Мережевий аналіз співпраці держави та громадянського суспільства

Протягом тривалого часу характер взаємодії держави і громадянського суспільства істотно впливав на долю історичного розвитку людства, на спрямованість та динаміку соціальних перетворень. Сьогодні, завдяки невпинному розвитку і поступовому впровадженню у соціальне середовище комунікативних технологій загострюється потреба у перегляді формату цих взаємин з метою визначення меж і напрямів майбутніх соціально – політичних зрушень. Адже міцне збалансоване громадянське суспільство відіграє роль не лише механізму, який дисциплінує державу, забезпечує достатній рівень відповідальності в процесі формування державної політики, але й зростає роль дієвого ініціатора і каталізатора соціальних перетворень. Спостерігаючи за трансформаціями, що віддзеркалюються у повсякденних соціальних інтеракціях індивідів, за перетвореннями у сфері взаємин між індивідом і соціальними інститутами, за спробами держави відповісти на потребу в перегляді форм та механізмів взаємодії з громадянським суспільством, можна бачити всі ці процеси в своїй основі – єдине підґрунтя. Водночас спостерігаються перетворення у сфері взаємин між індивідом та інститутами держави. Індивід звільняється від потреби в інститутах опосередкування, соціальні актори отримують можливість для безпосереднього представництва своїх інтересів і цінностей та прагнуть максимізувати це представництво,власноруч корегуючи стратегії стосовно до різноманітних інститутів держави. Зростання активності і швидкості реакції громадян на прояві соціально – політичної активності держави призводить до виникнення низки проблем, на які держава з її негнучкими методами управління та реактивним бюрократичним апаратом не здатна завчасно відреагувати. Відтак, збільшується кількість конфліктів між окремими суспільними групами; загострюються тенденції до регіоналізації та маргіналізації меншин них груп. Мережева теорія пропонує доволі прості форми концептуалізації соціальних процесів, що дозволяє їй гнучно реагувати на зміни та зберігати, за висловом Р.Гойслінга, “ідеологічну нейтральність”: “складовими мережі — абстрактно кажучи — є вузли та відношення. Кілька вузлів, що вступають у відносини, формують мережу. В суспільних науках вузли, як правило, позначають дієвців, тобто людей, групи, організації та інші соціальні структури. Відносини можна символічно зобразити у вигляді каналів, через які можуть текти різні види соціальної активності (наприклад, дружнє спілкування, мінова торгівля та/або рішення влади) дієвців (вузлові точки), що беруть в ній участь. До того ж мережу можна поділяти на центри і периферію соціальної активності”. Мережева теорія оперує топологічним уявленням про простір, яке конструюється шляхом розташування дієвців (акторів) та відносин між ними, виходячи з виявлених соціальних дистанцій. Топологічний простір є конструкт, а не відображення простору фізичного, хоча він може бути “накладеним” на останній, продукуючи таким чином карту відображення соціального у фізичному.

