Тема 5 філософія нового часу 17 page

З 50—70-х років XIV ст. у культурному житті України по­чали поширюватися єретичні вчення і вільнодумство. Філо­софські ідеї єретиків полягали у сміливій світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців, думках про свободу волі, умовою реалізації якої вважали поширення освіти. Вони про­понували критичне ставлення до деяких православних догма­тів і церковних обрядів. Представники гуртка київських книжників-єретиків захищали віротерпимість, відкидали ідею Святої Трійці, стверджували, що Ісус Христос ще не народив­ся, а той, хто видавав себе за нього, — просто людина. У діяль­ності вони широко використовували перекладні твори теоло­гічно-філософського змісту. Особливою популярністю корис­тувалися такі твори: "Логіка Авіасафа" (у перекладі має ще назву "Київська логіка"), яка належала арабському філософу XI—XII ст. Аль-Газалі; "Промова Мойсея Єгиптянина" ("Ло­гічний словник"), "Арістотелеві врата", або "Тайная тайних",

Тема 9

єврейського філософа XII ст. Мойсея Маймоніда. "Арістотеле-ві врата" Д.І. Чижевський називав енциклопедією київських книжників. У ній філософську проблематику було представле­но питаннями онтологічного, гносеологічного та етичного пла­ну, в основному з позицій Арістотелізму; центральне місце від­водилося обґрунтуванню добра, справедливості, простоти, по­міркованості; засуджувалися заздрість, зло, скупість, пиха­тість.

Теоретичний рівень цих творів свідчить про істотне розши­рення кругозору київських інтелектуалів, яких вже не задо­вольняв спосіб практичного філософствування. Це був ґрунт для секуляризації філософії як незалежної від релігії галузі знання, формування у складі вітчизняної культури професій­ної філософії.

Кінець XV — початок XVI ст. позначив межу нової епохи в історії філософії України. Розпочався гуманістичний період її розвитку, вершиною якого стала філософія професорів Києво-Могилянської академії і Григорія Сковороди.

Зачинателем українського гуманізму став Юрій Котермак (Дрогобич) (прибл. 1450—1494). Найбільш відомими його пра­цями є: "Прогностична оцінка поточного 1483 року", "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року", "Трактат з шес­ти розділів про затемнення" (1490), у яких він виклав свої по­гляди на людину, світ, історію, силу знання та людського розу­му. Він доводив, що людина здатна пізнавати світ, і ця здат­ність зумовлюється наявністю в природі законів; стверджував, що історія не є реалізацією наперед визначеного Божого про­мислу, а постає людською драмою в дії, де головне місце нале­жить силам безвідносно до велінь Бога; тобто підходив до ви­рішення проблем пізнання природи, з'ясування суті історії, держави, влади тощо зі світських, а не теологічних позицій.

Перший український поет-гуманіст, культурно-освітній діяч і філософ Павло Русин (прибл. 1470—1517) у своїй твор­чості на перше місце ставив проблеми реального життя, фор­мування особистості людини, її право на життя, свободу, істи­ну, віру і красу. На його думку, людину слід цінувати за її ро­зум, працьовитість, чесність, мужність, а не за багатство, титули і посади.

Філософська думка в Україні

З особливою повагою Павло Русин ставився до знання: лю­дина повинна працювати над собою все своє життя, поглиблю­вати світогляд і удосконалювати інтелект. Для нього книжка — світлий образ правди та істини, вона яскравіша золота і до­рожча від усіх коштовностей. Велике значення він надавав ви­вченню античної духовної спадщини, яку вважав взірцем, на котрий варто рівнятися. Проблеми державності Павло Русин також вирішував через призму великої поваги до людини, пі­клування про неї. Як і Юрій Дрогобич, він стверджував, що саме людина є справжнім творцем історії, в якій всі події і про­цеси зумовлюються не Божим промислом, а її діяльністю.

