Технології взаємодії громадянського суспільства з населенням, політичним середовищем, міжнародною спільнотою

Аналізуючи процеси становлення і розвитку громадянського суспільства,дослідники виокремлюють різні передумови його формування як найважливіші. Проте спільною є думка,що вихідним елементом у конструкції громадянського суспільства є особистість, а складовими цієї конструкції - всі ті численні інститути,які сприяють реалізації особистістю її інтересів. Особистість відіграє важливу роль у процесах становлення громадянського суспільства насамперед тому, що вона є вихідним елементом об’єднання (консолідації), без якої громадянське суспільств важко уявити. Особистісні переконання стосовно міри власної відповідальності перед суспільством, усвідомлення своєї можливості активно брати участь у суспільному житті формують громадську активність, яка відображає ефективність функціонування громадянського суспільства. Поряд з особистісним чинником важливу роль відіграє і поняття ідентичності як складової формування стосунків «людина-оточення». Більшість дослідників дотримується думки,що інститутами громадянського суспільства є сім’я, заклади освіти, церква, приватна власність, інститут багатопартійності,ЗМІ, наукові,професійні та інші об’єднання, асоціації,організації,які забезпечують економічні, професіональні, культурні, політичні та інші інтереси й потреби різних соціальних верств,груп та окремих індивідів. (Політ.менеджмент №5(26),2007. Тарас Матвійчук. Соціальні реалії в політологічній тематиці,ст..96-97). Людиноцентристський характер громадянського суспільства знаходить вияв на всіх рівнях існування цієї системи. Людина та суспільство створюють механізми самоорганізації й самореалізації в межах існуючого правового поля. Якість їх рішень та характер вчинків залежить від ступеня розвиненості правосвідомості. Кожна людина, в тій чи іншій мірі, проходить у своєму розвитку через подібне розуміння свободи, але людина – істота соціальна, тому її життєдіяльність неминуче пов’язана з іншими людьми, що у свою чергу,веде до необхідності обмеження та контролю власних бажань. Конкретна людська особистість в її усталених самовизначеннях, особливий людський тип стає однією з головних проекцій соціальної реальності, і разом з тим - одним з головних принципів її існування. Для громадянського суспільства ситуація людського буття має особливе значення, оскільки цивільний лад робить самовизначену особистість відправною точкою і основою всіх суспільних процесів. Права, свободи та обов’язки громадянина, як відомо – це зафіксовані в нормах права «моделі» чи зразки поведінки, згідно з якими особистість узгоджує та оцінює свої дії; для людини вони виступають нормативно вираженим способом взаємодії з іншими особами, із соціумом та державою, отже, громадянин виступає як суб’єкт та носій права. З одного боку, права і свободи людини є важливими ціннісними орієнтирами суспільної еволюції, вони нормативно формують історичні умови життєдіяльності людей, постають «індикаторами» суспільного прогресу та забезпечення гармонії взаємодій індивіда, соціуму і держави. З іншого боку, права і свободи – це реальні соціальні можливості людини, що визначають міру її особистісної свободи, обумовлену конкретно-історичним рівнем суспільних відносин, що знаходить своє відбиття у законодавстві певної країни. Можна проаналізувати наступні моделі взаємовідносин особистості та суспільства щодо свободи та її атрибутів: по – перше,це пряв боротьби за свободу,коли людина вступає у відкритий, часто непримиренний конфлікт із суспільством, прагнучи досягти своєї мети за будь-яку ціну. Це шлях не лише важкий, а й небезпечний. По - друге, це втеча від світу, коли людина,яка не може здобути свободу серед людей, утікає в монастир, у скит, у себе, у свій «світ», щоб там мати свободу самореалізації. По – третє, це ситуація,коли людина здебільшого адаптується до світу, жертвуючи чимось у своєму прагненні отримати свободу, йдучи на добровільну підлеглість аби здобути новий рівень свободи у модифікаційній формі. По-четверте, можливий також варіант певного збігу інтересів особистості й суспільства в набутті свободи, щ має прояви в країнах з розвинутими формами демократії. (ст..13.