Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







ПОДОРОЖІ У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ

Незважаючи на те, що історики мають серйозні підстави говорити про активні міграційні процеси в доцивілізаційний період, свідомість і цілеспрямованість подорожей проявляються лише із зародженням перших цивілізацій.

Подорожі й походи в стародавні часи були вкрай далекі від сучасного їхнього розуміння: вони мали переважно військово-завойовницький, колонізаційний або торговельний характер, а їхня специфіка залежала від багатьох факторів: географічного розташування країн, природнокліматичних особливостей, наявності ресурсів. Найдавніші цивілізації виникали або в долинах рік, або на узбережжях морів. Так, у IV – III тис.

до н.е. у долині Нила утворилася Єгипетська держава; у Межиріччі Євфрату й Тигру в IV – III тис. до н.е. з’явилися міста-держави шумерів, в XXIV – XXIII ст. до н.е. – Акадська держава; до початку III тис. до н.е. відноситься й утворення в долині Інду й Гангу давньоіндійської цивілізації Хараппі; а до середини II тис. до н.е. – зародження в басейні річки Хуанхе цивілізації Давнього Китаю; у першій половині III тис. до н.е. було засновано місто-держава Губла (Гебал, Бібл) – найбільш ранній центр фінікійської цивілізації в Східному Середземномор’ї; також у III тис. до н.е. на островах Егейського моря, на острові Крит і в материковій Греції була створена багато в чому єдина культура – егейська, або крито-мікенська.

1.1. Перші мореплавці (Крит, Стародавній Єгипет, Фінікія) Наявність водних шляхів багато в чому визначала й спосіб пересуваннястародавніх мандрівників: корабель став основним транспортом стародавнього світу.

Першими мореплавцями стародавності, чия експансія поширилася на Середземне море ще в III тис. до н.е., можна вважати жителів острова Крит. Критська (мінойська – за ім’ям міфологічного царя Міноса) цивілізація досягла свого розквіту в XVII – XVI ст. до н.е. Великих успіхів критяни досягли в суднобудуванні. Для збільшення міцності корпуса судна вони вперше застосували кіль і шпангоути, а критські морські судна пізньомінойського періоду були обладнані каютами для пасажирів. Це дає можливість говорити про зародження морських подорожей уже на рубежі III – II тис. до н.е.

Технології суднобудування критян згодом були перейняті фінікійцями, які поряд з жителями Криту й стародавніми єгиптянами можуть вважатися одними з основоположників подорожей водою. У Стародавньому Єгипті, наприклад, під фразами «йти нагору», «йти вниз» розумілося плаКіль – балка, що проходить посередині днища судна від носового до кормового краю. Шпангоут – поперечне ребро жорсткості судна ІСТОРІЯ ТУРИЗМУ вання по Нилу – до верхів’їв або дельти ріки. Навігації по Нилу сприяла сама природа. Течія допомагала пересуватися з півдня на північ, а постійний вітер уможливлював плавання під вітрилами у зворотному напрямку.

Після освоєння Нила єгиптяни вийшли в Середземне море. Багато в чому цьому сприяв розвиток торгівлі з Фінікією. Єгипетське джерело періоду фараона Снофру (IV династія) повідомляє про прибуття з фінікійського міста Гебал (Бібл) 40 кораблів, завантажених лісом, який був використаний єгиптянами для будівництва кораблів, здатних витримати морські плавання. Очевидно, це стало початком освоєння єгиптянами морських торговельних шляхів. Достеменно відомо, що декількома роками пізніше (також при фараоні Снофру, XXVII ст. до н.е.) вони здійснили плавання у Фінікію, що і може вважатися першим серйозним виходом єгиптян у море.

Важливість торговельних зв’язків з державами Східної Африки й Аравійського півострова обумовили необхідність створення єдиної водної транспортної системи. Приблизно в XXIV – XXIII ст. до н.е в епоху Стародавнього царства (2800 – 2250 рр. до н.е., Стародавнє царство відомо історії своїми колосальними будівельними роботами, зокрема, зведенням пірамід тощо) був побудований канал, що з’єднав дельту Нила із Червоним морем. Незважаючи на величезне стратегічне значення, канал протягом декількох тисячоріч свого існування повторював долю Єгипту: у періоди занепаду держави канал заносило піском, у періоди розквіту він знову відновлювався.

Поряд з водними маршрутами в Стародавньому Єгипті активно освоювалися й сухопутні: торговельні каравани відправлялися до Червоного моря, з портів якого єгиптяни здійснювали плавання в країни Аравійського півострова, Індію, а також у країни Східної Африки й у першу чергу країну Пунт (територія сучасного Сомалі), звідки в Єгипет привозилися золото, слонова кістка, вироби з каменю. До середини II тис. до н.е. подорожі єгиптян у країну Пунт стають регулярними, про що свідчить одна з найдавніших експедицій, організована царицею Хатшепсут– Храм цариці Хатшепсут у Дейрфрески, що збереглися на стіель-Бахрі Видатними мореплавцями стародавності по праву можна вважати фінікійців. Суднобудування у фінікійців почало розвиватися дуже рано:

знаменитий ліванський кедр, що покривав схили їхньої батьківщини, давав прекрасний матеріал для будівництва міцних морських суден.

Уже в середині II тис. до н.е. фінікійські кораблі панували в Середземному морі: вони вели активну торгівлю не тільки з єгиптянами, але й з жителями островів Егейського моря й материкової Греції. До XII ст. до н.е. фінікійська морська експансія досягла західного Середземномор’я. Вони відкрили Балеарські острови й дісталися Іспанії, охрестивши її Країною Мороку. Огинаючи Іспанію, фінікійці виявили, що Іспанія відокремлюється від Африки вузькою протокою, з обох боків якої піднімаються гострі скелі. Вважаючи, що це ворота, через які, завершуючи свій денний шлях, спускається бог променистого сонця Мелькарт, фінікійці назвали їх Стовпами Мелькарту (стародавні греки називали їх Стовпами Геракла; пізніше одну зі скель назвали Гибралтар), по інший бік яких простирався нескінченний океан. На узбережжі Іспанії й Африки фінікійці заснували свої колонії. Найдавніші з них були Гадір (гречок. Гадес) – Стрімчак-скеля (сучасний Кадіс, Андалусія, Іспанія) і Утіка (Північна Африка, Туніс), що відносяться до XII – XI ст. до н.е. Найбільшою й стратегічно важливою колонією було засноване у 825 р. до н.е. на узбережжі Північної Африки (сучасний Туніс) місто Карт-Хадашт (Нове місто), відоме у римлян за назвою Карфаген.

Свої західні колонії фінікійці стали використовувати як бази для далеких плавань. З Гадіра фінікійські мореплавці відправлялися на північ, уздовж берега Іспанії, і на південь, уздовж західного узбережжя Африки.

Приблизно в VIII ст. до н.е. вони дісталися оповитих туманом північних островів, назвавши їх Каситерідами або Олов’яними. Швидше за все, це були береги Британських островів і півострова Бретань (Франція), де в стародавності були поклади олова, необхідного для виробництва бронзи. Фінікійці досягли також й узбережжя Балтійського моря, про що свідчить той факт, що вже в VII ст. до н.е. фінікійські купці торгували бурштином.

Однією з найвидатніших подорожей стародавності може вважатися експедиція найманих фінікійських мореплавців, які за волею єгипетського фараона Нехо II приблизно в 600 р. до н.е., відправившись із Червоного моря до півдня й пливучи весь час уздовж африканських берегів, минули Гибралтар і через три роки повернулися в Єгипет, здійснивши тим самим задовго до Васко да Гами, першу в історії, подорож навколо Африки.