Мережі являють собою динамічні утворення, що дозволяє використовувати їх для вивчення соціальних змін. Звичайно, не всі ділянки мережі є однаково мінливими — при необхідності можна розрізняти кілька рівнів стійкості: від стабільних структур до хаотичних флуктуацій, викликаних непередбачуваними подіями і процесами. Визначальним для становлення будь-якой мережі є взаємодія її акторів. Взаємодія впорядковує відносини, стабілізує структури і підтверджує або модифікує встановлені зв'язки. Регулярне відтворення взаємодій, їхня, так би мовити, рутинізація формує поведінкові шаблони, що надалі можуть відтворюватися автоматично. Водночас мережеві відносини і зв'язки, як правило, виявляються надзвичайно складними для огляду одним актором, здатним спостерігати лише частину мережі, втім, формуючи на цьому грунті загальне уявлення про все, що відбувається. Картина, що при цьому виникає у свідомості (Бруно Латур запропонував називати її панорамою), дозволяє актору оглядати все і водночас не бачити нічого, “створюючи у глядача сильне враження повного занурення в реальний світ без будь-яких штучних опосередкувань або дорогих потоків інформації, що йдуть від зовнішнього світу або до нього”. Таким чином, мережева теорія (в різних своїх версіях) пропонує достатньо розроблений підхід щодо вивчення соціальних процесів. Вона задає найзагальнішу метатеоретичну рамку дослідження, що дозволяє поєднати різні теоретичні модулі — спеціальні теорії, розроблені для аналізу конкретних явищ. На сьогоднішній день мережеві дослідження в політичній науці оформилися, з одного боку, як окремий напрямок у сучасному структуралізмі, насамперед, у вигляді мережевого аналізу, а з іншого – як політична теорія, що стосується вивчення ознак політичних мереж. Мережеві концепти активно досліджуються західними вченими, тоді як в країнах СНД політичними мережами тільки починають цікавитися окремі науковці (Л. Сморгунов). Засади вказаного напряму дослідження складають праці Дж. Річардсона, Г. Джордана, Р. Родеса, Д. Марша. Теоретичним розвитком мережевого підходу переймаються Т. Бьорцель, К. Даудінг, Л. О’Тул; емпіричний рівень представлений дослідженнями Л. Пала, Е. Кляйна та Дж. Коппеньяна. Мережеві конструкти не позбавлені і своїх критиків. Дж. Петерсон доводить, що мережі є лише метафорою для осягнення процесів сучасності, а тому евристичний потенціал цього „підходу” мінімальний. Неодностайність вчених щодо можливостей мережевих концептів, з одного боку, пояснюється триваючим розвитком цього напряму досліджень, а з іншого – посилюється існуванням двох підходів до витрактування політичних мереж. В Україні застосування мережевого аналізу до вивчення політики і управління набуває особливого значення. І головна причина цього криється не в тому, що відповідні тенденції у світовій політичній науці стають дедалі гучнішими, в тому, що в умовах нестійкості суспільного устрою, в умовах формування нової системи соціальних цінностей соціальна структура стає відкритою для впливів навіть з боку найслабкіших структурних подразників. І ця сприйнятливість є тим сильнішою, чим глибше суспільство занурюється у мережі глобальних інформаційних потоків і чим меншим знанням держава володіє про те, як цими потоками можна оперувати, аби поставити їх на варті забезпечення інтересів особистості, спільності, суспільства і країни в цілому. Ефективність взаємин держави і громадянського суспільства в Україні, а відтак і шанси держави здобути потенціал для адаптації до нового середовища, залежить від кількості факторів. По – перше, від того, чи сформуються нові соціальні рухи, здатні до співпраці з державою з метою забезпечення конкретних кооперативних інтересів; По – друге, від того, чи зможе держава створити підґрунтя для витворення подібних соціальних рухів і бути готовою до співпраці з ними; По – третє, чи зможуть постати адекватні мережеві структури, які поєднають у співпраці як державних, та і недержавних акторів. Між державою і суспільством повинна бути певна дистанція – такий собі кордон демократії, перетинання якого веде до одержавлення суспільства, що з позиції демократії та гуманізму