Івченко О.Г. Людиновимірність формування громадянського суспільства [монографія] / О.Г.Івченко. – К.:,2013.). ‘ Стрижнем громадянського суспільства є людина в трьох її іпостасях: біологічній, соціальній та юридичній. На відміну від природи, де діють несвідомі сили, в громадянському суспільстві «балом править» людина, індивід, носій приватних інтересів та потреб, для задоволення яких він має здатність до свідомої діяльності, до прагматичного вирішення економічних, політичних та інших проблем спільно з іншими людьми. Необхідною умовою життєдіяльності громадянського суспільства є високий рівень соціального, інтелектуального, психологічного розвитку особи, її внутрішня свобода, здатність самостійно включатися в той чи інший інститут. Духовна сфера громадянського суспільства передбачає свободу совісті, реальні можливості публічно висловлювати свою думку. Формування громадянського суспільства невіддільне від трансформації індивіда у громадянина з властивою йому громадянською позицією. Вона передбачає усвідомлення особою інтересу, захист Конституції і дотримання прийнятих законів, практичну участь у розв’язанні суспільних проблем Суттєвою проблемою залишається розбудова та зміна характеру відносин людини та колективних громадянських інституцій з органами державної та місцевої влади, що досі містить елементи комуністично – тоталітарного стилю, і як наслідок, слабкість діалогу влади із громадянським суспільством як сферою активності, розвитку потенціалу та реалізації інтересів кожної людини. Першим етапом виховання громадянської ідентичності є надання можливості набуття досвіду самоврядування і політичного формування громадянства. Проте, це відбувається, передусім, з урахуванням одностайного сприйняття конституційного проекту членами усієї спільноти. Громадсько-політична діяльність людини може стати чинником розвитку громадянського суспільства тільки у тому випадку, коли активність як моральний принцип людини громадянського суспільства проявляється через громадянську участь, спрямовану також на реалізацію принципу спільності і взаємопідтримки. Саме громадянська участь надає індивідам моральну впевненість у тому, що вони є не просто набором окремішностей, а єдиною моральною силою, виступають від імені єдиної морально визначеної особи. Проблема відповідальності у контексті взаємодії соціуму і структур державного управління нині набуває особливої гостроти, зважаючи на місце та роль, яку відводять громадяни України вітчизняним ЗМІ як контрольному ресурсу громадянського суспільства. Важливим показником при цьому є рівень довіри громадян нашої держави до ЗМІ, що протягом багатьох років є відносно високим. Особливо це помітно при порівнянні з показниками довіри українців до органів державної влади, правоохоронної системи. Українці активно долучаються до споживання медіапродукту, зокрема телебачення, що логічно актуалізує дискусію про його якісні показники. Останні викликають серйозну стурбованість у представників органів державної влади, релігійних організацій, просвітницьких установ. Фахівці із соціальної безпеки наголошують на тому, що, попри появу нових телерадіомовних організацій, якість трансльованого матеріалу значно знижується, а ефір переповнений матеріалами, які культивують жорстокість та несмак.

