Знаки карпатської магії

Громовиця БЕРДНИК

Карпатської магії не існує.

Саме такий вирок підписали їй мастодонти від науки, Оголосивши мольфарів -карпатських чарівників, шаманів та знахарів - шарлатанами, а їхню практику, обряди та ритуали - пережитком. І хоча сьогодні мольфарам не потрібно ховатися від влади, як за радянських часів, для офіційної науки їх ніби й не існує.

Попри такі негативні висновки, як доводить у своєму розслідуванні Громовиця Бердник, мольфарство є не просто своєрідним етнографічним забобоном, а частиною світової шаманської культури, у чому доскіпливий читач має змогу пересвідчитися особисто, уважно перечитавши цю книжку.

ББК 84.4 УКР6

© Г. Бердник, 2006 ©ТОВ «Гамазин», художнє оформлення, оригінал-макет, виключна ISBN 966-2938-31-1 ліцензія на видання, 2006

Коди і шифри карпатської магії

Подейкують, що історія - то велика пліткар-ка, і мабуть, частка істини в цьому е. Адже що, як не чутки, казки та легенди, залишилося нам у спадок від сивої язичницької давнини. Ані текстів, ані храмів - самі уламки. І ще - мольфари.

Солідні науковці напевне презирливо посміхнуться при згадці як про мольфарів, так і про карпатську магію - адже століття тиску соціалістичної «реалістичної» доктрини привчили їх дивитися на знахарів та шаманів як на забобон, пережиток, а то й пряме обдурювання темного люду. «Магія в Карпатах? То дурниця» - ось беззаперечний вирок мастодонтів від науки. Вони наведуть вам тисячу й один доказ, що магія - то вигадка, що обряди - лише пуста віджила форма, а видіння й мандри потойбіччям - результат вживання наркотиків. Вони закидають вас прикладами, ба навіть документами, які підтвердять їхню правду. І якщо ви не злякаєтеся цієї навали, то знайдете той єдиний аргумент, який переважить тонну кабінетних доктрин і теорій: мольфари існують донині, а отже - і феномен мольфарства.

Можна оголосити мольфарів і карпатську магію «поза законом», а можна піти іншим шляхом - важким шляхом пошуку істини, шляхом дослідження і порівняння, шляхом Шлімана, Хейердала, Еліаде й багатьох інших, хто не злякався скаменілих догм, хто не зважає на стереотипи, чий допитливий розум палко прагне не тимчасової правди - лише вічної істини. І тоді перестане таємниця бути таємницею, загадка виявиться зрозумілою попри свою оманливу форму, та й сама форма виповниться невмирущим змістом. І тоді виявиться, що карпатські мольфа-ри - чарівники, волхви та кудесники - то не просто таке собі непізнане явище природи на зразок вимерлих динозаврів, а невід’ємна частина світової народної культури...

Проте не будемо розкривати таємниці карпатської магії з перших сторінок, аби не розчаровувати читача. Адже завжди приємніше самому порівнювати факти (а їх авторка наводить достатньо) і робити висновки, не оглядаючись на авторитети.

Кожен має змогу сам вирішити, вірить він автору чи ні.

Від редакції

Таємниця старого мольфара

Батькові, який подарував мені крила, з любов*ю присвячую

Магія - ритуальні дії, які відкривають доступ до містичних сил, що, як правило, не підвладні людині та здатні впливати на людей чи природу... Магія має три основні елементи: заклинання, ритуал і стан його виконавця.

Ритуал - послідовність дій, що виконуються за певних обставин... Будь-який містичний ритуал складається з жестів та слів, котрі наділені глибоким символічним або містичним значенням, що має бути сприйняте й усвідомлене людиною, яка виконує ритуал. Ознайомлення з потаємним сенсом ритуалів - невід*ємна частина будь-якого містичного посвячення.

Заклинання (замовляння, примівка) - словесна формула, наділена магічною силою. Ефективність заклинань залежить від правильної декламації та жестів.

«Енциклопедія містичних термінів»

Чари - магічні слова, фрази, пісні та заклинання, метою яких є захист людини, зцілення хвороб, а також попередження зла, біди чи відьомської дії. Чари були розповсюджені всюди і донині використовуються в народній маги.

«Енциклопедія відьом і чародійства»

Заспів

Кожна подія людського життя, кожен вчинок і вибір, наші думки й мрії карбуються дивовижними знаками на папірусі буття. Щоб нагадати про себе, коли прийде пора. Щоб спрацювати, коли настане урочий час.

І в ту годину - чи навіть мить - з'єднуються минуле і майбутнє. І тоді відкривається криниця свідомості, з якої кожен із нас може черпати сили та можливості. В той час наша буденна свідомість пробуджується до осмислення таємниць. Але в тій мандрівці необхідні провідники. Ті провідники, котрі з правіку знали (і знають) закони управління світом реальних подій та закони пізнання іншого, втаємниченого світу, де зароджуються причини подій.

Ті, кого називають - МАГИ.

...Так народжувалася ідея цієї книги.

Уперше вона виникла не тоді, коли я зустріла її героя.

І не тоді, коли вперше відчула красу й чари Карпатських гір.

І не тоді, коли прочитала книгу Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Хоча саме тоді я по-справжньому полюбила той дивовижний світ, де здіймаються до хмар чорні вершини Карпатських гір, де могутні смереки та бурхливі потоки розповідають бувальщини про сміливих і гордих людей, яких ніхто ніколи не зумів скорити.

Там, серед зелених полонин, зустрічаються Іван та Марічка, щоб ніколи не розлучатися. Там живуть прекрасні нявки, котрі чаклунським співом та дивовижною вродою заманюють молодих легінів у гірські провалля. Там серед скель блукає чугайстер -«лісовий чоловік», він захищає людей від бісиць та усілякої нечисті і запрошує зустрічних до танцю.

І ще там живуть мольфари - чарівники й маги, ясновидці, знавці природи людської та небесної. Віщі мудреці, котрі володіють даром пророцтва і поетичного слова, передбачення долі людської та зцілення. Розповідають, що їм відомі таємниці землі й води, неба та вогню, «коріння лютого» і трав цілющих. Кажуть, вони можуть відвести град чи снігопад від полів, уміють перетворюватися на тварин, знають, як порятувати людину від лиха. Але - можуть позбавити розуму чи й життя. Вони «знають чари» - старовинні таємничі обряди, що здійснюються для того, аби відігнати хвороби чи вигнати нечисту силу, повернути щастя в сім’ю або й накликати лихо-біду на ворога. Старовинні перекази називають цих істот «земними богами». їх боялися, але допомоги просили теж у них.

Я гадаю, вперше думки про подібну книгу зародилися тоді, коли мені, молодій журналістці, батько подарував талісман: срібне сонечко з усміхненим личком і напівзаплющеними, ніби в медитації, очима. І сказав: «Цей оберіг зробив один мольфар із Гуцуль-щини».

Мольфа

З іншого боку оберегу карбованими лініями незбагненних письмен дивилася на мене Таємниця. До того моменту слово «мольфар» було для мене означенням героя книги «Тіні забутих предків» та діда-відуна з легенд про ватажка карпатських опришків Довбуша. І звісно, я читала книги американського антрополога Карлоса Каста-неди про шлях старого брухо дона Хуана та магічну традицію індіанців племені які, «шаманські» монографії румунського істо-рика-релігієзнавця Мірчі Еліаде та дослідження американського шаманізму. А тепер срібне сонечко на моїй долоні підморгувало примруженими очима, ніби промовляло: в Карпатах дотепер збереглася особлива, втаємничена магічна традиція...

Кілька років тому я гостювала в друзів у Карпатах, і ми вирішили здійснити зо дві вилазки в гори. Отаборилися в Косові - одному з найдавніших гуцульських поселень з багатою, повитою легендами історією. Найбільше це місто відоме своїм ярмарком, на якому, за переказами, можна купити що завгодно, - а до другої світової війни, казали, можна було знайти навіть чорта у пляшечці, який потім допомагав у господарстві та сприяв збагаченню. Причому про це не тільки розповідають, а й вказують на конкретних людей, у яких буцімто така істота є.

Раніше Косів був важливим стратегічним поселенням (історичний центр міста й нині зветься Замковою горою, де збереглися рештки підвалин та оборонних укріплень замку). І ще донедавна з вершини цієї гори місто споглядав такий собі «Ідол»: чи творіння рук язичників - предків нинішніх гуцулів, чи химерно обточена водою та вітрами скеля, що нагадувала обрисами знамениті скульптури з острова Пасхи. (На жаль, років зо два тому на Замковій горі почали будувати розважальний комплекс, і природній ландшафт, а разом із ним «Ідол» почали поступово руйнуватися.)

