Перелік посилань

1. Одне з визначень суспільства, яке йде на зміну існуючому (поряд з такими, як постіндустріальне, інфраструктурне, глобальне) – інформаційне суспільство. В інформаційному суспільстві інформація починає відігравати роль одного з основних економічних ресурсів, під впливом котрого змінюються форми економічної діяльності, види й типи підприємств та установ, соціальні стосунки; він стає таким же національним ресурсом, як надра, вода, ліси тощо. Збереження, розвиток та раціональне використання цього стратегічного ресурсу майбутнього є завданням величезної ваги для будь-якого суспільства. Зростаюча залежність від наявності інформації, рівня розвитку та ефективності використання засобів її обробки та передачі призвела до виникнення такого поняття як інформаційні ресурси. Потужність і сила сучасних суспільств визначається об’ємом і інтенсивністю використання інформаційних ресурсів, а доступ до них являється важливим фактором соціально-економічного розвитку. Поступово основною цінністю для суспільства і людини стають інформаційні ресурси. А такі специфічні властивості як можливість багатократного використання, а також набуті ними властивості ресурсів економічних, роблять інформаційні ресурси ефективним фактором економії інших видів ресурсів (матеріальних, фінансових та інших).Інформаційні ресурси становлять велику цінність для держави і тому її обов’язком є забезпечення широких можливостей для того щоб потенціал інформаційних ресурсів працював на досягнення сталого економічного розвитку, зміцнення демократії, збереження власної соціально-культурної ідентичності.

Актуальність даної роботи заключається в тому, що ІР відіграють велику роль практично в усіх сферах життєдіяльності нашої держави і суспільства. Адже в процесі своєї діяльності різні організації, установи створюють і використовують інформаційні ресурси. На основі вчасно наданої, достовірної і повної інформації приймаються управлінські рішення,конкурентоспроможність будь-якої організаційної структури на ринку прямо залежить від кількості та якості інформації, якою вона володіє. Без інформаційних ресурсів неможливе існування не тільки науки але й функціонування системи освіти, котра повертає суттєві елементи наукового знання, визнані науковим співтовариством достовірним, окремим індивідуумам. Оскільки певний рівень освіченості необхідний кожній людині, система освіти дає можливість кожній людині стати споживачем інформаційних ресурсів, що постачаються цією системою. Тому, на даний момент перед нашою державою стоїть вкрай важливе завдання – удосконалення процесу використання наявних і виробництва нових інформаційних ресурсів, розробка дієвих методик управління інформаційними ресурсами і забезпечення інформаційної безпеки.

2.1 Згідно законодавства информаційні ресурси визначається як "сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)". Інформаційні ресурси науково-технічної інформації – рушійна сила прогресу – законом визначено як "систематизоване зібрання науково-технічної літератури і документації (книги, брошури, періодичні видання, патентна документація, промислові каталоги, конструкторська документація, звітна науково-технічна документація з науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, депоновані рукописи, переклади науково-технічної літератури і документації), зафіксовані на паперових чи інших носіях".

Інформаційні ресурси являють собою симбіоз знань та інформації.

Інформація – це відомості про суб’єкти, об’єкти, явища і процеси.

Згідно законодавства України інформація – відомості, подані у вигляді сигналів, знаків, звуків, рухомих або нерухомих зображень чи в інший спосіб.

За європейськими стандартами, знання – це комбінація даних (інформації у формі, придатній для автоматизованої обробки її засобами обчислювальної техніки) та інформації, до яких додається точка зору, навички та досвід експерта, що дає вагомий результат, який може бути використано для прийняття рішень.Знання може бути вичерпним або вузьким, індивідуальним або колективним.

За іншим визначенням дані – це результат простого збору визначених фактів;інформацією вони стають лише при зв’язуванні у щось корисне, комбінацію хто, що, де і як. У свою чергу знання – це розуміння, як і чому щось відбувається. На жаль, українське законодавство взагалі не визначає поняття "знання".