По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їх самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об’єднання розв’язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують «тягар проблем», які їй доводиться розв’язувати. По-друге, інституції громадянського суспільства виступають гарантом непорушності особистих прав громадян, дають їм впевненість у своїх силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, оберігають демократію від зазіхань можливих узурпаторів влади. По-третє, в межах цивільних громад та інституцій громадянського суспільства формується «соціальний капітал» — ті невід’ємні риси особистості та форми взаємодії, які примножують рівень солідарності в суспільстві, роблять людей здатними до кооперації і спільних дій.

По-четверте, інституції громадянського суспільства систематизують і впорядковують протести та вимоги людей, мирно врегульовують конфлікти, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер. У такий спосіб вони також створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади. По-п’яте, громадські організації як інституції громадянського суспільства виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Громадянське суспільство виникає спонтанно і функціонує на засадах добровільної самоорганізації та ініціативи. Його автономність стосовно держави є відносною: вона стосується насамперед невтручання держави в діяльність громадянського суспільства, доки його суб’єкти не порушують закон. Водночас, у багатьох питаннях громадянське суспільство взаємодіє з державними інституціями, виступаючи то як їхній помічник і союзник, то як опонент. Відстоюючи матеріальну і духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей, інституції громадянського суспільства сприяють процесам політичної демократизації, набуттю державою ознак правової держави. Рівновага між громадянським суспільством і державою є важливим фактором стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості й політичного безсилля народу. З іншого ж боку, — громадянське суспільство само залежить від держави; воно не може набути розвинених форм в умовах політичного насильства й тиранії. Тільки демократична, правова держава створює належний правовий простір для його функціонування. Визнаючи автономність громадянського суспільства, правова держава має реагувати на запити і потреби асоційованого громадянства, видавати відповідні законодавчі акти та стежити за їх виконанням. Іншими словами, вона повинна створювати ситуацію правової захищеності громадян, формувати сприятливе правове поле для діяльності громадських інституцій. «Захищеність конституційних прав є фундаментальною умовою автономності громадянського суспільства і заборолом проти беззаконного правління». Неоднозначним є також співвідношення публічних видів діяльності: політичної і громадської. Спрощенням є надмірна політизація громадянського суспільства, ототожнення його з радикальними опозиційними рухами, спрямованими проти уряду. Але не менш однобоким є зображення громадянського суспільства сферою, вільною від політики. Далі буде показано, що в одних типах громадянських суспільств домінують соціальні та культурні функції громадських об’єднань, в інших, навпаки, головною є політична залученість та політична діяльність. Але ці типи можуть видозмінюватись, переходити з одного стану в інший, бо немає непрохідної стіни між політикою і громадянським суспільством. Громадянське суспільство вимагає певних умов і гарантій прав і свобод людини з боку правової держави, тому може створюватися, функціонувати і розвиватися лише разом із правовою державою, причому рівень зрілості громадянського суспільства визначає рівень зрілості й ефективність функціонування правової держави. Громадянське суспільство — складна структурована плюралі­стична система. Наявність різноманітних суспільних форм і інститутів (профспілки, партії, об'єднання підприємців, спілки спожива­чів, клуби тощо) дозволяє виразити і реалізувати різноманітні потре­би й інтереси індивідів, забезпечує можливість прояву кожним своєї індивідуальності. Однією з важливих характеристик громадянського суспільства є громадська ініціатива як усвідомлена й активна діяль­ність індивідів на благо суспільства. Плюралізм як риса, що характеризує громадянське суспільство, виявляється в усіх сферах: в економічній — це різноманіття форм власності; у соціальній і політичній — наявність широкої і розвине­ної мережі суспільних організацій, у яких індивід може виявити і за­хистити себе; у духовній — забезпечення світоглядної свободи, ви­ключення дискримінації за ідеологічними мотивами, толерантне ставлення до різних релігій, протилежних поглядів. Структуру сучасного громадянського суспільства можна пред­ставити у вигляді п'яти основних систем, що відображають відпо­відні сфери його життєдіяльності. Це соціальна (у вузькому розу­мінні слова), економічна, політична, духовно-культурна й інформаційна системи.

Соціальна система охоплює сукупність спільностей, що об'єктив­но сформувалися, і взаємин між ними. Це первинний, основний пласт громадянського суспільства. В нього входять інститути родини, ви­ховання, освіти, що допомагають людині соціалізуватися. Другий блок складають відносини, що відображають різноманітні зв'язки людини з людиною як безпосередньо, так і в різних колективах (суспільних об'єднаннях за інтересами). Третій блок утворюють відносини між великими соціальними спільностями людей (групами, станами, класами, націями, расами).

Економічна сфера громадянського суспільства являє собою су­купність економічних інститутів власності, виробництва, розподілу, обміну, споживання сукупного суспільного продукту. В цій сфері ін­дивід реалізує свої економічні інтереси.

Політичну сферу громадянського суспільства складає діяльність політичних партій, громадсько-політичних об'єднань, в яких індиві­ди реалізують свої політичні інтереси і через які вони вступають у політичне життя.

Духовно-культурна система утворюється з відносин, що виника­ють на тлі духовно-культурних благ, діяльності відповідних інсти­тутів, установ (освітніх, наукових, культурних, релігійних). Громадянське суспільство тісно пов'язане як з державою, так і з правом. Держава покликана створювати найоптимальніші умови для розвитку громадянського суспільства, не втручатись у сферу ре­алізації приватних інтересів, а розвинене громадянське суспільство, у свою чергу, є соціальною базою демократичної, правової соціальної держави. Право формується всередині громадянського суспільства як по­треба у нормативній регламентації найважливіших суспільних від­носин. Саме у громадянському суспільстві відчуваються ті зміни, які мають бути певним чином упорядковані. Держава повинна цю потребу задовольнити, прийнявши відповідний нормативно-право­вий акт, покликаний якнайоптимальніше вирішити проблему, що назріла.

