команда за сезон проводить по 82 гри. Плей-офф організований за дивізіональним принципом. По три кращі команди з кожного дивізіону автоматично потрапляють в плей-офф. Решта чотири місця займають команди, що набрали найбільшу кількість очок у своїх конференціях незалежно від їх дивізіону. Таким чином, від одного дивізіону в плей-офф можуть війти одразу п'ять команд, а від іншого - тільки три.

Переможець дивізіону з найбільшою кількістю набраних очок у конференції в першому раунді плей-офф зустрічається з командою, яка набрала найменше очок серед учасників плей-офф. Команди, що зайняли в своїх дивізіонах другі і треті місця, в першому раунді плей-офф змагаються між собою. Переможці розігрують чемпіонство в дивізіоні. Потім чемпіони дивізіонів грають у фіналах конференцій, а переможці зустрічаються у фіналі Кубка Стенлі.

Така структура дозволяє всім 30 командам ліги зіграти на кожній з 30 арен принаймні один матч у регулярному чемпіонаті.

Окрім NHL в США і Канаді функціонують ще 5 нижчих ліг, до котрих входить понад 60 команд.

Футбол

Батьківщиною футболу справедливо вважається Англія. Проте ігри з м’ячем, окремі елементи котрих подібні до футболу, були відомі в глибокій давнині у Єгипті, Китаї, Греції, Римській імперії та інших країнах.

Ритуальні ігри з м'ячем колись були поширені на всіх континентах.
Стародавні шкіряні м'ячі були знайдені при розкопках в Єгипті та Греції. Залежно від ритуалу м'яч міг символізувати і Сонце, і Місяць, і Землю.
В Австралії м'ячі робили з шкур сумчастих щурів, сечових міхурів великих тварин, зі скрученого волосся.

У китайців була відома гра цуцзю ("Штовхати ногою"), яка входила до обов'язкової програми фізичної підготовки солдатів. Згадки про цуцзю відносяться до II століття до н. е. ФІФА в 2004 році офіційно визнала, що саме китайський варіант футболу - найдавніший.

У 40-х роках ХІХ ст. у середніх навчальних закладах Англії, де заняття фізичними вправами проводилися тричі на тиждень, найпопулярнішими були ігри з м’ячем, котрі у подальшому трансформувалися у футбол і регбі.

До середини ХІХ ст. футбол розвивався стихійно - не було календаря змагань та єдиних правил гри. Майже кожна школа і кожен футбольний клуб мали свої власні збірки правил. Одні правила допускали ведення і передачу м'яча руками, інші - ні; десь кількість гравців у кожній команді було обмежено, десь - ні. В одних командах дозволялося штовхати, робити підсікання і бити суперника по ногах, в інших це було заборонено.

Перші спроби визначити єдині правила і регламент гри у футбол були зроблені в командах університетів Оксфорда і Кембриджа.

У 1846 р. була зроблена перша спроба уніфікувати футбольні правила. Генрі де Уїнтон і Джон Чарльз Трінг з Кембріджського університету зустрілися з представниками приватних шкіл з метою сформулювати і прийняти збірку єдиних правил. Дискусія тривала 7 годин і 55 хвилин, і в результаті виник документ, опублікований під назвою "Кембриджські правила".

У 1830-1850 рр. налічувалося більше 70 футбольних команд. Вони могли представляти окремі чоловічі клуби, паби, окремі села, іноді об'єднували молодих людей однієї професії. Подібні матчі часто залучали глядачів, які укладали парі на його результат. Правила обговорювалися перед початком матчу, а за їх дотриманням стежив ухвалений обома сторонами арбітр.

У 1857 р. в Шеффілді молоді люди з середнього класу Натаніель Кресвік і Вільям Престо, які до того створили місцевий крикетний клуб, заснували найстаріший у світі футбольний клуб "Шеффілд".

На звання найстарішого футбольного клубу світу претендували й інші, зокрема "Кембридж", але ФІФА офіційно визнало найстарішим саме "Шеффілд".

26 грудня 1860 р. між "Шеффілд" і "Хеллі" був зіграний перший у світовій історії футбольний матч між клубними командами.