Найбільш прийнятним варіантом термінологічного визначення інформаційних ресурсів є такий: "Це окремі документи імасиви документів, результати інтелектуальної, творчої та інформаційної діяльності, бази та банки даних, всі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять відомості і знання, зафіксовані на відповідних носіях інформації, є об’єктами права власності всіх суб’єктів України і мають споживчу вартість (політичну, економічну, соціокультурну, оборонну, історичну, ринкову, інформаційну тощо)".

Інформаційні ресурси – це інтелектуальний ресурс, фактор колективної творчості і головні труднощі в розумінні його природи і функцій полягають у розкритті механізму перетворення знань на силу, способів його впливу на матеріальні фактори прогресу. Але сам по собі інформаційний ресурс не рухає системи. Її рушіями виступають матеріальні сили, енергетичні і трудові фактори. Інформаційні ресурси немов фермент перетворює ці матеріальні фактори з латентного в активний стан і спрямовує їх у задане русло.

Виділяють сім основних особливостей інформаційних ресурсів:

– на відміну від інших видів ресурсів (зокрема матеріальних) інформаційний ресурс практично невичерпний;

– з використанням інформаційний ресурс не зникає, а зберігається і навіть збільшується;

– інформаційний ресурс не є самостійним і сам по собі має лише потенційне значення. Тільки поєднуючись з іншими ресурсами – досвідом, працею, кваліфікацією, технікою, енергією, сировиною – він є рушійною силою;

– ефективність застосування інформаційного ресурсу пов’язана з ефектом повторного виробництва знань. Інформаційна взаємодія дозволяє одержати нові знання ціною менших витрат, порівняно з витратами праці, енергії, часу на його пряме генерування;

– інформаційний ресурс є формою безпосереднього включення науки до складу виробничих сил. В індустріальному суспільстві наука виступає опосередкованою і безпосередньою продуктивною силою. Посередником при цьому виступають машини, нові матеріали і препарати. Радикально змінюється характер дії інформаційних ресурсів: продуктивність праці підвищується не на проценти, а на порядки в 10-100 разів. Здійснюється перехід до тематичних виробничих систем, основою функціонування яких служать інформаційні ресурси та інформаційні зв’язки;

– інформаційні ресурси виникають в результаті не просто розумової праці, а її творчої частини;

– перетворення знань в інформаційних ресурсах залежить від можливості їхнього кодування. Існують дві форми інформаційних ресурсів як відчужуваних знань, що стають повідомленнями: пасивна і активна. Модель – це опис системи, що відображає певну групу її властивостей. Програма і проспект – кінцеві, синтетичні форми існування інформаційних ресурсів у його життєвому циклі. Модель, алгоритм, програма, проект і особливо бази знань – виступають активними формами інформаційних ресурсів. Книги, статті, патенти,бази даних є пасивними формами.

Певні інформаційні ресурси у державі набувають статусу національних.

Національні інформаційні ресурси – це вся належна Україні інформація, включаючи окремі документи і масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу і місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксовані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством і державою через засоби масової інформації та телекомунікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо.

Національні інформаційні ресурси формуються в результаті діяльності органів державної влади, державних і недержавних підприємств, суспільних, наукових, навчальних і інших організацій. Вони можуть бути державними й недержавними, знаходитися у власності й володінні громадян, органів державної влади, органів міського самоврядування, організацій і суспільних об’єднань.

Наслідки технологічних інновацій прискорили революцію у відтворенні і розповсюдженні інформаційних ресурсів. На відміну від багатьох галузей матеріального виробництва інформаційний ресурс буде відігравати зростаючу роль як в економіці окремих країн, так і в світовій економіці. Ця роль визначається фундаментальними інтеграційними процесами, що відбуваються в людському суспільстві, особливо процесом інформаційної інтеграції людства, що забезпечується бурхливим розвитком міжнаціональної інфраструктури, включаючи комунікаційні мережі і центри накопичення і передачі інформації. Виникнення індустрії інформаційних ресурсів призвело до радикальної зміни структури робочої сили. В найбільш розвинутих країнах більше половини всіх працюючих зайнято в індустрії інформаційних ресурсів. Це пояснюється випереджаючим ростом нової галузі в порівнянні з іншими галузями економіки.