Громадянське суспільство ґрунтується на багатоманітності форм і видів власності. Кожна з них покликана забезпечити добробут усіх, а також відкрити економічний простір для збільшення власності на основі більшої інтенсивності праці, здібностей, творчої ініціативи і підприємливості. Співвідношення праці й різноманітних форм власності у громадянському суспільстві повинно бути таким, щоб праця дозволяла створити для кожного гідний суспільному прогресу стандарт життя. Переваження у державі так званого «середнього класу» – один із показників сформованого в ній громадянського суспільства. В сучасних умовах однією з вимог громадянського суспільства виступає фактор соціальної відповідальності в усіх сферах суспільного життя (економічній, політичній, соціальній, екологічній, національній), на всіх рівнях суспільних організацій (соціальної групи, суспільної організації, держави, світового співтовариства), пов'язаних з висуненням на перший план загальнолюдських цінностей. Адже соціальна орієнтація може утверджуватися в якості принципу суспільних відносин лише тоді, коли задоволені всі необхідні потреби і створюються умови для реалізації системи історично обумовлених інтересів членів суспільства. Важливе місце в цьому процесі належить державі. Вона повинна стати арбітром у вирішенні конфліктних питань. Це пояснюється насамперед тим, що на сьогоднішній день держава має в своїх руках переважне право застосування примусу, різного роду санкцій, виступаючи власником матеріальних благ, вона може, якщо побажає, спрямовувати свої зусилля на покращення соціально-економічного становища людини, задовольняти інтереси та потреби певних соціальних груп (працівники бюджетних організацій, базових галузей промисловості, студенти, пенсіонери і т.п.). Та на жаль, переформована державна машина не завжди готова взяти на себе таке завдання. Має спрацювати механізм взаємодії громадянського суспільства і держави, який знаходить свій прояв у співпраці через партії, вибори, представницькі органи влади. У країнах Заходу існує ціла система представництва інтересів. Основні її учасники з боку громадянського суспільства – це групи та об'єднання за інтересами, з боку держави – органи виконавчої влади. Окрім згаданих сформувалися специфічні представництва – консультативні комітети і комісії, що існують при міністерствах, відомствах, уряді, в роботі яких беруть участь групи і об'єднання за інтересами. Такі інститути займаються виробленням рекомендацій і відповідних державних рішень, деякі з них виконують управлінські функції, інші діють на «недержавній» основі. У Західній Європі дискусія про те, чи є держава функцією суспільства, чи суспільство в міру розвитку держави має перетворитися в контролюючу ним функцію, активно велася у XVIII ст. Однак теоретичні аспекти дискусії зводилися до визначення долі влади, функцій і повноважень, які громадянське суспільство доручає державі на тому чи іншому етапі свого розвитку. Відповідно визначалася роль держави в розвитку суспільства. Громадянське суспільство як суспільство громадян, котрі є рівними в своїх правах, суспільство, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага, є базисом держави, де держава, в свою чергу, захищає демократичні принципи самоврядування всіх недержавних організацій, які безпосередньо формують громадянське суспільство. Для цивілізованого розвитку обох феноменів необхідно створити надійний, ефективний і гармонійний механізм їх взаємодії та взаємозбагачення. В українському суспільстві права людини є важливим ціннісним еталоном, який, на жаль, має дуже декларативне наповнення: хоча вони й закріплені в Конституції України, але їх поки що важко втілити в життя, оскільки держава і суспільство не в змозі напрацювати ефективні правові механізми їх визнання, легалізації, реалізації, гарантування, охорони та захисту. І причина тут не тільки в історичних традиціях українського суспільства, де права людини не займали гідного місця ні в суспільній свідомості, ні в практиці діяльності держави, а в нестабільній ситуації перехідного періоду, неналежній правосвідомості громадян, їх правовому нігілізмі та інфантилізмі. Самоорганізація громадянського суспільства здійснюється за посередництвом утворення, функціонування й розвитку атрактивних елементів, якими виступають найрізноманітніші соціальні угруповання в складі громадянського суспільства. Термін “атрактивні елементи” (або, в інших розбудовах, “атрактивні структури”) використовується для позначення зон підвищеної соціальної впорядкованості, причому механізми такої локалізації мають переважно культурний характер – і, відповідно, в атрактивному елементі завжди наявні ознаки більш-менш стійкого субкультурного утворення. Перебіг процесів самоорганізації громадянського суспільства і соціуму в цілому стає можливим за виконання певних умов, основними з яких є:

– часткова однаковість атрактивних утворень, принаймні в одному – національному – аспекті, що забезпечує відносну спільність їх інтересів у масштабі країни;

– взаємна відмінність і навіть унікальність соціальних угруповань за деякими критеріями, що забезпечує структурованість, диференціійованість громадянського суспільства, яка є неодмінною умовою самоорганізації;

– взаємопов’язаність елементів громадянського суспільства, що знижує рівень соціальної ентропії;

– подолання атомізації громадянського суспільства, зумовленої, не в останню чергу, фрагментарністю та амбівалентністю суспільної свідомості.

У сфері громадянського суспільства містяться більш природні тенденції розвитку соціальної системи, до того ж, у ній згорнений цілісний спектр можливих варіантів подальшого розвитку. Керівна підсистема не може “зверху” нав’язувати суспільству цілі й напрями його розвитку, бо розгортання процесів, що не відповідають закладеним всередині об’єктивним передумовам розвитку системи, не буде тривалим чи результативним. Сучасний період розвитку українського соціуму і теоретичною, і буденною свідомістю справедливо характеризується як перехідний. І – так само справедливо – сутність перехідного періоду визначається необхідністю вибору альтернатив, у першу чергу, політичного та економічного розвитку. Але серед громадськості (мабуть, в силу стереотипів тоталітарної системи) лишається поширеною несправедлива думка, що відповідальність за вибір оптимального шляху розвитку лежить на державних структурах. Дійсно, держава має найбільше можливостей для втілення в життя обраного напрямку, але не для формулювання й розробки всіх можливих альтернатив з метою виявлення оптимальної. Ця задача може і має бути вирішена за обов’язкової участі структур громадянського суспільства. Сьогодні, на етапі власної нестійкості, соціальна система стоїть перед чисельністю різноманітних, навіть полярних, варіантів подальшого розвитку. І ще більше їх потребує. Саме громадянське суспільство надає соціуму цю поліваріантність, багатогранність шляхів потенційного буття. Структура громадянського суспільства як реальна альтернатива правлячій системі політичних партій має більше ступенів свободи та різноманітності, ніж державні інститути. На це є ряд причин. Визначальною, без сумніву, виступає внутрішня різноякісність самої цієї підсистеми. Адже концепція громадянського суспільства в будь-якому тлумаченні охоплює всі добровільні організації та об’єднання за інтересами, що стоять поза державними утвореннями. Поряд із неурядовими організаціями соціально-політичної орієнтації сюди входять профспілки, торговельні палати, професійні колегії та синдикати (юристів, лікарів тощо), етнічні асоціації і, до речі, ті ж самі політичні партії. Структура громадянського суспільства також включає в себе надзвичайно широкий спектр об’єднань без власної соціально-політичної програми: студентські, релігійні, спортивні, наукові та культурні товариства – “від гуртка любителів хорового співу до клубів спортивних вболівальників і добровільних пожежників”. Різноманітність інтересів людей створює різні об’єднання за інтересами. І кожне з них має на меті щось відмінне, не цікаве для членів інших спільностей (цікаве хіба що в плані конкуренції за цінність для більшості населення – а отже, за можливості втілення власних ідей у життя). Таким чином, різноманітність інтересів визначає приголомшливе багатство структури громадянського суспільства і наповнюється глибоким змістом у просторі своєї свободи, підкріпленої формально меншою за органи державної влади відповідальністю перед нацією.

