Розвиток давньоруського законодавства

Право Київської Русі.

Як зазначається в «Повісті временних літ», народи кня­жінь, що увійшли до складу Київської Русі, мали «обичаї свої, закони батьків своїх і перекази». Інакше кажучи, в племен Русі переважало звичаєве право. До найдавніших норм звичаєвого права слов'ян відносяться норми, які регулювали порядок здійснення кривавої помсти й деяких процесуальних дій (присяги, оцінки показань свідків тощо). Залишки звичає­вого права, котрі дійшли до нинішніх поколінь, виявляють себе:

1) в юридичних символах, наприклад в обряді посадження шанованого гостя князя на «стіл», що вказує: в державному праві Русі такий обряд був нормою звичаєвого права. Або символ рукобиття при свідках означає норму укладення кон­тракту купівлі-продажу;

2) в численних прислів'ях. Маємо цілу низку прислів'їв, які вказують на ті чи інші норми звичаєвого права. Наприклад, «що ухвалить старший город, на тім мусять стати пригороди». Ця колись важлива норма державного права означала, що рішення центрального міста є обов'язковими для менших міст, які інколи називалися пригородами.

«Повість временних літ» наводить приклади того, що в народів княжінь були неоднакові звичаї укладення шлюбу. В древлян викрадали дівчат, у родимичів і в'ятичів дівчата й хлопці обирали один одного на русаліях чи інших ігрищах (Івана Купала).

Норми звичаєвого права фіксувалися пізніше в офіційних документах, наприклад у русько-грецьких і русько-візантій­ських угодах. Міжнародні угоди 911, 944, 971 рр., які дійшли до сучасників, це значний крок у розвитку руського феодаль­ного права.

Розкриваючи зміст права за угодою 911р. між князем Оле­гом і візантійськими імператорами Львом, Олександром та Костянтином, зазначимо, що вона регулювала дружні від­носини між державами та їх непорушність. Більша частина цієї угоди була відведена нормам кримінального права. На­приклад, якщо грек чи русин вчинив пограбування, то перед­бачався обов'язок держав повернути награбоване. Винні кара­лися штрафом у розмірі потрійної вартості награбованого.

Після поразки Ігоря Рюриковича представники Візантії новим договором 944 р. обмежили деякі права русичів. Перш ніж вирядити до Греції кораблі в бажаній кількості, потрібно було грамотою князя повідомити їх кількість і мету прибуття. Для прибулих купців з Русі у Візантії визначалися певні райони розселення і правила їхньої поведінки. Тобто договір 944 р. обмежував права русичів, визначав правове поле пере­бування їх у Візантії.

Крім міжнародних угод до сучасників дійшли князівські статути й уроки. Це особливі збірники права. Літопис зафік­сував, що після загибелі Ігоря Рюриковича, який, певно, порушив норми звичаєвого права, княгиня Ольга своїм статутом 945 р. врегулювала збирання данини з древлян, вказала норми, строки і місце збирання.

З літописів ми дізнаємося про законодавчу діяльність Володимира Святославича, який уклав «Статут земляной». Ним князь врегульовував земельні відносини й відповідаль­ність за порушення права власності.

Князю Володимиру приписується створення «Церковного статуту». Він вважається кодексом церковно-судового права, який врегульовував відносини між князівською владою і церк­вою. В ньому визначалися місце церковної організації в державній системі й турбота держави про церкву. Князь закріпив державну підтримку церкви шляхом встановлення десятини від доходів князівських. Тут же князь регламентував діяльність і відповідальність церковних служителів.

Основою для церковного статуту Володимира були грецькі «Номоканони» — збірники візантійського канонічного (цер­ковного) права, які містили імператорські постанови відносно церкви і рішення церковних ієрархів, місця і ролі релігії в суспільстві.

Норми правових статутів, які виникли у IX — Х ст., увій­шли до «Руської правди», найдавнішу частину якої становила «Правда Ярослава», видана ним Новгороду 1016 р. Новий закон систематизував правові норми й регламентував взаємо­відносини між різними прошарками міського населення.

Здобувши владу за допомогою новгородців, Ярослав Мудрий між 1024—1026 рр. видає «Покон вірний». Цей закон визначав розміри данини, яка справлялася з населення на користь князівських дружинників, а також розміри вір (штрафів) за порушення законодавства і порядку в державі.

Подальший розвиток давньоруського законодавства пов'язаний з іменами синів Ярослава Мудрого. 1072 р. Ізяслав, Святослав, Всеволод, а також їхні бояри й представники вищого духівництва затвердили у Вишгороді «Правду Ярос-лавичів». Цей збірник законів був реакцією на народні рухи на Русі в кінці 60-х— на початку 70-х рр. XI ст.

Згаданий збірник законів посилював персональну відпо­відальність за порушення феодального закону. Зросли норми віри за порушення права феодальної власності. Разом з тим «Правда Ярославичів» певною мірою обмежила сваволю вотчинників над залежним населенням. Їм заборонялося без князівського суду («без княжого слова») карати смердів. За порушення цієї норми винний платив 3 гривні. Призна­чався штраф за крадіжку або знищення коней смердів. Підтверджено було й високі (до 40 гривень) штрафи за вбив­ство смерда.

Закони Ярослава Мудрого та його синів було виявлено в складі літописів, а також у пізніших юридичних збірниках «Мірило праведне», «Кормча» та ін.