Ця скеля-«ідол» з незапам’ятного часу охороняє підступи до Замкової гори в Косові.Фото з архіву автора.

...Із Косова ми рушили на південь, до Сокільського хребта. Це місце також легендарне: саме тут, у скельних печерах на Сокільському, кажуть, заховали частину своїх скарбів останні карпатські опришки.

У довколишніх селах розповідають: неподалік від Сокільського в лісі є скеля, що в ній колись давно опришки сиділи.. Якби хто дістався, то багато би там уся-L кого побачив: є там і пістолі мудрі-премудрі, й гроші. Але тяжко до тої скелі добутися, бо Д й стрімка дуже, й нечиста сила туди не допускає, як хто туди наближається, то вона камінням мече. Та й до тієї печери такі двері ведуть, що ніхто не годен їх відчинити. А ночами чути, як там душі опришків виграють на флоярі та сопілці так, аж сум побирає... і)

Жив у печерах на Сокільському й один із засновників хасидизму - раббі Ізраель бен Еліазер. Народився він на Поділлі, та з юних літ мандрував, шукаючи істини, вивчаючи священні книги.

Переказ свідчить, що раббі Ізраель ішов понад Черемошем, аж доки не перетнув йому шлях величний скелястий хребет -Сокільський. Ізраель бен Еліазер сприйняв це як знак із небес і вирішив зупинитися.

Знайшов затишну печеру (на Сокільському їх багато - природних утворень, вимитих талими водами в скелях), і оселився серед дивовижної карпатської природи. Проводячи час у молитвах та медитації, намагався в плюскоті гірських джерел і шелесті листя вчути голос Божий. І одного ранку, при перших променях сонця (а можливо, це було вночі, коли Карпати купаються в зоряному дивоколі, а скелі шепочуться із зірками) шукач істини пізнав Божу Таємницю. Він збагнув: Бог не в синагогах і не в старовинних фоліантах. Він - у всьому, створеному Ним. Нема в усьому світі місцини, де б не було Бога. Любити Всевишнього - це любити й берегти все, що створене Його волею. І ще збагнув подвижник, що наймилішою молитвою для Господа є радість.

Раббі Ізраель був містиком і «видющим». Там, на Сокільському хребті, він спілкувався з великими пророками старовини і здійснював візіонерські мандрівки до Єрусалима. Гуцули дуже поважали самітника, називали його «святим рахманом». Казали, що бен Бліазер спілкувався із самим Всевишнім. Розповідали про зустріч єврейського праведника з Олексою Довбушем. Буцімто прийшов гордий опришок до печери, розгнівався на самітника, що той, заглиблений в молитву, не звертає на нього уваги, та замахнувся барткою. Але рука, в якій був топірець, застигла в повітрі, ніби кам’яна. Збагнув тоді Довбуш, що перед ним - святий, і перейнявся великою повагою до відлюдника. Звідтоді частенько ватажок опришків приходив до печери на Сокільському, бесідував з Ізраелем. Що відкрив Олексі раббі бен Еліазер? Ми не знаємо... Але досі відлюдника з Сокільського пам’ятають у довколишніх селах.

Потім Ізраель бен Еліазер спустився з гір, почав проповідувати почуте Слово. Отримав ім’я БаальШем Тов (що означає «учительБожого імені»), а згодом перебрався на Поділля. Серед гуцулів же залишилась легенда про «рахмана», який учив, що корінь світу - в радості. І ця ідея була дуже близькою серцям гуцулів, у яких радість і танцювальні ритуали супроводжують навіть померлого.

Усі ці перекази ми згадуємо, сходячи крутим схилом на вершину хребта. Під ногами в нас - гірська стежка, а навколо - «альпійські луки». І тисячі запахів: наприкінці літа квіти й трави пахнуть особливо, відчуваючи наближення осені. Гірські аромати сповнюють серце (і ноги теж) радістю та легкістю, і два високих пагорби залишаються позаду досить непомітно. Ми йдемо плаєм, а з далекої полонини долинають мелодійні передзвони, - там випасаються отари овець.

Минаємо порослий лісом схил, і перед нашими очима, ніби в казці, відкривається старовинна ґражда - маленька дерев’яна хатка. І господар її - старий гуцул - такий самий, як і ті, хто жив тут сто й більше років назад.

Гостинний ґазда показує нам джерело неподалік його обійстя: з-під каменя витікає кришталево-прозора, до судоми в зубах холодна цівка води. Він хитро' посміхається, коли чує уривки наших розмов про скарби легендарного ватажка опришків Олекси Дов-буша, нібито заховані десь серед скель Сокільського, та про магію, якою наскрізь просякнутий кожен переказ гуцульського краю. Див. словник діалектних слів у кінці книги.

Такі колоритні гуцули зустрічаються в Карпатах і сьогодні. Фото. XIX ст. З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Цілий день ми бродимо серед скель Со-кільського, - до речі, назва хребта, вочевидь, походить від скель, що громадяться по його спині: від цього він, якщо глянути з висоти пташиного польоту, схожий на якогось динозавра. Спроби подолати майже прямовисні скелі без жодного страхування, крім рук одне одного, увінчуються успіхом, і ми якийсь час сидимо на п’ятачку верхівки скелі, впиваючись неймовірним відчуттям перемоги. По черзі зводимось на рівні та гордовито розкидаємо руки, уподібнюючись до гірських орлів, які кружляють над нами...

Ночувати вирішили в спальниках під відкритим небом. Над полониною попливли сутінки, й ми розпалили ватру. В горах темніє швидко, і не встигла закипіти вода в казанку, як нас звідусіль оточили чари карпатської ночі. Темно-оксамитове дивоколо неба розцвіло зорями, і здавалося, що то - купол дивовижного храму. Над горами пливе п’янкий аромат цілющих трав, і навіть зорі, байдужі до людських справ, спускаються нижче, аби вдихнути цього аромату й відчути силу та подих прадавньої Геї, Матері-Землі. Зорі тут велетенські, й аж ніби волохаті, тисячі срібних передзвонів відлунюють у просторі... Темні силуети скель чітко вирізняються на тлі неба -вночі здається, що вони зовсім невагомі.

Ще вдень ми зібрали трави й тепер зла-дували чай. І звісно, розмова плавно звернула на тему магічну. Нявки, чугайстри, опришківські заворожені скарби - про ж іще можна говорити чаклунської серпневої ночі на вершині гори? Бувальщини й легенди... І - мольфари.

У темряві хтось неголосно кашлянув, і біля ватри з’явився той самий ґазда. Ми запросили його сідати, пригостили чаєм. Він розпалив люльку... і за мить уже розповідав нам перекази про мольфарів - свідчення очевидців, дивовижні історії про те, як той чи інший «ворожбит» когось зцілив, комусь повернув утрачене кохання, комусь вселив надію... «Прекрасні легенди», - сказала я. А старий гуцул, посмоктуючи прадідівську файку-люльку, глянув на мене, примружив око і махнув рукою кудись за Сокільський хребет, промовляючи: «Ає. Йкби ви си перевергли через тотей грунь, там жиє моцний мольфар...» Хитро посміхнувся, подякував за чай і за мить розтанув у темряві. І здавалося, він не відкидав тіні...

...За кілька днів у Косові почався Гуцульський фестиваль. Протяглий, лункий звук трембіт розітнув похмуре небо. Посеред міського майдану спорудили імпровізовану сцену, й весела коломийка у виконанні «троїстих музик» закликала приєднатися до цього традиційного карпатського танку. Коломийка - справжній танок сили, танок, який пробуджує дух гір. Танцюристи перестають бути просто чоловіками й жінками - стають дітьми гір і вітру, в них пробуджується прадавня сила, що породила колись цей край...

Барвисто-розмаїті народні строї учасників фестивалю з усіх куточків Гуцульщини змушували забути про похмуре небо та першу осінню мряку. Центральна площа Косова заквітчалася виробами народних умільців: мерехтіли яскраві вишиванки й рушники. Майстрині у десятому-дванадцятому поколінні розхвалювали витончені ґердани - традиційні гуцульські прикраси з бісеру. Чудові вироби пропонували мосяжники -майстри, котрі працюють із металом; зараз це дуже рідкісний вид народної творчості. Як я згодом дізналася, дуже часто це було саме те ремесло, яким володіли мольфари. (Мій оберіг-сонечко - приклад такої дуже тонкої мосяжницької роботи).

