Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимна ставлення до правових норм країни - одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають з суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.
Легітимність політичної влади - форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.
Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.
Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти:
- Населення;
- Уряд;
- Зовнішньополітичні структури.
Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована Г. Вебером:
- Традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто отримав владу за цією традицією;
- Харизматичний (грец. charisma - милість, благодать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесноти володаря і створеної або отриманої ним влади;
- Раціональний (легальний), що грунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.
Легітимність може змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.
Криза легітимності - зниження реальної підтримки органів державної влади або правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.
У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності, викликані нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимними формами насильства над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічного зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами і практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.
Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:
- Підтримка постійних контактів з населенням;
- Проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;
- Посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;
- Врівноваженість гілок влади;
- Виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;
- Організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;
- Зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;
- Подолання правового нігілізму населення тощо.
Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск 'є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій.
За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча і судова влади. Це створює систему "стримувань і противаг" проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а, отже, і дієвість політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.
Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган - парламент. Виконавчу владу здійснюють - президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи. Судову владу - незалежні суди, підпорядковані тільки закону.
У перший раз така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україну.
В даний час говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її "четвертою владою", а також про "влади" громадської думки тощо. Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним, неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб'єктів, інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, військової еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо при тоталітарних або жорстких авторитарних режимах (фашистські, напівфашистські, військові диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).
Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, - анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.
Такі ідеї відомі ще в політичних роботах давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40-70-х роках XIX ст. в країнах Західної Європи. Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, Г. Штірнера, Г. Бакунін, П. Кропоткін.
Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм породив і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги і солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції.
Отже, політична влада, її механізм повинні:
- Забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;
- Затверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти підкорятися праву;
- Виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні та ін.)

ВИСНОВОК:

Отже, політична влада – це публічне і монопольне право здійснювати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право визначених інститутів і закладів приймати рішення, обов’язкове для всіх громадян, спираючись на специфічні засоби та апарат влади.

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує всюди, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей (сім'я, плем'я, держава), тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, забезпечує його розвиток, єдність, керованість, слугує важливим фактором організованості і впорядкованості соціуму. Відносини влади спостерігаємо в сім'ї, у школі, на роботі, у війську, в політичній організації.