Найвизначнішою постаттю серед українських гуманістів XVI ст. був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513 — 1566) — талановитий оратор, філософ, публіцист, історик. За унікальні здібності у Західній Європі його називали то "Рутенським Де-мосфеном", то "сучасним Ціцероном". Основні праці такі: "Про турецьку загрозу слово перше та друге", "Про целібат", "На­пучення польському королеві Сигізмунду Августу", "Літопис", "Промова на похоронах Сигізмунда І", "Відступництво Риму", "Про природне право", у яких з позицій ренесансного гуманіз­му висловлювалися думки з проблем етики, політики, права, освіти, виховання.

На думку Станіслава Оріховського, держава і державна вла­да виникли внаслідок суспільного договору, тому церква не по­винна втручатися в їх справи; природне право також не зале­жить від релігії. Якщо закони держави суперечать цьому пра­ву, то вони мають бути скасовані. Вищими доброчинностями він вважав патріотизм, доблесть, мужність, чесність, справед­ливість; закликав учнівську молодь боротися з нікчемністю, нечесністю, із застарілими методиками, виховувати в неї по­вагу до праці і військової служби. Мудрість, знання, освіче­ність — головні рушійні сили історичного розвитку, суспіль­ного прогресу.

У другій половині XVI—XVII ст. центром філософствуван­ня стали так звані братства — просвітницькі організації при православних церквах України та Білорусі. Перше братство було засноване 1586 р. у Львові. Згодом виникли братства в Києві (1615), Луцьку (1617), а також в Острозі, Любліні, За-

Тема 9

мості, Галичі, Рогатині, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Мо­гильові, Оргаі, Мінську, Полоцьку та в інших містах. При братствах створювались школи, навколо яких концентрува­лась діяльність українських полемістів. їх філософськими основами були ідеї ісихастичного й, особливо, ареопагітичного неоплатонізму.

Ісихазм (від грец. "спокій, відчуженість") — містична течія у Візантії й особлива чернеча практика усамітнення і безмов­ної молитви. Його філософське оформлення належить візан­тійському богослову і церковному діячеві Григорію Паламі (1296—1359). З поширенням ісихазму в Україні утверджува­лась натурфілософська традиція. Основною богословською те­зою ісихазму було розрізнення непізнаваної, абсолютно утаєм­ниченої сутності Бога і так званої божественної енергії, що пронизує все суще буття. Визнання цієї енергії відкривало шлях "природному богопізнанню" — пізнанню Бога через його творіння, тобто природу, а також сприяло подоланню стійкої неоплатонічної ідеї розриву душі і тіла, сприйманню матерії як джерела зла, а тіла як темниці духу; з'єднанню душі і плоті в єдиному цілому — людині як у мікрокосмі, який відображає парадоксальну і суперечливу єдність Бога і світу.

Щодо ідей ареопагітичного неоплатонізму, то вперше вони були викладені Псевдо-Діонісієм Ареопагітом (тобто членом Ареопагу, стародавньої суддівської колегії в Афінах) — хрис­тиянським мислителем V чи початку VI ст., представником пізньої патристики. Це ідеї про безумовну невизначеність Бога, про умовну можливість підніматися до пізнання Бога за допо­могою ієрархії аналогій, про схожість церковної ієрархії "не­бесній" тощо.

Багато полемістів об'єднувалися також у культурно освітні центри України. Найвідомішим з них був Острозький, засно­ваний у м. Острозі князем Костянтином Острозьким у 1576 р. Особливе місце в цьому центрі належало греко-слов'янській школі, у якій викладалися грецька, латинська та слов'янська мови, а також "вільні науки" (граматика, арифме­тика, риторика, логіка тощо). До центру входили гурток гума­нітаріїв і друкарня, створена російським першодрукарем Іва­ном Федоровим (прибл. 1525 —1583), який, рятуючись від фа-