На гуцульському фестивалі завжди буває весело. Фото з архіву автора.

Озброївшись диктофоном та фотоапаратом, я намотувала кола майданом, радіючи, що так несподівано трапилась нагода зробити непоганий репортаж для якоїсь зі столичних газет.

Я саме розмовляла з привітною молодою жінкою-майстринею, приміряючи напрочуд гарну ґердану, справжнє кольє з чорно-червоного бісеру. Не знаю, що змусило мене рвучко озирнутися.

...Щоб зустрітися поглядом із худорлявим літнім чоловіком у національному вбранні. Його гаптована барвистими візерунками сорочка, широкопола крисаня, а особливо окований сріблом пояс-черес мали на собі відбиток не одного десятка літ і не могли не привернути уваги. Та не це мене вразило. Старий гуцул стояв і пильно дивився на мене. Він спостерігав за мною. І його оточувала Сила, він її буквально випромінював, і це відчувалося навіть фізично. Раптом цей літній гуцул підійшов до мене, доторкнувся до того самого сонечка на моїх грудях... і неголосно промовив: «Цю мольфу зробив я».

Я завмерла. На помості й далі танцювали. У низьке, вже по-осінньому сіре небо злітали співанки. А навколо мене заметалися потоки енергії... Я стояла й дивилася йому в обличчя. Витримала погляд пронизливо-синіх очей. А в них мерехтів відблиск тієї чаклунської Ватри, що її безліч років то запалили в Карпатських горах «непрос ведуни-мольфари, земні боги, карпатсі шамани, одвічні хранителі магії лісу, во й гір...

Так я зустрілася з Мольфаром.

Частина перша

ОСІНЬ

Вода. Перша таємниця

Чарівник - чоловік, наділений демонічними властивостями, який може надприродним чином впливати на долю інших людей.

«Українська міфологія»

Помагаєш ти, вода явленая, очищаєш ти, вода явленая, і луги, й береги, і середину. Очищаєш ти, вода явленая, нарожденного од прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, жіноцького, мужицького, парубоцького, дівоцького...

Старовинна примівка

Рейсовий автобус «Косів-Верховина» з натугою долав перевали. Автобус був набитий пасажирами, а своїми габаритами, поведінкою та швидкістю викликав стійку асоціацію з диліжансами часів підкорення Дикого Заходу. Я, затиснута в кутку мішками та бе-сагами попутників, підстрибувала разом із колесами на вибоях гірської дороги. Поруч зі мною літній гуцул, який повертався з чергового храмового свята, на весь автобус виспівував сороміцькі коломийки, а в мене під ногами репетувало в мішку чиєсь порося, і я щосили намагалася не наступити на нього.

Але передчуття якогось дива, що панувало в моєму настрої, навіть такі незручності допомагало сприймати по-іншому. Бо ж тут, у серці Карпатських гір, людина потрапляє в інший світ. Тут зникають константи звичного перебігу подій. Тут усе по-іншому сприймається. Тут час не так плине, як у звичному житті. Ти зовсім інакше реагуєш на звичні речі. І вервечка, здавалося б, випадкових збігів, шикується в закономірність, що приводить до шляху, з якого неможливо вже звернути...

І ось нарешті - за вікном автобуса вказівний знак із потрібного мені назвою.

Я в невеликому верховинському селі. Навколо - високі гори, вкриті темним лісом. Осіння пора особливо чарівна в Карпатах: повітря прозоре, сиві тумани котяться долинами, а там, де ростуть старезні буки, здається, що гори вкриті червоним золотом. Ці гори й ці буки, й темно-сині смереки с переплетеними гілками та корінням - усе тут, в серці Карпатських гір, зберігає спогади про звитяжного ватажка опришків Олексу Довбуша (легенди про якого складались ще за його життя), перекази про язичників сонцепоклонців, останні з котрих відійшла у вічність лише наприкінці XVIII століття.

Бережуть гори у своїй пам’яті й чимал< таких подій, що їх люди звикли вважати ле гендами: скажімо, історії про «лелетів» - пра давніх велетнів-гігантів, перекази про яки: збереглися в усіх європейських народів і: багатьох народів Азії та Африки. Поетичн легенди про давніх людей-велетнів я не ра чувала під час своїх мандрів гуцульським: краями. Ці перекази зберігаються поколів нями гуцулів, і одна з давніх легенд розпові дає, що саме пралюди-лелети стали предкг ми володарів таємничого знання про землі й небо, рослини й каміння - предками ти> кого тут, у Карпатах, називають мольфар* ми...

Про лелетів-гігантів розповідають, що жили вони в горах та лісах. І були вони тими самими нащадками земних жінок та синів Божих, про яких ідеться в одній із книг Біблії. Вони корчували ліси та знешкоджували повені, перегороджували ріки і - забавляючись чи задля певної потреби - носили з місця на місце камені-скелі. Галльські та кельтські легенди розповідають, що саме гіганти поставили менгіри та дольмени («стоячі камені»), спорудили Стоунхендж та інші мегалітичні пам’ятки, які слугували кельтським племенам святилищами. Гуцульські перекази теж розповідають, що одинокі скелі та горби - це справа рук «лелетів». Розповідають: мовляв, ніс велет скелю чи камінь та й упустив його на землю. А то зазмагалися двоє «лелетів»: хто далі кине камінь? Так і зосталися стояти ці німі свідки могутності та сили прадавніх гірських жителів.

Стоунхендж — найвідоміший мегалітичний комплекс Європи. Легенди стверджують, що його за одну ніч збудували велетні.

Поодинокі камені-менгіри зустрічаються по всій території Європи. Карелія.

Легенди розповідають: «лелети» -прародичі були настільки дужі, що залишали на

камінні, де ступали, свої сліди. І заглибини, що часто зустрічаються на скелях, гуцули пояснюють як «сліди лелетів». Так називають загадкові заглибини на Писаному Камені, в яких ніколи не пересихає вода, що там збирається. У Карпатах нерідко можна натрапити на дивні стежки, позначені величезними брилами. Місцеві жителі звуть такі стежки «тропами лелета».

«Тропа лелета» в Карпатах. Сокільський. Фото з архіву автора.

Карпатські гуцули кажуть, що лелети-пралюди були сильними й могутніми, але сила їхня була подібною до стихій - така сама бурхлива та нестримна, і ця нестримність призвела до битви між різними родами велетнів, тож поступово зникли вони з лиця землі - перебили одні одних. І Бог розгнівався на велетів, які вихвалялися своєю могутністю, та закляв їх. І як каже легенда, «рік від року люди все меншали та меншали, поки стали такими, як зараз». Тих, хто лишився, Бог перетворив на скелі та озера, і звідтоді в гірському камінні та водах поховане могутнє чародійство.

Лише наймудріші, найсильніші зосталися жити... Але поступово люди дрібніли, і вже не було серед них місця прадавнім могутнім велетам, тож вони, за легендами, «пішли під землю» й дотепер живуть у таємничих печерах та урвищах. Іноді рятують людей від небезпек, що чигають на необережних мандрівників у горах, іноді допомагають - тим, кого вподобають. Окремі перекази стверджують, що саме ці дужі, горді пралюди стали предками магів і чародіїв, бо їм, лелетам, були відомі таємниці неба й землі, води та вогню, цілющих трав і стихій. А їхні нащадки, хоча й не мали вже сили та могутності своїх прабатьків* лелетів, зберегли давні знання й передавали їх далі та далі - через покоління. І саме від них пішли карпатські маги й чаклуни, яких називають мольфарами. Оскільки вони, мольфари, несуть в собі часточку духу та крові гігантів-лелетів, їм відкриваються таємниці магії природи, яку бережуть скелі та гірські озера. Вони - ведуни, відьми, відаючі, «видющі», бо розуміють таємну мову природи, вміють спостерігати й розшифровувати знаки, що їх постійно подає нам Велика Мати наша, вільно входять у контакт зі стихіями, щоб допомогти людям зростити врожай чи звести дім.

Гори виникли задовго до того, як на землі народилися люди, тому вони могутніші й величніші за людину, сильніші за неї і можуть перемогти людину єдиним порухом свого могутнього тіла. Але й людина може бути могутнішою та величнішою за гори - коли силою свого розуму й почуттів пізнає силу гір і знайде в собі мужність простягти їм назустріч руку. І не підкорити, а прийняти й полюбити...

