Українська автокефальна православна церква

Організаційне становлення УАПЦ відбувалося в контексті національного відродження України. Стрімкого поширення ідея автокефалії набула в умовах Української революції 1917-20 та демократизації суспільства. За відбудову Української національної церкви висловилися делегати багатьох повітових та єпархіальних з'їздів духовенства і мирян, ініціюючи розгляд питання про незалежність церкви на Всеукраїнському православному церковному соборі (1918). 1.1.1919 Директорія УНР прийняла закон про автокефалію Української церкви, однак внаслідок зміни політичної влади він не був реалізований. Дерусифікація церкви стихійно розпочалась у Полтаві, Кам'янці-Подільському, Лубнах, Катеринославі. У Києві перша служба в першій українській парафії (військовий Микільський собор) відбулась 22.5.1919. Організаційне оформлення УАПЦ було довершено на Всеукраїнському православному соборі у Києві 14-30.10.1921, де були затверджені канони та устрій церкви, сформована ієрархія. Самобутність УАПЦ полягала в канонічних новаціях — соборній висвяті в єпископи одружених священиків, соборноправності її устрою, сакралізації української мови та впровадження у церковне життя національних звичаїв і традицій. Керівництво церквою здійснював Всеукраїнський православний церковний собор, а в міжсоборний період — постійно діюча Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР); на місцевому рівні — округові, районні, парафіяльні собори та відповідні їм церковні ради. Почесним головою ВПЦР був митрополит Київський і всієї України: у 1921-27 — митрополит Василь Липківський, у 1927-30 — митрополит Микола Борецький. Головами ВПЦР були: Михайло Мороз (1919-24); протодиякон Василь Потієнко (1924-25), єпископ Петро Ромоданів (1926-27), протоієрей Леонід Юнаків (1927-30). У 1920 роках УАПЦ налічувала 6л. 1100-1200 парафій та 2 млн. віруючих (12-14% православного населення), 30 єпископів, 1500 священиків. Районами найбільшого поширення були Київщина, Поділля, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь. Мала єпископа у США (Іоанна Теодоровича), де виходив орган УАПЦ — газета «Дніпро» (Чикаго). Вважаючи, що 2/3 духівництва нелояльні до більшовицької влади, державні органи чинили постійний тиск на УАПЦ, організовували цькування церкви у пресі. Прагнучи максимально поглибити внутрішньоцерковні суперечності, влада сприяла перетворенню братства Діяльно-Христової церкви, що виникло при УАПЦ, на окрему структуру (зареєстрована на поч. 1924). У жовтні 1927 делегати Всеукраїнського церковного собору, під загрозою арешту і заслання всіх його учасників та під тиском частини єпископату УАПЦ на чолі з еп. П. Ромадановим, проголосували за усунення від церковного управління митрополита В. Липківського (17.10.1927). 28-29.1.1930 на Надзвичайному соборі під тиском державної влади церква проголосила про «самоліквідацію» у зв'язку з інкримінуванням їй антирадянської діяльності та участі у сфабрикованій органами ДПУ Спілці визволення України. Значна частина її діячів була заарештована за звинуваченням у приналежності до СВУ 9-12.12.1930 на церковному Соборі відновлено діяльність церкви під назвою «Українська православна церква». Церкву очолив митрополит Харківський і всієї України Іван Павловський (1930-36), який водночас був головою постійно діючого керівного органу Всеукраїнської церковної ради. Церква, поділена на 7 єпархій, нараховувала бл. 300 парафій. Припинила існування під тиском влади.

Нове відродження УАПЦ почалось у роки радянсько-німецької війни 1941-45 за благословенням (декрет від 24.12.1941) першоієрарха Польської автокефальної церкви митрополита Варшавського Діонісія (Валединського), якому до німецької окупації були підпорядковані православні парафії Волині та Західної України. Очолив УАПЦ Тимчасовий адміністратор архієпископ Луцький і Ковельський Полікарп. За Статутом керівним постійно діючим органом між Помісними соборами визначались Собор єпископів та вище церковне управління під назвою «Адміністратура Св. Православної автокефальної української церкви». На поч. 1943 окупаційна влада вдалася до реорганізації керівної структури церков в Україні, намагаючись підпорядкувати УАПЦ німецькій адміністрації. У серед. 1943 УАПЦ налічувала 13 єпископів, 1700 священиків, 3 тис. парафій.