Життєдіяльність будь-якого члена суспільства супроводжується потоком інформаційних повідомлень, які фіксуються на папері, фотознімках, в комп’ютерах і перетворюються на інформаційні ресурси. Частина цих ресурсів є індивідуальною власністю і може бути недоступна для інших людей. Ця частина являється розширенням внутрішніх інформаційних ресурсів, що містяться в пам’яті людини.

Крім того інформаційні ресурси мають ряд характеристик. Основними характеристиками продуктивності є:

– пропускна спроможність;

– час відгуку;

– час затримки.

Дуже важливою на сьогодні є задача забезпечення захисту інформаційних ресурсів, тому що у інформаційному суспільстві знання, інформація, дані стають найбільшою цінністю. Все це призводить до необхідності урахування питань безпеки при розробці ресурсу на абонентському, канальному і мережевих рівнях.

Таким чином, можна стверджувати, що для досягнення конкурентоспроможності організаційної структури на ринку їй необхідно розробляти інформаційні ресурси та системи їх обробки. Тому дуже актуальним є питання визначення єдиного універсального підходу, який дозволив би приймати обґрунтовані рішення та обирати оптимальні засоби та методики для продукування інформаційних ресурсів. У всіх сформованих до теперішнього часу напрямків теоретичних досліджень інформаційних ресурсів по суті досліджуються одні й ті ж проблеми роботи з інформаційними ресурсами, однак в кожному напрямку досліджень вибраний певний пласт цих ресурсів. Оскільки інтеграційні процеси домінують на сучасному етапі розвитку цивілізації, створення єдиної теоретичної основи вивчення інформаційних ресурсів дозволяє розкрити фундаментальний характер їх формування і використання для забезпечення функціонування і прогресу людства. Аналіз стану інформаційних ресурсів країни, вивчення інформаційних потреб різноманітних категорій користувачів указують на значну різноманітність видів інформаційних ресурсів по формах представлення інформації, технологіях та організаційних рішеннях щодо їх зберігання та використання. Водночас накопичилася і множина проблем, які у своїй більшості є загальними для всієї сфери формування й використання інформаційних ресурсів. Формування системи управління інформаційних ресурсів для України на даному етапі її розвитку стає стратегічним напрямком і потребує від органів державної влади вирішення проблем, що виникають із єдиних методологічних позицій.

2.2 За роки незалежності в Україні створено практично нову галузь законодавства – інформаційного. Його базовою основою є конституційне право кожного громадянина на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Водночас встановлені і певні обмеження на здійснення цього права, які можуть бути введені тільки законом. Тобто правовий режим інформації може бути встановлено тільки на рівні актів законодавства. Положення Конституції України розвиваються та конкретизуються у понад 200 документах, які встановлюють правові норми в інформаційній сфері і зокрема в управлінні і використанні інформаційних ресурсів. Серед них основними є: Закон України "Про інформацію", "Про національну програму інформатизації" (в якій головною метою зазначено формування системи національних інформаційних ресурсів), "Про захист інформації в автоматизованих системах", Закон України "Про науково-технічну інформацію", "Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах", "Про бібліотеки і бібліотечну справу в Україні", "Про електронний документообіг", "Про національний архівний фонд і архівні установи". В 2003 р. було прийнято за основу проект Закону України "Про Концепцію національної інформаційної політики", іншим документом стала "Концепція формування системи національних електронних інформаційних ресурсів", котра визначає основні засади і напрями формування, використання та захисту національних інформаційних ресурсів, також ухвалено постанову "Про затвердження Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів". Загалом в цій сфері існує близько 290 постанов Верховної Ради (нормативного змісту),1160 постанов Кабінету Міністрів,379 указів Президента,серед яких можна виділити:Указ за № 928/2000 "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні", Указ № 891/2001 "Про деякі заходи щодо захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних", існує більш ніж 1100 міжвідомчих і відомчих нормативних актів.

Також діє державна програма "Електронна Україна". Головним завданням програми є сприяння побудові сучасної конкурентоспроможної економіки та підвищення рівня та якості життя населення України шляхом впровадження сучасних і перспективних інформаційно-комуніактивних технологій в усі сфери життєдіяльності країни та її населення. Одним із пріоритетів програми є формування в країні системи "Електронний уряд".

9 січня 2007 р. Верховна Рада України 339-ма голосами проголосувала за законопроект "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки".

Цей законопроект, як і законопроект "Про захист персональних даних" був ветований Президентом України у квітні 2006 р. Президент запропонував депутатам його відхилити, пояснюючи це тим, що він ускладнює інформаційне законодавство. Натомість він запропонував розробити законопроект про внесення змін до існуючих законів.

Серед завдань ухвалених законопроектом можна виділити – створення системи законодавства,гармонізованої з нормами міжнародного права. Передбачається, що всі законопроекти мають проходити стадію громадських обговорень. Законопроект повернувся і до питання прийняття Інформаційного кодексу, ідея якого вже виникала декілька років тому. У документі вказується, що кодекс має містити розділи з питань електронної торгівлі, правової охорони прав на зміст комп’ютерних програм, удосконалення захисту інтелектуальної власності та авторських прав при розміщенні та використанні творів у мережі Інтернет, про охорону бази даних, дистанційне навчання, телемедицину тощо.

Отже, ситуаційний підхід до формування інформаційного законодавства призвів до того, відсутня легальна, чітка, ієрархічна єдність законів, що викликає суперечне тлумачення для застосування норм на практиці. У зв’язку з тим, що різні закони та підзаконні акти ухвалювались у різні часи без узгодження понятійного апарату, вони мають терміни, які недостатньо коректні або взагалі не мають чіткого визначення змісту. Велика кількість законів та підзаконних нормативних актів ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження. Нові правові акти нерідко не узгоджені концептуально з раніше прийнятими, що призводить до правового хаосу. Національне інформаційне законодавство повинно стати на шлях систематизації через кодифікацію – створення системоутворюючого Кодексу, який повинен розвивати визначені в Конституції України положення інформаційних відносин, у тому числі щодо інформаційної безпеки особи, суспільства, нації, держави.

2.3 Враховуючи зростаючу роль інформаційних ресурсів у сучасному світі, держава зобов’язана створити умови і механізми для формування, розвитку і ефективного використання інформаційних ресурсів у всіх сферах діяльності і, насамперед систему управління національними інформаційними ресурсами України.

В процесі формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами мають бути забезпечені цілісність системи, системність та ієрархічність її будови, стабільність організації та сумісність її зв’язків з навколишнім середовищем, а також враховані об’єктивні характеристики інформаційних ресурсів, засобів їх обробки і передачі як об’єктів управління.

При здійсненні відповідної державної інформаційної політики щодо управління національними інформаційними ресурсами створюватимуться засади:

– для реалізації конституційного права громадян "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію" (ст.34 Конституції України);

– для вирішення завдань формування національного інформаційного простору, його входження у світовий інформаційний простір, забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки;

– формування демократично орієнтованої масової свідомості;

– формування й становлення сфери інформаційних послуг на ринку інформації;

– розширення правового поля регулювання суспільних інформаційних відносин.

Головну мету державної інформаційної політики стосовно національних інформаційних ресурсів можна сформулювати як створення необхідних економічних і соціокультурних умов та правових і організаційних механізмів формування,розвитку,використання інформаційних ресурсів в усіх сферах життєдіяльності держави.

У нашій країні склалася хибна практика формування організаційної структури державних органів, що здійснюють управління конкретними напрямами інформаційної діяльності – сфері найбільш чутливої й вразливої як для негативних внутрішніх, так і зовнішніх впливів. Спочатку формується організаційна структура органів державної виконавчої влади, а потім робиться спроба раціонально розподілити функції між ними. Фактично ігнорується дія об’єктивної закономірності, відповідно до якої стабільна організація управління системою та окремими напрямами її діяльності може бути досягнута тільки у разі, якщо організаційна структура формується виходячи з функцій державного управління, а не навпаки.

Так, Положення про Державний комітет зв’язку та інформатизації України було затверджено через півроку після рішень про черговий етап адміністративної реформи.

