Після Другої світової. Після війни якийсь час Петро Дяченко жив у Мюнхені

Після війни якийсь час Петро Дяченко жив у Мюнхені. З ним консультувалися представники американської військової розвідки, які вивчали реальні сили Визвольного руху в Україні.

Згодом разом із новою своєю дружиною Оленою та сином від неї Петром генерал Дяченко переселився до США. Осів у Філадельфії.

1959 року в часописі “Америка” вийшли друком його спомини “Чорні запорожці” – про тяжкий і славний шлях полку чорношличників у 1919 – 1920 роках. “Тільки віра в перемогу та любов до рідного краю давали нам силу поборювати всі труднощі”, – писав командир Чорних запорожців...

1 лютого 1961 року еміграційний уряд УНР нарешті визнав заслуги Петра Дяченка перед Батьківщиною, зазначивши в наказі вважати його генерал-хорунжим від 15 жовтня 1928 року.

Останнє звання Петра Дяченка – генерал-поручник Армії УНР.

“Хай земля Вашингтона буде Тобі легкою”

Помер Петро Дяченко 23 квітня 1965 р. у Філадельфії, що в Сполучених Штатах Америки. Поховали його на українському цвинтарі Бавнд-Брук (штат Нью-Джерсі).

“Славної пам’яті генерал П. Дяченко належав до тих “Новітніх Запорожців”, що завжди шукали часу і місця, де могли вони бити ворогів України, – писав у некролозі генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – У пам’яті своїх зверхників і підлеглих залишиться він як один із найкращих командирів і вояків відродженої української кінноти... Хай земля Вашингтона буде Тобі легкою, а пам’ять про Тебе хай залишиться в наших серцях вічною!..”

В останню дорогу лицаря Залізного хреста провели митрополит Іоан та архієпископ Мстислав. Від вояцтва Армії УНР та Української національної армії прощав друга генерал-полковник Павло Шандрук. Навесні 1919 року разом із Петром Дяченком у складі Кримської групи Петра Болбочана вони визволяли від більшовиків Крим.

Від лицарів ордена Залізного хреста промовляв старшина полку Чорних запорожців, у той час вже генерал-хорунжий Володимир Герасименко. Промовляли і генерал-хорунжий Армії УНР Аркадій Валійський та інші вояки. Серед них і Валентин Сім’янців, відомий український скульптор, козак 3-ї сотні полку Чорних запорожців. Згодом він зробив прекрасне погруддя свого командира, зобразивши його в козацькій шапці зі шликом...

12 жовтня 1968 року на православному цвинтарі Бавнд-Брук відбулося урочисте посвячення цього пам’ятника. Багато зійшлося козаків у цей день на могилі визначного сина України. Чин посвячення здійснив архієпископ Мстислав. Виступив хор під орудою професора І. Паливоди.

Показуючи на пам’ятник, владика Мстислав сказав, що громада може багато зробити, “коли в ній знайдуться люди, що громадським справам присвятять час і працю”. “Владика нагадав, що на сумлінні колишніх вояків лежить ще невиконаний обов’язок перед славною пам’яттю вояків, що поховані на цьому цвинтарі, на могилах яких сьогодні стоять ще тільки тимчасові дерев’яні хрести. Зворушив Владика сумління присутніх...” – писав Валентин Сім’янців.

Після відправи вдома пані Олена Дяченко та син Петро, сержант американського летунства, учасник війни у В’єтнамі, запросили присутніх на тризну. І за столом архієпископ Мстислав, до слова сказати, племінник Головного отамана Армії УНР, розвинув думку про “обов’язок вояцтва і громади заопікуватися могилами колишніх вояків та закликав присутніх скласти пожертви на цю шляхетну ціль”...