У 1862 р. клуб "Шеффілд" опублікував свої правила у вигляді брошури. Його члени проводили матчі "11х11", в той час як в інших місцевих змаганнях на поле могли виходити по 14 і більше гравців з кожної сторони. Футболісти "Шеффілда" першими стали виїжджати на матчі в інші міста.

У 1863 році Ебенізер Кобб Морлі, адвокат з міста Кінгстон-апон-Халл, опублікував статтю в газеті Беллз лайф в з пропозицією створити керівний орган футболу. Ідею Морлі підтримали керівники інших футбольних клубів, в результаті чого такий керівний орган був створений. 26 жовтня 1863 р. представники 11 лондонських клубів і шкіл зібралися в таверні "Вільні каменярі" і домовилися про створення Футбольної асоціації Англії, першого офіційного футбольного органу. Саме Морлі вважають не лише батьком Футбольної Асоціації, але й батьком футболу, оскільки він був причетний до складання перших Правил гри в футбол. Морлі став першим секретарем Футбольної асоціації Англії (1863—1866) та другим її президентом (1867—1874).

Вступний внесок до Асоціації становив одну гінею (фунт і один шилінг) на рік.

За результатом першої зустрічі учасники засідання звернулися із закликом до представників інших приватних шкіл Англії приєднатися до асоціації. За винятком Аппітгема (Uppingham school), решта шкіл відмовилися. Всього було проведено 6 зустрічей Футбольної Асоціації в період між жовтнем та груднем 1863 року. Найбільш прийнятними для Асоціації виявились Кембриджські правила, які й були прийняті за основу під час п'ятого засідання 1 грудня 1863 року. Правила забороняли футболістам пересуватися по полю з м'ячем в руках а також не дозволяли блокування, поштовхи, підніжки і підсічки, нанесення ударів по ногах. Більшість делегатів підтримали цю пропозицію за винятком Френсіса Кемпбелла, представника футбольного клубу Блекхет і першого управляючого фінансами Футбольної асоціації. Під час шостого і заключного засідання 8 грудня 1863 року, Френсіс Кембелл повідомив присутнім, що хоча футбольний клуб Блекхет затвердив принципи Асоціації, він не може погодитись грати за новими правилами, які забороняють підніжки, підсічки, і оголосив про вихід з організації. За результатами зустрічі 8 грудня 1963 року Футбольна Асоціація опублікувала Правила гри у футбол з 12 пунктів, перший детальний набір правил, який пізніше став відомий під назвою футбол.

Прийняті членами Футбольної Асоціаціації Правила гри у футбол визначали максимальну ширину та довжину поля, процедуру початку гри з центра поля, тлумачили різні терміни, включаючи взяття воріт, вкидання м'яча в гру, положення поза грою. Торкання та передача м'яча руками дозволялась за умови, що його спіймали після першого відскоку. Незважаючи на уточнення характеристик взуття (заборонялось взуття з металевими шипами, залізні вставки та гутта перча), не було конкретних правил щодо кількості гравців, виконання пенальті, штрафних ударів, порушень гри чи розмірів футбольного м'яча. Капітанам обох команд необхідно було узгоджувати ці моменти перед початком кожного матчу. Проте календаря змагань асоціація не розробила. Ігри проводилися стихійно, переважно тоді, коли з'являлося бажання пограти у футбол і була можливість зібрати всіх гравців команд.

Встановлені Футбольною Асоціаціацією закони негайно вступили в дію, до яких приєдналися клуби Шеффілд та Ноттінгем, проводячи щорічні змаганням по правилах Футбольної Асоціаціації. Протягом наступних двох років приєдналися Честерфілд і Стоук. До того часу команди визначились з кількість футболістів по 11 в кожній команді, гра велася круглим м'ячем (на відміну від регбі). Зазначалось, що всі гравці перед м'ячем перебувають в положенні поза грою, унеможливлюючи передачу м'яча вперед, так як це прийнято в регбі сьогодні. Згодом ведена заборона на гру рукою в м'яч за винятком одного гравця в кожній команді, воротаря. Червона стрічка протягалась між стійками воріт для позначення верхньої частини воріт. Втім, Футбольна Асоціація в перші 10 років свого існування була не настільки вже популярна. За цей період до неї увійшло лише 18 клубів.

У 1867 році в Шеффілді була заснована місцева футбольна асоціація, яка вступила до Футбольної асоціації Англії в 1877 р.