Після закінчення війни частина духовенства на чолі з митрополитом Полікарпом та вірних перебралася на Захід. У Німеччині частина вірних, послідовників УАПЦ митрополита В. Липківського (відкидали синодальний устрій церкви, керованої Радою єпископів, домагалися допущення мирян до всіх церковних справ), відокремилася від ієрархії УАПЦ митрополита Полікарпа і на церковному з'їзді в Ашаффенбурзі (серпень 1947) створила Українську автокефальну православну церкву-собороправну. Згодом були створені численні парафії УАПЦ у США, Канаді, Франції, Великій Британії, Австралії та ін. країнах Західної Європи і Південної Америки. У цей період церкву очолювали митрополит Полікарп (1942-52), митрополит Ніканор Абрамович (1953-69) і митрополит Мстислав (Скрипник, 1969-93). У діаспорі видавалися друковані органи УАПЦ: «Рідна Церква», «Відомості Генерального церковного управління УАПЦ у Великій Британії» (1950) та «Праця й життя» в Австралії.

Новий рух за відродження УАПЦ в Україні почався в лютому 1989 із створення «Ініціативного комітету відновлення УАПЦ». У червні 1990 відбувся Всеукраїнський собор УАПЦ, який прийняв Статут церкви та обрав її главу, яким став першоієрарх Українських православних церков США і Канади митрополит Мстислав (Скрипник) з титулом «Патріарх Київський та всієї України» (інтронізований 18.11.1990). 25-26.6.1992 у Києві на Всеукраїнському православному соборі було прийнято рішення про об'єднання двох найбільших в Україні церков — Української православної церкви і УАПЦ в єдину Українську православну церкву — Київський патріархат. Главою об'єднаної церкви обрано патріарха УАПЦ Мстислава, заступником патріарха Київського Патріаршого Престолу — митрополита Філарета (Денисенка). Було створено Священний Синод УПЦ-КП і Вищу Церковну Раду. Однак 24.12.1992 Патріарх Мстислав відновив УАПЦ, призначивши архієпископа Петра (Петруся) тимчасовим керуючим справами Патріархату. Після смерті патріарха Мстислава (11.6.1993) на Другому помісному соборі УАПЦ обрано (7.10.1993) та інтронізовано (14.10.1993) нового патріарха, яким став єпископ Переяславський і Січеславський Дмитрій (у миру - Володимир Ярема). В червні 1995 державними органами зареєстровано Статут УАПЦ. Церква нараховувала бл. 1200 парафій, переважна більшість яких (1100) діяла в Галичині. 15.8.1996 частина єпископату схвалила рішення про перейменування УАПЦ на Українську автокефальну православну церкву Київського патріархату і зреклася (18-19.9.1996) послуху патріархові Дмитрію. 18-20.10.1996 без патріаршого благословення вони провели в Києві Архієрейський та 26.11.1996 — Помісний собор УАПЦ, який вивів за штат Собору єпископів патріарха Дмитрія та єпископів, що його підтримували. Ці дії внесли напруження в становище УАПЦ, розколовши П провід, меншість якого залишилась вірною патріархові.

Українська греко-католицька церква (Унійна церква) була утворена на Берестейському церковному соборі 1596 року внаслідок відмови Київської митрополії від ієрархічного верховенства Константинопольського патріарха і переходу під протекторат папи Римського. Первісна назва церкви – уніатська. Назву церкви запровадила імператриця Марія-Тереза у 1774 році для того, щоб відрізнити її від римо-католицької та вірменської католицької церков, і, щоб цією однією назвою охопити католиків східного обряду кількох народів, які жили в Австрії та Угорщині: українців, румунів, сербів, хорватів, словаків, угорців та інших.

У 1930-х роках почала вживатися назва Українська греко-католицька церква (раніше – руська греко-католицька церква), а пізніше – Українська католицька церква. Ця назва з 1960-х років вживається в офіційних документах Ватикану.