Оскільки ці об’єднання за інтересами вільно обмінюються одне з одним і з державою речовиною, енергією та інформацією; оскільки їхній взаємний розвиток не детермінований і поліваріантний; а також через велику їх кількість та різну якість громадянське суспільство правомірно вважати складною, відкритою, нелінійною соціосистемою, підпорядкованою універсальним принципам самоорганізації. (Хоча стосовно всього національного організму, як уже зазначалось, громадянське суспільство постає підсистемою). Гармонійна самоорганізація соціуму в цілому вимагає рівноправної участі в ньому всіх компонентів, що стає можливим тільки в умовах демократичного ладу. Це підтверджується і вітчизняним історичним досвідом: в умовах радянського тоталітаризму громадянське суспільство існувало як мережа “незалежних” політичних ініціатив, активісти яких виступали природними спільниками комуністів у боротьбі проти буржуазної диктатури. У такому становищі воно не могло надати ніякої (в тому числі й оптимальної) альтернативи подальшого розвитку. Звичайно, демократичний устрій не є гарантом сильного громадянського суспільства, але виступає багатообіцяючою передумовою цього. До речі, і високий рівень розвитку різноякісних організацій не гарантує демократії. Але активне, розвинене громадянське суспільство здатне дисциплінувати державу, просувати інтереси різних груп населення, забезпечувати їх активну участь у політичному житті. Для того, щоб демократія набула в суспільстві статусу реально діючої системи влади, необхідне не тільки розуміння більшістю населення її основних принципів, але й згода людей жити відповідно до цих принципів – самостійно, з усією повнотою відповідальності, без постійної опіки держави. В умовах соціальної невизначеності сучасної України не спостерігається ні достатньої обізнаності, ні погодженості. І тому самодетермінація особистості як глибинна засада демократичних перетворень залишається вкрай суперечливою, що проявляється в амбівалентності суспільної та індивідуальної свідомості. Сьогодні соціальна ідентичність виступає об’єктом вибору з тимчасових соціальних і професійних статусів, оскільки спільнота відмовилась від марксистських схем ідентифікації, а нові ще не сформувалися. Фрагментація соціуму супроводжується фрагментацією критеріїв ідентичності. При цьому, на жаль, поширена така тенденція: особи не визначають свою ідентичність за власними нахилами чи здібностями, за соціальним походженням і отриманою професією, а виводять її з процесів взаємодії з іншими індивідами та суспільними структурами. Треба зазначити, що людина на кожному етапі свого життя виконує більше однієї соціальної ролі, тобто кожна особистість має декілька соціальних ідентичностей. Це створює проблему індивідуальної ідентичності (самості), яка представляє собою інтеграцію та ієрархізацію різних соціальних ролей індивіда в його самосвідомості. Це означає, що процес самоідентифікації особистості ускладнений навіть у стабільному соціосередовищі, а в суспільстві перехідного типу – ще більше. Тому системна криза українського соціуму кінця ХХ – початку ХХІ століття має загострений екзистенційно-антропологічний аспект, що виливається в кризу самоідентичності. Перехідний стан особистості, яка опинилася в ситуації неможливості жити “як раніше” і зберегти свою систему “Я” від руйнування, виражається в нігілізмі, моральній нестійкості, душевній спустошеності. Протиріччя, що виникає в момент відчуття людиною “втрати себе”, складає зміст кризи самоідентичності і пов’язане з порушенням цілісності та стійкості уявлень про себе. Розв’язання цього протиріччя може набувати наступних форм:

– швидка безболісна адаптація прокладеним кимсь (попереднім поколінням або державою) шляхом – цей варіант в умовах сучасної України нереальний через відсутність готових зразків поведінки та орієнтирів стосовно того, яка особистість буде успішною в оновленому соціумі;

– стагнація, пов’язана з відсутністю будь-яких саморухів особистості, – одна з двох найбільш розповсюджених сьогодні моделей поведінки поряд із інволюцією;

– інволюція особистості – прагнення максимально спростити своє “Я” через нездатність гармонізувати систему власних сутнісних сил відповідно до змін в оточуючому середовищі;

– діяльнісний, вольовий пошук свого місця в нових соціальних умовах – який здійснюється через знаходження корисних взаємозв’язків з іншими соціальними суб’єктами (ця форма могла б бути прогресивною, якби не суперечила внутрішнім тенденціям саморозвитку особистості);

