Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Спортсмени України в іноземних професійних клубах





Наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ ст. велика кількість спортсменів високого класу колишнього СРСР, і в першу чергу з України і Росії, що спеціалізувалися в популярних для професійного спорту видах змагальної діяльності, виїхали на роботу до іноземних напівпрофесійних і професійних клубів [Платонов В., 2001]. Одними з перших торували шлях до західних професійних клубів хокеїсти, баскетболісти та футболісти.Пік спортивної еміграції припадає на 1991-1993 рр.,коли з країн, що виникли на теренах СРСР, на роботу до зарубіжних клубів тільки футболістів виїхало біля 900 осіб [Клещев К., 1997].

В середині 1980-х років в NHL виступали кілька хокеїстів з колишнього СРСР, а у щорічному драфті було представлено по 1-2 спортсмени. В першій половині 1990-х років попит на пострадянських, особливо російських, хокеїстів значно зріс. На драфт попадали вже десятки хокеїстів: 1990 р. - 14; 1991 р. - 25; 1992 р. - 47; 1993 р. - 44; 1994 р. - 37 осіб [Данилов Ю., 1999] .

З України в перші роки міграції спортсменів до NHL потрапили лише О.Житник і Д.Христич. Але значна кількість хокеїстів виїхали до фармклубів NHL та до професійних і напівпрофесійних клубів Західної Європи. З середини 1990-х років попит на вихованців українського хокею зростає і в NHL. Так, лише у першому раунді щорічних драфтів було обрано сім гравців (О.Твердовський – 1994р., Д.Зуббрус – 1996р., М.Вишнєвський – 1998р., Д.Швидкий – 1999р., О.Міхнов – 2000р., А.Бабчук – 2002р., М.Жердєв – 2003р.). Жоден драфт, окрім 2004-2005 рр., не проходив без участі вихованців українського хокею. Цей напрям в розвитку професійного хокею виявився вигідним для NHL і, в деякій мірі, для професійних клубів Західної Європи, і негативним для українського хокею. За короткий час відбулося значне падіння рівня розвитку хокею, якості підготовки спортсменів і команд, і як наслідок, втрата позицій на міжнародній арені.

Слід відзначити, що окремі гравці - вихованці радянської школи хокею 1980-х - початку 1990-х років добре адаптувалися в клубах NHL і стали яскравими і високооплачуваними спортсменами. Найбільш успішну кар’єру в NHL зробили російські (О.Могильний, І.Ларіонов, В.Фетісов, С.Фьодоров, П.Буре, В.Каменський, С.Яшин, О.Ковальов) та українські хокеїсти (Д.Христич, О.Житник та О.Твердовський). Так, О.Житник двічі (1993 і 1999 рр.) грав у фіналах Кубку Стенлі, а О.Твердовський першим серед українських хокеїстів завоював у 2003 р. найпрестижніший у професійному хокеї трофей – Кубок Стенлі (у складі команди “Нью-Джерсі”). Аналогічного успіху добився у 2004 р. Р.Федотенко з командою “Тампа-Бей”. Успіхи хокеїстів у професійному спорті багато в чому обумовлені досить тісною співпрацею колишньої радянської та північно-американської хокейних шкіл в 1970-1980 рр., внаслідок чого до практики підготовки гравців СРСР, а у подальшому і Росії та України, були запозичені принципи змагальної та тренувальної діяльності команд NHL, які у свою чергу запозичили у радянської та європейської школи хокею основи швидкісної комбінаційної гри.

