Про надра

Кодекс введено в дію з дня опублікування - 31 серпня 1994 року
(згідно з Постановою Верховної Ради України
від 27 липня 1994 року N 133/94-ВР)

Із змінами і доповненнями, внесеними
Законами України
від 7 грудня 2000 року N 2120-III, ОВУ, 2000 р., N 52, ст. 2243,
від 12 липня 2001 року N 2665-III, ОВУ, 2001 р., N 33, ст. 1524,
від 20 грудня 2001 року N 2905-III, ОВУ, 2002 р., N 2, ст. 50,
ОВУ, 2002 р., N 5, додаткова інформація,

від 26 грудня 2002 року N 380-IV, ОВУ, 2003 р., N 2, ст. 43,
від 15 травня 2003 року N 762-IV, ОВУ, 2003 р., N 23, ст. 1021,
від 9 липня 2003 року N 1025-IV, ОВУ, 2003 р., N 31, ст. 1597,
від 27 листопада 2003 року N 1344-IV, ОВУ, 2003 р., N 49, ст. 2552,
від 4 березня 2004 року N 1578-IV, ОВУ, 2004 р., N 13, ст. 877,
від 23 грудня 2004 року N 2285-IV, ОВУ, 2004 р., N 52, ст. 3431,

від 25 березня 2005 року N 2505-IV, ОВУ, 2005 р., N 13, ст. 662
(зміни, внесені розділом 63 Закону України від 25 березня 2005 року N 2505-IV,

набрали чинності з 16 травня 2005 року),
від 20 грудня 2005 року N 3235-IV,ОВУ, 2005 р., N 52, ст. 3251,
від 19 січня 2006 року N 3370-IV, ОВУ, 2006 р., N 7, ст. 341,
від 30 листопада 2006 року N 398-V, ОВУ, 2006 р., N 50, ст. 3304,
від 19 грудня 2006 року N 489-V, ОВУ, 2007 р., N 52, ст. 3477,
від 28 грудня 2007 року N 107-VI, ОВУ, 2008 р., N 1, ст. 1

(окремі положення Закону України від 28 грудня 2007 року N 107-VI
визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними),
згідно з Рішенням Конституційного Суду України
від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008),
від 3 червня 2008 року N 309-VI, ОВУ, 2008, N 40, ст. 1321,
від 21 травня 2009 року N 1392-VI, ОВУ, 2009, N 46, ст. 1544,
від 27 квітня 2010 року N 2154-VI, ОВУ, 2010, N 32, ст. 1155
(окремі положення Закону України від 27 квітня 2010 року N 2154-VI,
визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними),
згідно з Рішенням Конституційного Суду України
від 30 листопада 2010 року N 22-рп/2010),
від 8 липня 2010 року N 2457-VI, ОВУ, 2010, N 59, ст. 2048,
від 23 вересня 2010 року N 2562-VI, ОВУ, 2010, N 82, ст. 2864,
від 2 грудня 2010 року N 2756-VI, ОВУ, 2010, N 92, ст. 3249,
від 3 грудня 2010 року N 2774-VI, ОВУ, 2010, N 95, ст. 3377
(зміни, внесені Законом України від 3 грудня 2010 року N 2774-VI,
застосовуються з 30 листопада 2010 року та діють до 1 січня 2011 року),

від 22 грудня 2010 року N 2849-VI, ОВУ, 2011, N 3, ст. 164,
від 23 грудня 2010 року N 2856-VI, ОВУ, 2010, N 101, ст. 3619,
від 16 червня 2011 року N 3530-VI, ОВУ, 2011 р., N 53, ст. 2090,
від 8 липня 2011 року N 3687-VI, ОВУ, 2011 р., N 60, ст. 2409,
від 21 жовтня 2011 року N 3959-VI, ОВУ, 2011 р., N 90, ст. 3264,
від 12 квітня 2012 року N 4650-VI, ОВУ, 2012 р., N 34, ст. 1253,
від 2 жовтня 2012 року N 5406-VI, ОВУ, 2012 р.. N 85, ст. 3430,
від 16 жовтня 2012 року N 5456-VI
(зміни, передбачені пунктом 3 розділу І Закону України
від 16 жовтня 2012 року N 5456-VI, в частині положень, які стосуються
передачі повноважень від територіальних органів центрального органу
виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику
у сфері охорони навколишнього природного середовища, обласним,
Київській, Севастопольській міським державним адміністраціям,
органам виконавчої влади Автономної Республіки Крим,
набирають чинності з 19 травня 2013 року)

Тема. Охорона рослинного і тваринного світу.
План
1. Охорона природних кормових угідь. Шляхи підвищення ефективності та їх використання в сільському господарстві.
2. Природно-заповідний фонд України.
3. Лісовий кодекс України (1994).
4. Закон України про тваринний світ (2002)

1) Земля є невід'ємною частиною нашого життя і нашого існування. Як природний об'єкт, що охороняється законом, існує незалежно від волі людини, земля виконує екологічну функцію; як місце й умова життя - соціальну; як територія держави, просторова межа державної влади - політичну; як об'єкт господарювання - економічну функцію.

Земля як специфічний засіб виробництва відіграє подвійну роль, оскільки задіяна у процесі суспільного матеріального виробництва або іншої сфери соціальної діяльності.

Для підприємств промисловості, транспорту, будівництва, розміщення населених пунктів, ряду інших галузей вона слугує просторовим операційним базисом, місцем для розміщення будинків, споруд, устрою шляхів сполучень.

Цілком іншу роль виконує земля сільськогосподарському виробництві і лісовому господарстві, де вона є не тільки матеріальної умовою, але й активним чинником виробництва. Землі є носите лем визначених природних властивостей, тому в сільському і лісовому господарствах слугують не тільки загальною умовою праці, але і головним, основним засобом виробництва, предметом праці. Оброблюючи землю як предмет праці, людина перетворює її в засіб праці.

Земля як засіб виробництва має ряд якісних характеристик. Найважливішою є родючість, якою володіє її верхній поверхневий прошарок - ґрунт, що містить у собі необхідні для зростання рослин вологу і живильні речовини (фосфор, азот, калій і ін.) у засвоюваної для рослин формі. Родючість значною мірою визначає собою вартість землі, її корисність. Родючість землі на різних її ділянках неоднакова.

Природна родючість ґрунту характеризується запасом поживних речовин, що утворився в результаті природного процесу ґрунтоутворення.

Штучна родючість ґрунту створюється в процесі виробничої діяльності людини за допомогою праці і засобів виробництва шляхом підвищення культури землеробства.

Економічна родючість - це сукупність його природної та штучної родючості в умовах певного розвитку продуктивних сил.

Рівень економічної родючості характеризується врожайністю сільськогосподарських культур. Розрізняють абсолютну і відносну економічну родючість ґрунту.

Абсолютна родючість ґрунту характеризується кількістю продукції з одиниці земельної площі, а відносна - вартістю продукції на одиницю виробничих витрат.

У процесі використання природна продуктивна спроможність землі не зменшується, а збільшується при її раціональному використанні. Внаслідок цього земля є вічним засобом виробництва.

Істотною особливістю землі є її незамінність, тобто, неможливість використовувати замість її які-небудь інші засоби виробництва. А це створює об'єктивну необхідність підвищення рівня інтенсивності використання земельних ділянок шляхом вкладання додаткових витрат із метою одержання більшої кількості продукції з одиниці земельної площі.

Земельні відносини в Україні регулюються головним земельним законом - Земельним кодексом України.

Усі землі України становлять її земельний фонд - 60354,8 тис.га. Згідно ст.18 Земельного кодексу України, до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за цільовим призначенням і правовим режимом поділяються на такі категорії: 1) землі сільськогосподарського призначення -сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сінокоси, пасовища, перелоги) та несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження); 2) землі житлової та громадської забудови; 3) землі природно - заповідного та іншого природоохоронного призначення; 4) землі оздоровчого призначення; 5) землі рекреаційного призначення; 6) землі історико-культурного призначення;

7) землі лісогосподарського призначення; 8) землі водного фонду; 9) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Відносини власності на землю є невід'ємною складовою частиною економічних відносин власності в цілому. У Законі України «Про форми власності на землю» визначені три рівноправні форми власності на землю: державна, колективна і приватна. У Земельному кодексі України в ст.78 ч.3 зазначено, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

У постійне володіння одержують землі товариства, радгоспи, кооперативи, громадські підприємства, громадяни для ведення сільськогосподарського виробництва.