Назви, які використовують для означення Української греко-католицької церкви: Унійна церква; Українська католицька церква; Українська католицька церква візантійського обряду; Київська католицька церква.

В офіційних церковних документах для окреслення церкви вживали термін Ecclesia Ruthena unita. З 1960 року в офіційних документах використовується назва Українська католицька церква стосовно українських католиків діаспори та підпільної на той час церкви у радянській Україні. У папському статистичному річнику Annuario Pontificio використовують назву Українська католицька церква візантійського обряду.

Особливість віровчення Української греко-католицької церкви полягала у поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної Флорентійським собором 1439 року, при збереженні руської обрядової практики. Юрисдикція об’єднаної Київської (уніатської) митрополії поширювалась на всі українські та білоруські землі у складі Речі Посполитої за винятком Львівської і Перемиської єпархій, єпископи яких не визнали рішень Берестейського собору.

В історії церкви виділяють два періоди – Київської православної митрополії (до кінця XVIII століття) і Галицької митрополії (з початку ХІХ століття). За період існування Київської митрополії її митрополитами були: Михайло Рогоза (1596 – 1599), Іпатій Потій (1600 – 1613), Йосиф Веніамин Рутський (1613 – 1637), Рафаїл Корсак (1637 – 1640), Антон Селява (1641 – 1655), Гавриїл Коленда (1656 – 1674), Киріан Жоховський (1674 – 1693), Лев Слюбич-Зелевський (1694 – 1708), Юрій Винницький (1708 – 1713), Лев Кишка (1714 – 1728), Атанасій Шептицький (1728 – 1746), Флоріан Гребницький (1748 – 1762), Феліціан-Пилип Володкович (1762 – 1778), Лев Шептицький (1778 – 1779), Ясон Смогоржевський (1780 – 1788), Теодосій Ростоцький (1788 – 1805).

Протягом XVIIІ століття уніатська церква пройшла складний період свого становлення. Відновлення у 1620 році православної ієрархії загострило протистояння між прихильниками і противниками унії з Апостольським Престолом. Для примирення ворогуючих сторін митрополит Веніамін Рутський запропонував об'єднання у рамках єдиного Києво-Руського патріархату. У 1626, 1629, 1636 – 1637, 1680 роках робилися спроби порозуміння між православними і уніатами та обрання спільного патріарха, однак вони були безуспішними. За королівським «укладом» Владислава IV Вази від 1 листопада 1632 року від Київської об’єднаної митрополії відходила Луцька єпархія і частина Полоцької (утворена нова православна Могилівська єпархія), а також усі храми Києва, по чотири у Вільні й Мстиславі, кілька монастирів. Разом із Львівською і Перемиською єпархіями вони підпорядкувались православному митрополитові Петру Могилі. За Андрусівським перемир’ям 1667 року відійшла ще Смоленська єпархія. Після того, як у 1685 році православний Київський митрополит під тиском російської влади був змушений визнати верховенство Московського патріарха, три єпархії (Перемиська, 1692 рік; Львівська, 1700 рік; Луцька, 1702 рік), Львівське Ставропігійське братство (1708 рік) та Почаївський монастир (1721 рік) перейшли на унію з Римом. У 1720 році відбувся Замойський собор, який впорядкував канонічні засади церкви і наблизив їх частково обрядово і організаційно до католицької.

У 1743 році всі василіанські монастирі Литовської і Руської конгрегації були об’єднані у Руський чин святого Василія Великого на чолі з єдиним архімандритом. У середині XVIII століття Київській об’єднаній митрополії підпорядковувалися Полоцька, Луцько-Острозька, Львівсько-Галицька, Холмсько-Белзська, Перемиська, Пинсько-Турівська єпархії.