Менш вдало проходила адаптація футболістів, що виїхали наприкінці 1980-х - початку 1990-х років до західно-європейських професійних клубів. Практично жоден з провідних як українських, так і російських футболістів того часу (О.Блохін, Г.Литовченко, О.Протасов, С.Юран, О.Заваров, В.Хідіятулін, Ю.Савічев та інші) не зміг сповна реалізувати себе в іноземних клубах, оскільки спортсмени не могли пристосуватися до зовсім іншого підходу до футболу в західних клубах. На відміну від радянського футболу, де тренери жорстко контролювали футболістів і опікувалися всіма їх проблемами, на Заході надається відносна свобода гравцям і значно зростає персональна відповідальність за стан своєї тренованості. До такої організації стосунків клуб-спортсмен наші футболісти чисто ментально не були готові. Лише футболісти, які перейшли до іноземних клубів у другій половині 1990-х років почали більш-менш вдало адаптуватися до роботи в іноземних клубах (В.Карпін, О.Мостовий, А.Кангельскіс, А.Шевченко та інші).

Масовий від’їзд футболістів до іноземних клубів призвів до зниження рівня національного чемпіонату України на початку 1990-х років. Лише коли зміцніла матеріальна база клубів та організаційна структура національної федерації і професійної ліги, футбол почав знову прогресувати [Башкатов А., 1997]. Проте цей прогрес до деякої міри обумовлений і широкою практикою залучення до українських футбольних клубів легіонерів. З одного боку це сприяє підвищенню конкуренції в чемпіонаті України, а з іншого - стримує розвиток національного футболу.

Аналогічна ситуація склалася і в інших ігрових видах спорту. Наприклад, збірна СРСР з баскетболу успішно виступала в середині 1980-х років на міжнародній арені: 1986 р. - віце-чемпіони світу; 1987 р. - віце-чемпіони Європи; 1988 р. - олімпійські чемпіони Сеула. Проте навіть провідні баскетболісти СРСР не мали реальної уяви щодо рівня майстерності професійних гравців та команд, їх техніки, тактики, фізичних і функціональних можливостей, системи підготовки тощо. Видатний український баскетболіст Олександр Волков, визнаний одним з кращих гравців Європи і світу у 1986-1988 рр., згадує, що в ті роки сподівався рано чи пізно попасти до одного з клубів NBA. Вивчав англійську мову, ретельно збирав інформацію стосовно професійного баскетболу, техніки видатних гравців, тактики команд тощо. Проте лише тоді, коли вперше в історії радянського баскетболу шести провідним гравцям СРСР у 1987 р. видалася можливість взяти участь у тренувальному зборі разом з провідними гравцями одного з клубів NBA (“Атланта”), він зрозумів, наскільки великі розбіжності між європейським та американським баскетболом. Цей збір продемонстрував результативність принципово нового, творчого підходу до спортивного вдосконалення, пошуку індивідуальних резервів, формування самобутньої моделі ігрових дій, що відповідає природним задаткам, поглядам і смаку конкретного гравця. Йому, що звик до атмосфери радянського і європейського баскетболу, де провідна роль відводиться тренерові, а роль спортсмена, в основному, зводилася до чіткого виконання його вказівок, такий підхід відкрив нові можливості для вдосконалення майстерності. В цьому сам О.Волков, а також його партнери по збірній команді переконалися вже наприкінці цього короткочасного збору, коли з’ясувалося, що їм вдалося суттєво покращити техніко-тактичну майстерність, вийти на новий рівень тонкощів баскетболу. Проте у подальшому, коли перші радянські баскетболісти уклали контракти з клубами NBA, вони зіткнулися з великими труднощами як психологічного, так і чисто спортивного характеру. В психологічному плані їм, хто входив до символічних збірних Європи і світу, було дуже складно бути новачками професійних команд, завойовувати право попасти не тільки до числа стартових п’ятірок, але хоча б на кілька хвилин вийти на майданчик у офіційній грі. У техніко-тактичному плані вони зіткнулися з проблемою необхідності значного підвищення ефективності захисних дій, яким у клубах NBA, на відміну від радянської школи баскетболу, надавалося більш важливого значення. Гравці також зіткнулися з необхідністю значного покращення рівня розвитку швидкісно-силових якостей. Не менш складним виявилося і перенесення відповідальності за рівень фізичної і функціональної підготовленості на самих гравців. Наприклад, О.Волков в клубі “Атланта” мав змогу отримувати консультації тренера, послуги науковців з інституту спорту стосовно розвитку фізичних якостей і підвищення рівня функціональних можливостей. Але вся відповідальність за ефективність індивідуальної підготовки покладалася виключно на нього самого. Стимулювання цього процесу здійснювалося дуже простим способом - залежністю зарплати від часу, що проведений на майданчиках в іграх чемпіонату NBA. Успішно адаптуватися до нових незвичних умов роботи в NBA серед баскетболістів з колишнього СРСР змогли лише литовці Ш.Марчульоніс та А.Сабоніс.