Філософська думка в Україні

натизму церковної та світської влади, перебрався в Україну з Москви. Сюди ж, до Острога, не витримавши московського ін­телектуального і політичного клімату, втік відомий письмен­ник князь А. Курдський (прибл. 1528—1587). Він не тільки по­лемізував у листах з царем Іваном IV, а й серйозно вивчав філо­софію Арістотеля, переклав "Діалектику" Іоанна Дамаскіна, написав декілька праць з логіки, у тому числі "Сказ о логике". Діячі Острозького культурно-освітнього центру були людь­ми високої гуманітарної культури, добре ознайомленими з ідейною спадщиною Київської Русі та сучасною їм західноєв­ропейською культурою. Заслуговує на увагу те, що вони добре усвідомлювали роль рідної мови як запоруки чистоти право­славної віри та самозбереження українського народу перед за­грозою його покатоличення і полонізації. У центрі працювали Герасим Смотрицький (пом. 1597) — перший ректор Острозь­кої школи, Христофор Філарет (середина XVI — початок XVII ст.), Дем'ян Наливайко (пом. 1627), Іван Вишенський (між 1545 — 1550 — прибл. 1620) та інші полемісти. Вони ста­вили і вирішували найрізноманітніші завдання як ренесансно-гуманістичного, так і реформаційного напрямів, але основну увагу приділяли розвитку реформаційних ідей, оновленню православної релігії, підготовці творів антикатодицької спря­мованості.

Острозький культурно-освітній центр був першою спробою створення вищого навчального закладу в Україні та схід­нослов'янському світі взагалі. У 1636 р. він, на жаль, припи­нив своє існування. Проте за чотири роки до цього у Києві, на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, виникли Києво-Могилянський колегіум (1632), а згодом (з 1701 р.) — Києво-Могилянська академія, яка дійсно стала першим вищим навчальним закладом на східносло­в'янському терені.

Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейського університету: вивчалися "сім вільних наук" (граматика, поетика, риторика, арифметика, геометрія, філософія, музика). Це — основа ("кла­сика"), але фактично набір навчальних дисциплін був набагато ширшим. Перші чотири роки відводилися на загальноосвітню

Тема 9

Філософська думка в Україні

підготовку, потім один рік — на риторику та поетику, наступні два — на філософію, останні чотири роки — на теологію.

Програма з філософії передбачала ознайомлення з творами східних "отців церкви", філософськими ідеями античності, за­хідної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Рефор­мації, раннього Просвітництва та ін. З Києво-Могилянським колегіумом пов'язана діяльність видатних українських мис­лителів: Іова Борецького (пом. 1631) — одного з організаторів Київської братської школи та її перпюго ректора; Касіяиа Са-ковича (прибл. 1578—1647) — ректора братської школи в 1620—1624 рр.; Єлисея Плетенецького (прибл. 1554—1624), який заклав друкарню Києво-Печерської лаври і разом з Заха-рієм Копистенським, Лаврентієм Зизанієм та іншими зібрав навколо друкарні науковий гурток; Петра Могили (1596— 1647) — архімандрита Києво-Печерського (згодом митрополи­та Київського і Галицького), який у 1641 р. відкрив у Лаврі школу, реорганізовану ним наступного року в колегіум, назва­ний на його честь Києво-Могилянським.

Серед професорів Києво-Могилянського колегіуму були такі відомі учені, філософи і письменники: Феофан Прокопович (1681 —1736) — ректор академії з 1711 р. і глава "вченої дру­жини" Петра І у Санкт-Петербурзі з 1716 р.; Іоаникій Галя-товський (пом. 1688) — ректор колегіуму з 1657 по 1665 р.; Стефан Яворський (1658—1722) — реорганізатор греко-латинської школи у Москві у Слов'яно-греко-латинську акаде­мію (1685) на зразок Києво-Могилянського колегіуму, її рек­тор, президент Синоду з 1721 р.; Лазар Баранович (прибл. 1620—1693) — ректор колегіуму з 1650 по 1657 р.; Йосип Коноиович-Горбацький (пом. 1653) — ректор колегіуму в 1642—1645 рр.; Георгій Коииський (1717—1795) — ректор академії з 1751 р. таін.

Викладачі Києво-Могилянської академії, поряд з вітчизня­ною світоглядно-філософською традицією, широко використо­вували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу.