У постійне або тимчасове користування земля надається промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським державним, кооперативним, громадським організаціям, а також для потреб оборони. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим (до трьох років) і довгостроковим (від трьох до десяти років).

У тимчасове користування на умовах оренди земля надається громадянам, іншим державним, кооперативним, громадським підприємствам і установам.

Таким чином, володіння землею є тільки постійним, а користування землею може бути постійним або тимчасовим, в оренду земля надається тільки тимчасово, але, як правило, оренда має бути довгостроковою.

Відповідно до «Основ законодавства про землю» володіння і користування землею є платним. Плата за землю вноситься щорічно у вигляді земельного податку, розмір якого залежить від якості і місце розташування земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки земель. Якщо земля використовується на умовах оренди, то орендар сплачує орендну плату, розмір якої встановлюється за згодою сторін.

Україна перебуває на стадії активного реформування земельних відносин: запроваджено плату за землю, проводиться грошова оцінка земельних ділянок тощо.

В основу визначення плати за землю покладено рентну концепцію - розрахунок диференційного рентного доходу. Причому рентний дохід трактується як різниця між очікуваним доходом від продукції, одержаної на земельній ділянці, та здійсненими для його досягнення затратами і плюс прибуток виробництва.

Право володіння землею втрачається у випадку, якщо земля використовується не за цільовим призначенням протягом тільки одного року, якщо вона надана для сільськогосподарського виробництва, і двох років - для інших цілей.

Рента є економічної формою реалізації земельної власності. Наявність власності на землю зумовлює отримання землевласником додаткового доходу, який виступає як земельна рента.

Виділяють такі основні форми земельної ренти: абсолютну, диференціальну, монопольну.

Диференціальна земельна рента характеризується відмінностями в природних умовах, які призводять до того, що при однакових витратах на різних за якістю і місце розташуванням землях виробляється різний обсяг продукції, а відповідно додатковий дохід, який і є матеріальною основою ренти.

Фактори, які впливають на утворення диференціальної ренти у сільськогосподарському виробництві, поділяються на об'єктивні (родючість земельних ділянок, їх місце розташування) і суб'єктивні, що залежать в основному від підвищення інтенсивності ведення господарства, продуктивності праці тощо. Тому, за способом утворення земельну ренту поділяють на два види: диференціальну ренту I (утворюється під дією об'єктивних факторів при одному і тому ж рівні інтенсивності ведення господарства) і диференціальну ренту II (в результаті дії суб'єктивних факторів на одних і тих же земельних ділянках).

Абсолютна земельна рента не пов'язана з природними та економічними факторами ведення сільськогосподарського виробництва, а зумовлена монополією власності на землю. Тобто, власник землі надає земельну ділянку в оренду тільки за плату, навіть в тому випадку, коли земельна ділянка має найгірші показники за якістю та розташуванням. В цьому випадку за умови, що попит на продукцію, яка виробляється в даній місцевості, перевищуватиме її виробництво, складатимуться більш високі ринкові ціни на продукцію, що забезпечить отримання прибутку, який і набирає форми абсолютної ренти.

Умовами утворення монопольної ренти є обмеженість і не відтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови. Для цих земель характерно те, що лише на них, лише в даних природно - кліматичних умовах можливе виробництво сільськогосподарської продукції з особливими характеристиками. Оскільки збільшення виробництва специфічної продукції не може бути збільшене за рахунок розширення регіону вирощування та залучення до сільськогосподарського обігу нових земель, а постійний і високий попит на цю продукцію не задовольняється, то виникає можливість встановлення монопольно високих цін. Саме різниця між монопольними цінами і витратами на виробництво і складає монопольну ренту, яка залишається у землевласника.

Із проведенням земельної реформи (15 березня 1991р.) в Україні сталися зміни організаційно-правових форм власності на землю і господарювання на ній, в результаті чого збільшилася кількість приватних землекористувачів. Нині у приватній власності перебуває 30178,0 тис. га земель, що становить 50% загальної площі держави.

Гострими є проблеми землекористування в Україні, що зумовлено високим рівнем господарського використання території, значною її розораністю, надзвичайно високою інтенсивністю ерозійних процесів (водній і вітровій ерозії піддається близько 15 млн. га сільськогосподарських угідь, а щорічний приріст еродованих земель становить 80 тисяч гектарів). За останні 30 років площа сільськогосподарських угідь зменшилась в державі на 2 млн. га, з них ріллі на 1 млн. га. При таких темпах третина землі через 25-30 років буде непридатною для сільськогосподарського використання. Щороку в Україні втрачається 600 млн. т ґрунту і до 20 млн. т гумусу, вміст якого в ґрунтах знизився на 20%. Все це є наслідком безвідповідального типу ведення сільськогосподарського виробництва, коли не враховуються еколого-економічні фактори.

1.2 Сутність показників економічної ефективності використання землі та методика їх визначення

На кожному аграрному підприємстві з урахуванням його конкретних умов (типів ґрунтів, їх механічного складу, конфігурації земельних ділянок, кута їх нахилу, спеціалізації виробництва тощо) необхідно розробити і впровадити систему агрономічних, зооветеринарних, технічних і організаційно-економічних заходів, що забезпечують ефективне використання земельних ресурсів. Важливе місце займають заходи, спрямовані на підвищення потенційних можливостей підприємства щодо збільшення виробництва сільськогосподарської продукції з кожного гектара угідь. На ефективність використання землі впливають рівень розвитку продуктивних сил, ступінь розораності землі, структура посівних площ, частка меліорованих земель у загальній площі сільськогосподарських угідь.

Про економічну ефективність використання землі у сільському господарстві судять на основі системи натуральних і вартісних показників. До натуральних показників відносять: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства -- на ріллю, птахівництва -- на площу зернових). До вартісних показників відносять: виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалізації, чистої продукції і прибутку в розрахунку на гектар сільськогосподарських угідь.

Натуральні показники характеризують продуктивність лише певної частини сільськогосподарських угідь, а вартісні -- всієї їх площі. Ці дві групи показників доцільно розраховувати як на гектар фізичної площі, так і з урахуванням грошової оцінки гектара сільськогосподарських угідь, в якій відображена їх економічна родючість.

При економічній оцінці землі визначають ступінь впливу якості ґрунту на валову продукцію, валовий і чистий дохід, прибуток. Економічну оцінку землі здійснюють у двох напрямах:

- загальна економічна оцінка землі як засобу виробництва;

- окрема оцінка за ефективністю вирощування окремих сільськогосподарських культур.

Підвищення ефективності використання земельних ресурсів є однією з найважливіших народногосподарських проблем, успішне розв'язання якої значною мірою залежить від реалізації господарствами своїх потенціальних можливостей у збільшенні виробництва сільськогосподарської продукції з 1 га землі.

2) Приро́дно-запові́дний фо́нд України — ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофондутваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища.

Державне управління природно-заповідним фондом України здійснює Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

До природно-заповідного фонду України належать:

· природні території та об'єкти — природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;

· штучно створені об'єкти — ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової, історико-культурної цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.

3а роки незалежності площа природно-заповідного фонду України зросла більш ніж удвічі. Станом на 2010-2011р.р. до його складу входять понад 7200 територій та об'єктів загальною площею 2,8 млн га, що становить 4,% території держави. Це, зокрема, 19 природних та 4 біосферних заповідника, 40 національних природних парків, 45 регіональних ландшафтних парків, 3078 пам'яток природи, 2729 заказників, 616 ботанічних, зоологічних садів, дендропарків та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, 793 заповідних урочища^[1]. Попри це, площа природно-заповідного фонду в Україні є недостатньою і залишаться значно меншою, ніж у більшості країн Європи, де середній відсоток заповідності становить 15 %.

(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 17, ст.99)

(Вводиться в дію Постановою ВР
N 3853-XII (3853-12) від 21.01.94, ВВР, 1994, N 17, ст.100)

(Із змінами, внесеними згідно із Законами
N 1381-XIV (1381-14) від 13.01.2000, ВВР, 2000, N 10, ст.79
N 1458-III (1458-14) від 17.02.2000,
ВВР, 2000, N 14-15-16, ст.121
N 1492-III (1492-14) від 22.02.2000, ВВР, 2000, N 21, ст.157
N 1712-III (1712-14) від 11.05.2000, ВВР, 2000, N 32, ст.258
N 2120-III (2120-14) від 07.12.2000, ВВР, 2001, N 2-3, ст.10
N 2905-III (2905-14) від 20.12.2001, ВВР, 2002, N 12-13, ст.92
N 380-IV (380-15) від 26.12.2002, ВВР, 2003, N 10-11, ст.86
N 762-IV (762-15) від 15.05.2003, ВВР, 2003, N 30, ст.247
N 1344-IV (1344-15) від 27.11.2003, ВВР, 2004, N 17-18, ст.250
N 2285-IV (2285-15) від 23.12.2004, ВВР, 2005, N 7-8, ст.162
N 2505-IV (2505-15) від 25.03.2005, ВВР, 2005, N 17, N 18-19,
ст.267)

{ Кодекс в редакції Закону
N 3404-IV (3404-15) від 08.02.2006, ВВР, 2006, N 21, ст.170 }

{ Із змінами, внесеними згідно із Законами
N 1483-VI (1483-17) від 09.06.2009, ВВР, 2009, N 45, ст.684
N 2756-VI (2756-17) від 02.12.2010, ВВР, 2011, N 23, ст.160
N 3530-VI (3530-17) від 16.06.2011, ВВР, 2012, N 2-3, ст.3
N 4539-VI (4539-17) від 15.03.2012, ВВР, 2012, N 51, ст.573
N 5456-VI (5456-17) від 16.10.2012, ВВР, 2013, N 46, ст.640 -
зміни набирають чинності з 18.11.2012, крім положень, які
стосуються передачі повноважень від територіальних органів
центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та
реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього
природного середовища, обласним, Київській, Севастопольській
міським державним адміністраціям, органам виконавчої влади
Автономної Республіки Крим, які набирають чинності з 18.05.2013 -
див. пункт 1 розділу II Закону N 5456-VI від 16.10.2012
N 365-VII (365-18) від 02.07.2013 }

{ У тексті Кодексу:
слова "центральний орган виконавчої влади з питань охорони
навколишнього природного середовища" в усіх відмінках замінено
словами "центральний орган виконавчої влади, що забезпечує
формування державної політики у сфері охорони навколишнього
природного середовища" у відповідному відмінку; слова "центральний орган виконавчої влади з питань лісового
господарства" в усіх відмінках замінено словами "центральний орган
виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового
господарства" у відповідному відмінку згідно із Законом N 5456-VI (5456-17) від 16.10.2012 }

Р о з д і л I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Поняття про ліс

Ліс - тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно
деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами,
трав'яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та
іншими природними компонентами, що взаємопов'язані у своєму
розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне
середовище.

Ліси України є її національним багатством і за своїм
призначенням та місцерозташуванням виконують переважно
водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі,
рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для
задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях
яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають,
та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд
України і перебувають під охороною держави.

Лісова ділянка - ділянка лісового фонду України з визначеними
межами, виділена відповідно до цього Кодексу для ведення лісового
господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у
землекористувача або власника землі.

Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а
також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю
(внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів,
лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не
вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові
ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими
розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками,
лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами
і дренажними системами.

Земельна лісова ділянка - земельна ділянка лісового фонду
України з визначеними межами, яка надається або вилучається у
землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення
лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до
земельного законодавства.

Стаття 2. Лісові відносини

Лісові відносини - суспільні відносини, які стосуються
володіння, користування та розпоряджання лісами і спрямовуються на
забезпечення охорони, відтворення та стале використання лісових
ресурсів з урахуванням екологічних, економічних, соціальних та
інших інтересів суспільства.

Об'єктом лісових відносин є лісовий фонд України та окремі
лісові ділянки.

Суб'єктами лісових відносин є органи державної влади, органи
місцевого самоврядування, юридичні особи та громадяни, які діють
відповідно до Конституції (254к/96-ВР) та законів України.

Стаття 3. Лісове законодавство України

Лісові відносини в Україні регулюються Конституцією України
(254к/96-ВР), Законом України "Про охорону навколишнього
природного середовища" (1264-12), цим Кодексом, іншими
законодавчими актами України, а також прийнятими відповідно до них
нормативно-правовими актами.

Лісові відносини, що виникають при використанні землі, надр,
вод, а також відносини щодо охорони, використання й відтворення
рослинного та тваринного світу, не врегульовані цим Кодексом,
регулюються відповідними законодавчими актами.

Стаття 4. Склад лісового фонду України

До лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому
числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше
0,1 гектара.

До лісового фонду України не належать:

зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади,
сквери, бульвари тощо), які не віднесені в установленому порядку
до лісів;

окремі дерева і групи дерев, чагарники на
сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових
ділянках.

Стаття 5. Землі лісогосподарського призначення

До земель лісогосподарського призначення належать лісові
землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі,
зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами,
спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які
надані в установленому порядку та використовуються для потреб
лісового господарства.

Віднесення земельних ділянок до складу земель
лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до
земельного законодавства.

Стаття 6. Лісові ресурси

Лісовими ресурсами є деревні, технічні, лікарські та інші
продукти лісу, що використовуються для задоволення потреб
населення і виробництва та відтворюються у процесі формування
лісових природних комплексів.

До лісових ресурсів також належать корисні властивості лісів
(здатність лісів зменшувати негативні наслідки природних явищ,
захищати ґрунти від ерозії, запобігати забрудненню навколишнього
природного середовища та очищати його, сприяти регулюванню стоку
води, оздоровленню населення та його естетичному вихованню тощо),
що використовуються для задоволення суспільних потреб.

Про тваринний світ

(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, N 14, ст.97)

Із змінами, внесеними згідно із Законами
N 1158-VI (1158-17) від 19.03.2009, ВВР, 2009, N 30, ст.428
N 1827-VI (1827-17) від 21.01.2010, ВВР, 2010, N 10, ст.108
N 3282-VI (3282-17) від 21.04.2011, ВВР, 2011, N 44, ст.467
N 3325-VI (3325-17) від 12.05.2011, ВВР, 2011, N 45, ст.480
N 3530-VI (3530-17) від 16.06.2011, ВВР, 2012, N 2-3, ст.3
N 5456-VI (5456-17) від 16.10.2012, ВВР, 2013, N 46, ст.640 -
зміни набирають чинності з 18.11.2012, крім положень, які
стосуються передачі повноважень від територіальних органів
центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та
реалізує державну політику у сфері охорони навколишнього
природного середовища, обласним, Київській, Севастопольській
міським державним адміністраціям, органам виконавчої влади
Автономної Республіки Крим, які набирають чинності з 18.05.2013 -
див. пункт 1 розділу II Закону N 5456-VI від 16.10.2012 }

У тексті Закону:
слова "спеціально уповноважений центральний орган виконавчої
влади з питань екології та природних ресурсів" в усіх відмінках
замінено словами "центральний орган виконавчої влади, що
забезпечує формування державної політики у сфері охорони
навколишнього природного середовища" у відповідному відмінку; слова "спеціально уповноважений центральний орган виконавчої
влади з питань мисливського господарства та полювання",
"спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з
питань рибного господарства" в усіх відмінках замінено відповідно
словами "центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну
політику у сфері лісового та мисливського господарства",
"центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику
у сфері рибного господарства" у відповідному відмінку; слова "орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим з
питань екології та природних ресурсів", "орган виконавчої влади
Автономної Республіки Крим з питань лісового і мисливського
господарства та полювання", "орган виконавчої влади Автономної
Республіки Крим з питань екології та природних ресурсів і
мисливського господарства та полювання" в усіх відмінках і числах
замінено відповідно словами "орган виконавчої влади Автономної
Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного
середовища", "орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим з
питань лісового та мисливського господарства", "орган виконавчої
влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього
природного середовища і лісового та мисливського господарства" у
відповідному відмінку і числі; слова "територіальними органами", "та їх територіальні
органи", "та їх територіальних органах", "і його територіальними
органами" виключено згідно із Законом N 5456-VI (5456-17) від 16.10.2012 }

Тваринний світ є одним з компонентів навколишнього природного
середовища, національним багатством України, джерелом духовного та
естетичного збагачення і виховання людей, об'єктом наукових
досліджень, а також важливою базою для одержання промислової і
лікарської сировини, харчових продуктів та інших матеріальних
цінностей.

В інтересах нинішнього і майбутніх поколінь в Україні за
участю підприємств, установ, організацій і громадян здійснюються
заходи щодо охорони, науково обгрунтованого, невиснажливого
використання і відтворення тваринного світу.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Законодавство України про охорону, використання і
відтворення тваринного світу

Відносини у галузі охорони, використання і відтворення
тваринного світу, об'єкти якого перебувають у стані природної
волі, у напіввільних умовах чи в неволі, на суші, у воді, грунті
та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або
належать до природних багатств її континентального шельфу та
виключної (морської) економічної зони, регулюються Конституцією
України (254к/96-ВР), цим Законом, законами України "Про охорону
навколишнього природного середовища" (1264-12), "Про мисливське
господарство та полювання" (1478-14) та іншими
нормативно-правовими актами.

Відносини у галузі охорони, використання і відтворення
сільськогосподарських, свійських тварин, а також діяльність,
пов'язана з охороною і використанням залишків викопних тварин,
регулюються відповідним законодавством України.

Стаття 2. Завдання законодавства України про охорону,
використання і відтворення тваринного світу

Завданнями законодавства України про охорону, використання і
відтворення тваринного світу є:

регулювання відносин у галузі охорони, використання і
відтворення об'єктів тваринного світу;

збереження та поліпшення середовища існування диких тварин;

забезпечення умов збереження всього видового і популяційного
різноманіття тварин.

Стаття 3. Об'єкти тваринного світу

Об'єктами тваринного світу, на які поширюється дія цього
Закону, є:

дикі тварини - хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи,
плазуни, земноводні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі,
молюски, голкошкірі та інші) в усьому їх видовому і популяційному
різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки
тощо), які перебувають у стані природної волі, утримуються у
напіввільних умовах чи в неволі;

частини диких тварин (роги, шкіра тощо);

продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо).

Об'єкти тваринного світу, а також нори, хатки, лігва,
мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин, місця
токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи
тимчасових скупчень тварин, нерестовищ, інші території, що є
середовищем їх існування та шляхами міграції, підлягають охороні.

Стаття 4. Дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу
як природний ресурс загальнодержавного значення

Дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах
території України, її континентального шельфу та виключної
(морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які
поширюється дія цього Закону і які перебувають у державній
власності, а також об'єкти тваринного світу, що у встановленому
законодавством порядку набуті у комунальну або приватну власність
і визнані об'єктами загальнодержавного значення, належать до
природних ресурсів загальнодержавного значення.

Стаття 5. Право власності на об'єкти тваринного світу

Право власності на об'єкти тваринного світу набувається та
реалізується відповідно до Конституції України, цього Закону та
інших законів України.

Об'єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної
волі і знаходяться в межах території України, її континентального
шельфу та виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права
власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника об'єктів
тваринного світу, які є природним ресурсом загальнодержавного
значення, здійснюють органи державної влади та органи місцевого
самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Кожний громадянин має право користуватися об'єктами
тваринного світу - об'єктами права власності Українського народу
відповідно до цього Закону та інших законів України.

Об'єкти тваринного світу в Україні можуть перебувати у
державній, комунальній та приватній власності.

Об'єкти тваринного світу в Україні знаходяться під охороною
держави незалежно від права власності на них.

Стаття 6. Право державної і комунальної власності
на об'єкти тваринного світу

Об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються)
підприємствами, установами та організаціями державної або
комунальної форми власності, є об'єктом права державної або
комунальної власності.

Стаття 7. Право приватної власності на об'єкти
тваринного світу

Об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі,
розведені (отримані) у напіввільних умовах чи в неволі або набуті
іншим не забороненим законом шляхом, можуть перебувати у приватній
власності юридичних та фізичних осіб.

Законність набуття у приватну власність об'єктів тваринного
світу (крім добутих у порядку загального використання) повинна
бути підтверджена відповідними документами, що засвідчують
законність вилучення цих об'єктів з природного середовища,
ввезення в Україну з інших країн, факту купівлі, обміну, отримання
у спадок тощо, які видаються в установленому законодавством
порядку.

У передбаченому законом порядку права власників об'єктів
тваринного світу можуть бути обмежені в інтересах охорони цих
об'єктів, навколишнього природного середовища та захисту прав
громадян.

Стаття 8. Припинення права приватної власності
на об'єкти тваринного світу

Право приватної власності на об'єкти тваринного світу
припиняється у разі:

жорстокого поводження з дикими тваринами;

встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у
приватній власності окремих об'єктів тваринного світу.

Право приватної власності на об'єкти тваринного світу може
припинятися і в інших випадках, передбачених законом.

Право приватної власності на об'єкти тваринного світу у
випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути
припинено в судовому порядку за позовами центрального органу
виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення
державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього
природного середовища, раціонального використання, відтворення і
охорони природних ресурсів, або прокурора.{ Частина третя статті 8 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 5456-VI (5456-17) від 16.10.2012 }

Стаття 9. Основні вимоги та принципи охорони, раціонального
використання і відтворення тваринного світу

Під час проведення заходів щодо охорони, раціонального
використання і відтворення тваринного світу, а також під час
здійснення будь-якої діяльності, яка може вплинути на середовище
існування диких тварин та стан тваринного світу, повинно
забезпечуватися додержання таких основних вимог і принципів:

збереження умов існування видового і популяційного
різноманіття тваринного світу в стані природної волі;

недопустимість погіршення середовища існування, шляхів
міграції та умов розмноження диких тварин;

збереження цілісності природних угруповань диких тварин;

додержання науково обгрунтованих нормативів і лімітів
використання об'єктів тваринного світу, забезпечення
невиснажливого їх використання, а також відтворення;

раціональне використання корисних властивостей і продуктів
життєдіяльності диких тварин;

платність за спеціальне використання об'єктів тваринного
світу;

регулювання чисельності диких тварин в інтересах охорони
здоров'я населення і запобігання заподіянню шкоди довкіллю,
господарській та іншій діяльності;

урахування висновків екологічної експертизи щодо об'єктів
господарської та іншої діяльності, які можуть негативно впливати
на стан тваринного світу.

Стаття 10. Права та обов'язки громадян у галузі охорони,
використання і відтворення тваринного світу

Громадяни відповідно до закону мають право:

на загальне і спеціальне використання об'єктів тваринного
світу;

мати у власності окремі об'єкти тваринного світу;

на компенсацію шкоди, завданої дикими тваринами.

Громадяни відповідно до закону зобов'язані:

охороняти тваринний світ і середовище перебування диких
тварин;

сприяти відтворенню відновлюваних об'єктів тваринного світу;

використовувати об'єкти тваринного світу відповідно до
закону;

відшкодовувати шкоду, заподіяну ними тваринному світу
внаслідок порушення вимог законодавства про охорону, використання
і відтворення тваринного світу.

Громадяни мають й інші права та обов'язки, передбачені
законом.