В 1871 р. гравець команди "Уондерерс", містер Чарльз Олкок запропонував затвердити перехідний Кубок Футбольної асоціації, котрий будуть виборювати всі команди асоціації у змаганнях з вибуванням (ці змагання досить популярні в Англії і донині). Перший фінал змагань на Кубок відбувся 16 березня 1872 р. у присутності 2 тис глядачів.

Перший міжнародний футбольний матч між командами Шотландії та Англії відбувся 30 листопада 1872 р. у Глазго і закінчився з рахунком 0:0.

Коли футбол набирав популярності в 1870-х та 1880-х, професіональні футболісти не мали права виступати в Футбольних асоціаціях Англії та Шотландії. На той час гравці були аматорами. Вони вели безкомпромісну, але справедливу боротьбу. Наприклад, у фінальному матчі Кубку Футбольної асоціації Англії 1875 р. між командами “Олд Ітонієнс” і “Роял Енджінієрс” гравець першої з них отримав травму і не зміг продовжити гру. Тоді капітан команди суперниці для відновлення рівноваги добровільно пішов з поля.

Але вже на початку 80-х років ХІХ ст. власники клубів почали таємно виплачувати окремим гравцям грошові винагороди за успішні виступи. Виникла об’єктивна необхідність легалізувати професіоналізм у футболі.

На початку 1880 рр. ходили чутки, що багато клубів з північних районів Англії платили гравцям за те, що вони виступали за їхні команди. Так, на початку 1880-х, коли футбольний клуб Вондерерс розформувався та припинив існування, на півночі Англії команди почали наймати гравців, яких називали "футбольними спеціалістами" (professors of footbal), переважна більшість яких була з Шотландії. Так футбол почав поступово переходити на професіональні рейки. Клуби з північної Англії почали виплачувати футболістам грошову винагороду і команди почали поступово переважати в класі аматорів з півдня. Блекберн Роверс став першим клубом з півночі, який дійшов до фіналу Кубка Англії в 1882 році і поступився Олд Естоніанс, який став останнім аматорським клубом, що виграв трофей..

У зв'язку з цим в 1882 р. до правил ФА додалося ще одне: "Будь-який гравець, який отримує від клубу винагороду або грошове відшкодування, що перевищує кошти, які він витратив у зв'язку з виходом на ту чи іншу гру, автоматично усувається від участі у змаганнях на Кубок, в будь-яких змаганнях під егідою Футбольної асоціації Англії та в міжнародних турнірах. Клуб, який найняв такого гравця, автоматично виключається з Асоціації".

Однак більшість клубів зловживали цією маленькою вільністю в правилах щодо "відшкодування фактичних витрат". На початку 1884 року, після матчу четвертого раунду розіграшу Кубку Футбольної асоціації, клуб "Аптон Парк" з Лондона подав протест, стверджуючи, що за клуб "Престон Норт Енд" виступали професіонали. Вільям Саделл, президент і менеджер "Престона", публічно визнав, що його клуб платить своїм гравцям, але при цьому заявив, що може довести, що подібна практика існує майже в усіх найбільших клубах Ланкаширу і центральних графствах Англії.

Відверті заяви Саделла змусили керівництво Асоціації усвідомити нові реалії. Провідні футбольні клуби вимагали від Футбольної асоціації визнати право футболістів отримувати грошову винагороду в англійському футболі, кульмінацією чого стало засідання 20 липня 1885 року, після якого було проголошено, що "легалізація використання професіональних футболістів буде слугувати інтересам Асоціації футболу, але лише за деяких умов". Хоча і з певними обмеженнями, професіональний футбол був легалізований.

На початку 1888 р. шотландець Уільям Макгрегор запропонував створити професійну футбольну лігу з провідних клубів Англії, котрі б розігрували між собою першість за заздалегідь встановленим розкладом ігор на своєму і чужому полі. Це, на його думку, сприяло б підвищенню зацікавленості глядачів і зростанню майстерності футболістів. У березні 1888 р. на зборах представників футбольних клубів було вирішено: "Створити союз або лігу з 12 провідних клубів Англії". Переможця вирішили визначати за кількістю набраних очок - два за перемогу і одне за нічию. Так започаткувався перший у світі чемпіонат з футболу. Він відбувся у сезоні 1888/89 рр. і дав першого чемпіона - "Престон Норт Енд", який виграв усі зустрічі чемпіонату і виборов Кубок ліги. Своїм успіхом клуб значною мірою був зобов'язаний менеджеру Уільяму Садделу, котрий запросив до команди кількох кваліфікованих гравців з Шотландії і заплатив їм за перехід до своєї команди. Фактично це був перший випадок купівлі гравців клубом у футболі.