Філософська концепція, розроблена професорами Києво-Могилянської академії, ознаменувала утвердження в складі духовної культури України філософії як відносно самостійної

галузі теоретичної діяльності. У межах цієї філософії зросла найзначніша в тогочасну епоху філософська система, автором якої був видатний український мислитель, вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Савович Сковорода (1722— 1794). Він вважається засновником в Україні класичної філо­софської думки. Г. Сковорода народився у с. Чорнухи Полтав­ської губернії. Навчався в Києво-Могилянській академії (1738—1741, 1744—1750), був співаком придворної капели у Санкт-Петербурзі (1742—1744), перебував у складі посоль­ської місії за кордоном (1750—1753), а згодом викладав у Пе­реяславі поетику, працював домашнім учителем. У 1759 — 1764 рр., а також у 1768 р. викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, пи­сав діалоги, які читав та дарував своїм друзям і знайомим.

Філософія, за Г. Сковородою, є самим життям, тому голов­ним у людині є не стільки її теоретичні пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого вирос­тають і думка, і прагнення, і почування. Подібно до Сократа, він стверджував: "Пізнай себе", "Поглянь у себе".

Реальність, за Г. Сковородою, не є моністичним (ідеальним чи матеріальним) буттям, вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму, або великого світу, в якому "живе все по­роджене"; мікрокосму, або людини, яка глибиною не поступа­ється великому світу, а у певному розумінні навіть охоплює його; символічного світу, або Біблії. У свою чергу кожен із трьох світів є єдністю двох "натур": видимої (зовнішньої, ті­ньової) і невидимої (внутрішньої, світлої).

Так, макрокосм у його видимій іпостасі сприймався філосо­фом як природний світ відчутних речей і явищ, як матерія, проте насправді він є лише "пустою видимістю", "місцем", "нікчемністю", "тінню" справжньої, але невидимої його "нату­ри" — Бога. Макрокосм єдиний, але єдність його специфічна, це "двоє в одному й одне з двох", вона "нерозривна", але водно­час "незлитна", тобто Бог є не самою природою, а її "джере­лом", "світлом", "сонцем". Існування матерії є "корелятом" іс­нування Бога, і в цьому сенсі — "матерія вічна". Проте ця ві­чність — функція вічності божественного буття, "тінню" якого с буття матеріальне. "Матерія — вічна. Себто усі місця і усі

Тема 9

часи наповнила. Тільки один дитячий розум може сказати, що світу цього великого ідола і Голіанта колись не було, або не буде. Чи не Бог усе в собі тримає? Чи не сам він є голова й усе в усьому? Бог в дереві є правдивим деревом, у музиці — музи­кою, у будинку — будинком..."¹.

Так само і мікрокосм, людина, є єдністю двох "натур": "ем­піричної" (тілесної) та "внутрішньої" (справжньої, істинної). "Емпірична" людина, так само як і матерія, є "тінню", "тьмою", "тлінням". Проте мікрокосм не просто співіснує з макрокос­мом, пасивно відтворюючи його структуру, а є активним мо­ментом у гармонійній взаємодії з ним, адже єством "внутріш­ньої" людини, за Г. Сковородою, є Бог. Сократівський заклик "Пізнай себе" у нього означає "Пізнай Бога", що робить філо­софську позицію Г. Сковороди, про яку говорять дослідники його творчості, по суті діалектичністю.

Діалектика Г. Сковороди не є об'єктивною в гегелівському її розумінні, це радше екзистенціальна діалектика, вихідним пунктом якої є знаменита Сократова "іронія". Це діалектика того типу, який вже у XX ст. помічаємо у засновника німець­кого екзистенціалізму Мартіна Хайдеггера (ідея людини як "висвітлювання" буття людською духовністю, як "світлового отвору" в бутті). Ця ідея є однією з центральних у Г. Сковоро­ди: існує "нерозривність" і водночас "незлитість" природи і людини, єство якої — Бог. До речі, основною вона є і в тлума­ченні французьким екзистенціалістом Ж.-П. Сартром діалек­тики як "логіки людської дії".

Отже, великий світ (макрокосм) і людина (мікрокосм) пере­бувають у стані гармонійної взаємодії, але гармонія ця вста­новлюється не сама собою, не автоматично. Між макрокосмом і мікрокосмом, на думку Г. Сковороди, є посередник, третій світ, світ символів — Біблія. І тут, як у першому і другому сві­тах, теж вирізняються дві "натури" — видима (предметна об­разність символу) і невидима (смисл, розшифровка сенсу сим­волу).