Після захоплення фінікійських міст більша частина фінікійців переселилася на береги Північної Африки, давши, таким чином, поштовх до будівництва нових колоній та активного розвитку старих, найбільш багатолюдним з яких став Карфаген. Поступово правителі Карфагена поширили свою владу на всі західні фінікійські колонії. До початку V ст. до н.е. карфагеняни захопили західну частину Сицилії, Корсику, Балеарські острови, південно-східне узбережжя Іспанії; у їхніх руках також були й Стовпи Мелькарту. Карфаген мав у розпорядженні великий флот і досвідчених моряків. Усе це дозволило здійснити захід, рівного якому не знала історія стародавності. Близько 480 р. до н.е. з Карфагена вийшла ескадра, що налічувала 60 кораблів з п’ятьма рядами весел на кожному борті. Трюми й палуби заповнили 30 тис. майбутніх колоністів. Метою розпочатого плавання було заснування нових колоній на західному узбережжі Африки. Керував експедицією досвідчений моряк Ганон. Він залишив письмове свідчення про експедицію, що частково збереглося в грецькому перекладі й відоме за назвою «Перипл Ганона» («Морська кругосвітня подорож Ганона», у стародавності всі плавання вважалися кругосвітніми, по-грецькі «перипл»). Із цього опису стало відомо, що Ганон заснував на західних берегах Африки (сучасне Марокко), до півдня від стародавньої фінікійської колонії Лікса, сім карфагенських поселень, найвіддаленіше з них розташовувалося на маленькому острівці Керн у затоці, що нині має назву Ріо-де-Оро. З Керна Ганон здійснив декілька дослідницьких плавань на південь уздовж Західної Африки.

1.2. Великі полководці стародавності. Значення завойовницьких походів Активному розвитку міграційних процесів в епохустародавнього світу сприяли численні військові походи. Саме вони давали необхідні знання про далекі країни і народи, що їх заселяли, культуру, побут, мистецтво, архітектуру – усе це породжувало й підсилювало інтерес до поїздок, а також стимулювало розвиток торгівлі.

Одним із перших видатних полководців стародавності був Саргон Великий (Давній) (правив у 2316 – 2261 рр. до н.е.). Саме він у XXIV ст. до н.е. створив першу централізовану державу на території Месопотамії – Акадске царство, що простиралося на заході – до Середземного моря, на півдні – до Перської затоки, на північному сході – до Каспійського моря. Саргон приділяв велику увагу розвитку іригації, поліпшенню доріг, він увів єдину систему мір і ваги на підвладної Акаду території, провів ряд інших заходів, що сприяли активізації торгівлі. Складені в його правління численні карти і плани лягли в основу першого відомого географічного опису Дворіччя, який був зроблений на статуї царя Лагаша Гудеа (правив ? – 2123 рр. до н.е.) у XXII ст. до н.е.

Лагаш – одне із міст-держав Шумеру, що розташовувалося між Тигром та Євфратом (сучасний Ірак). Прибл. у 2300 р. до н.е. Лагаш був приєднаний Саргоном до Акадської держави.

Видатним правителем стародавності був цар Ашурбаніпал (правив у 668 – прибл. 627 рр. до н.е.), останній з великих царів Ассирії.

Незважаючи на те, що Ашурбаніпалу доводилося постійно вести воєнні дії, необхідні для підтримки порядку, він зміг проявити себе не тільки як полководець, але і як неабиякий адміністратор. Під час його правління економіка імперії процвітала, активно розвивалися торгівля й будівництво. Найбільшу популярність Ашурбаніпалу принесла зібрана ним перша систематична бібліотека на Давньому Сході, що знаходилася у Ніневії (столиці Ассирії в VIII – VII ст. до н.е.). За наказом царя переписувачі розшукували, збирали й переписували тексти, що зберігалися в храмових бібліотеках. Ці тексти поповнювали основну царську колекцію табличок, ретельно відібраних з архівів Ашура, Калаха й Ніневії.

Важливу роль в історії стародавнього світу зіграв цар Вавилонії Навуходоносор II (правив у 605 – 562 рр. до н.е.). Під час його правління у Вавилоні велося будівництво Дороги процесій, що використовувалася під час новорічних свят; Висячих садів Семіраміди, одного із чудес світу. Крім того, за наказом Навуходоносора, один з палаців Вавилона був відданий під зібрання творів мистецтва, привезених їм із завойованих країн.

Особливою агресивністю в стародавності відрізнялася Перська держава Ахемінідів, заснована царем Киром II Великим (правив у 558 – рр. до н.е.). За короткий час він захопив Мідію, Ассирію, Вірменію, Кападокію, Парфію, Лідію, Вавилонію, Сирію, Палестину й Фінікію, створивши величезне царство зі столицею Пасаргадой. Після смерті Кира царем став його старший син Камбіз, що в 525 р. до н.е. покорив Єгипет. Таким чином, протягом двох десятиріч виникла одна з найбільших світових держав. Створення Перської імперії сприяло систематизації географічних знань, динамічному розвитку торгівлі як усередині держави, так і на суміжних територіях. Завдяки можливості вільного пересування всередині імперії товарів і людей, подорожі з різними цілями стають на цей час характерною рисою для жителів Персії. У період царювання Дарія I (522 – рр. до н.е.) була проведена розвідувальна експедиція вниз по річці Інд і далі на захід по Індійському океану. Син Дарія I перський цар Ксеркс I (486 – 465 рр. до н.е.) активно сприяв розвитку морської справи. Продовжуючи розпочаті батьком греко-перські війни, під час підготовки до чергового бою із греками, він наказав прокопати канал у Халкідіках (інформація Геродота про канал Ксеркса в наш час підтвердилася даними аерофотозйомок), щоб флот персів міг уникнути небезпеки плавання навколо мису Афон. Крім військових походів, Ксеркс у першій половині V ст. до н.е. організував дослідницьку експедицію, метою якої було обігнути Африку. На жаль, ця спроба була невдалою, і флот змушений був повернутися в Єгипет.

а) Олександр Македонський; б) Ганнібал; в) Гай Юлій Цезар Східний похід Олександра Македонського (356 – 323 р. до н.е.) , що тривав майже 10 років, з 335 по 324 рр. до н.е., під час якого великим полководцем були завойовані Єгипет, Месопотамія, Середня Азія (Бактрія й Согдіана), сприяв поширенню культури еллінізму. У той же час із завойованих країн Олександр Македонський надсилав своєму вчителеві, давньогрецькому філософові й ученому Аристотелю (384 –322 рр. до н.е.) зразки невідомих рослин і шкіри або опудала незвичайних тварин, які згодом стали першими експонатами природно-наукового музею, заснованого стародавнім мислителем (Аристотелем). За дорученням Олександра Македонського його соратник і полководець Неарх (? – 312 рр. до н.е.) здійснив морську експедицію по Індійському океану, здолавши шлях від устя Інду до Суецького перешийку. Під час цієї подорожі велося вивчення природних явищ; були досліджені узбережжя Перської затоки й Аравійського моря, складена їх детальна карта.

Діадох (діадохами називали полководців Олександра Македонського, що боролися після його смерті за владу) Селевк, засновник царської династії Селевкідів, що правила в 312 – 64 рр. до н.е. на Близькому й Середньому Сході (переважно територія сучасної Сирії) у 307 – 306 рр. до н.е. здійснив подорож з Вавилона в Індію. Селевк I також відомий і тим, що для встановлення дипломатичних відносин з індійським царем, засновником Маурійської династії, Чандрагуптой, відправив служити послом при його дворі давньогрецького мандрівника Мегасфена (IV – III ст. до н.е.).

Свої спостереження Мегасфен виклав у трактаті «Індика», найбільш повному зі збережених описів життя та устрою Маурійської держави.

Непримиренний супротивник Римської імперії, найбільший полководець стародавності карфагенянин Ганнібал (247/246 – 183 рр. до н.е.) (рис. 1.4) у ході Другої Пунічної війни (218 – 201 рр. до н.е.), здійснив перехід через Альпи, що ввійшов в історію військового мистецтва. До Альп армія Ганнібала підійшла приблизно в районі сучасного Коль-де-Кремон або Коль-де-Кабр. Рухаючись до верхів’їв ріки Друєнції й пройшовши перевал Мон-Сені або Мон-Женевр, Ганнібал досяг долини ріки По, де зіштовхнувся з галльськими племенами тавринов. Понесши величезні втрати в битві з ними, Ганнібал все-таки вивів армію на перевал, що відкривав шлях у Північну Італію. Незважаючи на складність спуску, під час якого військам доводилося рухатися засніженою і слизькою стежкою, де кожен необережний рух грозив загибеллю, на 14-й день переходу, втративши близько половини свого війська, Ганнібал з 20 тис. піхотинців, 6 тис. вершників і тільки декількома слонами вийшов на рівнини Італії. За словами історика Аппіана (? – 70 р. II ст.), дорога, прокладена воїнами Ганнібала, продовжувала існувати ще в II ст. н.е. і мала ім’я полководця – Ганнібалів прохід.

