Де потрібно вимірювати температуру?

Найбільш надійно внутрішня температура тіла вимірюється термометром в анальному отворі (ректальне вимір). Цей вимір є найбільш точним і має найменше відхилення від реального результату. Нормальний рівень температури при цьому знаходиться в межах 36.2°C - 37.7°C.

При вагінальному вимірі у жінок спостерігається невелике відхилення від температури, виміряної ректальним способом: від 0,1°С до 0,3°С при порівнянній точності вимірювання.

Оральне вимірювання можна проводити щочним методом (за щокою) або сублингвальним (під язиком). Обидва виміри дають менший результат, ніж ректальне вимір, приблизно на 0,3°С - 0,8°С, причому результаті вимірювання більш переважно, ніж щочне.

Практично єдиним методом вимірювання, що застосовуються клінічно, є підпахвове (аксиллярное) і пахове вимірювання. В обох випадках відповідна кінцівка притискається до тіла для того, щоб знизити вплив температури навколишнього середовища. Однак цей спосіб незручний тим, що час вимірювання дуже великий.

Для дорослих різниця між аксиллярним і ректальним вимірами становить приблизно 0,5-1,5°C! У немовлят таке розходження істотно менше.

Для різних вікових категорій існують різні норми частоти пульсу в спокої. Залежить він також і від статевої приналежності людини. Для новонароджених це — 140 уд / хв, для дітей від народження до року — 130 уд / хв, у віковий період від року до двох років — 100 уд / хв, від трьох до семи років — 95 уд / хв, від восьми до чотирнадцяти років — 80 уд / хв.

Для чоловіків середнього віку нормальні показники пульсу — 60-80 уд / хв, для жінок — 65-90 уд / хв. У людей похилого віку нормальний пульс дорівнює приблизно 65 уд / хв. Якщо людина хворіє, його пульс підвищується до 120-150 уд / хв.

Доведено ща частота пульсу абсолютно здорової людини змінюэться на протязі дня. Пониження частоти значення відбувається зранку та пізнього ввечері. Підвищення показників пульсу відбувається ближче до вечора.В стоячому положенні та в сидячому, пульс частший чим коли людина лежіить.

Зазвичай стан пульсу визначається промацуванням пальцями правої руки (середнім, вказівним та безіменним) променевої артерії, яка знаходиться на лівій руці. Дану артерію можна легко знайти, якщо розташувати великий палець горизонтально на зап’ясті, нижче першої складки, що утворюється шкірою зап’ястя. Низькі показники пульсу — менше 50 ударів на хвилину свідчать про брадикардії і також вимагають медичного обстеження.
Дуже повільний і слабкий пульс може свідчити про серцевої недостатності. Це стан небезпечно для життя і вимагає швидкої медичної допомоги.

При фізичних навантаженнях пульс збільшується. Максимально допустиму кількість частоти серцевих скорочень (скорочено ЧСС) у цьому випадку визначається за наступною формулою:в якій 220 — вік людини = максимальне ЧСС. Так, якщо наприклад ви займаєтеся спортом і вам, 30 років, то пульс під час занять не повинен бути більше цифри 190. Протягом 10 хвилин після припинення навантажень показники пульсу повинні прийти до норми.

Одним із основних житгєвих процесів є дихання. Завдяки йому ор­ганізм отримує ззовні кисень і виділяє вуглекислий газ, що утворюєть­ся в тканинах. Цю важливу функцію здійснює дихальний апарат. Усі органи, що беруть безпосередню участь у легеневому диханні, утворюють дихальну систему. Наприклад, вдих і видих не можуть чергу­ватися без участі скелета грудної клітки і дихальних м’язів, нервової системи, плеври і її порожнини, що разом утворюють апарат зовніш­нього дихання.

Нормальну грудну клітку мають усі здорові люди правильної по­стави, її права і ліва половини симетричні, ключиці та лопатки знахо­дяться на одному рівні, надключичні ямки однаково виражені з обох боків. У людей правильної постави бувають три різні конституціональ­ні форми грудної клітки.

Нормостенгчна (конусна) грудна клітка (в осіб нормостенічної постави) формою нагадує направлений уверх зрізаний конус, основа якого утворена добре розвинутими м’язами плечового пояса; його пе­редньо-задній (грудинно-хребтовий) розмір менший від бокового (по­перечного); надключичні ямки виявляються незначно; чітко видно кут, утворений тілом груднини та її ручкою; епігастральний кут наближа­ється до 90°; ребра у бокових відділах мають незначне косе спряму­вання; лопатки щільно прилягають до грудної клітки; грудний відділ тулуба за висотою приблизно дорівнює черевному.