Більш вдало українські та російські баскетболісти адаптувалися в європейських професійних та напівпрофесійних клубах. У 1990-х роках з України виїхало понад 30 провідних баскетболістів.Від’їзд провідних баскетболістів спричинив зниження можливостей національного чемпіонату як з точки зору його привабливості для глядачів, засобів масової інформації та спонсорів, так і як основного чинника підвищення ефективності підготовки гравців, їх індивідуальної та командної майстерності.

Таким же шляхом пішов процес професіоналізації українського спорту і в неігрових його видах, які входили в коло інтересів професійного та напівпрофесійного іноземного спорту. Зокрема, за короткий час більшість видатних велосипедистів кінця 1980-х - початку 1990-х років опинилися в іноземних професійних клубах. Практично у повному складі, на чолі з головним тренером О.Кузнєцовим і провідним гонщиком В.Якімовим, виїхав за кордон найавторитетніший в СРСР ленінградський велосипедний клуб “Локомотив”, уклали контракти з іноземними професійними клубами майже всі найсильніші велогонщики-шосейники України і Росії (В.Пульніков, А.Зінов’єв, В.Жданов, І.Угрюмов, Д.Абдужапаров, С.Гончар, А.Чміль та інші). Це суттєво знизило інтерес до розвитку цього виду спорту, призвело до зниження рейтингу змагань національного рівня. Проте, при всьому негативному впливові практично некерованого масового виїзду за кордон провідних велосипедистів, слід віддати належне окремим позитивним змінам в українському велоспорті. Робота в іноземних професійних клубах країн Європи, де є всі необхідні умови для повноцінної підготовки, сприяла помітному зростанню спортивної майстерності велосипедистів. Зокрема С.Гончар, успішно сполучаючи виступи за професійні клуби та збірну України, став чемпіоном світу. Ефективне поєднання підготовки велосипедистів-трековиків під керівництвом відомого тренера В.Осадчого за кордоном з підготовкою збірної команди України до Олімпійських ігор та чеміпонатів світу також привело до успіху. Збірна команда України в трекових гонках переслідування у другій половині 1990-х років впевнено увійшла до числа провідних команд світу.

Аналогічний шлях обрало російське фігурне катання. Участь провідних спортсменів у різноманітних комерційних змаганнях, поєднання роботи тренерів у російських та відомих іноземних клубах, збереження і подальший розвиток вітчизняної школи фігурного катання всесвітньо відомими російськими фахівцями О.Чайковською, Т.Тарасовою, Т.Москвіною, О.Мішиним, В.Кудрявцевим, Н.Лінічук, Г.Карпаносовим сприяло зростанню авторитету російського фігурного катання в світі, вихованню яскравої плеяди видатних самобутніх спортсменів.

На жаль, українським фахівцям, які на початку 1990-х років мали блискучі передумови для подальшого розвитку фігурного катання, цього зробити не вдалося. Олімпійські чемпіони В.Петренко і О.Баюл та їх тренер Г.Змієвська виїхали до США. Суттєві організаційно-методичні прорахунки не дозволили нашим фахівцям ефективно організувати процес розвитку фігурного катання, налагодити взаємозв’язки з іноземними професійними клубами. Національні центри підготовки фігуристів занепали, матеріально-технічна база погіршилася, що призвело до погіршення роботи з резервом. Як наслідок - цей досить перспективний для України вид спорту переживає глибоку кризу.