¹ Огородник І.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лек­цій: навч. посіб. для ВНЗ / І.В. Огородник, В.В. Огородник. — К.: Знання,1999. — С.257.

Філософська думка в Україні

Шлях до невидимої натури третього світу проходить через розшифрування символів натури видимої, яка не є суто теоре­тичною працею, а охоплює всю сферу людської життєдіяльнос­ті, оскільки вимагає бачення за оманливою зовнішністю жит­тєвих реалій їх справжній (духовний — етичний, естетичний тощо) сенс. З огляду на це філософія тлумачиться Г. Сковоро­дою як саме життя, а не теорія сама по собі. "Філософія або лю­бов до мудрості, — наголошував Г. Сковорода, — скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, бла­городство — серцю, світлість — думкам. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, то й усе світле, щасливе, блажен­не. Оце є філософія"¹.

У цій екзистенціальній зорієнтованості сковородинської думки не на вузько раціоналістичні філософські обрії, а на весь людино-життєвий розмай думок і почуттів, міркувань і емо­цій, голови і серця, абстрактного й образно-символічного, український історик філософії Д.І. Чижевський вбачав індиві­дуальну неповторність філософської позиції Григорія Сково­роди. Відзначаючи близькість сковородинського способу фі­лософствування до сократівського (у літературі нерідко зу­стрічаємо оцінку Г. Сковороди як "українського Сократа"), Д.І. Чижевський водночас застерігає від ототожнення цих спо­собів. Точнішим було б порівняння Г. Сковороди не з Сокра-том, а з досократиками, оскільки вони, на відміну від Сократа, шукали уточнення не термінів, а понять-образів: "води", "вог­ню, "повітря" тощо. Кожний символ у Г. Сковороди не має твердого певно-усталеного, різко обмеженого значення, а має певну множинність значень, межі значності яких почасти су­міжні, почасти перехрещуються, почасти цілком різні².

Розшифрування символіки третього світу має метою знайти відповідний ("сродний", заГ. Сковородою) спосіб гармонійних взаємин зі світом. Успіх такого пошуку та правильний вибір

¹ Огородник І.В. Історія філософської думки в Україні: Курс лек­
цій: навч. посіб. для ВНЗ / І.В. Огородник, В.В. Огородник. — К.:
Знання, 1999. — С.255.

² Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні / Д. Чижевсь­
кий. — Мюнхен, 1988. — С. 39.

Тема 9

Філософська думка в Україні

життєвого ілляху ("сродної праці") дає щасливе життя. Голов­не джерело всіх бід людських — "несродність" (невміння чи не­бажання творчого пошуку "сродної праці"). "Я зневажаю кре­зів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію бага­тих: нехай придбають, що хочуть! А я, якщо у мене є друзі, почуваюся не лише щасливим, а й найщасливішим"¹. Подібні міркування спостерігаються у таких працях Г. Сковороди, як "Басни харьковския", "Разговор, називаєм алфавит, или Бук­вар мира" та ін.

Отже, у філософії Григорія Сковороди домінантні лінії укра­їнської світоглядної ментальності — антеїзм ("сродність" лю­дини і всього світу), екзистенціальність (орієнтованість на не­повторне у своїй винятковості людське існування, плюра-лістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм ("серце — всього голова") — вперше набувають класичної форми вияву. Філософія в Україні вступила у свою класичну епоху.

Як засновник класичної філософії в Україні Г. Сковорода одночасно справив великий вплив на формування філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О.І. Введенський, В.Ф. Ерн, Е.Л. Радлов, М.О. Лоськийтаін.) прямо називають Г. Сковороду "градоначальником російської філософії", іноді ставлячи поряд з ним імена М.В. Ломоносова, О.М. Радищева, П.Я. Чаадаєва.