Римський імператор Гай Юлій Цезар (102/100 – 44 р. до н.е.) відомий і як видатний полководець, що завоював для Рима нові території в Галлії, і як реформатор, що запровадив перехід на новий (юліанський) календар. Гай Юлій Цезар також активно брав участь у світських і розважальних заходах. Влітку 47 р. до н.е. Цезар зробив двомісячне плавання до верхів’їв Нила. Чотириста кораблів і човнів супроводжували п’ятидесяти-трьохрічного диктатора, що галасливо демонстрував любов і дружні почуття до єгипетського населення і його правительки – двадцятидвохрічної Клеопатри (69 – 30 р. до н.е.). Це плавання по праву може вважатися першим в історії круїзом.

1.3. Науково-практичний внесок мандрівників античності в розвиток Активний розвиток подорожей у Середземномор’ї, починаючи із середини Iтис. до н.е., нерозривно пов’язаний із розквітом Стародавньої Еллади й Стародавнього Риму. У цей час подорожі греків і римлян характеризуються свідомістю й науковою пізнавальністю. Друга половина I тис. до н.е. може також характеризуватися географічними відкриттями, хоча від усієї античності до нас дійшло півтора-два десятки імен першовідкривачів.

Наприкінці VI ст. до н.е. грек Скилак дійшов до Інду і, спустившись до його устя, морем повернувся до північного берега Аравійської затоки, довівши тим самим існування південного моря, відомого сьогодні як Червоне.

У другій половині IV в. до н.е. (між 350 й 320 рр. до н.е.) грек Піфей (Пітеас) з Масалії (Марсель), вийшовши в Атлантичний океан, направився на північ уздовж західного узбережжя Європи. Дослідивши береги нинішніх Іспанії й Франції, він пристав до острова, якому за його крейдові стрімчаки дали назву Альбіон (Білий). Подальший маршрут Піфея не зовсім ясний. Рухаючись на північ, він дістався невідомої землі, яку Піфей назвав «Фуле» (це міг бути один з Оркнейських або Шетландських островів, Ісландія або навіть Гренландія; за іншими припущеннями, це могла бути Норвегія). На думку мандрівника, він досяг межі населеної землі, охрестивши її «ultima tule» – «край світу». За час свого плавання Піфей зробив ряд важливих відкриттів: він обчислив нахил площини екліптики до площини небесного екватора, першим указав на зв’язок між рухом Місяця і приливно-відливними явищами океану. Піфей залишив унікальну працю «Про океан» з безліччю описів власних географічних відкриттів.

Наприкінці II ст. до н.е. з’явився твір Артемідора з Ефеса, призначений для мандрівників і мореплавців, який називався він «Перипл». В ньому грецький мандрівник описував береги Середземного й Червоного морів, які він досліджував під час своїх експедицій. До того ж періоду часу відноситься плавання Євдокса Кізікського з Олександрії в Індію.

Важливе місце в популяризації подорожей у стародавності посідали філософи, історики, географи. Одним із найвидатніших мандрівників стародавності є давньогрецький учений Геродот (490/480 – 425 рр. до н.е.) – автор дев’ятитомної «Історії». У своїй праці Геродот описує свої враження від відвідування ним у 455 – 444 рр. до н.е. Фінікії, Сирії, Єгипту, Вавилона, Македонії, Ольвії (грецька колонія в Північному Причорномор’ї).

Пелопонеський грек Полібій (прибл. 200 – 120 рр. до н.е.) з Мегалополя (Аркадія), відомий як автор «Загальної історії» в 40 книгах, де він виклав події з 220 до 146 р. до н.е. Сам він також дуже багато подорожував.

Полібій відвідав Іспанію, Галлію, здійснив плавання в Лівію й Пунт. Географічні спостереження Полібія були об’єднані в 34-й книзі, яка, на жаль, не дійшла до нас. Однак його описи Греції, Іспанії, Італії, Балкан і Чорного моря стали відомі завдяки посиланням на нього більш пізніх авторів, у першу чергу, знаменитого давньогрецького вченого, географа й мандрівника Страбона (64/63 – 24/23 рр. до н.е.). За своє життя Страбон відвідав Кападокію і Фрігію (області в Малій Азії, сучасна Туреччина), побував у горах Тавра та у підніжжя Кавказу, на берегах Іонії (в Ефесі), на Кікладських островах, у Коринфі. Він також багато подорожував Єгиптом у свиті перфекта (місцевого намісника) Елія Галла. Страбон залишив унікальну працю «Географія» у 17 книгах, де не тільки виклав власні спостереження, але й систематизував відомості практично з усіх відомих географічних добутків стародавності.

Створення наукової основи туризму в стародавності пов’язане з ім’ям знаменитого астронома, математика, географа й філософа Ератосфена (прибл. 276 – 194 рр. до н.е.), що з 225 р. до н.е. керував Олександрійською бібліотекою. Саме Ератосфен замість давньогрецьких термінів, що перебували в побуті, «період» («обхід»), «перієгеса» («об’їзд») і «перипл» ввів у науковий побут узагальнюючий термін «географія». Вперше вимірявши дугу меридіана та з великою точністю визначивши нахил екліптики, Ератосфен склав каталог 675 нерухомих зірок, заклавши основи математичної географії, які виклав у творі «Географіка» (тобто «Географічні записки» – на жаль не дійшли до нашого часу). Ератосфен відомий також своїми працями з математики (теорія чисел), астрономії, філології, філософії, музики.

Велике значення для розвитку подорожей мала «Природна історія» – енциклопедія в 37 книгах природно-наукових знань античності римського вченого й письменника Плінія Старшого (23/34 – 74 р. н.е.). У ній, окрім історичних описів, астрономічних і фізичних відомостей, інформації про рослини, їхні цілющі властивості тощо, приводяться географічні відомості про землю, поділ і устрій поверхні, із зазначенням народів, що її населяють, міст і гаваней, такі відомості були безцінним внеском у розвиток подорожей у стародавні часи.

Тривале перебування Плінія в альпійських країнах дало йому можливість зібрати унікальні відомості про дану місцевість та її жителів. Записки Плінія про германців послужили головним джерелом римському історикові Публію Корнелію Тациту (54/58 – 117/123 рр.) для його історичного твору «Німеччина»; Тацит також відомий як автор двох монументальних історичних праць, що частково дійшли до нас: «Історія» у 12 книгах і «Анали» у 18 книгах.

Оскільки міфологія й подорожі у жителів стародавніх часів нерозривно пов’язані, описи перших мандрівок можна знайти вже у стародавньому епосі.

Одним із найдавніших добутків, що дійшли до нас, є давньошумерський епос про напівлегендарного правителя шумерського міста Урука Гільгамеша, датований приблизно 2400 р. до н.е. Про діяння Гільгамеша оповідають п’ять шумерських героїчних сказань. Одне з них – «Гільгамеш та Агга» – відбиває реальні події кінця XXVII ст. до н.е. і розповідає про перемогу, здобуту царем над військом міста Кишачи, яке осадило Урук. У сказанні «Гільгамеш і гора безсмертного» герой очолює похід юнаків Урука в гори, де вони зрубують вічнозелені кедри й перемагають чудовисько Хумабабу. Сказання «Гільгамеш, Енкіду та підземний світ» свідчить про космогонічні уявлення шумерів. У пошуках людського безсмертя герой спускається в підземне царство. Найбільш відома версія епосу, що належить до другої половини II тис. до н.е., була знайдена під час розкопок ніСТОРІЯ ТУРИЗМУ невейської бібліотеки царя Ашурбаніпалу. «Епос про Гільгамеша» викладений на 12 глиняних табличках.

Приблизно до XIII в. до н.е. належить подорож аргонавтів під керівництвом Ясона в Колхіду за золотим руном. Першим літературну обробку даному давньогрецькому міфу дав поет-лірик Піндар (прибл. 518 – 442/ рр. до н.е.); потім його виклав давньогрецький поет Аполоній Родоський (прибл. 295 – 247 рр. до н.е.), поема якого «Аргонавтика» збереглася до наших днів.