неприпустимо. У межах такого кордону держава є суттєво необхідною громадянському суспільству, яке без неї не зможе не тільки розвиватися, а й існувати. Тут варто погодитися з Регелем, який не вважав державу чимось зовнішнім стосовно до громадянського суспільства і пояснював їхній органічний взаємозв'язок надзвичайно просто. Громадянське суспільство, підкреслював він, являє собою поєднання відмінних одна від одної осіб, які його утворюють. Але за внутрішньою природою дії внутрішніх, характерних для нього, сил громадянське суспільство характеризується домінуванням роз'єднання, а тому, щоб його зв'язати, перебороти це роз'єднання, і необхідна держава як загальний зв'язок. У західній соціології мережевий підхід використовується у надзвичайно широкому спектрі досліджень. Феномен соціального капіталу, зв’язки між корпораціями та неурядовими організаціями, здатність до самоорганізації у межах локальних спільнот, організована злочинність і трудова міграція, етнічне підприємництво та доступ до ресурсів, гендерні соціальні мережі і здоров’я, комп’ютерні мережі та світова економічна система – це лише неповний перелік тем, які аналізуються із застосуванням мережевої теорії. Характеризуючи основні напрямки мережевого аналізу, необхідно зробити застереження, що процес оформлення мережевого аналізу у цілісну соціологічну парадигму та пов’язані з ним методологічні дискусії тривають досі, залишаючись, втім, незнайомими для вітчизняного академічного середовища. Відсутність єдиного “канонічного” тексту мережевого аналізу, очевидно, є слабким місцем цієї парадигми. Так, наприклад, Р. Барт, визнаючи неоднорідність та суперечливість різноманітних підходів у межах цієї парадигми, стверджує, що: “на сьогодні існує аморфна сукупність підходів, яку називають мережевим аналізом”. Вагомим аргументом на користь мережевого підходу у дискусії з прихильниками традиційних підходів є те, що всі особисті характеристики соціальних акторів актуалізуються у процесі їхньої щоденної взаємодії у межах певних соціальних мереж. Структурними обмеженнями можуть виступати, зокрема, такі характеристики соціальної мережі як чисельність її складових чи різнорідність її елементів, адже ці характеристики впливають на структурування соціальної взаємодії. На наш погляд, доцільно говорити про різні рівні таких структурних характеристик. Такі характеристики як щільність мережі, її розміри, переважаючий тип зв’язків між складовими, спосіб розподілу ресурсів є лише складовими характеристик вищого рівня В умовах поширення інтернет-технологій створення віртуальних мережевих структур (е-соцмереж), які ще називають «соціальні медіа», стало розглядатись багатьма дослідниками як додатковий інструмент сприяння становленню й розвитку громадянського суспільства і демократії. Адже, як слушно зазначає С. Даниленко, «комунікаційний простір мережі Інтернет, з позицій теорії та практики відкритого демократичного суспільства, є невід’ємною частиною громадської сфери, відкритою для всіх членів суспільства, як для публічних дебатів, так і для обміну думками між громадянськими активними індивідуумами, групами й спільнотами». Соціальні мережі можуть істотно підвищити ефективність механізмів громадської самоорганізації — того, що називається «громадянським суспільством». Нові форми комунікації держави і суспільства створюють передумови розвитку інститутів і організацій громадянського суспільства, які забезпечують нарощування соціального капіталу всіх учасників певної комунікації. Ефективність державного управління залежить від рівня соціального капіталу (зокрема рівня обміну ідеями та знаннями) державних службовців. Соціальний капітал державних службовців як інтегральна характеристика суспільства є властивістю системи соціально-професійної спільноти службовців і відображає її здатність у цілому ефективно функціонувати, реалізовувати цілі і завдання державного управління. В Україні соціальний капітал державних службовців та їх свідомість поки відстають від рівня розвитку суспільства. Соціальні медіа відкривають можливість новим поколінням державних службовців встановлювати в мережі інтернет нові соціальні