Матеріальна культура землеробів та скотарів

Землероби. Однією з найдавніших і найяскравіших землеробських культур енеоліту була трипільська культура (свою назву отримала від с.Трипілля на Київщині, де вперше були відкриті та досліджені її памї’ятки В.Хвойкою наприкінці ХІХ ст.). Вона характеризувалася швидким поширенням у Європі та довготривалістю існування без значних змін своїх основних рис (протягом 1500-2000 років). Головними матеріалами для виготовлення знарядь праці й надалі залишався камінь, а також - кістка та ріг. Але трипільці користувалися й мідними речами, частка яких поступово зростала. Провідним матеріалом у побуті стала глина. Її широко застосовували при будівництві жител, виготовленні посуду, речей хатнього вжитку та культових атрибутів. Спеціалісти відзначають технологічну досконалість, розмаїття форм і призначень, а також естетичність оздоблення трипільського посуду. Поселення трипільської культури завжди розташовуються на берегах великих і малих річок, струмків, в місцях, багатих на природні захисні елементи, деякі з них були додатково укріплені ровами. Забудова, як правило, велася у кілька концентричних кіл чи овалів. У межах замкнутого контуру житла з’єднувалися глинобитними стінами, утворюючи суцільну стіну захисту. Таких ліній могло бути декілька. Поселення забудовувалися переважно наземними дерев’яно-глиняними будинками та заглибленими землянками чи напівземлянками. Наземні будинки за своєю конструкцією могли бути одно- та двоповерховими. В останніх перший поверх використовувався як господарське приміщення. Пізніше у трипільців розвивається мідна металургія. Вони освоюють плавлення та лиття металу, хоча перед тим послуговувалися лише куванням. З’являються майстри-металурги, остаточно утверджується ремісничий характер гончарного виробництва. Як транспортний засіб трипільці використовували сани, запряжені одним чи двома волами. Скотарі Скотарсько-землеробська діяльність породила принципово інший спосіб життя, аніж землеробсько-скотарська. Утримання значної кількості худоби вимагало постійної зміни пасовищ, а це спричиняло значну рухливість населення. У Степу формується своєрідний рухливо-осідлий спосіб життя, із різним співвідношенням питомої ваги скотарства та землеробства. Господарювали скотарі за двома різновидами організації праці: відгінним та перегінним. За першого способу - худобу влітку утримували на пасовиськах (іноді досить віддалених), а взимку - неподалік від поселення, на заздалегідь заготовлених кормах. За другого - худобу постійно переганяли на нові місця утримання, не намагаючись її прогодувати взимку лише заготовленими припасами. У південній смузі степів перевага надавалася вівчарству, в північній та долині Дніпра - розведенню великої рогатої худоби, а в лісостепу - конярству. У разі незначної питомої ваги землеробства більша частина населення значну частину року перебувала разом з худобою, пересуваючись з одного пасовиська на інше. Мобільність не сприяла урізноманітненню предметів матеріальної культури та їх накопиченню. Скотарський спосіб життя відбивався на всіх сторонах існування - худоба не лише давала харчові продукти, а й визначала напрями домашнього виробництва. Вчені відзначають поширення обробки кістки, шкір, розвиток плетива та в пізніших часах - ткацтва. Керамічне виробництво не набуло спеціалізованого відособленого характеру. У скотарських колективах формувалися принципово інші, аніж у землеробів, системи цінностей, в яких престижне місце належало передовсім худобі. Попри це, розкопки поховань енеолітичних скотарів демонструють наявність у них намиста з мідних пронизок, браслетів, скроневих підвісок з мідного дроту, високоякісних кременевих виробів, поясів із мушлевих намистинок, а також імпортованого якісного посуду. Особливу групу знахідок становлять булави та зооморфні скіпетри, старанно виготовлені з якісного каменю (переважно у формі голови коня). Необхідно зазначити, що випас худоби, який не вимагав великих затрат, скотарі поєднували з активним збиральництвом, рибальством та полюванням.