Глава держави

Призначення цього органу (президента, мо­нарха) — уособлювати державу, її народ (націю), представляти її у зовнішніх відносинах, координу­вати, узгоджувати діяльність інших структур держави. Для виконання зазначених функцій гла­ва держави формує відповідні служби, організації.

У президентських республіках або дуалістичних монархіях глава держави, крім того, формуючи та очолюючи вищий орган виконавчої влади (уряд), спрямовує його діяльність або ж безпосередньо ке­рує ним.

Виборний глава держави (президент) обирається або всім населенням (переважно у президентських республіках), або ж парламентом чи, принаймні, за його участю (здебільшого у парламентських чи у республіках змішаної форми правління). У ряді держав існує посада віце-президента (США). Органи виконавчої влади

Вони звичайно поділяються на вищі (уряд, який у різних країнах має різні власні назви: Рада Мініст­рів, Кабінет Міністрів та ін.), центральні (міністер­ства, інші відомства) та місцеві (утворювані цент­ральними органами виконавчої влади їхні представ­ництва на відповідних територіях (адміністрації, уп­равління, комітети, відділи, департаменти та ін.).

Ці органи покликані, викочуючи прийняті пар­ламентом закони, здійснювати повсякденне опе­ративне управління відповідними ділянками су­спільного і державного життя.

Уряд формується (починаючи з його глави — прем'єр-міністра) президентом, монархом (відпо­відно у президентській республіці чи в дуалістич­ній монархії) або ж парламентом (у парламент­ській республіці або в парламентській монархії).

У своїй діяльності уряд підзвітний тому орга­нові, який його утворив. Тому зміна домінуючої у парламенті політичної партії (при парламентарній формі державного правління) або обрання прези­дентом особи з іншою політичною програмою, ніж у його попередника, звичайно тягне за собою при­значення нового прем'єр-міністра та й, зрештою, усього уряду, а також значної частини вищого чи­новництва. Що ж стосується місцевих органів виконавчої влади, то їх персональний склад може за­лишитись при цьому майже без змін, оскільки во­ни зобов'язані беззастережно виконувати вказівки вищестоящої адміністрації. Вважається, що на ло­кальному рівні органи державного управління «відділені» від політики і мають бути лояльними до держави, яку б політику вона не проводила. Яс­на річ, домогтися цього на практиці вдається, із зрозумілих причин, далеко не завжди. Дається взнаки, зокрема, соціальна неоднорідність різних прошарків державних службовців (вищої, серед­ньої та нижчої ланок управлінської системи, військових і цивільних посадових осіб тощо).

Судові органи

Основне призначення судових органів полягає у розв'язанні конфліктів, суперечок між суб'єкта­ми права, у захисті та відновленні їхніх прав, у притягненні правопорушників до юридичної відпо­відальності.

У державах соціально-демократичної орієнтації ці органи характеризуються, так би мовити, плюралістичністю (здійснюють конституційне, адміні­стративне, цивільне, кримінальне, арбітражне, військове та інші види судочинства), що дозволяє застосовувати диференційовані процедури для вирішення справ, котрі виникають у різних сферах суспільного життя, а тому відзначаються неабия­кою специфікою.

Прийнято розрізняти органи загального і спе­ціального судочинства (наприклад, військові трибунали).

У різних державах стосовно різних судових ор­ганів існують, ясна річ, неоднакові правила щодо формування суддівського корпусу (призначення, затвердження, вибори суддів).

Контрольно-наглядові органи

Хоча ці структури утворюються тими або інши­ми вищими органами держави (парламентом, пре­зидентом чи ін.), проте у системі державного апарату вони посідають окреме місце маючи власну, чітко визначену компетенцію, вони ві­діграють відносно самостійну роль у державі і су­спільстві. До них належать, наприклад, прокура тура, омбудсмен (уповноважений парламенту з питань прав людини і громадянина).

Ці органи не є ланкою, елементом, частиною якихось інших державних структур і тому можуть розглядатись як окремий різновид органів держави.

Тема 8 Держава у політичній системі суспільства

Оскільки державна діяльність завжди має без­посередньо політичний характер, вона повинна відповідати об'єктивним закономірностям політи­ки, спиратися на них. Ряд таких закономірностей якраз і розкриває теорія політичної системи і політичної організації суспільства, котра є складо­вою частиною науки про об'єктивні закономірності політики — політології.