Можливо, саме так і сталося з предками карпатців. Вони пізнали силу, могутність і мудрість гір - а може, самі гори породили їх, наділили цим усім? І зосталися вони тут навіки. І приймали гори лише тих, хто був сильний та гордий, вільний та незламний. Тут завжди жили вільні племена. І ці волелюбні мешканці гір, схиляючись перед їхньою силою і таємничістю, зуміли підкорити дику гірську природу, побачити красу, заховану в кожній частині дикої природи, розгадати її. Може, тому й чарують нас гуцульські ремесла та промисли, що несуть у собі дух живої природи, яка породила все суще...

Гірське село, в якому живе Мольфар, оточене горами, ніби підковою, і довколишній пейзаж дуже нагадує особливу ландшафтну фігуру, що її китайські майстри-геоманти називають «дракон стереже перлину». Китайські мудреці вважали, що це одне з найкращих ландшафтних поєднань, бо воно дає тим, хто в ньому живе, довголіття, здоров’я і всілякі гаразди. Старовинна китайська книга з геомантії свідчить: е земля гарна, там і люди гарні. Від подиху гір виникає мужність, від подиху озер — жіночність... А подих каменя робить дужим...

Від подиху гір та вод у Карпатах здавна народжувалися сміливі люди та поетичні легенди.

Можливо, саме тому в Карпатах, де таких місць багато, виростали люди горді й красиві - ніколи й ніким не бували вони скорені, завжди залишалися вільними, як гори.

...Ґрунтова дорога веде мене попід високою горою, порослою смереками, понад Чорним Черемошем, що сердито котить свої сизо-темні бурхливі буруни далі, аж до того місця, де дві річки, Чорний і Білий Черемоші, зливаються в одну могутню ріку.

На величезній вербі, уже безлистій о цій листопадовій порі, хрипко каркнув ворон-крук і нагадав мені ще один дивний випадок - за тиждень до поїздки в Карпати.

...Я поверталася додому. Густішав ранній присмерк осіннього вечора. Раптом справа залопотіли дужі крила. Боковим зором я встигла помітити великого чорного ворона, і тої ж миті він опустився... мені на плече. Крізь ворсисту куртку навіть відчулися кігті. Я зупинилася, щоб не злякати птаха. Але цієї миті ззаду пролунав переляканий жіночий крик: вочевидь, жінка, яка йшла за мною, побачила це - величезний чорний птах на плечі в людини. Ворон невдоволено каркнув - і полетів далі, понад озером.

Хто послав чорного птаха, котрий завжди був вісником? Яку звістку ніс він? Про що хотів розповісти? Дива трапляються навіть в урбаністичних джунглях великого міста...

Цей випадок став останнім знаком того, що мій намір їхати в Карпати, на зустріч із Мольфаром, - правильний. Адже чорний ворон (крук) завжди був провідником інформації з інших світів. Він пов’язаний зі світом духів і світом померлих, він виступає як цілитель-чаклун: а синьому морі, на камені ворон сидить, лапами розгрібає, хвостом розмітає, од хрещеного раба Божого (такого-то) всіляку біду відганяє.

І як я потім з’ясувала, у карпатській (мольфарській) символіці ворон-крук також має дуже важливе значення. Він пов’язує людське з надприродним, відоме з невідомим, земне з небесним. Живучи триста років, ворон володіє таємницями життя та охороняє скарби, сховані в землі. У казках він стереже джерело з живою водою і приносить ту воду, щоб воскресити героя. У легендах ворон-крук може проникати і в «нижній» світ - потойбічний світ духів, і в світ «горній» - світлий вирій, де живуть вищі божества. Ворон завжди виступає носієм певних знаків із потойбіччя, й нерідко в слов’янських переказах чорний ворон-крук прилітає до відуна або мага в мить його смерті, щоб забрати душу. Напевно, саме з цієї причини християнські вірування зробили ворона посланцем смерті та віщуном лиха. Проте в багатьох шаманських традиціях цей птах - посланець Великого Духа. Зокрема, у віруваннях деяких племен Північної Америки ворон виступає як деміург, котрий прокльовує небесну твердь, щоб послати на Землю світло, він приносить людям вогонь, створює ландшафти та тваринний світ. Часто в тих-таки північноамериканських шаманських традиціях чорний ворон виступає як шаман-трікстер, що перебуває по той бік добра і зла, користі та шкоди, за межею звичних уявлень про світ. У скандинавських сагах ворон - провісник битв, священний птах верховного бога Оді-на, покровителя воїнів та шаманів. Двоє віщих воронів - Хугін (мисль) та Мунін (пам’ять) - сидять на плечах у володаря Вальгалли, щодня облітають світ і доповідають Одіну про те, що діється в світі. В кельтських міфах на крука перевтілюється Морріган - богиня-покровителька воїнів, втаємничена, «відьомська» іпостась Великої Богині. У кельтських сказаннях ворон виступає нерідко вісником битви, а також уособленням грози, яку кельтські племена часто уявляли як «небесну битву». На ворона, за однією з легенд, перетворився після смертельного поранення король Артур. У алхімічній традиції Заходу ворон пов’язаний із таємницею філософського каменя, символізує перемогу алхіміка над розпадом та гниттям матерії.

Два віщі ворони завжди супроводять Одіна - володаряАсґарду, бога-шамана скандинавського пантеону.

...Я привітала крилатого віщуна і ступила на вузький підвісний місточок через Черемош. На тому боці - невеликий присілок, де живе Мольфар.

Я трохи хвилююся, бо приїхала без запрошення і без попередження. Місточок привітно порипує і здригається від кожного кроку. Перші морози вже силкуються взяти річку в полон, але з бистрим потоком Черемошу не так легко впоратися, і хвилі проривають молоду кригу.

Декілька маленьких дерев'яних хаток притулилися до схилу величезної гори. У осінньо-низьке небо тягнуться дими. Там і сям темніють великі копиці сіна, накручені навколо високих паль. До речі, для мене завжди залишалося загадкою: як гуцули примудряються накручувати такі вузькі високі копиці, щоб вони не падали?

Виходжу на широку леваду. І, скоряючись внутрішньому голосу, прямую до крайньої хати. Радісно рипнула хвіртка... Над дверима - трави-обереги, а на порозі стоїть він. Тепла, трохи лукава посмішка освітлює суворе обличчя, промінці зморщок біжать від синіх очей. Мольфар бере з моїх рук дорожню сумку і каже: «Я чекав на вас».

Я здивована, й на якусь мить практично втрачаю мову. Мольфар же веде мене в хату, пропонує сісти. Він не запитує, чого я приїхала. Він дістає з печі горщик, у якому вже парує чай із запашних полонинських трав, а із закапелку, в якому (як я потім дізналася) розташовується його «робочий кабінет», виносить високу пляшку з настоянкою власного виготовлення. До напою входять дванадцять трав, зібраних у точно визначений час, настояних на спирті. Мольфар розливає настоянку в крихітні чарочки та примовляє: «Це - напій життя. Хто вживатиме його щодня, по чайній ложці, той здоров'я та силу матиме до самої смерті». Напій гіркуватий, з ледь відчутним присмаком меду.

Мольфар подає мені чашку з чаєм і вільно та невимушено починає розповідь про своє «діяння». І мова його - проста, але якась надзвичайно вагома та значуща - відразу переносить мене в іншу реальність де я присутня при народженні Традиції.

- Від народження людства на землі, ще як люди не знали ґаздувати, не знали будівництва, не знали мистецтва культивування рослин, а жили в печерах, збирали трави й коріння та жили тим, що давала їм природа, Мати-Земля наділила тих людей знанням, як відчувати Силу. Мати-Земля подарувала тим людям знання магії - знання про гармонію людини й природи, людини й навколишнього світу, видимого та невидимого. Сама природа озброїла віданням наших предків. Ті люди, котрі мали змогу викликати сили природи й залагоджувати протиборства в ній, розуміти людське серце й таємниці навколишнього світу, котрі вміли лікувати людей і тварин, природу та людську душу, -той були перші маги, шамани. То були люди, які могли вільно жити в кількох світах - у видимому, земному, в небесному, божественному, а також у підземному світі духів. Так і почалося магічне знання на землі. А вже від тих, перших магів, могли навчитися й інші, які просто закохувалися в ту науку. І звідси пішли дві головні лінії магічної науки - вроджених магів і навчених...