З часу легалізації професіоналізму у футболі керівництво клубів спільними зусиллями розробило ключові положення функціонування ліги і клубів. Зокрема була введена система укладання контрактів між клубами і гравцями, згідно з якими футболіст на все життя ставав власністю клубу. Це створило певні перепони щодо переходів кращих гравців з клубу до клубу за вищу винагороду. Але зростаюча спортивна конкуренція поставила на порядок денний нову проблему - купівлі і продажу гравців клубами, оскільки багатші клуби старалися перекупити класних футболістів у менш заможних клубів. У 1894р. Асоціація постановила: "Клубам забороняється отримувати або сплачувати гроші за перехід гравців". Але це рішення залишилося лише на папері. Купівля і продаж гравців набували значного поширення. В 1905 р. Альф Коммон був першим, за кого заплатили тисячу фунтів. В 1928 р. суперзірки англійського футболу коштували вже 10 тис. фунтів.

До контрактів включався пункт у якому визначався рівень максимальної заробітної плати футболістів. На початку існування ліги такою "межею" була сума чотири фунти на тиждень під час сезону і три - під час перерви в сезоні (травень - липень). З часом заробітна плата футболістів зростала, але не надто бурхливо. Наприклад, легендарний Стенлі Меттьюз отримував близько 1000 фунтів стерлінгів на рік, а середня зарплата робітника в промисловості становила 400 фунтів стерлінгів [Штефны Р., 1990]. У ХХ ст. футбол став одним з найпопулярніших і найприбутковіших видів спорту не тільки в Англії, а й у всьому світі.

Потреба в створенні єдиної організації для управління всім світовим футболом стала очевидною на початку ХХ століття зі зростанням популярності та кількості міжнародних матчів. Спочатку Футбольна Асоціація Англії очолювала процес врегулювання різних дискусійних питань зі створення, але ця робота була без прогресу; і тому право створити таку організацію випало на долю семи інших європейських держав. 21 травня 1904 р. в Парижі було створено Міжнародну Федерацію футболу (ФІФА). Саме цей факт став причиною того, що в загальноприйнятих повній та скороченій формі використовується французька назва. Літературний переклад на українську — "Міжнародна федерація футболу асоціації", тобто різновиду футболу англійської Футбольної Асоціації. Всупереч поширеній думці, de football association, зовсім не означає — "футбольних асоціацій", що було б по-французьки — des associations de football.

Країнами-засновниками були Бельгія, Данія, Іспанія, Нідерланди, Франція, Швейцарія і Швеція; трохи пізніше цього ж року до ФІФА приєдналася Німеччина, а ще через рік Австрія, Англія та Італія. Першим президентом ФІФА був француз Робер Герен.

Перші змагання під егідою ФІФА були проведені в 1906 році, хоча особливих успіхів в організації змагань ФІФА не досягла. Цей факт, в комбінації з низкою економічних чинників привів до відставки Герена з поста президента і його заміни Деніелом Вулфоллом з Англії, яка на той час уже стала членом асоціації. Наступні змагання під егідою ФІФА — футбольний турнір на Олімпійських Іграх 1908 року в Лондоні були набагато успішнішими, хоча і виникли певні проблеми пов'язані з участю професійних футболістів в Олімпійських Іграх.

Членство ФІФА розширилося за межі Європи з прийняттям Південно-Африканського Союзу в 1909, Аргентини і Чилі в 1912 і Сполучених Штатів в 1913.

Під час Першої світової війни ФІФА пережила серйозні випробовування, так як багато гравців відправилися на фронт, а можливість міжнародних переїздів для проведення турнірів була сильно обмеженою. Після війни, зі смертю Вулфолла, президентський пост обійняв голландець Карл Хіршманн. ФІФА була врятована від повного розвалу, але ціною цього був вихід з організації усіх чотирьох британських асоціацій, котрі не бажали брати участь у міжнародних змаганнях з їхніми недавніми ворогами.

ФІФА стала першою міжнародною спортивною федерацією, яка поділяє футболістів не на професіоналів та аматорів, а за рівнем їхньої спортивної майстерності та віком.

Організація регулярного чемпіонату з чітким календарем змагань сприяла зростанню інтересу глядачів до футболу. Це спонукало керівництво ліги переглянути кількісний склад команд. Була створена нижча ліга і розроблена система вибування з вищої в нижчу і, навпаки, переходу з нижчої до вищої ліги. У подальшому (1920 р.) було організовано третю групу, що поділилася на північну і південну підгрупи. Так за 32 роки з моменту заснування ліги вона розширилася до 88 клубів у яких нараховувалося понад три тисячі футболістів-професіоналів [Тейлор Ф., 1985].

ФІФА — асоціація, яка була заснована згідно з законами Швейцарії. Її штаб знаходиться в Цюріху. Головним керівним органом ФІФА є Конгрес ФІФА — збори представників від кожної з національних федерацій, які входять до складу ФІФА. Конгрес збирається на звичайні сесії один раз щороку й на позачергові сесії, які проводяться один раз на рік з 1998 р. і дотепер, а також коли виникає потреба. Лише Конгрес може здійснити зміни в статуті ФІФА. Конгрес обирає президента ФІФА, її генерального секретаря й інших членів Виконавчого Комітету ФІФА. Президент і генеральний секретар — головні посадовці ФІФА. Вони відповідають за її щоденну адміністрацію, що провадиться Генеральним Секретаріатом, штат якого налічує 207 членів.

Виконавчий Комітет ФІФА під головуванням президента є головним організаційним органом для прийняття рішень на час засідання Конгресу. Міжнародна організаційна структура ФІФА також включає декілька інших органів, якими керують Виконавчий комітет чи створені Конгресом постійні комісії. Серед них — Фінансовий Комітет, Дисциплінарний Комітет, Суддівський Комітет тощо. З 1998 року президентом ФІФА є швейцарець Йозеф "Зепп" Блаттер (Joseph "Sepp" Blatte), якого 29 травня 2015 р. було переобрано на п'ятий термін, але вже 2 червня 2015 р. він оголосив про відхід зі свого поста після звинувачень у корупції. Конгрес, на якому відбудуться вибори нового глави організації, відбудеться 26 лютого 2016 року в Цюріху.

Крім її міжнародних установ (президентство, Виконавчий Комітет, Конгрес тощо) ФІФА створила конфедерації, які наглядають за футболом на різних континентах і в регіонах світу. Членами ФІФА є національні федерації, а не континентальні Конфедерації. Континентальні Конфедерації передбачені в статуті ФІФА. Національні федерації повинні бути членами і ФІФА, й конфедерації, до якої їхня країна належить географічно, для того щоб їхні команди могли кваліфікуватися до змагань ФІФА.

Сьогодні під егідою ФІФА, яка налічує 209 національних асоціацій і має шість континентальних гілок, проходять всі футбольні турніри всесвітнього масштабу, в числі яких чемпіонат світу ФІФА, аналогічний турнір серед жінок, молодіжні та юнацькі турніри, Кубок конфедерацій і клубний чемпіонат світу.

В період з 1995 по 1998 р. сукупна дохідна частина бюджету ФІФА становила 519 млн,. а витрати 489 млн швейцарських франків. У 1999-2002 рр. сукупна доходна частина бюджету зросла до 2 млрд 570 млн швейцарських франків (до 2002 р. співвідношення франк-долар складало 1,5 до 1,0, а нині біля 1,3 до 1,0). Прибуток ФІФА за 2012 р. становив 89 млн.дол.

ФІФА розробила розгалужену систему різноманітних змагань (від клубних команд до національних збірних), що проходять практично безперервно і приносять величезні прибутки. Вона стала першою міжнародною спортивною федерацією, котра поділяє футболістів не на професіоналів та аматорів, а за рівнем їхньої спортивної майстерності та віком. Аналогічні підходи застосовують нині майже всі професійні та напівпрофесійні міжнародні спортивні федерації і ліги.