Застосування методу проблемних завдань та ситуація під час вивчення програмного матеріалу

2.1.Проблемне висвітлення матеріалу за допомогою міркувального викладення. Міркувальне викладення в системі особистісно -орієнтованого навчання - це один з не­багатьох прийомів діалогічного спілкування автора тексту з адресатом (учнем) за допомо­гою друкованого слова. Перевагою саме міркувального викладення є наявність у ньому не­сподіваних оригінальних запитань і кількох імовірних відповідей, зіставлення можливих варіантів, версій та оцінок. Таким чином, учень вступає у приховану співбесіду з авто­ром (діалог), і разом з активним залученням до роботи й напруженою увагою за логікою викладення інформації школяр намагається висунути власні гіпотези, механізми й варі­анти їх вирішення, запропонувати свої версії розв’язання наявних і запропонованих авто­ром проблем.

Особливістю структури міркувального викладення є структура, протилежна дове­денню. Матеріал викладають за алгоритмом: добір аргументів, що розкривають загальні ознаки явища або процесу; формулювання суджень, які витікають із аргументу; побудо­ва тез, що ґрунтуються на дібраних аргумен­тах і сформульованих судженнях [5, с. 118]. Міркувальний виклад ґрунтується на такому прийомі письмового викладення матеріалу, як міркування. Останнє являє собою ланцю­жок умовиводів на будь-яку історичну тему, викладених у логічній послідовності [6, с. 220]. Отже, цей прийом висвітлення про­блемних текстів у своїй основі однозначно має діалогічний характер і в певних момен­тах зростається з міркуванням.

Автори педагогічного енциклопедичного словника зазначають, що мислення людини набуває форми роздуму зазвичай у тих випад­ках, коли необхідно дізнатися щось нове, ана­лізуючи вже відомі факти й положення (задо­вольняється потреба в радості пізнання), а та­кож тоді, коли істинність будь-яких суджень і тверджень (теорій, понять, фактів, подій тощо) викликає сумніви й потребує додаткового підтвердження або спростування [7, с. 236]. Таким чином, міркувальне викладення досить вдало здатне поєднувати більшість основних методів пізнання (дедукцію, індукцію, анало­гію, порівняння тощо), забезпечуючи тим са­мим ще об’ємніший спектр текстуального впливу на підлітків, ніж звичайний опис і його види або ж пояснення, які мають на меті зба­гачення пізнавально-інформаційної сфери учнів. Міркувальне викладення за допомогою проблемного підходу здатне вдало констру­ювати більшість з наявних педагогічних си­туацій (проблемну ситуацію, ситуацію вибо­ру, ситуацію зацікавленості й успіху в навчанні, рольову ситуацію й навіть ситуацію особистісної оцінки). Водночас, проблемне міркувальне викладення актуалізує увагу й мислення підлітків, розширюючи тим самим їх світогляд, запобігає поширенню таких понять, як «істо­ричний нігілізм» і «втома від історії», допома­гає школярам самоствердитися й самоорганізуватися, активно формує та розвиває пред­метні й загальні вміння. Але така результа­тивність вимагає від авторів проблемних текстів безперечно більшої професійної підго­товленості та кропіткої роботи в імітації розв’ язання важкої гіпотези або проблеми, ніж при використанні будь-якого іншого прийому в підготовці словесно-друкованих текстів. Саме тому міркувальний виклад - досить не частий «гість» на сторінках підручників.

Тема уроку. Писемність та усна народна творчість як джерело історичних відомостей. Архіви. Нумізматика, сфрагістика та геральдика в історичній науці. Тризуб. Найвидатніші скіфські пам’ятки.

Робота ну уроці починається з того, що вчитель повідомляє, що вивчати та досліджувати історію допомагають спеціальні історичні дисципліни і що на даному уроці учні познайомляться з такими допоміжними науками як археологія, нумізматика,сфрагістика та геральдика.

Перед учнями ставиться питання:

· звідки пішла назва «Україна»?

Учням пропонується декілька точок зору дослідників з цього питання: У багатьох країнах (не тільки слов'янських) використовується поділ назв Мала і Велика. Є Мала Польща, — це споконвічно польські землі, є Мала Русь, — це споконвічно Руські землі. Велика Польща — це Річ Посполита із колоніями, Велика Русь — це Русь з завойованими землями, Велика Британія — це Мала Британія зі своїми колоніями. Сербська Кра́їна — це споконвічно сербські землі. А Вкра́їна (Укра́їна, Укра́йна) — це споконвічно руські землі (внутрішні землі), тобто те саме, що Мала Русь. Все інше — це приєднані землі. Термін Вкраїна використовувався, аби протиставити Русь споконвічну Русі розбудованій. В даному випадку столиця опинилась на загарбаних землях, перейняла їх культуру і мову (князь Андрій Боголюбський багато років домагався того, аби митрополичий престол був перенесений з Києва до Влади́мира). Нові землі перехопили і назву Русь, що змусило корінних русів користуватись назвою Вкраїна. Слід зауважити, що не можна тлумачити букву «У» як «біля», що намагаються робити російські дослідники. Такий підхід конфліктує із семантикою української мови (а також — білоруської, польської, чеської), в якій «У» тлумачиться тільки як «в», «у середині».

За деякими версіями слово означає кордон, пограниччя, пограничну країну (індоєвропейський корінь — (s)krei 'відокремлювати, різати'). Водночас ця остання версія (яка активно підтримується рядом сучасних російських вчених і політиків) досить сумнівна, оскільки «витісняє» Київ (визнаний центр «руських земель») і його землі на якусь уявну «границю», «пограниччя». До того ж, кожен народ відчуває себе центром Всесвіту й не може позиціонувати себе відносно якоїсь іншої землі, а тільки інші відносно себе. Для багатьох народів річка, що тече поруч — це просто Річка, море — просто Море, земля — це Земля, а власна країна — просто Країна (стан, штат, ланд — у кожній мові своя назва). В нашому випадку — Вкраїна. Український дослідник Віталій Мосейчук також доводить санскритське походження слова «Україна» («ук» + «райя»), що означає «розумне царство».

Таким чином учні під керівництвом вчителя приходять до висновку, що питання про походження назви «Україна» залишається відкритим.