Мольфар замовкає, а я ловлю мить, щоб ударити запитанням, хоча відповідь знаю наперед - аякже, я ж у іншому світі, мої звичні чуття стають глибшими, навіть відкриваються нові. Тож я ховаю усмішку й кажу:

- А чому ви вирішили, що я приїхала дізнатися про ваше мистецтво? Може, я приїхала до вас лікуватися?

Мольфар посмішки не ховає, навпаки, примружується у своїй трохи лукавій, трікстерській усмішечці, та відповідає:

- На кожній людині є знак її долі. І я бачу його. Ще тоді, в Косові, я побачив на вас знак вашої долі. І вже знав, що ви приїдете до мене...

Я налаштовую диктофон і цілковито віддаюся звукам голосу Мольфара. Він говорить повільно, трохи рипуче, з неперевершеною, неповторною карпатською вимовою.

- Знання, про які я кажу, ми називаємо Земною Магією. Це - таємниці природи, які дають тим, хто ними володіє, розуміння та силу робити, як заведено за законом Матері-Землі та дитини її- природи. Головний закон: добро творить добро, а зло творить зло. Ніколи добро не зробить зла, і навпаки. Так заведено в житті: й у людській генетиці, й у родоводі, й у мистецтвах та ремеслах. Так заведено і в магії. Це - закон природи.

У Карпатах носіїв цієї віковічної Земної Магії називають мольфарами. До них зверталися в різних складних ситуаціях і кликали як захисників та цілителів. їх завжди поважали прості люди й проклинали священики в церквах. їх ніколи не розуміли, а отже, не любили та завжди боялися. Але називали «непростими» або ж «земними богами», бо в руках мольфара - життя і смерть, любов і ненависть, добробут села й урожай полів. Цікаво, що саме так - «земними богами» - називали своїх шаманів і деякі індіанські племена.

Напевно, кожен, хто читав книгу Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків» чи дивився однойменний чудовий фільм Сергія Параджанова, при слові «мольфар» відразу пригадає героя твору - Юру-моль-фара, що «був як бог». Його боялися та поважали, для нього не було практично нічого неможливого.

Карпатську магічну традицію (яку в подальшому я називатиму мольфарство) можна також назвати карпатським шаманізмом, оскільки терміни «шаман» і «шаманізм» уже вийшли за межі тунгусько-сибірської магічної традиції, звідки цей термін, власне, й походить (дослівне значення: «той, хто ходить між світами»). У багатьох культурах так називають людей, наділених яснобачен-ням та надприродними можливостями, які є цілителями та пророками - заступниками людей перед духами й богами. З легкої руки відомого міфолога й історика релігій Мірчі Еліаде сучасні дослідники говорять про шаманізм північноамериканський та тибетський, скандинавський та індоєвропейський. Отже, тепер до списку можна додати й шаманізм Карпат (тому що традиція ця збереглася не тільки в українській частині Карпатських гір).

Дослідники відзначають, що шаманські методи дуже схожі між собою. В Австралії та Сибіру, в Центральній Азії та Південній Африці, Північній та Південній Америці, в Північній та Східній Європі - їхні дії схожі. Якщо згадати чаклунів та відьом середньовічної Європи, на яких полювала інквізиція, то їхні методи теж дуже нагадували шаманські.

Крім усього іншого, вони - шамани -схожі між собою й зовні. Той загадковий дон Хуан, маг-шаман із індіанського племені які, котрого описав і прославив Карлос Кастанеда, дуже схожий на свого карпатського побратима, з яким я зараз п’ю чай і розмовляю про витоки карпатської магічної традиції.

Сам термін «мольфар» походить від стародавнього слова «мольфа», що означає «зачарований», «замовлений» предмет. Моль-фою може бути будь-яка річ - чи то зумисне виготовлений оберіг, чи предмет побутового використання, хатнє начиння, частина одягу, а то й зброя чи сільськогосподарське знаряддя. Характер мольфи визначається ситуацією, для якої виготовлено її. Над визначеною річчю мольфар промовляє спеціальну «при-мівку» - замову, і та річ служить людині в певній життєвій ситуації. Наприклад, для мольфування на любов найчастіше використовується ключ. Якщо ж мольфа замовляється на розбрат - то беруть ножа. Бо мольфа може бути на добро чи на зло - залежно від напрямку діяльності мольфара. Мольфа, замовлена «на добро» - це завжди оберіг. Якщо вона робиться для захисту самої людини, як правило, це підвіска-талісман, виготовлена з металу, що відповідає суті мольфи. На лицьовому боці мольфи карбується зображення. Наприклад, моя мольфа - це сонце з людським усміхненим обличчям.

- Сонце - то лик Божий, якому поклонялися наші предки, - каже Мольфар. - Тому його зображення на мольфі - це найсильніший захист. Мій батько з таким оберегом пройшов усю війну, двічі переходив лінію фронту, потрапив у полон, але втік із концтабору - й повернувся додому без жодної подряпини.

На зворотньому боці мольфи-оберегу карбується зашифрована першими літерами примівка-молитва.

- Перед важливою справою її достатньо прочитати по буквах, і матимете успіх в будь-чому, -каже Мольфар. - Правильно прочитана, така молит-ва-мольфа зупиняє навіть ворожу руку та кулю...

Мольфа, примовлена «на зло» - це річ, яка обирається залежно від того, що саме хочуть заподіяти людині (найчастіше - ніж, голка чи будь-який гострий предмет). Таку мольфу підкидають на обійстя тому, кому хочуть завдати шкоди, і щойно людина переступить через цю річ - магія починає діяти.

Кожен мольфар - маг у прямому розумінні цього слова. Тобто, він володіє умінням і змогою керувати стихіями та силами природи, обертати їх на шкоду чи користь усім навколо. Він володіє і білою, і чорною магією, а також низкою проміжних мистецтв. Різниця чорних і білих мольфарів - у меті, з якою проводиться ритуал, і в тому, чи зловживає мольфар подарованою йому силою.

Основних видів магії є два - чорна та біла.

- Чорна магія дарується темними, нечистими силами, - говорить мій Мольфар. - І маги, котрі отримали свій дар від цих сил, можуть творити тільки зло - всьому живому, тваринам і природі, бо вони «співпрацюють» зі злим духом, який виступає супроти Божої волі та Божих законів. І коли звичайна людина не виконує Божих законів, теж стає донором такої злої сили...

Біла магія - це могутня сила, що дає тверді закони, необхідність їх дотримуватися та обов’язок їх виконувати. Але вона вчить і закономірностей розвитку природи. Вона дає захист і оборону, силу витривати серед найбільших труднощів. Крім того, є інші види магії, які вважаються складовими частинами основного мистецтва. Наприклад, так звана «сіра магія» - це мистецтво керувати волею інших людей. Чому вона зветься сірою? Тому що будь-яке керування іншими людьми, навіть якщо воно застосовується з доброю метою, - це магія не зовсім світла. Є магія «червона»: її ритуали допомагають талановитим людям. Цілительська магія вчить розпізнавати трави й лікувати людей зіллями, заклинаннями. Є магія любовна і воїнська, магія стихій, а також часова. Її ще називають «магією першого дня», бо мольфари вірять, що ритуали, виконані в перший день року, в першу годину доби мають особливу силу.

Я відразу усвідомлюю: мольфарське

практичне мистецтво базується на двох речах. Це мольфи, заговорені предмети, від яких і пішла назва традиції, і примівки -особливі набори слів. Простіше кажучи, основа мольфарського мистецтва - СЛОВО.

Втім, слово в усіх народів оточувалося пошаною і особливим ставленням. Ми зараз уже не усвідомлюємо істинної сутності слова. Ми тільки вивчаємо його окремі аспекти. А тоді, коли люди глибше розуміли зв’язок між явищами, Слово було проявом Божества на Землі.

Мова створила людину. Слово зустрічає новонародженого і чатує біля його колиски. Слово творить для дитини особистий всесвіт: всесвіт душі, розуму, серця, духу. Без слова, без мови дитя не стане людиною.

Був час, коли людство було єдине у своїй психосутності й мало єдиний ключ - Прамову, єдине Слово, котре давало змогу розуміти інших людей. Відома легенда про Вавилонську Вежу, що її зводили пращури, котрі мали Єдине Слово, і будували вежу, бажаючи дістатися Неба, жадаючи пізнати Таємницю Божу. Бог зруйнував Вежу і змішав мови, люди перестали розуміти одне одного. Звісно, міф - це тільки символ. Але символ настільки глибокий, що коли зануритись у нього, можна доторкнутися до самих підвалин нашого буття.