Багато уваги в добутках стародавності приділялося Троянській війні (1194 – 1184 рр. до н.е.). Трагічна доля Трої, подвиги, нещастя й мандрівки ахейських і троянських героїв, що воювали під її стінами, були улюбленими темами народних сказань і пісень задовго до складання «Іліади» та «Одіссеї». Однак саме «Іліада» й «Одіссея» є найбільш відомими творами стародавності, що викладають події цієї війни, авторство приписується давньогрецькому поетові Гомеру (приблизно VIII ст. до н.е.). Якщо в «Іліаді»

описується безпосередньо хід самої війни, то «Одіссея» присвячена мандрівкам царя Ітаки Одіссея, що після довгих років мандрівки повертається невпізнанним до своєї вірної дружини Пенелопи.

Вергілій також присвятив Троянській війні свій безсмертний твір «Енеїда», що може розглядатися як римська паралель гомеровському епосу. Головний герой Еней – один з головних захисників Трої, відправляється у мандрівку після руйнування міста. Вергілій розглядає Енея також і як легендарного родоначальника Риму.

Про інтерес до подорожей у давніх єгиптян свідчить «Казка про потерпілого аварію корабля» (Середнє царство), а також «Подорож Унуамона» (Пізнє царство) – один із кращих добутків єгипетської літератури, що оповідає про подорож єгипетського чиновника.

Одним з найцінніших творів стародавності може вважатися Біблія.

Книга «Результат» оповідає про складну долю Мойсея, що, відповідно до Біблії, був засновником релігії Яхве, законодавцем і політичним вождем ізраїльських племен. У той час, коли народився Мойсей, єгипетський фараон повелів винищувати всіх єврейських дітей чоловічої статі, мати змушена була сховати Мойсея. Випадково його знайшла дочка фараона, що віддала Мойсея на виховання годувальниці, яка за чудесним збігом обставин виявилася його рідною матір’ю. Дочка фараона полюбила Мойсея як рідного сина. Він ріс при дворі фараона і майбутнє обіцяло бути для нього безхмарним. Проте, коли юнак побачив, як доглядач-єгиптянин б’є єврея, він убив єгиптянина і змушений був бігти. На горі Хорив (Синайський півострів) Мойсею з’явився ангел Яхве, який повідомив йому про те, що Бог наділяє Мойсея здатністю творити чудеса й доручає йому вивести з Єгипту синів Ізраїлевих. Сорок років водив Мойсей єврейський народ пустелею Синайською. Хоча сам він не зміг досягти Землі Обітованої, перед смертю йому все-таки була дарована можливість кинути оком на жадану землю з гори Нево.

У Біблії також оповідається про наймудрішого царя Соломона, відомого також будівництвом грандіозного храму – святині єврейського народу, що був закінчений у Х ст. до н.е. Слава про правителя Ізраїльськоудейського царства і його грандіозне спорудження поширилася по всьому Сходу. Сусідні государі здійснювали подорожі здалеку, щоб побачити єврейського царя. Таким було й відвідування Соломона царицею Савською, яка здолала задля цього більше 1000 км пустелею.

Пильна увага до подорожей, що знайшла своє відображення як у стародавній міфології, так і в літературних творах античності, підкреслює, наскільки велике значення мали подорожі в стародавньому світі.

1.4. Розвиток туристської інфраструктури в стародавності Становлення людської цивілізації відбувалося паралельно з розвиткомтуристської інфраструктури, однією з ключових складових якої в стародавності були транспортні системи. Уже в міфологічних і літературних джерелах, що належать до найдавніших цивілізацій, таких як Стародавній Шумер і Ассиро-Вавилонія, Стародавній Єгипет і Фінікія, Стародавній Крит і Греція, Стародавній Китай та Індія, Перська держава і Римська імперія, зустрічаються семантичні вирази, що підтверджують не тільки сам факт існування доріг, але й характеризують рівень їх облаштованості.

Перші дороги, або пішохідні тропи, були тісно пов’язані з рельєфом місцевості, на них були відсутні будь-які штучні форми, за винятком примітивних мостів і гатей з колод або жердин. З появою колісного транспорту (винахід колеса відноситься до давньошумерської цивілізації та датуться серединою IV тис. до н.е.) виникла необхідність усунення крутості ухилів на окремих ділянках шляхом будівництва насипів. Штучні насипи вперше були облаштовані на дорогах Стародавньої Месопотамії, Персії, на Криті. Проте, у багатьох стародавніх державах будівництву доріг взагалі не приділялося ніякої уваги. Так, для давніх єгиптян основним транспортним засобом практично протягом усього існування цивілізації залишався корабель. Короткі сухопутні подорожі здійснювали лише багаті єгиптяни, обходячись при цьому носилками, які несли раби; прості єгиптяни могли пересуватися тільки пішки. Стародавніх греків, які як і єгиптяни успішно освоїли водний транспорт, також мало цікавив стан доріг.

Необхідність будівництва мережі доріг і підтримки їх у належному стані гостро постала перед перськими царями після створення в середині VI ст. до н.е. Киром II Великим Перської держави Ахеменідів. Саме в той період виникла необхідність здійснення кур’єрсько-поштової служби як форми державної централізації. Така служба забезпечувала регулярне сполучення центру із найвіддаленишими куточками імперії з метою оперативної передачі царських указів, повідомлень, підтримки дисципліни, збору податків. Тому саме при царі Дарії I була створена найдавніша кур’єрськоСТОРІЯ ТУРИЗМУ поштова дорога в Персії. За свідченням Геродота, перські поштові тракти були кращими у світі. Найбільший з них пролягав між Сузами, літньою резиденцією царя, і Сардами, що були столицею Лідійського царства. Також дороги пов’язували Сузи з Екбатаною, столицею Мідії, і Вавилоном. Довжина перських доріг становила більше 2100 км, а число стоянок, за підрахунками Геродота, досягало 111. Стоянки при цьому слід розглядати як найдавнішу форму сучасних засобів розміщення, більш того, царські стоянки виглядали як великі палаци.

Якісний стрибок у будівництві стародавніх доріг відбувся в IV – II ст. до н.е. у Стародавньому Римі. Як і у Перській державі Ахеменідів, у Римській імперії будівництво доріг стало життєво необхідним для забезпечення оперативного керування в державі. Римські дороги ретельно планувалися, їх покривали гравієм або мостили каменем, обладнювали кюветами. Там, де шлях перетинали струмки або яри, перекидалися мости й виводилися насипи. Відмінною рисою римських доріг була їхня прямовизна, що пояснювалося не тільки необхідністю швидкості в забезпеченні сполучення, але також було пов’язане з особливостями римських транспортних засобів: візки та колісниці давніх римлян не мали поворотних осей.

Першою брукованою римською дорогою може вважатися практично повністю збережена Апієва дорога, побудована в 312 р. до н.е. цензором Апім Клавдієм між Римом і Капуєй ( км); в 224 р. до н.е. дорога була доведена до Брундизія.

Іншою, не менш відомою брукованою дорогою може вважатися Фламінієва дорога, прокладена в 220 р. до н.е. цензором Фламінієм між Римом та Ариміном (порт на узбережжі Адріатичного моря). Рис. 1.5 – Апієва дорога Основна ж магістраль вела із Британії через усю Європу в Іллірію (на Балканах), потім у Малу Азію, Сирію – до узбережжя Індійського океану. Інший шлях ішов із Кадиса через Піренеї, Галлію і Юрські гори до Віндобоне (Відень). Уздовж доріг римляни ставили спеціальні дорожні знаки – мильні стовпи, що розташовувалися один від одного на відстані однієї римської милі (1480 м). Вони являли собою кам’яні циліндричні форми висотою 1,5 – 2,5 м із висіченою на них римською цифрою, що означає відстань від Рима, а точніше від Римського Форуму, де в храмі Сатурна перебував Золотий мильний стовп (прообраз Аналогічна царська кур’єрська служба була створена у III ст. до н.е. у Стародавньому Китаї при імператорі Цинь Шихуанді.

сучасного «нульового кілометра»), від якого і відмірялися усі дороги, що ведуть у різні кінці імперії (звідси й бере свої коріння прислів’я «Всі дороги ведуть у Рим»). Незважаючи на те, що найдавніші мильні стовпи датуються III ст. до н.е., систематизація та вимір римських доріг проводилися згідно з указом Гая Юлія Цезаря в I ст. до н.е., а безпосередньо цим опікувався астроном Созіген, що запросив з Єгипту спеціальних землемірів.

Завдяки високорозвиненій і розгалуженій мережі доріг, що налічувувала 90 тис. км основних магістралей та 150 – 200 тис. км другорядних, у Римській імперії була створена відмінна державна поштова служба (Cursus Publicus). Ця система мала двоступінчастий характер: на основних магістральних дорогах через кожні 10 – 12 миль розташовувалися станції для зміни коней (Stationes), через кожні 30 – 40 миль – державні постоялі двори – мансіонес (Mansiones). Для розміщення представників вищої римської знаті – патриціїв, були обладнані приватні постоялі двори – стабулерії.

Аналогічна тенденція характерна й для Стародавньої Греції, де в I тис. до н.е. з’явилися катагогії – приватні постоялі двори та пандокеї – державні заїжджі двори.

Таким чином, у стародавньому світі практично паралельно розвивалося два типи дорожніх будинків, що надавали послуги розміщення подорожуючим: державні, що забезпечували роботу поштово-кур’єрської служби, і приватні, що обслуговували переважно торговельні каравани й заможних мандрівників.

У давньосхідних цивілізаціях для розміщення мандрівників також часто використовувалися таверни, що споконвічно виконували функції організації харчування. Як пришляхові будинки, що виконували одночасно й роль притулків, служили спеціальні сторожові укріплення. Наприклад, у Стародавньому Єгипті уздовж стратегічних шляхів були побудовані невеликі форти, в яких розташовувалися постійний гарнізон, а також був необхідний запас продуктів і питної води; розміри цих будівель дозволяли укривати цілі каравани.

У Стародавній Месопотамії діяльність пришляхових станцій регулювалася на законодавчому рівні. Одним із 282 законів вавилонського царя Хаммурапі власникам таверн пропонувалося звертати особливу увагу на розмови відвідувачів для того, щоб виявляти змовників та осіб, що замишляли злочини, і доносити про це владі. Таким чином, закони царя Хаммурапі (відомі також як Кодекс Хаммурапі), що вважаються найдавнішими нормативними актами в історії, деякою мірою стосувалися й сфери подорожей. Текст Кодексу зберігся на стелі із чор- Рис. 1.6 – Фрагмент стели ного базальту, що була знайдена на початку Законів царя Хаммурапі минулого століття.

Велике значення для розвитку подорожей у стародавньому світі мало будівництво так званих царських і сакральних доріг. Царські дороги – це шляхи, що зазвичай вели зі столиці держави до однієї чи декількох резиденцій правителя. Нерідко поїздки правителів такими дорогами носили характер урочистої ходи або процесії, що завжди привавблювало юрби спостерігачів, які долали для цього десятки кілометрів. Одна з найдавніших царських доріг була побудована ассірійським царем Сінахерібом у 700 р. до н.е. у Вавилоні. Це була практично міська вулиця, прикрашена скульптурними зображеннями та рельєфами, що вела до Воріт Садів.

Ще більше значення для розвитку локальних подорожей у стародавньому світі мали сакральні вулиці, які облаштовувалися для організації різного роду релігійних церемоній і ритуальних дій. Звичайно такі дороги вели до храмів, святилищ, поховань. Одна з найвідоміших – Дорога процесій (рис. 1.7) – з’єднувала в Стародавньому Вавилоні храм Есагілу та ворота Іштар, уздовж її розташовувалася стіна, прикрашена декоративними малюнками. Дорога процесій призначалася винятково для святкування Нового року: цар у супроводі світи прямував нею до храму верховного бога Мардука.

Аналогічні сакральні дороги існували і в інших стародавніх країнах:

наприклад, відома алея сфінксів у Карнаці (Верхній Єгипет) – обставлена скульптурами дорога між храмами довжиною 3000 м; у Стародавній Греції священна дорога вела з Афін в Елевсін, на ній у дні містерій – таємних сакральних церемоній – влаштовувалися урочисті ходи. Священна дорога вела також із Афін у Дельфи, де знаходився знаменитий храм й оракул Аполлона.

Розмаїття форм і цілей подорожей у стародавньому світі особливо яскраво виявилося в епоху античності. Так, стародавні греки, що найчастіше направлялися в Єгипет, у своїх поїздках переслідували різні цілі: від відпочинку, розваг, ознайомлення з культурними цінностями країни до одержання нових знань, підвищення освіти. Про це свідчать численні короткі записи – «граффіті» (від італ. Graffiti – надряпані) – залишені греками на стінах відвідуваних об’єктів.

В Стародавньої Греції зароджується курортологія, лікувальний туризм. Храми Асклепія – бога лікування – стали виникати ще в V – IV ст.

до н.е. Вони зводилися вдалині від міст, у місцях зі здоровим кліматом. Відомо про існування не менш 60 таких храмів.

Паломництво також було поширене у стародавніх греків: популярністю користувався знаменитий храм Аполлона в Дельфах. Дельфи знамениті ще й Піфійськими іграми, що проводилися при храмі Аполлона Піфійського раз на 8 років, з VI ст. до н.е. – один раз на 4 роки. Такі змагання (музичні і спортивні) носили загальногрецький характер і були другими за значенням після Олімпійських ігор. Крім Піфійських ігор, загальногрецький характер також мали Нємєйські ігри, що проходили в Нємєйськой долині в Арголіді (Південна Греція) при храмі Зевса, один раз на 2 роки, та Істмійські ігри, що включали гімнастичні, кінні, поетичні та музичні змагання на честь бога Посейдона і проводилися на Істмі один раз на 2 роки.

Найбільш відомими і масовими були Олімпійські ігри, що ві- дбувалися на честь Зевса Олімпійського кожні чотири роки, влітку, в Еліді (області на північному заході Пелопоннесу) у Священному місті Олімпії біля підніжжя гори Олімп і пагорба Кроноса – Кроніона.

Олімпійські ігри проводилися з 776 р. до н.е. і користувалися ве- Рис. 1.8 – Реконструкція храму Зевса личезною популярністю. Учасники й гості з’їжджалися з усією Греції, а також із грецьких міст-колоній. Для розміщення учасників споруджувалися намети, організовувалися площадки для тренувань; установлювалися також намети і для розміщення гостей, організовувалося їхнє побутове обслуговування. З нагоди Олімпіади завжди влаштовувався великий ярмарок, для організації якого спеціально зводилися торговельні ряди. Гості Олімпії, крім відвідування спортивних заходів, які проводилися на олімпійському стадіоні, що вміщував 40 тис.

Найдавніші грецькі граффіті, що були виявлені в долині Нила, відносяться до VI ст. до н.е.:

грецькі найманці, що входили до складу війська фараона 26 (Саїськой) династії Псамметика II (він вперше в історії залучив до свого війська найманців), піднімаючись із Елефантіни наверх по Нилу, вирізали свої імена на нозі статуї храму в Абу-Сімбелі.

глядачів, могли милуватися храмами, насамперед храмом Зевса, для якого давньогрецький скульптор Фідій (поч. V ст. до н.е. – 432/431 р.до н.е.) створив статую, названу одним із чудес світа.

З особливим розмахом видовищні заходи організовувалися в Римській імперії: популярністю користувалися свята Діоніса, бога виноробства;

театри; циркові ігри й, звичайно ж, бої гладіаторів.

Більш активно, ніж у Стародавній Греції, у Стародавньому Римі розвивався лікувальний туризм. Наприклад, найвідоміший давньоримський бальнеологічний курорт Цивітас Аурелія Аквензіс (Civitas Aurelia Aquensis) відомий зараз за назвою Баден-Баден (Німеччина); користувалися популярністю термальні джерела біля Неаполя (про що писали Страбон і Пліній Старший), острів Іск’я, курорт Акве-Альбуле (згадувався Вергілім в «Енеїді»); на території сучасного Будапешта існувало римське поселення Аквінкум (Aquincum).

Можна також говорити і про значний розвиток освітнього туризму в Стародавньому Римі. Вважалося ознакою гарного тону відправити свого сина підвищувати освіту в Афіни або на острів Родос.

Величезні розміри Римської імперії, бажання побачити інші землі породжувало потребу в спеціальних картах. Збереглися карти доріг із зазаначенням відстаней і морських шляхів, Певтінгерова таблиця; з’являлися своєрідні путівники (наприклад, опис 7 чудес світа, складений греком Антипатром із Сідона у II ст. до н.е.) тощо.

1.5. Розвиток подорожей на Стародавньому Сході Розвиток подорожей на Стародавньому Сході пов’язаний, насамперед, з формуваннямдвох цивілізацій: Індійської й Китайської.

Найдавніша з індійських цивілізацій – цивілізація Хараппи та Мохеджо-Даро – виникла на початку III тис. до н.е. на північному заході півострова Індостан у низов’ях ріки Інд. Вона займала величезну територію й налічувала більше 1000 поселень; існують припущення про те, що деякі будівлі, можливо, служили постоялими дворами. Але через те, що писемність цієї цивілізації до сьогоднішнього дня все ще є загадкою, неможливо назвати ані імена мандрівників, ані простежити їхні конкретні маршрути.

Розвиток подорожей в Індії був пов’язаний з появою релігій і релігійних течій. Індія – батьківщина однієї із трьох основних світових релігій – буддизму, що виник у VI ст. до н.е. Засновником його був Сіддхартха Гаутама Шак’ямуні (563 – 483 рр. до н.е.), він пізнав «чотири великі істини» і став «людиною просвітленою» – Буддою. Після цього протягом років він мандрував, проповідуючи своє вчення. Засновник іншої релігії – джайнізму, Вардхамана Махавіра, що народився на початку VI ст. до н.е., у 28 років став мандрівним ченцем. Досягши просвітління у віці 42 років, він, як і Будда, решту життя присвятив проповідуванню свого вчення, продовжуючи мандрувати. Пов’язані з діяльністю цих людей місця згодом стали священними для прочан.

Хоча міграційні процеси в Китаї були надзвичайно активними ще в IV – III тис. до н.е., датою зародження цивілізації Стародавнього Китаю вважається середина II тис. до н.е., коли в басейні ріки Хуанхе почали виникати великі поселення китайців.

всій території Східної Азії, досягли берегів Амуру на півночі і південному краї Індокитайського півострова. У період династії Шаннь (XVIII – XII ст. до н.е.) китайська держава мала колонії (про це – Велика Китайська стіна Об’єднання китайських земель у єдину державу відбулося при імператорі Цинь Шихуанді (221 – 210 рр. до н.е.). В його епоху будується частина Великої Китайської стіни довжиною більше 500 км (саме будівництво було розпочато в IV ст. до н.е.). Згідно з указом імператора Цинь Шихуанді всю територію Піднебесної імперії перетнули впоряджені дороги. На їх будівництві, також як і на будівництві Великої Китайської стіни, працювали сотні тисяч чоловік. Крім того, був побудований «Чарівний канал» довжиною більше 150 км, що був проритий через гірський ланцюг і з’єднав північ і південь Китаю, поклавши початок внутрішньому 1500-кілометровому безперервному навігаційному шляху по ріках. Під час правління Цинь Шихуанді процвітав, якщо так можна сказати, «державночиновницький» туризм: імператор у супроводі численної світи здійснював поїздки країною.

Одним з перших китайських мандрівників був Чжан Цянь, що жив в II ст. до н.е. і займав при імператорському дворі високу дипломатичну посаду. У пошуках могутнього кочового племені юечженей, з яким йому було доручено укласти союз, він здійснив унікальну подорож (138 – 126 рр.

до н.е.), здолавши, як він сам підрахував, більше 14000 км. Серед перших китайських мандрівників варто також згадати Сима Цяня (145 – 86 рр. до н.е.), якого нерідко називають «китайським Геродотом». У своїх дорожніх замітках, що склали основу його багатотомних «Історичних записок» («Ши Цзи»), він дає докладний опис географічного й етнографічного характеру народів різних країн. Найбільш важливим для історії туризму Стародавнього Сходу є поява «Великого шовкового шляху» (цю назву наприкінці XIX ст. ввів учений К. Ріхтгофен у своїй книзі «Китай»). Відкритий у II ст. до н.е. Великий шовковий шлях вів із Сіная через Ланьчжоу в Дуньхуан, там він роздвоювався, його північна частина йшла у Ферганську долину, а південна, перетинаючи гірські хребти Паміру, вела в Індію й на Близький Схід. На проходження шляху купці зазвичай витрачали 2 – 3 роки.

Подорожуючи на верблюдах по Стародавньому Сходу (у тому числі й Великому шовковому шляху) купці збиралися в каравани. На караванних шляхах зустрічалися намети, які були розбиті для ночівель мандрівників.

Більш обладнаними були караван-сараї, які на відміну від наметів, захищали і від розбійників, і від піщаних бур.

Розвиток релігійного туризму в Стародавньому Китаї пов’язаний з іменами великого китайського філософа Конфуція (551 – 479 рр. до н.е.) – засновника конфуціанства, що провів у мандрівках більше ніж 13 років, і Лао-цзи (IV – III ст. до н.е.) – засновника даосизму.

У Стародавньому Китаї активно розвивалася картографія: вже в X ст.до н.е. з’явилися географічні карти окремих провінцій Китаю, а також прилеглих до нього країн. Ці карти розмножувалися ксилографічним способом і використовувалися, в основному, у військово-адміністративних або торговельних цілях. Для активізації внутрішньої торгівлі з VII ст. до н.е. складалися докладні географічні огляди, де поряд із численними міфологічними сюжетами представлені описи конкретних подорожей. Найбільш повні та відомі з таких оглядів – «Шаньхайцзин» і «Юйгун». Наукова картографія починається зі Чжан Хена, що жив у II ст. до н.е. Саме він створив географічну сітку. У III ст. до н.е. у Китаї вже існували офіційні стандарти з виготовлення карт.

Стародавні цивілізації Сходу активно займалися колонізацією прилеглих територій; під їхнім напором малайці, що проживали на островах Південно-Східної Азії, змушені були мігрувати. Завдяки цьому малайцями були відкриті та освоєні такі острови, як Борнео, Целебес, Моллука, Нова Гвінея. Це трапилося за кілька століть до початку нашої ери. Крім того, малайці проникали і далеко на захід, діставшись острова Мадагаскар.

1.7. Подорожі територією України в стародавності Територія сучасної України в давні часи була заселена скіфськими племенами,про життя і побут яких відомо мало. В XI – X ст. до н.е. у Північному Причорномор’ї з’явилися кіммерійці, які в VII ст. до н.е. були витиснуті скіфами, що частково асимілювалися з ними. Незважаючи на те, що і кіммерійці, і скіфи вели кочовий спосіб життя, про будь-які серйозні переміщення даних племен невідомо. Про появу перших осмислених подорожей, що проходили територією сучасної України, можна говорити тільки після колонізації Криму Приблизно у VII ст. до н.е. почалася грецька колонізація Криму. Вихідці з найбільшого грецького міста в Малій Азії – Мілета в першій половині VI ст.–до н.е. заснували на березі Боспору Кіммерійського (Керченської протоки) місто Пантікапей (знаходився на території сучасної Керчі) стародавніми греками., що після утворення Боспорського царства (прибл. 480 р. до н.е.) став його столицею. Навколо Пантікапея почали виникати грецькі поселення: Німфей, Тірітака, Мірмекій, Кіммерік та інші, які також згодом увійшли до складу Боспорського царства. У VI ст. до н.е. мілетці заснували Феодосію (єдине місто в Криму, що зберегло свою назву з тих часів) і Керкінітіду (сучасна Євпаторія). Наприкінці V ст. до н.е. вихідці із грецького міста Гераклеї, що розташовувалося на південному березі Чорного моря (на території сучасної Туреччини), заснували місто Херсонес. До початку III ст. до н.е. Херсонес перетворився на незалежне від грецької метрополії місто-державу. За політичним устроєм це була рабовласницька республіка. Пізніше до його складу увійшли Керкінітіда, Калос-Лімен (Чорноморське) і ряд інших прибережних поселень.

Будівництво міст-портів сприяло активному розвитку торгівлі, а також давало можливість грецьким мандрівникам відвідувати новоосвоєні землі. Саме завдяки їхнім спостереженням, до нас дійшли деякі описи того, як жили наші далекі предки. Давньогрецький історик Геродот, побувавши в Криму і країні скіфів, присвятив її опису четверту частину своєї дев’ятитомної «Історії», що називалася «Скіфія». У ній він дає характеристику основним рікам України (при цьому Дунай греки називали Істр, Дністер – Тірас, Південний Буг – Гіпаніс, Дон – Танаїс, Дніпро – Борисфен), наводить етнографічні особливості, описує природу. Територію сучасної України також відвідав Страбон, зокрема він побував у горах Тавра (Криму), його спостереження відображені у творі «Географія», що частково зберігся до наших днів. Грецький історик Арріан, що жив у II ст. н.е.