Гіперстенічна грудна клітка (в осіб гіперстенічної постави) має форму циліндра, передній розмір її наближається до бокового, надклю­чичні ямки згладжені, кут сполучення тіла ручки груднини виражений добре, епігастральний кут більший 90°. Положення ребер у бокових відділах грудної клітки наближається до горизонтального, міжребер­ні проміжки зменшені, лопатки щільно прилягають до грудної клітки: вона ніби перебуває у стані глибокого вдиху (інспіраторна форма груд­ної клітки), а грудний відділ тулуба помітно менший від черевного.

Астенічна грудна клітка (в осіб астенічної постави) подовжена, вузька, зменшена як у передньо-задньому, так і в боковому розмірах, плоска. Надключичні та підключичні ямки чітко видно, кут сполучен­ня груднини з її ручкою відсутній – груднина і ручки утворюють пря­му пластинку. Епігастральний кут менший 90°. Ребра у бокових відді­лах спрямовані вертикально, міжреберні проміжки розширені, лопатки крилоподібно відстають від грудної клітки, м’язи плечового пояса роз­винуті недостатньо, плечі опущені: грудна клітка ніби перебуває у стані максимального видиху. Грудний відділ тулуба значно більший від че­ревного.

Розрізняють такі типи дихання: грудний, черевний і змішаний. При грудному типі дихальні рухи здійснюються в основному за раху­нок скорочення міжреберних м’язів. Грудна клітка під час вдиху по­мітно розширюється і злегка піднімається, а при видиху звужується і трохи опускається. Такий тип дихання ще називається реберним. Він притаманний в основному жінкам.

При черевному типі дихальні рухи виконують переважно м’язи діафрагми і черевної стінки. У фазі вдиху вони скорочуються, діа­фрагма опускається, сприяючи при цьому збільшенню від’ємного тиску в грудній порожнині і швидкому заповненню легень повітрям. Одночасно зміщується вперед черевна стінка, особливо в епігастраль-ній ділянці. У фазі видиху розслаблюється діафрагма, і стінка живота зміщується назад у напрямку хребта. Цей тип дихання називають та­кож діафрагмальним. Він найчастіше трапляється у чоловіків.

При змішаному типі дихальні рухи здійснюються одночасно за рахунок скорочення міжреберних м’язів, м’язів діафрагми та черевної стінки. У фізіологічних умовах це може спостерігатись в процесі тре­нування дихального апарату для постановки голосу у вокалістів, іноді в осіб старшого віку та деяких паталогічних станах дихальних шляхів та органів черевної порожнини.

Дихання здорової людини ритмічне, з однаковою глибиною і три­валістю фаз вдиху і видиху. Кількість дихальних рухів грудної клітки за одну хвилину називають частотою дихання. У дорослого в спо­кої частота дихання коливається від 16 до 20 разів за одну хвилину, у новонародженого – 40-45 дихальних екскурсій (їхня кількість із ві­ком поступово зменшується). Під час сну дихання сповільнюється до 12-14 дихальних екскурсій за хвилину, а при фізичному навантаженні, емоційному збудженні, після вживання великої кількості їжі – при­скорюється.

Життєва ємкість легень - це така кількість повітря, яка виді­ляється з легень при максимально глибокому видиху після максималь­но глибокого вдиху. Життєва ємкість легень у середньому дорівнює у чоловіків 3500-4000, у жінок – 2500-3000 см³. Ці дані можуть індиві­дуально коливатися залежно від зросту, ваги, віку, статі, стану легень, тренування.

Життєву ємкість легень вимірюють за допомогою спірометра. Вона складається з дихального, додаткового і запасного повітря. Дихальне - це та кількість повітря, яку вдихає і видихає людина в спокійному стані при одному дихальному русі (у середньому становить 500 см³ і є глибиною дихання). Додаткове - це та кількість повітря, яку можна ввести у легені, якщо після звичайного вдиху зробити ще максимально глибокий вдих (1500 см³). Запасне - це та кількість пові­тря, яку можна виділити з легень, якщо після звичайного видиху зро­бити ще максимально глибокий видих (1500 см³). Крім того, є ще так зване залишкове повітря (800-1000 см³), яке залишається в легенях після максимально глибокого видиху.