Адже Прамова була не просто єдиною мовою, словесні конструкції якої допомагали спілкуватися із сусідніми народами та племенами. Це був дивовижний, богами подарований КЛЮЧ, котрий дозволяв розуміти одне одного в різних площинах світосприймання. Адже навіть тепер людям, які належать до одного народу (чи навіть одного роду), іноді важко зрозуміти одне одного, бо вони по-різному сприймають світ.

Мова - це потаємний сховок душі; мисль, думка доти таємна й прихована, доки не промовлена. Люди, які володіли словом досконало, вважалися наближеними до богів. Кельтські барди, скандинавські скальди, слов’янські бояни, а згодом (уже в християнські часи європейського Середньовіччя) трувери та трубадури чи українські кобзарі - всі вони вважалися посередниками між Землею та Небом, між людьми та Богом. Древні хра-нителі поетичного слова, де б не жили і яким богам не поклонялися, з пошаною та любов’ю називали Слово Деміургом. Вони вважали, що Слово - це Всесвіт, котрий має власні закони існування та цикли розвитку. І саме на них, поетів, бардів, боянів було покладено особливу місію: оберігати Слово-Мову, Сло-во-Річ, словотворчу вібрацію самого Буття.

Козак Мамай — яскравий образ поета-характерника, втілений в українському мистецтві. Народна картина. XVIII ст. З колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

...Вавилонську Вежу було зруйновано. Прамова зникла. І зникло взаєморозуміння, зовсім інше життя настало на землі. Та залишилися казки й легенди, перекази й загадки. І примівки-замовляння, в яких криється прадавнє знання про тотожність особистого світу Людини та Всесвіту. І ще залишилися люди, які стали хранителями цього знання: друїди, волхви, маги, шамани. І - мольфари.

І в цій паралелі цікавий той факт, що при-мівки та замовляння в усіх традиціях завжди несуть поетичний ритм та склад. Звертання до вищих сил завжди вимагало від мага, знахаря, цілителя, мольфара, шамана особливої урочистості, надзвичайної гармонії. Впродовж віків склалися певні заповідні формули, що несли особливу силу, завдяки розміру, ритму та шикуванню слів у певному порядку. Таким чином, створювалися камертони, які давали примівнику змогу налаштуватися на частоту, на якій його швидше почують духи й божества. Примівки, замовляння або ж «заповітні слова» - це вироблені віками ключі від вну-трішнього світу людини, з допомогою котрих можна відігнати чи наслати хворобу, зробити тіло невразливим для зброї, змінити злобу в серці людини на любов, заспокоїти сердечні страждання, втишити ревнощі та гнів, запалити в серці палке кохання. Дуже часто вони промовля-лися пошепки. І тут маємо цікаву паралель зі скандинавською традицією, яка зберегла ворожіння на рунах - пласких дощечках із нанесеними на них зображеннями-символами. Кожен символ несе певну енергію. «Батьком рун» називають верховного бога Одіна, який здобув їх за допомогою шаманського ритуалу, коли розіп’яв сам себе на Світовому Дереві. У давнину руни використовувалися не лише для провіщання майбутнього, а й для лікування, магічних обрядів, пов’язаних із оволодінням стихіями природи, для забезпечення успішного плавання чи походу, вдалого полювання чи успіху в коханні. Кожна руна, крім символічного, мала ще й словесне звучання, яким підкріплювалася її сила. Слово «руна» означає «таємниця, повідана пошепки»...

Мольфарська примівка може бути якою завгодно - від слабкості, від невдачі, від «недорібку», від невезіння в житті чи в любові. Обирається вона залежно від характеру мольфування й може нести благословення чи прокляття. Народна приказка говорить: «Слово лічить і слово калічить». І це - абсолютна мольфарська мудрість. Адже СЛОВО всемогутнє: воно викликає любов і гасить ненависть, лікує і вбиває, береже від смерті та напасті й викликає її, вгамовує вітри та хвилі, град і дощові хмари, грозу й буревій. Викликає дощ на спраглі ниви і накликає бурю. Розриває кайдани і робить міцною зброю, а людину - невразливою до неї. Слово вигонить злих духів і насилає їх, піднімає з могили мертвих і змушує замки падати з дверей. І ще одна цікава паралель: слово «мольфа» за своїм звучанням дуже схоже на давнє слов’янське «молвь», від якого походять українське «мова», російські «молва», «молвить». Знову - зв’язок фундаментального поняття мольфарсько-го мистецтва зі Словом. Замикається коло, об’єднуються традиції, окреслюючи вісь, котра породила Слово-Річ, що лежить в основі будь-якої магічної традиції...

Я хочу поставити Мольфарові тисячу й одне запитання про його традицію та мистецтво, про особливості мольфарських медитативних технік і про ініціацію молодих мольфарів, про використання галюциногенних рослин і про обядодії. Я хочу розпитати про його власний мольфарський шлях і про його родову династичну традицію, яка -як я вже знаю - веде початок від козацького характерництва.

Але обійстя Мольфара - це теж особливий світ, котрий має свої власні закони. А найперше правило усіх потойбічних світів полягає в тому, що кожне запитання має бути поставлене вчасно.

Тому я починаю з основ.

Мольфарство, як і будь-яка інша традиція, що пов’язана з магією, пливе у двох річищах: є мольфари «вроджені», яким їхній дар і майстерність перейшли у спадок від предків, і є «вивчені», тобто, люди зі схильністю до магічного мистецтва, котрі перейняли цей дар від когось.

До речі, сибірські шамани вважають, що Великим Шаманом (тобто, найсильнішим) може стати тільки той, у кого в роду було не менше десяти шаманів-попередників, котрі ставали духами-покровителями для наступника.

Мольфари теж вважають, що генетика дає більшу силу для магічного мистецтва. І ще мольфари вчать, що їхній дар - то тяжкий хрест, що його людина бере на все життя. І за магічний дар, і за мольфарську силу людина платить велику ціну.

- Ми заприсяжні Духові Життя - Богові й духам земним та небесним, - говорить Мольфар.

У мольфарів є свої закони й таємниці, які вони мусять «тримати міцно». Якщо мольфар согрішить, тобто переступить якийсь закон, розповість таємницю або ще якимось чином порушить кодекс, - він отримує кару. І навіть на деякий час може втратити свій дар. Причому абсолютно не має значення, до якого табору належить маг. Чи він чорний, чи білий - закон і обряд один для всіх, і молодий мольфар пізнає його в час ініціації. Коли мольфар порушує магічні закони Світобудови і переступає закони Матері-При-роди, - духи-помічники перестають спілкуватися з мольфаром і він втрачає живий зв’язок із Всесвітом. І тільки коли маг усвідомить і спокутує свій гріх (а минути може дуже багато часу, поки йому пробачать), він знову повертається до свого заняття.

Виникає запитання: чи не тому ми маємо всі наші лиха та проблеми, екологічні катастрофи й невиліковні хвороби, втрату духовного зору та бачення закономірностей розвитку світу, що ми, звичайні люди, давно вже порушили ті святі, єдині для всього сущого закони, що їх нині тримають лише маги, мольфари, шамани - посвячені й видющі. І можливо, тільки завдяки їм дотепер ще живе планета Земля, існує людська цивілізація?..

Свого часу воєводи князя Володимира не дійшли до Карпат із мечем і вогнем, і люди, які тут мешкали, зберегли старі вірування. Сюди, в серце Карпатських гір, часто втікали й ті, хто не бажав приймати візантійську віру, чужі обряди й звичаї. Передусім порятунку в горах шукали волхви - носії та хранителі прадавнього знання, старовинних, прабатьківських обрядів, знавці магії та посередники між людьми й богами. Вони втікали у гори й оселялися в печерах серед карпатських лісів. І поступово місцеві магічні та цілительські традиції ввібрали в себе й волхвівську мудрість...

Язичництво в Карпатах збереглося в народному мистецтві до наших днів. Хрест. Гуцульщина. XIX ст.Із колекції УЦНК «Музей Івана Гончара».

