Подвиг Каменяра

Слово до 125-річчя з дня народження І. Франка

Світанок життя Івана Франка починався біля маленького вогню заку­реної батьківської кузні, а високий життєвий захід цієї людини догоряв у

променях європейської слави.

Після Тараса Шевченка в українській літературі не було постаті тако­го масштабу. Шевченко і Франко — це справді ті два могутніх крила, які винесли українське слово, українську культуру на простори світові.

Іван Франко народився в серпні 1856 року в сім'ї сільського коваля. Рідне село його, Нагуєвичі, розкидало свої хати по схилах Карпатських гір, це була типова трудова Галичина, яка в ті часи входила до складу

Австро-Угорської монархії.

Проте Іван Франко ніколи не був письменником тільки Галичини. Коли

у вересні 1906 року вчена рада Харківського університету надала йому почесне звання доктора російської словесності, то це було визнання його літературних і наукових заслуг не лише гуртком прогресивної харківської інтелігенції, це його, сина Галичини, увінчала шаною і любов'ю вся Ук­раїна, мовби засвідчивши цим актом загальнонаціональне значення Фран­кової геніальної творчості, його багатоплідної подвижницької праці, його

боротьби.

Не може не вражати енциклопедизм Франка, океанно широкий діапа­зон його творчих інтересів, захоплень; не можна не схилитись в довічній пошані перед невпокійливим розумом генія, перед тими роботящими ру­ками, які так невсипуще, так самозречено трудилися задля України, задля

свого народу.

Мабуть, немає в світі такого народу, до культури якого б не сягали

Франкове зацікавлення, його безкінечно допитлива думка. Невситима душа поета прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків народів Заходу і Сходу, черпала, щоб збагачувати рідну культуру, розвивати і вдос­коналювати знання, уявлення, мистецькі смаки української нації.

Іван Франко був ясновидцем, думка його сягала далеко, та навряд чи міг і він передбачити, з якими проблемами зустрінуться незабаром його нащадки, у яких складнощах постане перед людиною світ на порозі ново­го тисячоліття.

Що більше ускладнюється життя, то, мабуть, гострішою буде наша

потреба вдивлятися в досвід минулих епох, у досвід тих, хто, беручи на себе відповідальність з каменярською силою й мужністю торував новим

поколінням шляхи у прийдешність.

Думаючи про Франка, ми щораз думаємо про людську велич. Маємо

на увазі не лише титанізм його праці, глибину й незалежність суджень, море вселюдських знань, що він увібрав; не менш нас вражає виняткова

і цілеспрямованість його рідкісного трудолюбства, сама послідовність його; життя, сила віри письменника у рідний народ, незламна віра в будівничі, '• сказати б, єднальні можливості народів і людськості, адже саме від цьо­го — і ні від чого іншого — на планеті нині залежить усе.

Франко стоїть серед тих великих порадників, мислителів-гуманістів, до яких людство завжди буде звертатись.

Франкові самою природою відведено місце в ряду найвизначніших гуманістів епохи, адже завдяки йому, його невпокійливій совісті, його невсипущій праці ставали ми ближчими до людства, міцнішою й вищою; ставала самосвідомість цілих поколінь українського народу, що виходив на арену світових подій уже з Франковою мужністю, з Франковим досві­дом, з його духу печаттю.