Людина зі здоровим серцем звичайно без зусиль після глибокого вдиху може затримати дихання на 30—40 с, після чого відразу починає спокійно дихати. У людей зі слабким серцевим м ‘язом час затриман­ня дихання зменшується до 20 с і нижче, останні секунди такі люди переносять із зусиллям, у них виникає задишка, нормальне дихання від­новлюється тільки через 10-15 секунд. Неможливість затримати ди­хання більш як на 20 с свідчить про значну слабкість серцевого м’яза

№6. Лихоманка – це пристосувальна реакція організму на дію шкідливого агента і є зміною теплової регуляції з накопиченням тепла й підвищенням температури тіла. Підвищення температури на 1°С супроводжується прискоренням ритму серця на 10 ударів, дихання прискорюється на 4-5 разів за 1 хвилину.

Розрізняють температуру по висоті:
– субнормальна 35° -36°С
– нормальна 36°-36,9°С
– субфібрильна 37°-38°С. Лихоманка:
– помірна 38°-39°С
– висока 39°-40°С
– зверхвисока 40°-41°С
– гіперпіретична вище 41 °С, небезпечна для життя.

За тривалістю лихоманка може бути:
– короткочасна – від декількох годин до 1 – 2 днів
– підтостра – до 6 тижнів
– хронічна – більше 6 тижнів.

У перебігу лихоманки виділяють три стадії:
1. Наростання температури – короткочасна, характеризується переважанням теплопродукції над тепловіддачею. Охолодження поверхневого шару шкіри рефлекторно викликає дрижання, а відчуття холоду пояснюється подразненням нервових закінчень шкіри внаслідок пониження її температури, зумовленого спазмом поверхневих судин. Стадія може продовжуватись від декількох годин до декількох діб.
2. Стадія постійно підвищеної температури – характеризується встановленням на певному рівні тепловіддачі і теплопродукції. Баланс між продукцією і віддачею тепла буде на більш високому рівні ніж у здорової людини.
3. Стадія зниження температури – характеризується зниженням продукції тепла і наростанням його віддачі. Зниження температури протягом декількох годин називається кризою, а протягом декількох діб – лізісом.

Догляд за ними потрібно здійснювати в усі періоди лихоманки. При підвищенні температури тіла, тобто в першій стадії, у хворого з’являється ниючий біль в усьому тілі, головний біль, ціаноз губ. Хворому потрібно забезпечити спокій, вкласти його в ліжко, накрити ковдрою, до ніг прикласти грілку, напоїти гарячим чаєм, слідкувати за всіма фізіологічними відправленнями.

Протягом другого періоду у хворого можливе марення. В організмі порушується обмін речовин, зменшується доступ поживних речовин, руйнуються білки, вуглеводи, втрачається рідина. Тому слід годувати хворого 6-7 разів на добу напіврідкою та рідкою їжею, яка багата на вітаміни, поживні речовини якої легко засвоюються організмом. Для покращення виведення шкідливих речовин з організму, необхідно знати і давати пити велику кількість рідини, особливо лужні розчини, щоб не утворювались пісок і каміння в сечовивідних каналах. У стані марення потрібно слідкувати, щоб хворий не завдав собі непоправної шкоди.

Третій період може мати різний перебіг. При критичному зниженні температури різко падає судинний тонус, артеріальний тиск, пульс стає ниткоподібним, виражена різка слабкість, підвищується потовиділення. Кінцівки холодні на дотик, губи ціанотичні, шкіра вкрита холодним липким потом. У цей період хворого потрібно накрити для зігрівання, обкласти грілками, напоїти гарячим чаєм.
При значному потовиділенні хворого насухо витирають, змінюють натільну, а при потребі і постільну білизну. Потрібно вводити в організм хворого велику кількість рідини з метою профілактики зневоднення, слідкувати за фізіологічними відправленнями для попередження закрепів.

№7. Догляд за хворими, гіпургія (hypurgia),--це комплекс заходів, що спрямовані на полегшення стану хворого і забезпечення успіху лікування.