Потім, звісно, гуцули стали християнами, але оскільки цей процес протікав не так болісно, як у інших регіонах слов’янської землі, то й досі в Карпатах збереглися уламки справжнього язичництва: на свята гуцули ходять до церкви, ставлять свічку Господу, Богородиці й святим, причащаються та сповідаються, але завжди пам’ятають, якого дня слід обкурити стайню чи хлів, аби відьма не «зчередувала худобу», коли в річку треба вкинути «требу», щоб повені не було. А коли варто піти до мольфара чи мольфарки, бо «сусід наврочив»...

- Якби Володимир не знищив язичництва, а дозволив йому гармонійно розвиватися поряд із християнством, то не було б зараз тих проблем, які має Україна, - говорить Мольфар. - Як же наші предки могли безборонно приймати чужу віру, якщо вони вірили, що тим прогнівають своїх богів, і ті покарають не лише їх, а й нащадків? А князівські воєводи силоміць хрестили людей, і через те велика буря зчинилася в духовному просторі нашої землі. Це був великий гріх князя Володимира Святославовича. І за той княжий гріх зараз Україна так страждає. Саме тоді були закладені дуже тяжкі випробування для цієї землі, і доля почала карати наш народ. Спершу під впливом тієї духовної бурі, здійнятої вчинком князя, почалися братовбивчі війни. А коли князь Володимир силоміць віддав Русь іншим богам, то й землю її віддав чужим володарям. І дотепер наш народ розплачується і спокутує той гріх...

Справді, як показують історичні дослідження, за багато років до насильницького впровадження Володимиром християнської релігії на землях Русі, наші предки добровільно могли ставати християнами. Особливо візантійський обряд християнської віри був поширений серед купців, оскільки це допомагало їм у торгових стосунках із Констянтинополем. На той момент коли Володимир Святославович став великим київським князем, у Києві та в деяких інших містах були вже й священики, й перші церкви. Християнську віру прийняла бабця Володимира, княгиня Ольга, та й до неї, напевне, були в Києві послідовники християнської релігії - але нікому не спадало на думку силоміць змушувати до нової релігії весь народ, руйнувати цілісну картину світобачення, натомість насаджуючи нову. Якби Володимир не здійснив своєї «акції», то, напевно, за якийсь час слов’яни стали б християнами, але процес цей пройшов би безболісно для духовного простору цього регіону...

Та сталося так. Волхвів - правічних носіїв потаємного знання - знищили, або ж вони змушені були втікати в ліси та гори. Тих, хто не бажав приймати нову віру навіть під загрозою смерті, знищили. А там, де споконвіку росли священні діброви та гаї, де на правічних «місцях сили» вшановували покровителів краю слов’янського, почали будувати церкви.

Так було здавна. Так було завжди. Майже всі християнські церкви - і в Західній Європі, і в Східній, і на території Русі, - збудовані на прадавніх «місцях сили», на місцях, що вважалися святими споконвіку, там, де раніше стояли капища сонцепоклонників. Нічого дивного в цьому нема. Зумовлено це не тільки бажанням церковників, щоб люди якнайшвидше забули своїх богів, а самим впливом таких сакральних місць. Святе місце не буває порожнім, а Дух дихає там, де хоче.

Здавна зодчі, ті, кому довірялася висока честь будувати оселю для Божества, завжди проводили ряд ритуалів: очищалися фізично й духовно, постували та чекали Знаку. І коли той особливий Знак приходив, майстри знали: слід починати дійство в та-кий-то день та у визначеному місці. До XIX століття зодчі - будівники церков - дотримувалися цих обрядів. І так велося здавна, ще звідтоді, коли не було багатьох релігій, коли наші далекі пращури, ще не розділені на народи та племена, поклонялися двом найвеличнішим Божествам: Небу-Батькові та Матері-Землі... Навіть зараз художник-іконописець не береться до ікони, перш ніж не отримає особливий знак від Бога. І так само в давні часи, коли наші предки не були ще християнами: в ідолів, зроблених руками майстрів, втілювалися боги.

І мольфари вважають, що цей принцип вірний не лише для тих, хто пов’язує своє життя із сакральними мистецтвами. Моль-фарська мудрість говорить: якщо людина обирає свій шлях по життю, керуючись природним талантом, тоді через її творчість, дію, роботу проявляється Дух Святий і втілюється в предметі, зробленому людиною.

Ми допиваємо чай, і Мольфар запрошує мене до свого «кабінету» - невеличкої кімнатки, пропахлої воском, і духмяним зелом і ще чимось невловимо-таємничим. Можливо, це аромат якихось трав... А можливо, так пахне магія, що пронизує наскрізь усе життя цього літнього чоловіка. Хоча зовні його життя здається звичайним: дружина, діти, онуки. Хочу запитати про це, але знову він випереджає мене. Лаштуючи своє магічне знаряддя, каже:

- Мало хто з нас ішов у гори та ліси, щоб займатися лише особистими магічними практиками чи самопізнанням. Зазвичай мольфари жили серед людей, мали дім і сім'ю та допомагали людям в конкретних ситуаціях, у повсякденному житті. Або шкодили. Бо всі мольфари діляться на чорних та білих. Хоча кожен із нас володіє всіма аспектами магії.

Багато тисяч років тому предки карпатських гуцулів уособлювали свою Богиню в глині.Балкани. 4000—3500 р. до н.е.

Різниця - в меті, для якої використовується магічна сила. Та ще в силах, які закликає на допомогу мольфар. Чорний мольфар просить допомоги в померлих і вбитих, у безіменних та нехрещених, в упирів і упи-рят, у «заложних покійників». Кличе він на допомогу й стихії, але, як правило, це стихії руйнівні: град, хуртовина, спека, «вітри буйні, нічні й опівнічні, денні й полуденні».

Світлий мольфар просить допомоги в предків роду, в світлих духів-охоронців, у святих, тих, кого наші предки-язичники називали світлими богами-кумирами. Коли є потреба, закликаються до помочі стихії та духи природи.

Перед тим як почати роботу, мольфар подумки тричі проказує: «Не до мене, не від мене, а почерез мене». Ніколи він не бере на себе лиха, страждання та хвороби людей, що приходять за порятунком. Мольфар -лише провідник. Він бере енергію у Всесвіті та нею наділяє людину. Від себе він не може дати нічого, бо його власна структура має бути непорушною, інакше його сила розпорошиться й людям він не зможе більше дати нічого.

Мольфар уже розклав свої інструменти - хрест із осики, воскову свічку та склянку з водою. Він збирається провести наді мною один із основних мольфарських обрядів: примівку на успіх та щастя, щоб усе зле-лихе відступило, а все добре прийшло. Як правило, Мольфар читає цю примівку над усіма своїми пацієнтами. Вона дуже давня, і, завершуючи нею будь-який цілительський чи інший обряд, він тим самим закріплює результат.

Традиційні магічні інструменти карпатських мольфарів. Осиковий хрест, який слугує для захисту від злих духів; «громовиця», з допомогою якої можна позбавити сили злу відьму; «градовий ніж», котрим мольфар розганяє грозові хмари. На пальці в мольфара — срібний перстень-мольфа, магічний оберіг та хранитель його чаклунської сили. Рукави сорочки та кептар гаптовані старовинними орнаментами — оберегами.

Мольфар просить мене зосередитися і прийняти необхідну позу: спина прямо, голова рівно, очі напівзаплющені, руки на колінах. Якби я сиділа не на грубо збитому саморобному табуреті, а на подушці, то це - одна з класичних поз для медитації.

Мольфар запалює свічку.

Вогонь воскової свічки - це жертва найвищим Божествам, малий «живий вогонь». Із цього починається будь-який ритуал, якщо він виконується в приміщенні. Надворі запалюється справжній «живий вогонь» - ватра-багаття. Свічка в моль-фарському обряді - це символ присутності в обрядодії божества. А віск має властивості оберегу і в мольфарській традиції називається «святим», бо роблять його бджоли - «Божі мухи». Бджільництво нерідко було мольфарською справою, так само й ко-заки-характерники часто тримали пасіку. З воску робили амулети для захисту від хвороб і широко використовували його в народній медицині, в магії, у ворожінні, бо «чистий віск може розповісти все, що суджено»...

Мольфар урочисто піднімає перед собою хреста. Тепер він здається вищим і сильнішим. У голосі з'являється крицева нота, якої раніше не чулося.

Мольфарські примівки-заклинання - це переплетіння старих язичницьких вірувань та пізніших християнських нашарувань (втім, іншого способу зберегти Традицію та врятуватися від звинувачень у чорнокнижництві не було). Мольфар починає примівку: «Боже, поможи мені примовити, все зле закпясти-замовити». Потім він закликає усіх святих, Матір Божу та стихійних духів: «Станьте мені на помочі». Далі - необхідна формула, котра підтверджує силу слова: «В добрий час буду говорити, в лихий - буду мовчати».

Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа! Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа! і Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

і Амінь!

Світлий Господе, а світом двигаш, киваш, і мі помогаш. ІВ добрий час говорити, І В лихий — буду мовчити, Не сам з собов, З Пречистою Святов, З Духом Святим, з Сином Господнім, З усіма святками — божими помічниками, — Роковими, тижневими, чисневими... Станьте мені на помочі, А всім християнам на фолосі. Допоможіть мені примовити — Все зле заклясти-замовити. Я всі горесті-болесті, болючі-колючі зву-визиваю, Все зле визиваю-викликаю! Іди собі там, де пси не добріхують, кури не допівають, Де люди не бувають, Де служби сі не правлять, де сонце не заходить, їді Я тебе відсилаю, п’ятьма пальцями, шестов долонею ті заклинаю. ї Як я тебе ЗД0Г0НЮ — L Золотими мечами тобі голову здойму. ] Буду тя псами-перваками травити, котами-перваками драти, Сокирами рубати, косами косити, серпами жати, граблями розгрібати, віниками розмітати. Іди собі — в сині моря, в глибокі потоки. Там ти будеш піском пересипати, в воді си купати, в плеса завивати, в гіллю си колисати, а цього рожденного, хрещеного, молитвенного, чистого у здоров’ї лиши.

Цур тобі пек! Скапайся, страться! Моці не маєш, краси не спиваєш, Відки прийшов, туди си назад повертайся!

Мольфар швидко-швидко промовляє тисячоліттями освячену формулу. І я відчуваю, як із мене мовби сповзає якась плівка, яснішає свідомість і з'являються нові сили...

Після цього примівник тричі обдуває мене, промовляючи при цьому:

Не мо1м Духом, а Божим духом, не моїми словами, а Божими словами. Від Бога ■ — вік, від мене — лік, щоб усе зле-лихе щезло-пропало, моці, пуття і способу не мало. Від сьогоднішньої днини, від теперішньої хвилини, віднині до віку! Амінь!

И Мольфар бризкає на мене водою. Вода - одна з чотирьох стихій, із яких створено світ. Вода - основа життя на Землі, найвеличніший дар Матерь Землі. І один із найважливіших атрибутів моль-фарської роботи. Воду використовують у обрядах зцілення та очищення.

Вода - одна зі священних стихій у мольфарстві. «Гук» на річці Рибниці. Косів. Фото з архіву автора.

Для захисту проводиться спеціальний обряд: людина має привезти до мольфара «непочату воду», набрану до схід сонця. І мольфар її замовляє - на те, аби дім людини, вона сама, її рідні та близькі були захищені від зла, від напасті. До цієї непочатої води, набраної в домі людини, мольфар додає святу воду - привезену з Єрусалиму, з Храму Гробу Господнього, або ж набрану в свято Йордану-Водохрещі. Остання називається «водичка-орданичка». А по тому мольфар читає над водою спеціальну примівку.

Людина має, коли повернеться додому, покропити тією замовленою водою поріг, а далі облитися нею сама - починаючи з тім’я так, аби вода стекла по всьому тілі, та перед цим потрібно три ковтки відпити.

Мольфар робить «наговірну воду» для мого дому та для сім'ї. В кінці обряду вода обов'язково «запечатується» вогнем замовлених сірників. Мольфар бере жмуток сірників, і по одному запалюючи їх, вкидає у замовлену воду. Добрим знаком вважається, коли наприкінці залишається два сірники - це означає, що робота мольфара піде на користь і на добро, і все вийде, як задумано.

- Уважно стежте, коли щось робите, - говорить Мольфар, опускаючи у воду восьмого сірника. - Робота сама вам неодмінно підкаже, чи вийде з неї щось добре...

Мольфар пальцями тушить свічку - це знак, що ритуал скінчено. На полум'я ритуальної свічки не годиться дмухати.

Ми повертаємося назад до світлиці та продовжуємо розмову про білу й чорну магію. У наш час, коли сторінки газет та часописів рясніють примітивними оголошеннями доморощених магів, ці терміни втратили сенс і значущість. Але цієї

миті, в серці Карпатських гір, коли пронизливі сині очі карпатського цілителя й мага дивляться в мої, я розумію, що поняття «чорного» і «білого» - не просто слова.

- Людина заздрісна, зла, жадібна ніколи не оволодіє білою магією, тільки чорною, - слова Моль-фара спокійні, здаються каменями, що падають зі скелі. - Чорні маги - це невмолимі, жорстокі люди, але вони є такі, які вони є. І вони потрібні - для великої рівноваги. Оце і є перша таємниця моль-фарства - велика РІВНОВАГА світу. Зазвичай темні маги - приховані. Вони відлюдники, рідко з'являються серед людей, віддають своє життя власним таємним ритуалам. Якщо ж людина стає на шлях білого мольфара - вона має бути доброзичливою, духовною, справедливою і високо віруючою. Тоді треба пам'ятати: що більше ви людину любите, то більше їй поможете. Якщо ж людина вас образила чи між вами є якась антипатія, ви не поможете їй, а тільки зашкодите. Краще тоді й не братися.

Мені час їхати. В листопаді рано сутеніє, і я хочу до смерку дістатися до Косова. Мольфар вирішує мене трохи провести. Ми йдемо стежинкою до річки, й далі говоримо про химерне поєднання язичництва і християнства, яким є мольфарська традиція. Ми говоримо про одну з найважливіших заповідей мольфарської магічної традиції: про те, що людина має бути вільною у своєму духовному виборі.

А що принесло візантійство в духовне життя наших предків?

Знищення правічних коренів. Знищення Віри. Спотворення духовних символів, які наповнювали життя тих людей сенсом, давали Силу як хранителям знань, так і звичайним людям. І справді - чи не звідтоді почався той духовний занепад, який і досі триває?

Я запитую у Мольфара:

- Зараз багато доводиться чути: необхідно, мовляв, повернутися назад, до прадідівських традицій, до прадавнього язичництва...

І цей носій традиції, котра химерно поєднала та сплавила у своїх ритуалах праєвропейські шаманські обряди, уламки слов'янського язичницького волхвування, козацьке характерництво та християнську віру, відповідає:

- Назад повернутися неможливо. Подивіться на річку - вона плине вперед, і ніяка сила не поверне її назад. Так само й потік історії: він рухається тільки вперед. Ми ніколи не зможемо повернутися назад. Це - ілюзія. Кожен процес закономірний, і якщо нам здається, що зараз необхідно повернути давні традиції, то мусимо дати їм нове життя, нове існування... Бо все змінюється...

- На Сході це теж основа основ - «Книга Змін».

- Так. Усі світові духовні традиції - це часточки прадавнього знання, котре після великої катастрофи, яку пережила колись Земля, було передане в різні куточки землі й розвинулося за індивідуальними законами. Від природи, від повітря та води залежить сила магічних традицій народів. Вони, ці традиції, нібито різні, але Джерело, яке породило їх, - єдине. І зараз завдання всіх, завдання моль-фарів - повернути людям ті витоки, які колись, давно-давно, розділилися на сотні джерелець...

На прощання Мольфар дає мені маленький гвіздочок, промовляючи:

- Раніше, коли людина йшла до мольфара, мусила так іти, щоб ні з ким дорогою не розмовляти, ніде не переходити воду. Зараз це практично неможливо. Крім того, до мене й неможливо прийти, якщо не перейдеш річку. Тому неодмінно в кишені треба мати гвіздок. Це мольфа, яка захистить результат примівки, прочитаної над вами.

Я кладу в кишеню куртки гвіздочок і ступаю на кладку.

Я повернуся до Києва і якийсь час житиму звичайним життям мешканки великого міста. А потім я знову приїду сюди, в серце Карпат. Бо є шляхи, зійти з яких неможливо...

Частина друга

ЗИМА

ГРОМОВИЦЯ.

Ворожіння. Громові обряди

Ворожіння, ворожба - передбачення майбутнього, долі; в древності - один із головних обрядів богослужіння.

Ворожбит - «професійний» волхв. Ворожбити й ворожки по зорях тлумачать сни про життя та смерть, застерігають від лихих людей, відводять лихо... Це ті самі жерці, що знали Божу волю й уміли по-Божому говорити.

«Українська міфологія»