Тому засвоєння положень, викладених у даній темі полегшує загальну орієнтацію у складній, роз­галуженій мережі різноманітних політичних утво­рень, об'єднань, організацій. Вивчення теорії полі­тичної системи також сприятиме формуванню на­вичок політичного аналізу діяльності держави, опануванню організаційними засобами співпраці, взаємодії державних органів з іншими структура­ми політичної системи суспільства. Оволодіти та­кими навичками мусить кожен юрист, кожна службова особа в державному апараті.

1. Загальнотеоретична характеристика політичної системи суспільства

Держава — хоч і стрижнева, найважливіша, проте не єдина політична організація у суспіль­стві. Вона перебуває, живе в оточенні інших ор­ганізацій, утворень, формувань, які так чи інакше стираються, взаємодіють з нею — співпрацюють або конфліктують, впливають (або прагнуть впли­нути) на державу і водночас зазнають, тією чи

іншою мірою, впливу з її боку. Отже, всі вони, чи прямо, чи більш опосередковано, беруть участь у політиці, у політичному житті суспільства, у полі­тичних стосунках, насамперед з державою. Тому вивчення держави крізь призму цих стосунків доз­воляє поглибити і конкретизувати уявлення про її соціальне призначення і роль у суспільстві, про фактори, якими зумовлюється її діяльність.

Політична система суспільства (у широко­му розумінні) — це система всіх політичних явищ, що існують у соціальна неоднорідному, зок­рема класовому, суспільстві.

Елементи політичної системи суспільства;

- суб'єкти (носії) політики — класи, нації, соціальні прошарки, групи; представники їхніх інтересів — різноманітні об'єднання, організації (зокрема держава) — і, нарешті, люди (особис­тості);

- політичні відносини, стосунки;

- політична свідомість (політична ідеологія та політична психологія) суб'єктів політики;

- політичні норми — загальні правила пове­дінки у політичних стосунках.

Політична система суспільства (у вузькому розумінні) — це система всіх державних і недер­жавних утворень (організацій), громадських об'єд­нань і трудових колективів соціальне неоднорідно­го (зокрема, класового) суспільства.

Політичну систему у вузькому розумінні іноді називають політичною організацією суспільства.

2. Загальнотеоретична характеристика елементів політичної системи

Елементи політичної системи (політичної орга­нізації) суспільства:

- державні утворення — органи держави; ор­ганізації, які не мають владних повноважень (під­приємства, установи);

- громадські об'єднання — громадські органі­зації (зокрема, політичні партії), органи громадсь­кої самодіяльності, громадські рухи;

- недержавні підприємства та установи;

- трудові колективи.

Політична опозиція, яка використовує меха­нізм політичного опонування, поділяється на ради­кальну (вона ставить за мету зміну суспільного ла­ду зокрема форм власності на засоби виробництва, або державного ладу, зокрема форми правління чи державного устрою) і нерадикальну (яка прагне до зміни форм, методів, темпів здійснення державної політики, її певної переорієнтації, до заміни осіб, що очолюють вищі органи держави).

Держава — центр, ядро політичної системи су­спільства. Це зумовлюється тим, що тільки держава:

- виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення, суспільства (хоча в дійсності вона представляє інтереси насамперед певної його частини);

- є уособленням суверенітету народу (нації), природним реалізатором його права на політичне самовизначення;

- здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто перебуває на її території;

- спроможна задовольняти загальносоціальні потреби, виконувати загальносоціальні функції у керівництві суспільством;

- має у своєму розпорядженні специфічний апарат, без якого виконати зазначені функції не­можливо;

- може встановлювати формально-обов'язкові для всіх суб'єктів загальні правила поведінки — юридичні норми;

- володіє владою суверенною, тобто верховною, повною і самостійною, формально незалежною.

Громадське об'єднання — це добровільне фор­мування громадян (фізичних осіб), створене ними на основі єдності інтересів для спільної реалізації своїх прав і свобод.

Види громадських об'єднань Громадські об'єднання розрізняють:

1} за порядком утворення та формами діяль­ності — громадські організації, органи громадсь­кої самодіяльності, громадські рухи;

2) за критеріями (умовами) членства — об'єд­нання з формально фіксованим (документованим) членством, об'єднання з формально нефіксованим (недокументованим), вільним членством;

3) за кількістю членів (за ступенем залучення населення) — масові та елітарні;

4) за внутрішньою організаційною структу­рою — централізовані (ієрархізовані, внутрішньо субординовані) і децентралізовані;:

5) за соціальною сферою діяльності — політич­ні, економічні, наукові, екологічні, спортивні, ми­стецькі тощо;

6) за територією діяльності — місцеві (об­ласні, міжобласні, міські, районні тощо), загально­державні (зокрема, республіканські), міждержавні (у конфедераціях, союзах, держав), міжнародні (всесвітні, регіональні);

7) за соціально-правовим статусом — легальні (юридичне дозволені, офіційно зареєстровані відпо­відною державою), долегальні (тимчасово незареєстровані), нелегальні (офіційно заборонені від­повідною державою, підпільні);

8) за соціальною значущістю для існування і розвитку суспільства — прогресивні, консерва­тивні, реакційні.