Догляд за хворими передбачає такі заходи: 1) створення гігієнічного оточення довкола хворого; 2) виконання призначень лікаря; 3) проведення різноманітних лікувальних процедур (постановка банок, накладання гірчичників, ін’єкції); 4) надання допомоги під час їжі, при різних фізіологічних відправленнях; 5) профілактика ускладнень, що можуть виникнути при незадовільному догляді за важкохворими (пролежнів, гіпостатичної пневмонії тощо); 6) проведення діагностичних маніпуляцій (збирання сечі, калу, дуоденального та шлункового вмісту); 7) спостереження за функціонуванням усіх органів та систем організму; 8) надання першої медичної (долі карської) допомоги (промивання шлунка, допомога при блюванні, запамороченні, штучне дихання, непрямий масаж серця тощо); 9) полегшення страждань хворого, заспокоювання, підбадьорювання, навіювання віри в одужання; 10) ведення медичної документації.

Дотримання основних вимог особистої гігієни забезпечує правильний фізичний розвиток організму і сприяє послабленню несприятливих впливів зовнішнього середовища. Дотримання цих правил забезпечує збереження здоров’я та працездатності, продовження життя людини.

Дотримання правил особистої гігієни, зручне ліжко, чиста постіль створюють умови для більш швидкого одужання хворих і запобігання багатьом ускладненням. Надзвичайно велике значення має правильний догляд за хворими. Тому, медична сестра повинна добре засвоїти методику проведення всіх процедур по догляду за хворими і вміти чітко їх виконувати.

Усі процедури, пов’язані з особистою гігієною пацієнта, здійснюють у гумових рукавичках.

Усі предмети, використані під час процедур особистої гігієни хворих, підлягають дезінфекції.

Положення пацієнта в ліжку. Час перебування у лікарні хворий в основному проводить у ліжку. Розрізняють такі положення хворого у ліжку: активне, пасивне і вимушене.

Активне – це положення, коли хворий може самостійно вставати з ліжка, сидіти, ходити, обслуговувати себе. Але слід пам’ятати, що таке положення не завжди є показником доброго здоров’я людини, оскільки, наприклад, хворі на злоякісні пухлини до останнього часу свого життя можуть перебувати в активному положенні.

Пасивне – це положення, коли хворий не може самостійно переміщуватись, повертатися в ліжку підняти руки, ноги голову і лежить у такому положення, яке йому надали. Таке положення свідчить про тяжкий стан хворого, і перебувають у ньому хворі в непритомному стані, при різкій слабкості, паралізовані, надто виснажені хворі.

Вимушене положення буває декількох видів:

а) вимушене активне – це коли хворий займає самостійно таке положення, щоб полегшити свої страждання. Класичним прикладом може послужити ортопноє – вимушене положення сидячи або напівсидячи зі спущеними донизу ногами при некомпенсованій серцевій недостатності і застої крові в малому колі кровообігу. У положенні ортопноє відбувається перерозподіл крові з депонуванням її в нижніх кінцівках, унаслідок чого зменшується застій крові в судинах легень і трохи зменшується задишка. Вимушене колінно-ліктьове положення хворого з виразкою на задній стінці шлунка зменшує біль. Положення сидячи з фіксованим плечовим поясом (упирання руками на ліжко) займають хворі з нападом бронхіальної астми, воно зменшує задишку. Так звану позу магометанина, який молиться (нахил тулуба максимально вперед) займають хворі на перикардит. Це зменшує біль у серці. Слід пам’ятати, що не в усіх випадках вимушене активне положення полегшує стан хворого, сприяє його видужанню. Наприклад, при наявності абсцесу в легені хворий намагається лежати на хворому боці оскільки це зменшує кашель та виділення мокротиння, але це набагато погіршує його стан, бо для одужання необхідне максимальне вивільнення від гною, що накопичився в порожнині абсцесу;

б) вимушене пасивне – положення коли хвороба змушує пацієнта зайняти його, наприклад, у перші дні інфаркту міокарда, навіть у випадках, коли пацієнт може повертатися самостійно.

Режим фізичної активності. Надзвичайно важливе значення має дотримання хворими призначеного йому режиму фізичної активності. Режим пацієнта може бути суворим ліжковим, ліжковим палатним (або напівліжковим) і загальним.