Важливою проблемою залишається ресурсне забезпечення державної інформаційної політики щодо формування, поширення, використання і захисту інформаційних ресурсів України. Головною причиною появи цієї проблеми є невизначеність пріоритетів державної інформаційної політики на вищому рівні державного управління. Державний бюджет України передбачає фінансування розвитку інформаційної сфери лише за окремими статтями витрат (державне телебачення і радіомовлення, інформатизація, частково – забезпечення інформаційної безпеки). Сфера формування інформаційних ресурсів та забезпечення інформаційних потреб громадян, суспільства і держави на безприбутковій основі та доходи від комерційного використання державних інформаційних ресурсів, а також повністю сфера забезпечення інформаційної безпеки залишаються поза увагою розробників проекту Державного бюджету України і законодавця.

Основою створення системи державного управління інформаційними ресурсами є закріплення їх у власності (матеріальний або інтелектуальній), забезпечення захисту права власності суб’єктів України, а також правомірностей щодо володіння, користування та розпорядження інформаційними ресурсами, які випливають із права власності на них. Проголошених державою у чинному законодавстві прав власності на інформаційні ресурси недостатньо для гарантування прав держави та формування цивілізованого інформаційного ринку, де основним діючим і регулюючим суб’єктом повинна бути держава. Для вирішення цих проблем необхідно здійснити комплекс організаційних і правових заходів.

Таким чином, можна зробити висновок що державне управління інформаційною сферою, основу якої становлять тнформаційні ресурси України, залишається найбільш неврегульованою сферою державної управлінської діяльності. Управління інформаційними ресурсами – це повсякденний і безперервний процес. Будь-які вади у структурі та функціонуванні системи державного управління цими процесами призводять до непоправних збитків суспільству і державі.

3. Інформаційні ресурси України – феномен величезного об’єму і цінності, включає документні зібрання: бібліотечні, архівні, музейні, органів науково-технічної інформації, бази даних, електронні бібліотеки та інші інформаційні масиви, що формуються органами державної влади, суб’єктами господарської діяльності, громадськими об’єднаннями тощо.

Інформаційні ресурси виступають важливим необхідним елементом економічних, політичних, правових та інших суспільних процесів. Інформація у різних формах і вигляді включена до ринкових відносин. Переважно економічні чинники зумовлюють практичну доцільність чіткого визначення переліку і форм інформаційних ресурсів держави. А оскільки дана сфера суспільних відносин має регулюватися за принципом чіткого закріплення на рівні закону, то виникає необхідність науково-теоретичного обґрунтування змісту інформаційних ресурсів держави, критеріїв віднесення певних відомостей, інформаційної продукції до державних інформаційних ресурсів. Не менш важливим є осмислення питання захисту інформаційних ресурсів держави з огляду на їх вартість, важливість для ефективного державного управління і, звичайно, з урахуванням можливої шкоди, завданої внаслідок несанкціонованого розкриття, оприлюднення відповідних відомостей. За роки незалежності в Україні у сфері інформатизації сталися певні позитивні зрушення, але аналіз формування і використання інформаційних ресурсів України свідчить про наявність цілої низки невирішених важливих заходів, спрямованих на розвиток інформаційного суспільства та удосконалення управління інформаційними ресурсами на державному рівні. Національна система організації інформаційних ресурсів є однією з необхідних умов побудови самостійної демократичної держави. Розробка такої системи потребує виваженої державної політики в сфері інформації, яка повинна бути направлена на: збереження вже існуючих і створення нових функцій інформаційної системи для повноцінного комплектування національних інформаційних ресурсів, які забезпечують розповсюдження освіти, підтримку культури, науки, виробництва; створення умов для адаптації інформаційних органів до нових потреб шляхом стимулювання диференційованого попиту на інформацію і її споживання в сферах культури, освіти, науки, управління, підприємницької діяльності; створення співтовариства інформаційних співробітників через державну підтримку програми наукових досліджень в сфері інформації і розробку системи спеціальної освіти.

Процес трансформації українського суспільства, зокрема його інформатизація, є запорукою інтеграції України в світове співтовариство. Це складний і довготривалий процес, але Україна має не так вже й багато часу, аби зайняти гідне місце в системі міжнародних інформаційних відносин.