– конструктивне розв’язання протиріччя за допомогою активізації внутрішніх ресурсів особистості, творчого створення індивідуалізованої, побудованої на новій основі “Я-концепції”. Такий оптимальний варіант можливий лише за умов виховання в собі здатності до саморефлексії, вміння (і бажання!) самостійно аналізувати події в соціумі та власному внутрішньому світі, а також оптимістичного бачення майбутнього. Соціальна адекватність людини в процесі трансформації суспільного життя передбачає вільне володіння соціальними ролями, а не підкорення ним. Отже, в перехідному соціумі кожна особистість (свідомо чи підсвідомо) відчуває гостру потребу в подоланні кризи самоідентичності, у визначенні оновленого спектра соціальних ролей. Прагнення повернути власну затребуваність та почуття доречності в новому суспільному порядку реалізується через входження до нових атрактивних утворень, яких все більше продукує перехідний соціум. (Атрактивні утворення виникають у соціальній системі в післябіфуркаційний період і через їх появу система ніби розправляється з кризою.) Той критичний рівень хаосу, руйнування соціальної інтегрованості, який спостерігається в момент біфуркації, різко падає за рахунок природного спонтанного формування атрактивних елементів. Вони виникають у процесі самоорганізації суспільства і наперед задані умовами соціального середовища. Вони “ніби передіснують в самих властивостях соціальності і не можуть бути іншими, ніж диктують ці властивості”. Стосовно особистості як елемента соціальної системи “заданість” цих структур наперед виражена терміном “атрактивність”: вони є надзвичайно принадними для членів соціуму, мають неабияку привабливість як форма соціального життя. Входження до таких народжених самою системою утворень дає людині певну гарантію того, що їй не доведеться перевизначатися принаймні найближчим часом. Необхідно брати до уваги те, що сучасний український соціум, крім природних структур, продукує ще й штучні організації, які не відповідають внутрішнім властивостям соціального середовища і керуються користю їх керівників. Отже, для відносно стійкої самоідентифікації особистості необхідне розуміння сутнісних ознак атрактивних елементів. По-перше, атрактивні елементи представляють собою спільності локального підвищення соціального порядку та мають високий рівень структурованості. По-друге, вони виникають спонтанно, природно, їх неможливо зруйнувати – вони здатні самовідновлюватися, хоча, іноді, дещо в іншій формі. Нарешті, атрактивні елементи не можуть бути створені штучно, на основі певної раціональної конструкції – вони протистоять будь-якому насиллю: як появляються, так і зникають в силу логіки самого процесу самоорганізації, а не спроб зовнішнього впливу. Знаючи ці сутнісні ознаки, окремій особистості лишається вирішити єдину проблему: визначити власний атрактор, тобто увійти в таке соціальне утворення, внутрішні тенденції розвитку якого найбільше відповідали б її власним нахилам і прагненням. Тоді особі вдасться подолати свою незатребуваність і недоречність у певному соціумі. І така глибинна (природна) самоідентифікація кожного буде сприяти зниженню рівня ентропії всієї соціальної системи, оскільки, за виразом Т.Парсонса, “суспільство може бути самодостатнім лише тією мірою, якою воно може покладатися на те, що дії його членів служитимуть адекватним “внеском” в його функціонування”. Теоретично можливі чотири шляхи впорядкування процесів соціальної ідентифікації:

– свідомо – державними інститутами (коли держава буде стимулювати дослідження в цій сфері, а результати використає для налагодження загальноприйнятої системи визначення ідентичності особи за допомогою чітких критеріїв);

– свідомо – компонентами громадянського суспільства (аналогічно першому);

– “свідомо” – самою особистістю (керуючись зовнішньопрестижними економічними чи політичними мотивами без виявлення природних тенденцій власного розвитку, а отже - псевдосвідомо);

– “стихійно” – коли в суспільстві поступово визначиться групова структура шляхом самоорганізації. Але ж учасниками цього процесу є особистості, які враховують власні тенденції розвитку для визначення своєї ідентичності, тож, вірніше назвати цей шлях ідентифікацією на рівні самосвідомості. Осмислення на теретичному рівні процесів громадської самоорганізації загалом вказує на брак уваги в попередніх дослідженнях до феномену людини, що немов би «розчиняється» в соціальних групах і процесах, ієрархіях та мережах. Неминуче доходимо висновку, що процес формування в Україні громадянського суспільства не має «людського обличчя», а його розвиток відбувається вкрай повільно, часто підміняючись розвитком державних інституцій; відбувається з ініціативи влади, що не лише теоретично суперечить ідеї громадянського суспільства, як самоврядного, але й фактично нівелює зусилля окремої людини, у черговий раз перетворює її на «гвинтика» чи «маленького українця».