Григорій Савович Сковорода помер 9 листопада 1794 р. на Харківщині, у с. Пан-Іванівці (нині — Сковородинівка), у ма­єтку свого давнього приятеля М. Коваленського. На могильно­му камені згідно із заповітом було написано слова, що визна­чають розуміння сенсу життя і спрямування філософії велико­го мислителя: "Світ ловив мене, та не впіймав".

¹ Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов: в 2 т. / П.С. Та-ранов. — Симферополь: Реноме, 2001. — 432 с.

9.3. Професійна філософія в Україні XIX—XX ст.

З початку XIX ст. філософська думка в Україні зосереджу­валась головним чином в університетах. У 1805 р. за ініціати­вою відомого українського просвітителя Василя Каразіна (1773 —1842) був відкритий університет у Харкові. У 1817 р. після закриття Києво-Могилянської академії в її приміщеннях почала працювати Київська духовна академія. Тоді ж в Одесі було створено Рішельєвський ліцей, який у 1865 р. перетво­рився на Новоросійський університет. У 1834 р. на базі ліцею, переведеного до Києва з Кременця-Волинського, було відкрито Київський університет імені святого Володимира.

Українська "університетська" філософія XIX—XX ст. за­знавала значного впливу з боку німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Й. Фіхте й, особливо, Ф. Шеллінга. Геге­льянців було представлено головним чином професорами Київ­ського університету Орестпом Новицьки м (1806—1884) і Силь-вестром Гогоцьким (1813 —1883). Вони високо цінували історико-філософську концепцію Г. Гегеля і водночас крити­кували її за надмірний раціоналізм, оскільки найцінніший зміст духовного світу, на їх думку, живе у переконаннях сер­ця, а не в поняттях розуму; а також доводили, що німецькі фі­лософи помилялись у своєму прагненні замінити християнсь­ку віру знаннями.

На думку О. Новицького, предметом філософії є усвідомлю­юче "Я", усвідомлюване "не-Я" і перша причина того й іншого, тобто "Я" — дух, що пізнає себе, обмежений зовнішніми реча­ми; "не-Я" — світ зовнішній, що визначається духом; Бог — те, що нічим не обмежене, вище і за дух, і за світ, чинник і кінець усього. Проте спочатку ці три моменти — людина, світ і Бог — постають перед мисленням в єдності та загальності. При по­дальшому дослідженні буття мислення вивчає і людину, і світ, і Бога відокремлено, і тільки на останньому етапі дослідження за допомогою філософського світосприйняття і людина, і світ, і Бог знову сходяться в єдине буття.

С. Гогоцький вважав, що правильним у Гегеля було те, що історія філософії мусить відображати розвиток ідей філософії,

Тема 9

де поступ історичного спрямування філософії визначається об'єктивно, а не бажанням дослідника. Недоліки філософи Г. Гегеля він вбачав у суперечності його системи та методу ін терпретації принципу тотожності мислення та буття, тлума ченні тріади "буття — ніщо — становлення".

Послідовником Ф. Шеллінга в Україні був перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804—1873). Захоплюючись філософією, М. Максимович стверджував, що філософія не може базуватися виключно на розумі, потрібне "серце", оскільки вона є любов'ю до мудрості. Він цікавився проблемами історії, літератури, а особливо українським пісен­ним фольклором. На матеріалі порівняльного аналізу україн­ського пісенного фольклору з російським, М. Максимович зро­бив цікаву спробу дослідження відмінностей між українською та російською ментальністю. Ці його дослідження в подальшо­му мали певний вплив на творчість М. Гоголя і М. Костомарова. Микола Васильович Гоголь (1809—1852) — класик росій­ської та української літератури. Такі його твори, як збірник "Вечори на хуторі біля Диканьки", комедія "Ревізор", роман -поема "Мертві душі", книга "Вибрані місця з листування з дру­зями", справили вирішальний вплив на розвиток критичного реалізму, становлення сатиричних жанрів, ствердження гума­ністичних і демократичних принципів у літературі.