Дуже суворий і тривалий ліжковий режим є небажаним, тому що тривала фізична нерухомість знижує тонус, порушує фізіологічні рефлекси і може бути причиною розвитку різних ускладнень: пролежнів, пневмонії, тромбозу судин, тощо. Тривалість суворого ліжкового режиму призначає лікар для кожного хворого. Якщо хворому рекомендовано суворий постільний режим, обов’язки персоналу, який за ним доглядає, дуже ускладнюється. Тут необхідні терпіння і витримка, доброзичливе й уважне ставлення. Якщо хворим забороняється вставати, сідати а іноді й самостійно повертатися в ліжку, всі санітарно-гігієнічні заходи (вмивання, догляд за порожниною рота, шкірою, підмивання, зміна білизни) та годування хворих проводить у ліжку медична сестра та санітарка.

В умовах ліжкового режиму хворому дозволяють повертатися в ліжку, сидіти, опустивши ноги, виконувати легкі гімнастичні вправи під наглядом медичної сестри.

При напівліжковому режимі хворому дозволяють повертатися, сидіти в ліжку, ходити по палаті. Заходи особистої гігієни, вживання їжі, фізіологічні відправлення такі хворі здійснюють під наглядом медичної сестри.

В умовах загального режиму пацієнтам дозволяється прогулянки на свіжому повітрі, піднімання та опускання по сходах.

Ліжко хворого і вимоги до його обладнання. Оскільки хвора людина більшу частину часу проводить в ліжку, дуже важливо, щоб воно було зручним. Лікарні оснащують ліжками двох типів: звичайними і функціональними.

Звичайне ліжко має бути металевим або дерев’яним (полакованим) з рівною добре натягнутою пружинною сіткою. Ніжки повинні мати коліщатка, щоб ліжко можна легко було пересувати. Ліжка в палаті треба розташувати так, забезпечити вільний підхід до хворого з усіх боків.

Тяжкохворим доцільніше використовувати у відділеннях стаціонару функціональні ліжка. За допомогою ручок, розташованих біля головного та ніжного кінців ліжка або розміщених посередині ліжка, можна підняти або опустити відповідні секції ліжка і надати хворому зручного положення. Наприклад, у разі задишки необхідно підняти головний кінець ліжка, щоб хворий зайняв положення напівсидячи. Таким чином поліпшується кровопостачання головного мозку. Функціональні ліжка можуть бути обладнані при ліжковими столиками, штативом для крапельниці, секціями для підкладного судна та сечоприймача.

На ліжко кладуть матрац із наматрацником. Матрац має бути достатньої товщини, рівним без горбів і западин. Для тяжкохворих з нетриманням сечі та калу матрац на 2/3 довжини обшивають клейонкою, щоб запобігти його забрудненню. Зверху стелять чисте простирадло, краї якого підгортають під матрац так, щоб воно не збиралось у складки. Під голову хворого підкладають дві подушки у наволочках. Накривають хворого ковдрою з підковдрою та забезпечують хворого двома рушниками – для обличчя та для ніг.

Зміна постільної і натільної білизни. Змінюють постільну і натільну білизну в стаціонарі один раз на 7-10 діб або щоразу після її забруднення. Перестеляють постіль тяжкохворим двічі на день. При цьому розправляють на постелі складки, струшують крихти, витрушують ковдру з підковдрою, спушують і поправляють подушку. Перестилання здійснюють перед вологим прибиранням палати.

При зміні постільної білизни, якщо дозволяють умови та стан хворого, краще посадити його на стілець або перекласти на інше ліжко. Мокру від поту білизну слід прати, сушити її не рекомендується. Знімати та збирати брудну білизну потрібно в гумових рукавичках. Білизну, забруднену кров’ю або виділеннями, необхідно згорнути забрудненою поверхнею досередини і транспортувати у щільних клейончастих мішках. Сортувати відпрацьовану білизну в палатах заборонено. Для тимчасового зберігання брудної білизни у відділеннях виділяється окреме приміщення.

Заміна постільної білизни тяжкохворому якому дозволяється повертатися в ліжку. Чисте простирадло необхідно до половини згонути валиком у довжину. Підняти трохи голову хворого і забрати подушку. Підсунути хворого на край ліжка і повернути його на бік. Брудне простирадло згорнути у довжину в напрямку до хворого. На звільнену частину ліжка розстелити чисте простирадло, щоб його вільний край дещо звисав. Повернути хворого на спину, а потім на інший бік, тобто на ту частину ліжка, що покрита чистим простирадлом. Забрати брудне простирадло й розправити чисте. Повернути хворого на спину. Краї простирадла заправити під матрац. Підкласти під голову подушку, надати хворому зручного положення, укрити його ковдрою з підковдрою.

Зміна постільної білизни тяжкохворому, якому заборонено повертатися на бік: Чисте простирадло треба згорнути по ширині валиком. Трохи підняти верхню половину тіла хворого, забрати і згорнути брудне простирадло з-під голови до крижів. На звільненому місці розстелити приготовлене чисте простирадло. На нього покласти подушку і опустити голову хворого. Підняти таз хворого, прибрати з-під нього брудне простирадло і продовжити розправляти чисте. Підняти ноги хворого, прибрати брудне простирадло і продовжити розправляти чисте. Підняти ноги хворого, прибрати брудне простирадло, поправити чисте й опустити ноги хворого. Заправити краї простирадла під матрац, надати хворому зручного положення.

Заміна сорочки тяжкохворому. Спочатку легкими рухами, які найменше турбують хворого, підтягують сорочку ззаду до потилиці, а спереду – до грудей. Після цього, піднявши руки хворого, скидають сорочку через голову, а потім послідовно звільняють руки. Надягають сорочку у зворотному порядку: спершу на руки, потім через голову і далі обережними рухами розпростують по спині на грудях і акуратно розправляють.

Якщо у пацієнта хвора одна рука, рукав знімають спочатку зі здорової, а потім з хворої руки, а надягають у зворотному порядку: починаючи з хворої верхньої кінцівки. Якщо тяжкохворому необхідний повний спокій, то користуються сорочкою, яка має розріз уздовж усієї спини. Надягають її на руки, а краї закладають під спину і розправляють.

Миття рук у важкохворого: Руки у важкохворого миють не рідше трьох разів на добу, а при потребі й частіше. Для цього біля хворого ставлять миску, набирають у глечик теплої води і ллють її на руки хворого. Якщо хворий у змозі милити руки, то він це робить і змиває мило самостійно. Нерухомому хворому милить руки, та змиває мило правою рукою, а лівою рукою поливає руки хворого з глечика сама медична сестра.

Миття ніг у важкохворих: Хворі, які самостійно ходять, щовечора миють ноги з милом, у важкохворих це робить медична сестра. Вона відгортає нижній кінець матраца, на сітку ліжка ставить миску з теплою водою і занурює в неї ноги хворого. Намиленою губкою ретельно протирає і міжфалангові проміжки, миє з милом інші ділянки ніг (до середини гомілки), сухим рушником витирає спочатку міжфалангові проміжки, а потім усю поверхню ніг. При наявності грибкових уражень шкіри ніг ці місця протирають будь-якою протигрибковою маззю або розчином.