Громадська організація — це добровільне об'єд­нання людей, яке створене для задоволення та за­хисту суспільних, колективних чи особистих по­треб його учасників і функціонує на засадах рів­ності та самоврядування.

Види громадських організацій:

На громадські організації, безперечно, повністю поширюється схарактеризована вище класифіка­ція громадських об'єднань. Але, крім того, за со­ціальною підставою утворення та залежно від ха­рактеру потреб, для задоволення яких засновують­ся громадські організації, вони поділяються на:

1) організації, які створюються залежно від форм участі громадян у виробництві або в суспіль­ному житті для задоволення суспільних чи колек­тивних потреб (профспілки, політичні партії);

2) організації, які створюються для задоволен­ня особистих потреб (спілка книголюбів, спортив­не товариство).

Політична партія — це добровільне об'єднання громадян, котре виражає волю певної соціальної групи і прагне здобути або утримати державну владу, здійснювати вплив на формування і політи­ку органів держави, місцевого самоврядування від­повідно до своєї програми розвитку суспільства.

Види політичних партій

До видового поділу політичних партій цілком прийнятною є викладена раніше загальна класифі­кація громадських об'єднань. Проте, окрім неї, політичні партії розрізняють:

1) за соціальною спрямованістю програми і діяльності — соціально-демократичні, соціаліс­тичні, народно-демократичні, національно-демокра­тичні, ліберально-демократичні, релігійно- (християнсько) демократичні, комуністичні, націоналіс­тичні тощо;

2) за соціальною базою — партії, які виражають інтереси певного класу або його частини, інтереси певної нації, народності, інтереси прихильників пев­ної релігії чи іншого позакласового і наднаціональ­ного світогляду, інтереси іншої соціальної групи;

3) за методом здійснення своєї програми — ре­волюційні, реформаторські;

4) за представництвом у вищих органах вла­ди — правлячі, опозиційні.

Функції партій:

— представницька — виявлення, відображення й обґрунтування інтересів певної частини суспільства;

- програмна — розробка відповідно до цих інте­ресів політичної програми суспільного розвитку;

- ідеологічна — формування, розвиток і впро­вадження у суспільну свідомість своєї ідеології, вплив на громадську думку;

- владно-конкурентна — участь у змаганні (бо­ротьбі) за державну владу, за її утримання;

- владно-практична — реалізація і захист че­рез державну політику інтересів відповідної части­ни суспільства;

- владно-кадрова — підготовка, добір, висуван­ня кадрів для державного апарату.

Орган громадської самодіяльності — це добро­вільне об'єднання людей, яке створюється при дер­жавній або громадській організації для допомоги у виконанні нею своїх завдань (наприклад, батьків­ський комітет у школі, товариський суд на під­приємстві).

Громадський рух — це добровільне об'єднання людей, утворене з метою досягнення значних со­ціальних цілей, яке діє через масові заходи, що ор­ганізовуються його ініціативною групою, керівною інстанцією.

Трудовий колектив — це об'єднання трудящих підприємства або установи, котре виконує перед­бачені законом, статутом чи договором функції в економічній, соціальній, політичній сферах суспільного життя.

Трудовий колектив є суб'єктом (елементом) по­літичної системи суспільства остільки, оскільки він використовує певні політичні права, закріплені в законі, наприклад, висуває кандидатів у депута­ти представницьких органів державної влади або місцевого самоврядування, бере іншу участь у політичному житті. Для досягнення політичних цілей трудові колективи об'єднуються в асоціації, спілки, федерації.

3. Політична система суспільства соціально-демократичної орієнтації

Принципи функціонування і розвитку політичної системи у суспільстві соціально-демократичної орієнтації:

- забезпечення і захист основних прав людини, зокрема політичних;

- забезпечення і захист прав кожної нації (на­роду), зокрема права на політичне самовизначення;

- забезпечення і захист прав усіх легальних гро­мадських об'єднань, в тому числі політичних партій;

- забезпечення панування засад соціальної де­мократії та самоврядування народу.

Соціальна демократія — це влада більшості населення країни, яка здійснюється через політич­ну систему (організацію) суспільства з дотри­манням основних прав усіх його членів.