Д. Чижевський у "Нарисах із історії філософії на Україні" назвав М. Гоголя "одним з найвидатніших українців усіх ча­сів". Усією своєю творчістю великий письменник проголошу­вав принцип: любов до абстрактної людини, до народу взагалі — то не любов, а пусті слова. Служіння абстрактному ідеалу може обернутись безмежною жорстокістю щодо особистості. Він переконаний, що через страждання, що випали на долю його народу, треба прийти до співчуття і, зрештою, — до справжньої любові. За допомогою такого розуміння любові М. Гоголь обґрунтовував класичну парадигму, значущу для всього XIX ст., що протистоїть як крайньому індивідуалізму, так і культурі "світлого майбутнього".

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. у Києві було органі­зовано таємне Кирило-Мефодїівське товариство, метою яко­го було створення федерації вільних слов'янських республік.

Філософська думка в Україні

До нього входило 12 членів, майже 100 осіб підтримували з ними зв'язки та дружні взаємини. У березні 1847 р. за доносом студента Петрова товариство викрили, а його учасників заареш­тували. Після слідства вони отримали різні строки ув'язнення. Серед учасників товариства були ад'юнкт Київського універси­тету, згодом відомий історик, етнограф, письменник, культур­ний діяч Микола Костомаров (1817—1885); учитель, згодом мі домий письменник, історик, етнограф і культурний діяч Пантелеймон Куліш, (1819 —1897) і видатний український поет і художник Тарас Шевченко (1814—1861).

Микола Костомаров народився у Воронезькій губернії, за­кінчив Харківський університет. Він автор "Книги буття укра­їнського народу" — фактично маніфесту-програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаної своєрідним біблійно-пророчим стилем. Основна думка "Книги буття": історія — це накреслений Богом людству шлях до спасіння через любов до єдиного Бога. Навколишній світ, природа, за М. Костомаро­вим, не є просто "бездушною" матерією, вона перебуває в по­стійному зв'язку з духовним світом людини. Бог, створюючи світ, втілив у ньому духовне начало, яке безпосередньо сприй­мається людським серцем.

Надзвичайно суперечливою здається філософія Пантелей­мона Куліша. Головна його позиція (традиційна для україн­ської думки ще за часів Київської Русі) — спрямованість думки на "внутрішню" людину. "Глибиною" "внутрішньої" людини, уособленням її найпотаємнішого єства є серце, яке нерозривно пов'язане з рідним краєм, батьківщиною, Україною. "Внутріш­нє", "глибина" постійно протистоять "зовнішньому", "поверх­ні", що уособлюють згідно з П. Кулішем все вороже людині, все чуже рідному краю, Україні. З постійного змагання "внутріш­нього" із "зовнішнім" виникає безліч антитез: минуле — сучас­не, хутір — місто, Україна — Європа та ін.

Народну мову П. Куліш вважав безпосереднім виявом ек­зистенціальної "глибини" людського єства, безпосереднім "го­лосом" серця, просте слово протиставляв штучній мові літера­турних салонів як чомусь "чужому" (навіть "іноземному"). Його приваблювала простота народна, оскільким вона дає лю­дині "серце". Жодна наука, жодна "громадянська" філософія

Тема 9

не зможуть дати такого правдивого серця. Саме "селянська" філософія походить безпосередньо з Євангелія, з цієї вічної книги, з цієї істинної науки. З цих міркувань П. Куліш закли­кав тікати від міського життя і йти в село, хутір, тобто до жит­тя серця.

Народний український поет, художник і мислитель Тарас Григорович Шевченко усією своєю творчістю стверджував гід­ність людини, дружбу і рівність народів. У вірші "Молитва" він писав:

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли. Він був упевнений у тому, що народ України досягне усього найвищого і прекрасного, а головне — свободи і незалежності. З цих позицій поет оцінював діяльність історичних особистос­тей і народний патріотизм.

У Т. Шевченка світ України складається з двох головних компонентів — світу українського села і світу козаччини. Зна­чення їх неоднакове. Якщо світ козацтва уособлює українське минуле, то світ села — позачасовий, як світ органічно пов'язаної з ним природи з її вічним рослинним циклічним життям; світ села — це передусім світ сакрального ідеалу, що відтворює мо­дель України як ідеальної цілісності. У поемі "Княжна" Т. Шевченко писав: