Про мешканців Ліліпутії; їхня наука, закони й звичаї; система виховання дітей. Спосіб життя автора в цій країні. Відновлення ним репутації однієї знатної дами

Докладному опису цієї імперії я мав намір присвятити окреме дослідження, проте щоб задовольнити цікавість читача, я вже тепер зроблю стосовно неї кілька загальних зауважень. Середній зріст мешканців Ліліпутії трохи вищий шести дюймів, і йому зазвичай точно відповідає як розмір тварин, так і рослин: наприклад, коні й бики там не бувають вищі за чотири чи п’ять дюймів, а вівці не вищі за півтора дюйми; гусаки нагадують нашого горобця, і так далі аж до найкрихітніших створінь, які були для мене майже невидимими. Проте природа пристосувала зір ліліпутів до оточуючих предметів: вони добре бачать, але на невеликій відстані. Ось уявлення про гостроту їхнього зору стосовно близьких предметів: велике задоволення я отримав, спостерігаючи за кухарем, який общипував жайвора, не більшого від нашої мухи, і дівчину, яка просовувала шовкову нитку у вушко невидимої голки. Найвищі дерева в Ліліпутії не вищі семи футів; я маю на увазі дерева у великому королівському парку, до верхівок яких я ледь міг дістати, простягнувши руку. Вся інша рослинність має відповідні розміри; але точні розрахунки я залишаю для роздумів читачеві.

Зараз я обмежуся лише поверховими зауваженнями щодо їхньої науки, яка протягом століть процвітає тут в усіх галузях. Зверну лише увагу на досить оригінальну манеру їхнього письма: ліліпути пишуть не так, як європейці – зліва направо, не так, як араби – справа наліво, не так, як китайці – згори донизу, але як англійські дами – навскіс аркуша, від одного його кута до іншого.

Ліліпути ховають померлих, кладучи тіло головою донизу, бо думають, що через одинадцять тисяч місяців мертві воскреснуть; і через те, що в цей час земля (яку ліліпути вважають пласкою) перевернеться догори дном, мертві при воскресінні просто стоятимуть на ногах. Учені визнають безглуздість цієї гіпотези, проте на догоду простому народові звичай зберігається й дотепер.

У цій імперії існують досить своєрідні закони та звичаї, і якби вони не були повною протилежністю законам і звичаям моєї любої батьківщини, я спробував би виступити їхнім захисником. Бажано було б, аби вони суворо застосовувалися на практиці. Насамперед зверну увагу на закон про донощиків.[32]

Усі державні злочини карають тут надзвичайно суворо; але якщо обвинувачуваний доведе під час процесу свою безневинність, то обвинувача буде негайно і ганебно страчено, а з його рухомого та нерухомого майна стягнуть штраф на користь невинного – за згаяний час, небезпеку, якої він зазнав, за поневіряння, які йому довелося пережити під час ув’язнення, і за всі витрати, яких йому коштував захист. Якщо цих коштів недостатньо, витрати щедро доповнюються за рахунок корони. Крім того, імператор обдаровує звільненого яким‑небудь публічним знаком свого благовоління, і по всій державі оголошується про його невинність.

Ліліпути вважають шахрайство важчим злочином, аніж крадіжка, і тому лише в поодиноких випадках воно не карається смертю. За певної обережності, пильності та дещиці здорового глузду, вважають вони, завжди можна вберегти майно від злодія, але чесна людина не має захисту від спритного шахрая; а позаяк при купівлі та продажу необхідно постійно укладати торговельні угоди, засновані на кредиті та довірі, то в умовах, коли існує потурання обману й він не карається законом, чесний комерсант завжди страждає, а шахрай опиняється у виграші. Я згадую, як клопотав перед монархом за одного злочинця, який обвинувачувався в розкраданні великої суми грошей, отриманої ним за дорученням господаря, і у втечі із цими грішми. Коли я виставив перед Його Величністю як пом’якшувальну обставину те, що у цьому випадку було лише зловживання довірою, імператор визнав наведений для захисту обвинувачуваного доказ дивним, що якраз обтяжує злочин; на це, щиро кажучи, мені заперечити було нічого, і я обмежився шаблонним зауваженням, що в різних народів різні звичаї; слід зізнатися, я був дуже сконфужений.

Хоча ми зазвичай і називаємо нагороду й покарання двома шарнірами, на яких обертається вся урядова машина, але ніде, крім Ліліпутії, я не зустрічав застосування цього принципу на практиці. Усякий, хто надав вагомий доказ того, що він у точності дотримувався законів країни протягом семи місяців, отримує там право на вагомі привілеї, що відповідають його званню й суспільному становищу, і йому надається певна сума грошей з фондів, спеціально з цією метою створених; разом із тим така особа отримує титул снільпела, тобто охоронця законів; цей титул додається до його прізвища, але не переходить у спадок. І коли я розповів ліліпутам, що виконання наших законів гарантується лише страхом покарання й ніде не згадується про нагороду за їхнє дотримання, ліліпути визнали це за величезний недолік нашого правління. Ось чому в тутешніх судових установах справедливість зображується у вигляді жінки з шістьма очима – два попереду, два позаду й по одному з боків, – що означає її пильність; у правій руці вона тримає відкритий мішок золота, а в лівій – меч у піхвах на знак того, що вона готова швидше нагороджувати, аніж карати.[33]

Під час вибору кандидатів на будь‑яку посаду більшу увагу приділяють моральним якостям, аніж розумовим здібностям. Ліліпути вважають, що якщо вже людству необхідні уряди, то всі люди, наділені розумом середнього рівня, здатні обіймати ту чи ту посаду, і що провидіння ніколи не мало на меті перетворити управління суспільними справами на таємницю, у яку здатні проникнути лише окремі великі генії, які народжуються не більше трьох на століття. Навпаки, вони вважають, що правдивість, помірність і подібні до них якості доступні всім, і що застосування цих чеснот разом із досвідом та добрими намірами роблять кожну людину здатною до служіння своїй батьківщині на певній посаді, за винятком тих, які вимагають спеціальних знань. На їхню думку, найвищі розумові здібності не можуть замінити моральних чеснот, і не може бути нічого більш небезпечного, ніж доручення посад обдарованим людям, адже помилка, зроблена через неуцтво людиною, сповненою добрих намірів, не може мати таких фатальних наслідків для суспільства, як діяльність людини з темними думками, обдарованої вмінням приховувати свої недоліки і вади, примножувати і безкарно їх застосовувати.

Так само невіра в божественне провидіння робить людину непридатною до обіймання громадської посади.[34]

І справді, ліліпути вважають: якщо монархи називають себе посланцями провидіння, то безглуздо було б призначати на урядові місця людей, які заперечують авторитет, на підставі якого діє монарх.

Описуючи ці та інші закони імперії, про які йтиметься далі, я хочу попередити читача, що мій опис стосується лише споконвічних традицій країни, які не мають нічого спільного із сучасною зіпсованістю, що є результатом глибокого виродження. Так, наприклад, відомий вже читачеві ганебний звичай призначати на найвищі державні посади людей, які віртуозно танцюють на канаті, і вирізняти тих, хто перестрибне через ціпок або проповзе під ним, уперше був запроваджений дідом нинішнього імператора й теперішнього свого розвитку досяг завдяки невпинному зростанню партій і угруповань.[35]

Невдячність вважається в них карним злочином (з історії ми знаємо, що такого погляду дотримувалися й інші народи), і ліліпути з цього приводу міркують так: якщо вже людина здатна платити злом своєму благодійникові, то вона, відповідно, є ворогом для всіх інших людей, від яких не отримала жодної послуги, і тому заслуговує на смерть.

Їхні погляди на обов’язки батьків і дітей кардинально відрізняються від наших. Виходячи з того, що зв’язок самця й самиці заснований на великому законі природи, що має на меті розмноження й продовження виду, ліліпути вважають, що чоловіки й жінки сходяться, як і решта тварин, керовані інстинктом, і що любов батьків до дітей виникає від такого ж природного потягу; внаслідок цього вони не визнають жодних зобов’язань дитини ані до батька за те, що той зробив її, ані до матері за те, що її народила, бо, на їхню думку, беручи до уваги ті поневіряння, яких зазнає людина на землі, власне життя – не велике благо, до того ж батьки при створенні дитини зовсім не керувалися наміром дати їй життя, і думки їхні були спрямовані в інший бік. Керуючись цими й подібними до них міркуваннями, ліліпути вважають, що виховання дітей найменше може бути довірене їхнім батькам, тому в кожному місті є громадські виховні заклади, куди зобов’язані віддавати своїх дітей усі, крім селян і робітників, і де їх виховують із двадцятимісячного віку, тобто відтоді, коли, за припущеннями ліліпутів, у дитини виявляються перші розумові задатки.[36]