у своїх «Описах подорожі по Понту Євксинському» спробував дати характеристику народам і країнам, розташованим по берегах Чорного моря. Згадування про території сучасної України зустрічаються також у праці Гіппократа (460 – 377 рр. до н.е.) «Про повітря, воду й місцевість», «Всесвітній історії» Полібія, «Географії» Клавдія Птолемея, в «Історії» і «Анналах»Корнелія Тацита (55 – 120 рр. н.е.) тощо.

Історія розвитку вітчизняного туризму.

Історія туризму на Україні і в Росії тісно пов`яязана поміж собою. В розвитку туризму на Україні можна умовно виділити чотири великі періоди.

Перший період охоплює проміжок часу з початку XIX ст. до 1890 р. В цей період здійснються окремі подорожі і екскурсії ( в основному в горах Криму), які не мають системного і масового характеру. Вони здійснюються малочисельними ентузіастами. Більш подовжені походи і учбові екскурсії по горному Криму проводяться в 70-х і 80-х роках студентами Новоросійського університету (Одеса) і Сімферопольського чоловічою гімназією. В той же період у Ялті створюється “гурток любителів природи, горного спорту і Кримських гір”, який об`єднує місцеву інтелігенцію. Членами гуртка були розроблені короткі прогулянкові маршрути вздовж Південного поберіжжя, які використовуються в теперішній час як прогулянкові стежки Боткинська, Штанівська, Сонячна і інш., а також здійснювались походи у гори на Ай-Петрі, Чатирдаг, в “печерні” міста . У той же період починається відвідування легкодоступних печер в Криму.

В Росії у 1885 р. створюється перша крупна туристсько-організація в Петербурзі - Підприємство для суспільних подорожей в усі країни світу “Ліпсона”. Дещо раніше, в 1877 р. у Тирлісі, при суспільстві природовипробувачів виник альпійський клуб, за зразком закордоних, але проїснував він усього два роки. Велика заслуга в організації екскурсій в Росії в 60-ті -70-ті роки XIX ст. належить директорові вчительскої школи в м. Тирлісі М.П. Захарову. Він відмічає корисність і необхідність екскурсій і прогулянок як частини учбового процесу при вивченні географії, історії природознавства.

Другий період тривав з 1890 по 1917р. Для цього періоду характерна поява туристських організацій, відносна планомірність в проведенні походів і екскурсій, створення первинної туристської інфраструктури, збільшення масовості туризму. У 1890 р. в Одесі створюється Кримський горний клуб, який став практично першою на Україні і в Росії офіційною туристською організацією. У 1891 р. відділення клубу з`являється у Ялті, Севастополі і Екатеринославі. цікаво, що до своєї першої подорожі до Криму члени клубу готувались цілий рік. Вони заслухали і прочитали 113 заповіде1 і лекцій про приролу, геологічну дбудову і природу Криму. Причому, лекції були публічними, відвідати їх міг любий бажаючий. На початку ХХ ст. клуб став називатись Кримсько-Кавказьким. Кримський горний клуб заклав фундамент розвитку туризму на Україні і в Росії. Члени клубу організували науково-краєзнавський і пізнавальний похід і екскурсії, розробляли маршрути, всяк пропагандували відпочинок у горах.

Так у “Нотатках Кримського горного клубу” постійно підкреслювався благодійний вплив природи на здоров`я людини. Серед членів клубу були відомі вчені, наприклад академіки Л. Ферсман і В. Обручев. Ялтинське відділення “Кримського горного тклубу” нарахувало більше сто чоловік, вони об`єднувались по секціям. Секцією пішоходних екскурсій до 1916 р. були розроблени і підготовлени до експлуаьації 21 маршрут по Горному Криму, кожний з них мав власну маркіровку на місцевості. Екскурсійний сезон тривав з початку березня до кінця жовтня. У 1893 на плато Чатирдаг будується перший горний притулок місткістю 10 чоловік. У 1910 р. в Сімферополі створюється товариство природовипробовачів і любителів природи, яке проводить походи по Горному Криму і складає Шляховказники.

Завдяки рекламі і створенню елементарної туристської інфраструктури різко збільшолась кількість туристів і екскурсантів в Крим. Так, в 1897 р. в екскурсіях взяли участь 3000 чоловік, а вже в 1914 р. - 15000 чол. Крім пішоходних екскурсій, проводились ще й експансні екскурсії, які мали великий успіх. В 1895 р. створюється Російський туринг клуб у Петербурзі, з відділеннями у Москві, Києві, Ризі, який у 1901 р. перевлаштовується у Російське товариство туристів (РТТ). Спочатку туринг-клуб спеціалізувався на велосипедному туризмі. Російське товариство туристів було досить багаточисельним, до 1914 р. в його складі намічувалось біля 5 тис. членів. В 1901 р. створюється також російське горне товариство. У числі його засновників були В.Вернадський і П. Селонов-Тяньшанський. Ці товариства стають ведучими туристськими організаціями в Росії до 1917 р. в цей час приділяється увага і учбовим екскурсіям і мандрівкам. З 1899 р. у Москві при педагогічному товаристві працювала комісія з організації загальноосвітніх екскурсій для учнів гімназій, комерційних і реальних училищ і шкіл - вона координувала діяльність Центральної екскурсійної комісії при Московському учбовому окрузі.

В даний період починають видаватись перші спеціалізовані журнали: “Екскурсійний вістник” (Москва), Шкільні екскурсії і шкільний музей (Одеса), “Російський ексукурсант”, випускається щорічник Російського товариства туристів, а також методична література, інструкції, наставлення.

третій період тривав з початку 20-х років до середини 50-х. В цей період відбувається створення нових туристських і екскурсійних організацій, формування туристської інфраструктури в горних регіонах, перетворювання туризму в масове явище. У 1923 р. відновлює свою работу Російське товариство туристів, відкриваються приватні екскурсійні контори та бюро, особливо багато їх з`явилось в Криму, де вони обслуговували відпочиваючих і автомобільний туризм.

В 1928 р. відкривається акціонерне товариство „Радянський турист” (“Совтур”), воно повністю витіснює приватні туристські контори і бюро. “Совтур” мав свою туристську інфраструктуру у вигляді Будинків туристів (прообраз сучасної турбази), низкою сезоних притулків в горах, облаштовувані маршрутами, арендовані готелі. Подорожі по маршрутам “Совтуру” проходили за платними путівками, таким чином були закладені основи сучасного плацового туризму.

У 20-і роки швидко зростає кількість самодіяльних туристів, які не мали тоді організованої структури. Тому в травні 1928 р. у Москві відбулась перша конференція самодіяльних туристів. В результаті в 1929 р. на базі Російського товариства було створено товариство пролетарського туризму (ТПТ). Первиною основою товариства стали туристськи секції на заводах, в учбових закладах і в армії. По всій країні створювались міські і районні ради товариства, вони об`єднували більше 50 тис. членів. Головою ТПТ став відомий державний діяч, нарком юстиції М.В. Криленко, здобувший славу як алтпиніст, один з перших у країні одержав звання заслуженого майстра альпинізму.

У 1930 р. відбувається злиття ТПТ з “Совтуром” і створюється єдина туристська організація - Всесоюзне добровільне товариство пролетарського туризму і екскурсій . Воно проводить широку агітаційну роботу з пропаганди туризму і вже в 1932 р. намічує 937 тис. членів, розробляє нові маршрути, розширює сітку турбаз (їх кількість збільшується до 92 в 1932 р.) Туризм в ті роки виконував не тільки спортивну і розважальну функцію. Проникаючи у віддалені важкодоступні місця, туристи сприяли вивченню і розвитку нових районів, збирали данні для наукових досліджень. Так, ще у 40-і роки відомий олог Г.К. Тушинський писав про те. що туристи - перші поічникі вчених при збиранні експедеційних матеріалів. Значну допомогу місцевому населенню надавали туристи, під час походів вони радіофікували села, ремонтували техніку, лікували людей, проводили культурно-освітню работу. В той же час приділяється увага розвитку дитячого туризму з цієїю метою в 1932 р. була створена Центральна дитяча екскурсійно-туристська сианція Наркомосвіти.