зв’язки і будувати власні соціальні мережі, що дозволяють досягати успіхів у службовій кар’єрі. Тематика мережної організації увійшла в цивільний дискурс разом з появою інтернет-мереж. Створення мережі інтернет-блогів, спільнот (груп) у рамках сучасних соціальних сервісів і залучення до них все більшої кількості учасників сприяє вирішенню проблем українського суспільства та держави. Соціальні мережі стають частиною оціночного та моніторингового інституту в українській системі «держава – суспільство». Правила і норми комунікацій в соціальних мережах набувають ознак загальноприйнятих стандартів. Соціальні мережі позитивно впливають на державних службовців оскільки відображають репутації, рейтинги, забезпечують публічне обговорення недоліків. Крім того, вони виконують функцію накопичення та управління знаннями, обміну досвідом, підвищення рівня громадянської та організаційної культури. Використання соціальних мереж в педагогічній практиці викладання дисциплін у сфері державного управління дозволяє отримати нову якість навчального процесу. Суть цього процесу полягає у відкритій, неформальній комунікації на основі повного доступу до аудіо-, відеографіческой, текстової інформації всіх учасників навчання і зацікавленої спільноти, а також відкриває можливість організації проектів управління шляхом використання спеціалізованих інтернет-ресурсів. В Україні розкриттю окремих аспектів функціонування е-соцмереж у контексті зміцнення засад громадянського суспільства останнім часом присвячені дослідження і напрацювання таких учених, як С. Даниленко, А. Готун,О. Маліс, Є. Пілат та ін. О. Маліс звертає увагу на те, що мережеве співтовариство слабко інтегроване в реальну політичну систему і поява досконаліших технологій, що сприяють включенню громадян у політику, ще не забезпечила прямого мережевого представництва інтересів і розвитку кібердемократії в українському суспільстві. Як фактор розвитку громадянського суспільства соціальні мережі розглядає Є. Пілатин. Отже, із проникненням новітніх телекомунікаційних засобів у наше життя постають нові виклики перед суспільством, особою та державою, які вже сьогодні потребують як перегляду сутності зв’язків між собою, так і активних дій щодо їх налагодження з урахуванням сучасних технологічних засобів. Бажаємо ми того, чи ні,але повинні визнати,що живемо в час докорінного переосмислення політико – правової ролі суспільства в сучасній державі. Ми є свідками трансформації парадигми держави, оскільки діючі системи управління різк втрачають свою ефективність. Відтак, зміни є не так еволюційними,як революційними. На наших очах громадянське суспільство переростає в інформаційне, а це потребує, по-перше, чіткого осмислення державою необхідних змін, по-друге, своєчасної реакції та активних дій для створення правового поля, у якому (в перспективі) зацікавлені всі - і суспільство,і особа, і держава. Соціальні мережі допомагають інформаційному суспільству в Україні структуруватися не лише за допомогою політичних партій та інших громадських організацій, а й на основі (поки що) неформальних обєднань у всесвітній мережі. Це дає змогу громадянам по-справжньому ефективно брати участь у політичному житті Української держави. Поява й рзвитк соціальних ресурсів Інтернету значню мірою сприяло появі нової субкультури інтернет – спільноти і змінам в інформаційній культурі і у сфері суспільних відносин. Під їхнім впливом відбуваються видозміни в структурі диференціації суспільства на соціальні класи, більш інтенсивними стають процеси соціальної мобільності, що сприяє становленню та зміцненню відкритого суспільства в Україні (ст..33). Сьогодні, забезпечуючи комунікацію між структурами та окремими членами громадянського суспільства, сучасні технології стають чинником поширення не лише відверто опозиційної інформації, а й будь-якої іншої інформації про поточні резонансні події. Сьогодні не має сумнівів у тому, що використання е-соцмереж дає змогу мобілізовувати людей на дію, утім, цього не достатньо для однозначного твердження стосовно того, що вони є таким самим ефективним інструментом розвитку громадянського суспільства.