Школи ці є кількох типів, відповідно до суспільного становища й статі дітей. Виховання й розвиток доручено досвідченим педагогам, які готують дітей до життя, що відповідає станові їхніх батьків та їхнім власним схильностям і здібностям. Спочатку я скажу кілька слів про виховні заклади для хлопчиків, а потім – для дівчаток.

Виховні заклади для хлопчиків шляхетного або знатного походження перебувають під керівництвом солідних і шанованих педагогів та їхніх численних помічників. Одяг та їжа дітей вирізняються скромністю й простотою. Вони виховуються у честі, справедливості та хоробрості; у них розвивають скромність, милосердя, релігійні почуття та любов до батьківщини. Вони завжди чимось зайняті, крім часу, потрібного для споживання їжі та для сну, дуже нетривалого, і двох рекреаційних годин, які присвячуються тілесним вправам. До чотирьох років дітей одягає й роздягає прислуга, але починаючи із цього віку і те, й інше вони роблять самі, яким би знатним не було їхнє походження. Служниці, не молодші п’ятдесяти років (перекладаючи на наші роки), виконують лише найпростіші роботи. Дітям ніколи не дозволяють розмовляти із прислугою, під час відпочинку вони граються в групах, завжди у присутності вихователя або його помічника. Таким чином, вони з ранніх років не роблять дурниць і не мають вад, притаманних нашим дітям. Батькам дозволяють побачення зі своїми дітьми лише двічі на рік, причому кожне побачення триває не більше години. Їм дозволяється цілувати дитину лише при зустрічі й на прощання; вихователь, невідлучно присутній у таких випадках, не дозволяє їм шепотіти на вухо, говорити лагідні слова й дарувати іграшки, ласощі тощо.

Якщо батьки вчасно не сплачують за навчання й виховання своїх дітей, то ця плата стягується з них урядовими чиновниками.

Виховні заклади для дітей дворянства, купців і ремісників облаштовані за тим же зразком, з тією різницею, що діти, призначення яких бути ремісниками, з одинадцяти років навчаються майстерності, тим часом як діти знатних осіб продовжують загальну освіту до п’ятнадцяти років, що відповідає нашому двадцяти одному року. Однак суворість шкільного життя поступово послаблюється в останні три роки.

У жіночих виховних закладах дівчаток знатного походження виховують майже так само, як і хлопчиків, лише замість слуг їх одягають і роздягають ґречні няньки, але завжди у присутності виховательки або її помічниці; після досягнення п’яти років дівчатка одягаються самі. Якщо помічено, що нянька дозволила собі розповісти дівчинці яку‑небудь страшну або безглузду казку, або побавила її дурною витівкою, що часто трапляється серед наших покоївок, то винну триразово піддають публічному побиттю батогом, зачиняють на рік до в’язниці, а потім назавжди відсилають у найбезлюднішу частину країни. Завдяки такій системі виховання молоді дами в Ліліпутії так само соромляться боягузтва й пустощів, як і чоловіки, і ставляться із презирством до всіляких прикрас, за винятком благопристойності та охайності. Я не помітив жодної різниці у вихованні, яка б обумовлювалася особливостями статі, лише фізичні вправи для дівчаток легші та курс наук для них менший, проте їм викладають правила ведення домашнього господарства. Адже там прийнято, що й у вищих прошарках суспільства дружина повинна бути розумною й милою подругою чоловіка, бо ж її молодість не вічна. Коли дівчині виповнюється дванадцять років, тобто настає по‑тамтешньому пора заміжжя, до школи приходять її батьки або опікуни й, висловивши глибоку вдячність вихователям, забирають її додому. Прощання молодої дівчини з подругами рідко обходиться без сліз.

У виховних закладах для дівчаток нижчих класів дітей навчають різним роботам, що відповідають їхній статі й становищу в суспільстві. Дівчатка, виховувані для занять ремеслами, залишаються у виховному закладі до семи років, а решта до одинадцяти.

Родини нижчих класів вносять скарбникові, крім річної плати, вкрай незначної, невелику частину свого місячного заробітку; ці внески йдуть на посаг для доньки. Таким чином, витрати батьків керуються тут законом, бо ж ліліпути вважають, що було б украй несправедливо дозволити людині народити на світ дітей – на догоду своїм інстинктам, а потім покласти на суспільство тягар їхнього утримання. Що ж стосується знатних осіб, то вони дають зобов’язання покласти на кожну дитину певний капітал, відповідно до свого суспільного становища; цей капітал завжди дбайливо зберігається у повній недоторканності.

Селяни й робітники тримають своїх дітей удома[37], бо вони займаються лише господарюванням та обробітком землі, тому їхня освіченість не має жодного значення для суспільства, а хворі й старі утримуються в богадільнях – злидарювання й поневіряння невідомі в імперії.

Можливо, допитливому читачеві будуть цікаві деякі подробиці щодо моїх занять і способу життя в цій країні, де я пробув дев’ять місяців і тринадцять днів. Обставини змусили мене знайти застосування своїм схильностям до механіки. Я зробив собі досить зручні стіл і стілець із найбільших дерев королівського парку. Двом сотням швачок було доручено виготовити для мене сорочки, постільну й натільну білизну із найміцнішого та грубого полотна, яке тільки вони могли дістати; але і його їм довелося зшивати, склавши в кілька разів, адже найтовстіше тамтешнє полотно тонше від нашого серпанку. Шматки цього полотна бувають зазвичай у три дюйми завширшки й три фути завдовжки. Швачки зняли з мене мірки, коли я лежав на землі; одна з них стала біля моєї шиї, інша біля колін, і вони простягнули між собою мотузку, взявши кожна за її кінець, третя ж виміряла довжину мотузки лінійкою в один дюйм. Потім вони зміряли великий палець правої руки, чим і обмежилися; за допомогою математичного розрахунку, заснованого на тому, що діаметр кисті вдвічі більший за діаметр пальця, діаметр шиї вдвічі більший за діаметр кисті, а талія вдвічі більша за діаметр шиї, і за допомогою моєї старої сорочки, яку я розстелив на землі перед ними як зразок, вони зшили мені білизну. Точнісінько так трьомстам кравцям було доручено зшити мені костюм, але для зняття мірки вони вдалися до іншого прийому. Я став навколішки, і вони приставили до мого тулуба сходи; цими сходами один із них піднявся до моєї шиї й опустив мотузку від коміра до підлоги, що й склало довжину мого каптана; рукави й талію я зміряв сам. Коли костюм був готовий, то своїм виглядом він дуже нагадував ковдри, виготовлені англійськими дамами зі шматочків тканини, з тією лише різницею, що не майорів різними кольорами.

Куховарили для мене триста кухарів у маленьких зручних бараках, побудованих довкола мого будинку, де вони й мешкали зі своїми родинами, зобов’язані готувати мені по дві страви на сніданок, обід і вечерю. Я брав у руку двадцять лакеїв і ставив їх собі на стіл; сотня їхніх товаришів прислуговували внизу на підлозі: одні носили страви, інші тягали на плечах барила з вином і всілякими напоями; лакеї, що стояли на столі, у міру потреби дуже витончено піднімали все це на особливих блоках, подібно до того, як у нас у Європі піднімають цебра води з криниці. Кожну їхню страву я ковтав за один прийом, кожне барило вина осушував одним ковтком. Їхня баранина за смаком поступається нашій, але яловичина просто чудова. Якось мені дістався такий величезний шматок філею, що довелося розрізати його на три частини, але це винятковий випадок. Слуги були дуже здивовані, бачачи, що я їм яловичину з кістками, як у нас їдять жайворів. Тутешніх гусаків та індичок я проковтував зазвичай за один прийом, і, треба віддати належне, птахи ці набагато смачніші від наших. Дрібного птаха я брав на кінчик ножа по двадцять або й тридцять штук за раз.