Натомість вдалим виявився від’їзд до іноземних професійних клубів українських боксерів, особливо братів Володимира та Віталія Кличків, які стали чемпіонами світу серед професіоналів у найпрестижнішій суперважкій ваговій категорії. Завдяки їхнім успіхам на професійному рингу значно зріс імідж українського боксу на міжнародній арені. Національна ліга професійного боксу України визнана провідними боксерськими організаціями світу (WBA, WBC ,IBF, WBO)

Отже масовий від’їзд провідних спортсменів у закордонні професійні клуби, на перших порах, мав негативний вплив на стан і розвиток спорту як в Україні, так і в інших пострадянських країнах. Проте, з іншого боку, численні провідні спортсмени отримали унікальну можливість познайомитися з організаційними засадами професійного спорту та передовими технологіями побудови процесу підготовки спортсменів у провідних професійних клубах, що надало їм можливість суттєво покращити свою спортивну майстерність, досягти гучних успіхів у змаганнях і укласти в подальшому вигідні контракти. Це, у свою чергу, сприяло зростанню іміджу України на міжнародній арені.

Успішні виступи окремих українських спортсменів у змаганнях професіоналів, високі заробітки та широка популярність сприяли зростанню інтересу до відповідних видів спорту в Україні, і, як наслідок, зростанню масовості та майстерності молодих українських спортсменів. Наприклад, успіхи у професійному боксі О.Гурова, братів Віталія та Володимира Кличків та інших боксерів-професіоналів сприяли зростанню масовості в боксі на 40 відсотків (за даними федерації боксу).

Важливим наслідком міграції українських спортсменів до зарубіжних професійних клубів, слід вважати і подальше їх повернення в Україну з досвідом організації професійного спорту в провідних лігах світу. Зокрема, О.Волков став ініціатором організації професійного баскетбольного клубу “БК-Київ”, О.Михайличенко очолює молодіжну збірну команду України з футболу, а О.Блохін вперше за часів незалежності України вивів національну збірну з футболу до фінальної частини чемпіонату світу 2006 року. Як позитивний приклад виїзду спортсменів до провідних професійних клубів слід пригадати і успіх збірної команди Хорватії з футболу, яка повністю складалася з легіонерів і посіла третє місце на чемпіонаті світу 1998 року.

 

У другій половині 1980-х та на початку 1990-х років відбувся масовий від’їзд провідних українських спортсменів до іноземних професійних спортивних клубів. Відносно вдало адаптувалися в провідних іноземних клубах хокеїсти завдяки тому, що між північно-американською та колишньою радянською хокейними школами ще у 1970-1980-х роках розпочалася творча співпраця. Проте від’їзд хокейної еліти негативно позначився на розвиткові українського хокею. Адаптація українських футболістів у західних клубах протікала менш вдало. Лише одиниці змогли закріпитися у західно-європейських клубах і успішно проявити себе в чемпіонатах Англії, Італії та Іспанії. Масовий від’їзд футболістів до іноземних клубів викликав значне зниження рівня національних чемпіонатів України. Аналогічна ситуація склалася і в баскетболі. Лише у 2000-х роках рівень національних чемпіонатів з баскетболу та футболу почав зростати завдяки притоку легіонерів. Дещо по-іншому розвивалися події в українському велоспорті і боксі. Вдале поєднання роботи тренерів в національних та відомих іноземних клубах, ефективні організаційні та науково-методичні заходи сприяли успішній підготовці спортсменів до виступів у комерційних змаганнях і за національні збірні, а також зростанню авторитету відповідних національних федерацій України в цілому світі.

 








Date: 2015-05-09; view: 281; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2017 year. (0.009 sec.) - Пожаловаться на публикацию