№8. Теплові процедури роблять судинорозширювальний ефект, завдяки чому відбувається прискорення крообращенія у всіх органах і активація захисних сил дитини. Найчастіше теплові процедури рекомендуються при гострих і затяжних респіраторних захворюваннях, при переохолодженні, як відволікаючий вплив при утрудненні дихання і кашлю.
До тепловим процедур відносяться ванни, зігрівальні компреси, гірчичники, обгортання, пластири, припарки, аплікації з різними речовинами. Не рекомендується проводити ці процедури при температурі тіла вище 37,5 о.
Лікувальна (загальна) ванна. Вибір виду лікувальної ванни для дитини повинен бути узгоджений з лікуючим лікарем. Використовують для цих ванн різні лікарські речовини і трави, ефірні масла, морську сіль у чистому вигляді або з додаванням екстрактів лікарських рослин (евкаліпт, липа, календула, лаванда і ін).
Дітям при захворюваннях органів дихання найчастіше призначають гірчичні ванни: 100 г гірчиці на 10 літрів води. Тривалість 3-7 хвилин. Починають з температури води 36 градусів, потім поступово підвищують її до 38 градусів. На голову дитини можна покласти прохолодний компрес. Під час проведення ванни необхідно стежити за зовнішнім виглядом дитини і не допускати надмірного почервоніння або збліднення шкіри, почастішання серцебиття і дихання. Після гарячої ванни дитини слід вкласти у ліжко на 2-3 години або робити її ввечері перед сном.
Ручні ванни. Для процедури підходять дитяча ванночка або таз. Руки дитини занурюють у теплу воду до ліктя. Температуру води поступово підвищують від 37 до 40 градусів. Тривалість ручної ванни 10-15 хвилин. Для посилення дратівної дії у воду можна додати трохи сухої (1 десертна ложка на 1 літр води) або звичайною гірчиці (10 г на 1 літр води) за умови, що у дитини немає підвищеної чутливості до неї.
Ножні ванни. Рекомендуються як відволікаюча процедура при захворюваннях органів дихання, в тому числі при нападі бронхіальної астми та стенозуючому ларинготрахеите. У емальоване відро або глибокий таз наливають воду температурою не нижче 36-37 градусів. Опускають ноги дитини (бажано до колін) і поступово доливають гарячу воду, доводячи температуру до 40 градусів. Дитина повинна при цьому зручно сидіти і бути загорнутий в теплий плед або ковдру. Тривалість процедури 10-15 хвилин, курс - не менше 5 ванн щодня або через день. Як і для ручних ванн, можна додавати гірчицю, якщо у дитини не посилюється від неї задишка або ларингоспазм. Після гірчичної ванни споліскують ноги теплою водою і укутують їх на півгодини - годину ковдрою, або надягають сухі бавовняні шкарпетки і укладають дитину в ліжко.
Для гарячих ножних ванн можна використовувати і різні масла. В даний час в аптеках можна придбати масляний розчин, який так і називається "зігріває ванна" німецької фірми "Геволь". До складу розчину входять розмаринове масло, олія гірської сосни, екстракт червоного стручкового перцю, токоферол. Це засіб може бути використано у дітей старше 3-х років. Необхідно уникати потрапляння розчину в очі, так як можливе подразнення їх через наявність
Зігріваючий компрес. Ці компреси не вводять тепло ззовні, а затримують тепло, яке випромінюється самим організмом. Частіше застосовується при болю у вусі або в горлі. Не рекомендується маленьким дітям при запаленні легенів. Протипоказанням до застосування компресу є висипки і гнійничкові захворювання шкіри. Зігріваючий компрес складається з трьох шарів: внутрішнього, середнього і зовнішнього. Внутрішній шар (вологий) - це шматочок чистої щільної, але м'якої тканини (марлева серветка з 6-8 шарів, лляне полотно). Змочують його спиртовим розчином (на 1 частину спирту 2 частини води). Середній шар компресу (ізолюючий) зазвичай роблять зі спеціальної компресним (вощеного) паперу, поліетиленової плівки, тонкої клейонки. В якості зовнішнього (утеплювального) шару використовують пласт вати товщиною 2-3 см або вовняну хустку, шарф, фланель. Кожен наступний шар повинен бути ширшим і довшим попереднього на 2 см. Для зручності шари попередньо розкладають на столі, потім прикладають до хворого місця і щільно забинтувати або фіксують шарфом. Дітям компрес ставлять на 2-4 години (можна до 6-10 годин), потім прибирають два внутрішніх шару і залишають тільки верхній утеплюючий шар ще на 4-6 годин. Якщо компрес накладено правильно, його внутрішній шар весь час залишається вологим. При нещільно накладення компресу, а також коли компресний папір і вата не повністю покривають вологий шар компресу, виникає інтенсивне випаровування, і замість того, щоб зігрівати, компрес охолоджує ділянку тіла.
Для зігріваючого компресу на область вуха слід у внутрішньому і середньому шарі компресу вирізати отвір у вигляді еліпса для вушної раковини.
При появі місцевого подразнення шкіри у вигляді висипу або почервоніння від повторного застосування компресу слід відмовитися. У такій ситуації потім використовують тільки сухе тепло (мішечок з прогрітим стерильним піском або кухонною сіллю), прогрівання синьою лампою. В даний час замість звичної "синьої лампи" багато молоді батьки користуються новими приладами для терапії світлом і теплом провідних зарубіжних фірм ("Біоптрон" або "Біоніка", Zepter). Грілка. Під впливом грілки розширюються судини, що надає лікувальну дію на перебіг запальних процесів і зменшує локальні болі. Місцеве прогрівання протипоказано при кровотечах, гострих запальних процесах черевної порожнини, протягом 1-2 днів після забиття або травми.