Виходячи з визначення громадянського суспільства як

1) сфери спілкування та солідарності,

2) спонтанної самоорганізації і самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій громадян, яка захищена необхідними законами,

3) сфери, вільної від прямого втручання і регламентації з боку держави, можна стверджувати про наявність у мережевому середовищі Інтернет потенціалу для сприяння розвитку громадянського суспільства.

Діалектика відносин громадянського суспільства і держави складна й суперечлива, оскільки між ними відбувається своєрідний поділ організаційно-управлінської праці. Громадянське суспільство як динамічна система завжди відчуває тиск з боку державної влади. Воно є незалежним настільки, наскільки держава є терпимою до такої незалежності. Проте, держава не може розвиватися без вільного формування громадянського суспільства, яке контролює дії політичної влади. Слабкість громадянського суспільства штовхає державу до узурпації його прав, внаслідок чого відбувається перерозподіл функцій держави і громадянського суспільства. У такому разі держава, окрім власних функцій, привласнює ще і функції громадянського суспільства, змушує Його виконувати винятково державні рішення. Незалежність громадянського суспільства як правової структури, полягає у здатності протистояти сваволі держави. Держава і суспільство існують у вигляді суперечливих безупинних взаємодії і взаємовпливу, характер і спрямованість яких значною мірою залежать від рівня розвиненості громадянського суспільства та його інститутів. Конфронтація інтересів держави і громадянського суспільства є показником неефективності державного управління і самого механізму держави. Оптимальною умовою їх компромісу слугує встановлення гармонійного єднання приватних і публічних інтересів з метою забезпечення прав людини. Хоча мережевий аналіз надає перевагу структурним характеристикам соціальних акторів, можливим є і інтегрований підхід. Методологія мережевого аналізу передбачає потенційну можливість міждисциплінарного зближення з психологією та соціальною психологією, адже різноманітні поведінкові паттерни органічно вкладаються у структурах людської свідомості. Крім того, в залежності від завдань, які ставить перед собою дослідник, метою дослідження соціальної мережі може бути або виявлення стійких моделей (паттернів) соціальної взаємодії (тобто характеристик соціальної структури), або ж з’ясування взаємозалежностей між особистими та структурними характеристиками соціального актора. Власне, у другому випадку відбувається взаємне доповнення традиційного і мережевого підходів. Таким чином, у межах соціологічної парадигми мережевого аналізу ми можемо виділити дві відмінні традиції. Перша скерована на вивчення взаємозалежностей між структурними та особистими характеристиками соціальних акторів, інша ж концентрує увагу на дослідженні структурних характеристик соціальної системи чи, точніше кажучи, емерджентних характеристик соціальної системи. Громадський та державний сектори складають єдину збалансовану систему суспільного життя, до якої належить ще й комерційний сектор, і є принципово різними, зокрема це пов’язано з тим, що діяльність громадського сектора зосереджена перш за все на створенні соціальних систем і зв’язків на основі переконань, вплив на авторитет громадських організацій ґрунтується на їхній здатності звертатися до традицій, цінностей та благ громади, натомість сектор державного управління спирається на існуючу політичну систему, яка забезпечує діяльність цього сектора. Останнім часом співпраця державного, громадського та комерційного секторів почала виходити на якісно новий рівень і проявилася у формі соціального партнерства. Таке партнерство є необхідним, оскільки погляди та підходи до вирішення проблем соціальної сфери змінилися — раніше відповідальність за соціальний добробут та соціальне забезпечення була прерогативою номенклатурно-партійного апарату, тепер це має стати спільною справою всіх секторів суспільства, і соціальне партнерство — це і є практичний спосіб втілення такої відповідальної та взаємовигідної співпраці.

Б. Веллман виокремлює три дослідницькі традиції у межах мережевого аналізу:

1) антропологічний шлях розвитку концепту соціальних мереж;

2) кількісний аналіз та субстанційний підхід;