Його Величність чув про мій спосіб життя і якось заявив, що він буде щасливий (так було завгодно йому висловитися) пообідати зі мною, у супроводі найяснішої дружини і молодих принців та принцес. Коли вони прибули, я помістив їх на столі навпроти себе в парадних кріслах, з особистою охороною обабіч. Серед гостей був також лорд‑канцлер казначейства Флімнап із білим жезлом у руці; я часто ловив його недоброзичливі погляди, але робив вигляд, що не помічаю їх, і їв більше, ніж завжди, на славу моєї дорогої батьківщини й в ім’я процвітання двору. У мене є деякі підстави думати, що цей візит Його Величності дав привід Флімнапу дещо знеславити мене в очах свого повелителя. Вищезгаданий міністр завжди був моїм таємним ворогом, хоча зовні поводився зі мною набагато лагідніше, ніж того можна було очікувати від чоловіка такої похмурої вдачі. Він зауважив імператорові про поганий стан державного казначейства, сказавши, що змушений був вдатися до позики за великі відсотки; що курс банкових білетів упав на дев’ять відсотків нижче альпарі; що моє утримання обійшлося Його Величності більше, ніж півтора мільйона спругів (найбільша золота монета в ліліпутів, завбільшки з маленьку блискітку) і, нарешті, що імператор вчинив би досить розсудливо, скориставшись першою слушною нагодою, аби вислати мене за межі імперії.

На мені лежить обов’язок захистити честь однієї поважної пані, яка безневинно постраждала через мене. Канцлерові казначейства спало на думку приревнувати до мене свою дружину на підставі пліток, начебто її світлість палає божевільною пристрастю до моєї особи. Багато шуму наробили при дворі чутки, ніби вона якось таємно приїжджала до мене. Я врочисто заявляю, що все це – найбезчесніший наклеп, єдиним приводом до якого слугувало безневинне виявлення дружніх почуттів з боку її світлості. Вона справді часто під’їжджала до мого будинку, але це робилося завжди відкрито, причому з нею в кареті сиділи ще три особи: сестра, донька й подруга; у такий же спосіб до мене приїжджали й інші придворні дами. У свідки закликаю моїх численних слуг: нехай хто‑небудь із них скаже, чи бачив він біля моїх дверей карету, не знаючи, хто в ній знаходиться. Звісно, в подібних випадках я негайно виходив до дверей після доповіді мого слуги; засвідчивши свою повагу гості, я обережно брав у руки карету з парою коней (якщо вона була запряжена шісткою, форейтор завжди чотирьох випрягав) і ставив її на стіл, який я оточив пересувним поруччям заввишки у п’ять дюймів (для запобігання нещасним випадкам). Часто на моєму столі стояли разом чотири карети із елегантними дамами в них. Сам я сідав у своє крісло й схилявся до них. У той час, як я розмовляв у такий спосіб з однією каретою, інші тихенько кружляли моїм столом.

Багато приємних пообідніх годин провів я за такими розмовами, однак ані канцлерові казначейства, ані двом його спостерігачам – Клестрілю й Дренло (нехай вони роблять що завгодно, а я назву їхні імена) – ніколи не вдасться довести, що до мене хто‑небудь приїжджав інкогніто, крім державного секретаря Рельдреселя, який відвідав мене одного разу за спеціальним наказом Його імператорської Величності, як було розказано про це вище. Я б не зупинявся так довго на цих подробицях, якби питання не стосувалося так близько доброго імені високопоставленої дами, не кажучи вже про моє власне, хоча я й мав честь носити титул нардака, якого не мав сам канцлер казначейства, адже всім відомо, що він лише глюм‑глюм, а цей титул такою ж мірою нижчий від мого, якою титул маркіза в Англії нижчий за титул герцога. Втім, я згоден визнати, що обіймана ним посада ставить його вище за мене. Ці наклепи, про які я довідався згодом внаслідок одного не вартого згадування випадку, на якийсь час озлобили канцлера казначейства Флімнапа проти його дружини й ще більше проти мене. Хоча він незабаром і помирився з дружиною, переконавшись у своїй помилці, однак я назавжди втратив його повагу й невдовзі побачив, що становище моє похитнулося також в очах самого імператора, який перебував під сильним впливом свого фаворита.