Щоб уникнути опіків грілку можна класти безпосередньо на голе тіло, її слід попередньо обернути рушником. Грілку заливають наполовину, тоді вона м'якше і краще покриває прогріває поверхню. Перш ніж закрутити пробку потрібно видалити з грілки повітря, притиснувши її з боків.. Після закручування пробки грілку перевернути і переконатися, що вона добре закрита. Для місцевого прогрівання слід використовувати воду при температурі 40оС. Для зігрівання ніг і постелі вода у грілці може бути 60оС. Новонародженим грілку кладуть на відстані 5-6 см від витягнутих ніг дитини. Слід пам'ятати, що у тяжкохворих пацієнтів через зниження шкірної чутливості можуть виникати опіки, тому у них необхідно частіше оглядати стан шкіри в місці контакту з грілкою.
При відсутності гумової грілки іноді користуються пластиковими або скляними пляшками, заповненими гарячою водою. Можна застосовувати у дітей старшого віку електричну грілку, але обов'язково при цьому дотримуватися всіх правил техніки безпеки і ні в якому разі не залишати її включеною на ніч.
Як місцеве тепло можна використовувати і спеціальні пакети з полімерного матеріалу, заповнені інертним гелем. Їх розігрівають у мікрохвильовій печі, в гарячій воді. Потім обгортають сухою марлевою серветкою або тонким рушником і прикладають до хворого місця, фіксують бинтом чи шарфом і залишають на той період часу, поки зберігається зігріваючий ефект. При необхідності проводять повторне розігрівання пакета і процедуру повторюють. Ці ж пакети після охолодження в холодильнику застосовують як холодний компрес.
Гірчичники. Широко застосовуються при захворюваннях органів дихання у дітей. При цьому їх накладають на груди або на спину, бічну і передню поверхню грудної клітини, крім області серця і зони хребта. При трахеїті можна поставити гірчичники по центру грудної клітки від області яремної ямки (біля основи шиї) до підстави грудини (1-2шт). Для відволікаючого впливу, гірчичники ставлять на ікри ніг. Застосування гірчичників слід узгоджувати з лікарем дитини, оскільки при алергії і шкірних захворюваннях вони протипоказані.
Стандартні гірчичники зроблені з паперової основи розміром 12х18 см або 3х4 см, на яку нанесена суха гірчиця. Якщо гірчичники ставлять на спину, то дитину вкладають у ліжко з відкритою спиною. Гірчичник опускають в лоток з теплою водою, змочують протягом декількох секунд і прикладають на необхідне місце, щільно притискаючи до шкіри. Потім гірчичники накривають рушником. Дитину вкривають ковдрою, але через кожні 2-3 хвилини оглядають шкіру спини: при появі вираженого почервоніння гірчичник знімають. Почервонілий ділянка обмивають теплою водою. Можна після цього змастити шкіру стерильним вазеліновим або рослинним маслом.
Зручніше в застосуванні гірчичники-пакети, так як гірчиця в них поміщена в спеціальні комірки і не надає надмірного подразнюючого впливу на шкіру, але дає хороший зігріваючий ефект. У стандартному гірчичник-пакет 4 комірки, які можна відрізати і використовувати на маленькому обмеженій ділянці. Техніка постановки гірчичників-пакетів така ж, як і звичайних гірчичників.
Дітям раннього віку гірчичники необхідно ставити через серветку з лляної або бавовняної тканини (але не через марлю). Перевіряти стан шкіри слід частіше - кожні 30-60 секунд. Можна використовувати гірчичники домашнього приготування.
Для цього суху гірчицю змішують в пропорції 1:1 з пшеничного або картопляним борошном, розводять теплою водою до консистенції кашки. Вирізують з тканини прямокутник, що перевищує площу необхідного гірчичника в два рази, потім намазують одну половину тонким шаром отриманого складу, а інший прикривають її. Тобто, виходить конвертик з тканини, змащеній гірчичним складом. Зазвичай його ставлять на 10-15 хвилин, а після цього промивають шкіру теплою водою. Але якщо дитина починає скаржитися на сильне печіння або навіть біль, процедуру треба припинити негайно, щоб не допустити опіку.

№9. Протипоказання. Виснаження хворого. Хвороби, яким притаманні артеріальні спазми (облітеруючий ендартеріїт, хвороба Рейно). Підвищена чутливість до холоду. У хворих, що втратили чутливість шкіри (паралічі). У хворих з гострою затримкою сечі. При трофічних ураженнях шкіри. Холодові процедури слід обережно застосовувати у хворих, які перебувають у непритомному стані.