3) структурне пояснення політичного процесу

Соціологічну традицію мережевого аналізу представляють формалістський та структуралістський напрямки. Характерною особливістю формалістського підходу є акцент на формі мережевих паттернів, а не на їхньому змісті. У межах формалістського підходу практикується математичне моделювання соціальних мереж і, зокрема, теорія графів (graph theory), розроблена Г. Вайтом. Б. Веллман притримується думки, що дослідження політичного процесу є окремим напрямком мережевого аналізу. Політичний процес є об’єктом мережевого аналізу, а попередній поділ на структуралістський та формалістський підходи застосовує класифікацію на підставі методів дослідження, дослідження політичного процесу не можуть бути виділені у окремий напрямок цієї соціологічної парадигми. Важливу роль у процесі формування і реалізації аналізу співпраці відіграє функціонування мережевих взаємодій у сфері держави та громадянського суспільства, особлива значущість яких пояснюється тим, що ці сфери соціуму безпосередньо пов'язані з формуванням системи цінностей, яка, у свою чергу, визначає пріоритети повсякденної поведінки людей, що має свою проекцію на якість екологічної політики і формування горизонтальних взаємодій у громадянському суспільстві. Необхідною умовою формування і реалізації даної співпраці в Україні є створення можливостей для функціонування мережевих структур. У зв'язку з цим особлива увага має бути приділена розробці і впровадженню ринкових методів управління і політичної діяльності різних мережевих акторів, а також державного контролю над діапазонами ефективності механізмів саморегулювання. Перспективними напрямами подальшого дослідження є детальне вивчення мережевих взаємодій уряду, бізнес-структур та неурядових організацій в публічній сфері на міжнародному, національному та регіональному рівнях. Громадянське суспільство не з’являється на порожньому місці, цьому повинен передувати соціальний і державний розвиток, причому від досконалості і суспільства, і держави в певних просторово­часових вимірах залежить ступінь досконалості інститутів громадянського суспільства, його більша або, на жаль, менша зрілість та розвиненість. Без існування держави (державних органів та інших інститутів державної влади) не існувало би громадянського суспільства (його інститутів) у тому сучасному розумінні, яке надається цьому поняттю сьогодні. Адже громадянське суспільство набирає своєї сили і здатності до розвитку саме у взаємодії (діалозі та партнерстві) чи протистоянні (конфлікті), як це відбувається нині з державою. Та це не означає, що інститути громадянського суспільства функціонують за своїми законами, які відрізняються від складної національної правової системи, і не залежать від неї Мережевий підхід змінює розуміння держави як основного агента політики. На противагу ідеї домінуючої ролі держави у виробленні політики, мережа привносить розуміння ролевої рівності державно-владних інститутів поряд з іншими суб’єктами у розробці політичних рішень. Держава у концепції політичних мереж втрачає свою відносну незалежність у політиці, оскільки змушена вступати у взаємодію з інститутами громадянського суспільства та обмінюватися з ними своїми ресурсами. Сама мережа представлена комплексом державних, громадських організацій, приватних осіб, які мають певний спільний інтерес. Вона формується з метою досягнення згоди у процесі обміну ресурсами, якими володіють вказані суб’єкти. Фінансові, організаційні, інформаційні ресурси, влада та легітимність визначають місце акторів у мережі та стратегії, яку вони використовують у досягненні спільних цілей. Незважаючи на можливий нерівномірний розподіл ресурсів, учасники свідомо беруть на себе зобов’язання вступити у взаємодію, визнають ресурсну залежність та сповідують культуру консенсусу. Мережний підхід спрямований на прояснення атрибутів акторів, характеристик зв’язків, а також сили зв’язку, розмір мережі, мережний ранг та еквівалентність. Відповідно до цього підходу, держава вже не розглядається як єдиний домінуючий політичний актор у суспільстві, вона створює простір для діяльності груп інтересів, неурядових організацій, різного роду лобістських структур, і тим самим, фактично, стимулює їх виникнення й ефективне функціонування. Держава і громадянське суспільство в рамках демократичного устрою заінтересовані в діалозі та партнерстві, підвищенні ефективності взаємодії. Без розвиненого громадянського суспільства, зокрема без створення належних умов для забезпечення свободи думки і слова, вільного вираження поглядів і переконань, свободи об’єднань, свободи зборів, участі громадян в управлінні державними справами та місцевому самоврядуванні, держава не створить можливостей для забезпечення функціонування різних моделей демократії участі, що у поєднанні з безпосередньою та представницькою демократією є умовою успішної модернізації, європейської інтеграції та сталого розвитку. Важливість громадянського суспільства полягає в тому, що воно може робити внесок у легітимність уряду, істотно висловлюючись за середній клас, що з’являється. Це може стати реальним тільки в тому випадку, якщо неурядові організації, які становлять ядро громадянського суспільства, значною мірою незалежні від уряду, і якщо вони широко представлені суспільством. Соціальні мережі помітно впливають на взаємодію державної влади і суспільства. У такому впливі можна виділити:

– безпосередній вплив нових інформаційних технологій на свідомість людини,перш за все за рахунок значного розширення її когнітивних і комунікативних можливостей;

– вплив інформаційних технологій на соціальну організацію: використання нових засобів комунікації принципово знижує витрати, пов’язані з передачею інформації, спрощується і стрімко прискорюється процес створення географічно розділених соціальних груп (мереж), які характеризуються переважанням неієрархічних «горизонтальних» комунікацій, можливістю спілкування «всіх з усіма». Сучасний стан українського суспільства потребує від наукової спільноти пошуку відповідей на загальносоціальні імпульси щодо необхідних стратегій реформування: перехід від неконструктивних спроб замінити державу громадянським суспільством до зусиль, спрямованих на їхню збалансовану взаємодію. Саме принцип соціального та політичного балансу у взаємовідносинах держави та громадянського суспільства повинен стати основою для виправлення та корекції нестабільної політичної ситуації. Через мережі громадянське суспільство отримує можливість контактувати з урядом, і це перетворюється на стимул до громадянської самоорганізації. Тому в контексті дослідження громадянського суспільства важливого значення набуває проблема здатності політичних мереж до самоорганізації. У цьому контексті громадянське суспільство визначається як самоорганізація суспільства шляхом створення автономних, добровільних неурядових організацій, таких як, економічні підприємства, релігійні й культурні організації, трудові й професійні асоціації, незалежні засоби масової інформації й політичні організації.