В 1936 р. уся туристсько - екскурсійна работа передається у владу пролфспілки. При ВЦСПС було організовано туристсько-екскурсійне управління(ТЕУ), воно здійснювало керівництво плановим туризмом. На місцях з`являються територіальні туристсько-екскурсійні управління. Для керівництва самодіяльним спортивним туризмом була створена Всесоюна секція з туризму при Вищій раді фізичної культури. З цього моменту починається новий під`йом туристського руху; так до 1940 р. на підприємствах і в учбових закладах створюється декілька тисяч туристських організацій, прокладаються нові туристські і екскурсійні маршрути. на яких діяло 165 турбаз і таборів. Так, наприклад на початку 40-х років у розпоряджені Кримського ТЕУ знаходилось 12 Будинків туриста, експлуатувались 10 всесоюзних маршрутів, довжиною від 10 до 21 дня і 22 місцевих маршрути, розрахованих на 1-5 днів.

Основними туристськими регіонами в той період були Горний Крим і Кавказ, але в цілому географія туристських походів значно розширюється, услід за п\альпиністами і вченами туристи проникають на Тамир, Тянь-Шань, Алтай, опановивають Урал, крім горних районів, туристські маршрути проходять у Сибирську тайгу, у пустелі Середньої Азії. У 30-ті роки альпиністами були скорені всі семитисячники країни, серед першопроходців виділяються прекрасні альпиністи-брати В. і Е. Абалакови, М Погребецький, які багато зробили для розвитку альпинізму. Крім звичайних туристських походів починають практикуватись зверхдальні подорожжі, прикладо мождуть бути пройдені військовими туристами в 1934-1935 р.р.лижні походи з Далекого сходу в Москву, перший з Білогорська, довжиною 8134 км, який був пройдений за 120 днів, други1 з Нерчинська - 6910 км за 95 днів, а також пішоходний похід з Ленінграду у Хабаровськ у якому туристи пройшли 9 тис. км. за 145 ходових днів.

У роки Великої Вітчизнянох війни туристській інфраструктурі , як і всьому господарству країни, було завдано великіх збитків, багато турбаз і притулків було зруйновано. Напередодні війни Червона Армія на мала спеціальних горних частин, тому коли німецька армія вийшла до передгір`я і перевалів кавказу, знадобився досвід і навики альпиністів і горних туристів. З їх числа були створені окремі горнострілецькі загони для виконання спеціальних бойових завдань у горах. У 1942 р. була організована школа військової горної підготовки Закавказького фронту. Воювати довелось їм проти відбірних спеціально навчених і тренованих в Альпах німецьких горнострилецьких дивізій, так званих єгерів. Вальпиністи також виконували завдання по евакуації мирного населення, проводячи через перевали Кавказу взимку у складних погодних умовах стариків, жінок і дітей, рятували матеріальні цінності (наприклад на собі у рюкзаках переносили через перевал молібденовий концентрат). Взимку 1942 р. дві групи військових альпиністів здійснили сходження на вершину Єльбруса і зняли з них рештки фашистських штандартів.

Після війни відбувається відновлення туристського господарства. Вже в квітні 1945 р. почало діяльність Туристсько-екскурсійне управління ВЦСПС. Створюються ТЕУ у всіх союзних республіках і туристських районах.

Четвертий період, який почався в середині 50-х років - це період туристського ”буму”. Туристський “бум” - це явище, характерне не тільки для нашої країни, але яскраво проявивше себе і в інших регіонах світу. Він почався у 50 -ті роки. але з особливою силою розгорнувся в 60- ті і 70-і роки. Для нього характерне претворювання туризму в масове явище, так, наприклад в середині 70-х років тільки Горний Крим щорічно відвідувало близько 300 тис. планових і 400-500 тис. самодіяльних туристів.

В 1962 р. ТЕУ профспілок реорганізуються у ради з туризму; у Москві створюється Центральна рада з туризму (ЦРТ), яка у 1969 р. була перетворена у Центральну раду з туризму і екскурсій (ЦРТЕ). До 1965 р. в усіх союзних республіках створюються республіканські ради з туризму, а також областні і крайові ради. У великих містах відкриваються бюро подорожей і екскурсій. Відбувається укріплення і розширення матеріальної бази туризму, так в системі профспілок функціонувало 452 турбази. В середині 70-х років в системі ЦРТЕ діяло 350 маршрутів всесоюзного і більш 6 тисю маршрутів місцевого значення.

В кінці 50-х років в нашій країні починається розвиток спелеотуризму. З кожним роком відкриваються нові карстові печери в Криму, Карпатах, на кавказі, і інш. регіонах, які являють великий науковий, естетичний і спортивний інтерес. В 1985 р. при Інституті мінеральних ресурсів у Симферополі була створена перша в країні секція печерного туризму. В 1951 р. на Ай-Петрі відбувся перший всесоюзний зліт спелеологів. В 60-70 роки кількість спелеосекцій і спелеоклубів різко збільшується.

Для забеспечення беспеки при проведенні походів, профилактики і запобігання нещасних випадків, надання своєчасної допомоги потрапившим в біду, у багатьох горних регіонах була створегна постійнодіюча контрольно-рятівна служба (КРС).

В цей період значно розширюється георгафія туристських маршрутів. Створюється потужна туристська інфраструктура в Карпатах, яка поряд з Кримом перетворюється в оснеовний туристський регіон на Україні, прокладаються планові маршруи на Уралі, в Карелії, в горах Середньої Азії, на Алтаї і в інш. регіонах. Самодіяльні турсистські походи проходять практично в усіх природних регіонах від островів Півничного Льодовитого океану до пустель Середньої Азії. Розвиток туризму відбувається не тільки в кількісному, але й в якісному відношенню, значн збільшується тезнічна складність походів, так спелеоологи спускаються в найскладніші печери на Кавказі, глибиною більше 1 км. (Снігова, ім. Пантюхина); пішоходні туристи проходять маршрутьи вищої категорії складності у тундрі, по горній тайзі довжиною близбко тисячі км. Великих успіхів досягають лижні туристи, наприклад в 40-80 рр. експедиція газети “Комсомольська правда” під керівництвом Д.Шпаро проводить ряд складних походів по дрейфуючим льодам Півничного Льодовитого океану і вперше в світі досягає півничного полюсу на лижах ( з періодичним постачанням продуктів з повітря), в 1984 р. група “Арктика” під керівництвом В. Чукова в автономному лижному поході досягає Півничного полюсу, пройшовши 1700 льодових кілометрів.

Розвиток самодіяльного туризму в 70-80-і роки ускладнювала відсутність сучасного знарядження старих взірців, незручне у вживанні, важке. Тому багато туристів для спортивних походів виробляли знаряддя самостійно, розробляли нові конструкції. Частина такого знарядження значно перевершувала промислові взірці, друга частина яка не відповідала вимогам техніки безпеки, що суттєво впливало на аварійність походів, особливо в горному і спелеотуризмі. тільки в кінці 80-х на початку 90-х років в продажі з`являється зручне туристське знарядження, значна частина якого вироблялась різними кооперативами.

Крім виконання спортивних задач, туризм продовжував надавати практичну допомогу в різних галузях людської діяльності; так туристи і рятівники брали участь в гасінні лісових пожеж в горах, допомогали монтуватичі фарбувати висотні конструкції іц обладнання на промислових підприємствах, проводили краєзнавчу работу, в горах і лісах розшукували для музеїв взірці військової техніки часів Великої Вітчизняної війни, досліджували і відкривали нові географічні об`єкти (печери, вершини). під час катастрофічногоземлетрусу в Спітаку (Вірменія), одним з перших на допомогу прийшли спеоеотуристи з багатьох регіонів країни.

В 90 - і роки в зв`язку з економічним і соціальними труднощами в країні кількість туристів різко скоротилась.

 




<== предыдущая | следующая ==>
МЕРЫ ПОЖАРНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ ПРОИЗВОДСТВЕННОГО КОРПУСА И ОХРАНЫ РАБОТЫ В ПРОЕКТИРУЕМЫХ ОТДЕЛЕНИЯХ | Средства взаимодействия в информатике принято называть интерфейсом





Date: 2015-09-24; view: 919; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2017 year. (0.621 sec.) - Пожаловаться на публикацию