Внаслідок трьох поділів Речі Посполитої Київська митрополія була розділена на дві частини між Австрією і Росією. На землях, що відійшли до Російської імперії, унія була ліквідована указом Катерини II у 1795 році, але після її смерті деякі греко-католицькі єпархії були відновлені. Митрополити Іраклій Лісовський (1806 – 1809), Григорій Коханович (1809 – 1814), Й. Булган (1817 – 1838) були членами Духовної колегії, мали осідок у Петербурзі, призначалися царями і не мали апостольських освячень з Риму. 12 лютого 1839 року цар Микола І підписав акт про ліквідацію унії в імперії і возз’єднання її з православною церквою. На Холмщині греко-католицька церква була ліквідована в 1875 році.

На відміну від російського царизму, Австрійська держава проводила політику сприяння унійним процесам. У 1649 році була проголошена Ужгородська унія на Закарпатті, у 1699 році – Трансільванська унія в Семигороді. У 1808 році у Львові відновлена Галицька митрополія, яка перейняла духовну традицію і правовий статус Київської митрополії. У ХІХ столітті Українську Греко-Католицьку Церкву очолювали митрополити Антін Ангелович (1807 – 1814), Михайло Левицький (1816 – 1858), Григорій Яхимович (1860 – 1863), Спиридон Литвинович (1863 – 1869), Йосиф Сембратович (1870 – 1882), Сильвестр Сембратович (1882 – 1898), Юліан Сас-Куїловський (1899 – 1900).

В умовах відсутності української державності церква відігравала консолідуючу роль в українському суспільстві, підтримувала розвиток культурно-освітнього життя у західноукраїнських землях, чим сприяла пробудженню національної свідомості місцевого населення. У 1885 року була створена Станіславська єпархія.

Ціла епоха в історії церкви пов'язана з іменем митрополита Андрея Шептицького (1900 — 1944). Протягом свого перебування на чолі УГКЦ Андрей Шептицький приділяв постійну увагу організації та розвитку національно-релігійного життя у західноукраїнських землях. Зокрема, за його ініціативою і сприянням було засновано чин студитів (1904 рік); Станіславська (1906 рік) і Перемиська (1907 рік) духовні семінарії; Богословське наукове товариство (1923 рік) і Богословська академія у Львові (1929 рік), Національний музей (1905рік) та інше. Після смерті Андрея Шептицького (1944 рік) його наступником став Йосип Сліпий.

Зі встановленням радянської влади у західноукраїнських землях Українська греко-католицька церква була ліквідована. 11 квітня 1945 року заарештовано всіх ієрархів церкви. Створена радянськими органами держбезпеки «Ініціативна група» на чолі з Гавриїлом Костельником була визнана «єдиним тимчасовим адміністративним органом УГКЦ». 8-10 березня 1946 року у Львові відбувся псевдособор, який проголосив скасування Берестейської унії 1596 року і «возз’єднання» УГКЦ з Російською православною церквою (1946 рік). 28 серпня 1949 року на регіональному релігійному з’їзді у Мукачеві таким же чином проголошено про розрив унії з Римом і підпорядкування греко-католицької церкви на Закарпатті Московському патріархові. На Заході Львівський собор був визнаний неканонічним, а ліквідація Церкви проголошувалась незаконною (папська енцикліка «Східні Церкви» від 15 грудня 1958 року). Незважаючи на неканонічність Львівського собору, радянський уряд визнав Українську греко-католицьку церкву скасованою і розпочав ліквідацію її парафій та церков. Близько тисячі греко-католицьких священиків було заарештовано, засуджено до тривалих термінів ув’язнення або депортовано. Більше двохсот священиків взялися творити структуру Української греко-католицької церкви у підпіллі. Понад сорок років священнослужителі й вірні УГКЦ були змушені таємно дотримуватись обрядів і свят своєї церкви, наражаючись на переслідування та репресії з боку органів влади.

У кінці 1980-х років розпочалася боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви, однієї з двох українських національних церков. 4 серпня 1987 року у Львові група представників церкви звернулася з заявою до Римського папи Іоана Павла та тодішнього керівника СРСР Михайла Горбачева про вихід греко-католиків України з підпілля. Заява стала початком відкритої боротьби за легалізацію греко-католицької церкви в Україні. У грудні 1989 року уряд СРСР офіційно визнав легальною діяльність греко-католицької церкви в Україні.