Пізніше князівські закони отримали назву «Руська прав­да». До сучасників дійшло понад 100 списків «Руської правди».

Залежно від місця перебування списки названо, на­приклад, Синодальним (зберігався в бібліотеці Синоду), Троїцьким (в Троїце-Сергієвій лаврі), Академічним (у біб­ліотеці Академії наук). Розрізняють списки й залежно від осіб, які віднайшли їх, наприклад, Карамзінський, Татищевський, Археографічний (виявлений Археографічною комісією) та ін. Всі знайдені списки, залежно від їхнього змісту, поділяють на три редакції: Коротку, Розширену і Скорочену із Роз­ширеної. Остання становить найпізнішу переробку Розши­реної «Руської правди».

«Руська правда» — збірник законів феодального права, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів, їх­нього оточення, захищали життя і майно панівних станів суспільства. Це можна довести статтями про відповідальність за вбивство, про успадкування, про заподіяння образ. Окремі частини «Руської правди» виникли в найскладніші і най-гостріші моменти історії Київської Русі. В оригіналах списки «Руської правди» не було поділено на пронумеровані статті (лише окремі списки містять заголовки деяких частин доку­мента) і тільки пізніше з науковою метою такий поділ було проведено.

Найдавнішою редакцією «Руської правди» є Коротка ре­дакція. Вона відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Як уже згадувалося, в її тексті закріплено фрагменти давньоруського права, які відносяться ще до VIII— IX ст. Коротка правда поділяється на кілька частин: «Правда Ярослава» (ст. 1— 18), «Правда Ярославичів» (ст. 19—41), «Покон вірний» (ст. 42), «Урок мостникам» (ст. 43). Час ви­никнення «Правди Ярослава» відносять до 30-х рр. XI ст. «Правда Ярославичів» була прийнята на князівському з'їзді, який відбувся між 1054 — 1073 рр. Появу Короткої правди як єдиного збірника права дослідники відносять до кінця XI — початку XII ст.

Що ж до Розширеної правди, то дослідникам і до новіт­нього часу не вдалося остаточно встановити дату й місце ук­ладення цього загальноруського збірника права. Вважається, що безпосередньою причиною її появи було повстання нов­городців 1207 р. проти лихварства Мірошкіновичів. На думку П. Толочка, Розширена правда виникла як результат зміцнення велико­князівської влади під час відносної стабілізації міжкнязів-ських відносин. Такими були останні роки великого князю­вання Ізяслава Мстиславича (1151—1154), а також роки правління Ростислава Мстиславича (1159 — 1167), який ще в 1136 — 1137 рр. видав Смоленський статут і, мабуть, був добре знайомий з основами давньоруського законодавства. Отже, Розширена прав­да, як і Коротка, виникла в процесі розвитку давньоруської державності і є важливим джерелом права та юридичної думки в цілому.

Третя редакція «Руської правди» — Скорочена — виникла не раніше другої половини XII ст. Більшість вчених розгляда­ють цю пам'ятку як переробку одного із списків Розширеної правди і датують її укладення десь кінцем XIV ст. Деякі дослідники, зокрема Н. Максимейко, датують цю пам'ятку XIV або XVII ст. і пов'язують її виникнення зі спробами кодифікації, що мали місце у цей період.

Зазначимо, що спроби кодифікації правових норм здій­снював і Володимир Всеволодович (Мономах). Після пов­стання 1113 р. він уклав статут, який було затверджено в Бе­рестові київськими, білгородськими й переяславськими тисяцькими, «мужами» князя Олега Святославича та іншими представниками феодальної знаті. Увійшовши в історію як Статут Мономаха, цей збірник прав відобразив інтереси па­нуючої верхівки. В ньому підтверджувалися імунітет феодалів та їхні права на експлуатацію залежного населення.

Разом з тим статут дещо обмежував лихварство, що можна розглядати як завоювання міщан і селян. Тут же вносилися статті, які полегшували становище закупів.

Онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич та інші також приймали статути, які обмежували права представників князівської адміністрації. Багато норм статутів регулювали правове становище князівського господарства, правопорядок у вотчинних селах, спадкоємництво тощо.

Серед документів, створених у XII — XIII ст., слід назвати чотири пам'ятки Галицько-волинської держави, що дійшли до нашого часу й містять цінні свідчення про правове життя в цій землі у період ординського панування.

Від середини XII ст. збереглася грамота князя Івана Ростиславича (Берладника), яка є пам'яткою історії Дунайсько-дністровських земель. Вона розкриває економічні зв'язки Галицького князівства з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Грамота регламентувала правове становище деяких іноземних купців під час їхнього перебування у князівстві. Встановлювалися пільги для болгарських купців, які звіль­нялися від сплати мита.

Інший правовий документ — «Рукописання» (заповіт) князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.) свідчить, що в період феодальної роздробленості вдосконалювалося спадкове право, зокрема в документах викладено заповіт кня­зя на ім'я своєї жінки (княгині).

Ще один правовий документ — грамота володимиро-волинського князя Мстислава Даниловича, написана навесні 1289 р.

Зміст вищенаведених грамот свідчить про правове регулю­вання міжнародних торговельно-економічних відносин, про зростання князівського домену й право успадкування, про умови виконання феодальних повинностей.