Допоміжні джерела міжнародного права

До допоміжних джерел, що відіграють важливу роль у становленні і розвитку загального міжнародного права, належать правотворчі рішення міжнародних організацій (встановлюють і формулюють правило поведінки), що досить часто, за рішенням тих же міжнародних організацій, носять рекомендаційний характер і не обов'язкові для виконання їхніми членами; судові рішення (рішення Міжнародного суду ООН, вироки Нюрнберзького і Токійського трибуналів, а також рішення національних судів зі спорів між державами або їхніми органами та ін.); доктрини «найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй», до яких слід віднести Броунлі, Гугенхейма, Оппенгейма, Руссо, Фердросса, Хайда і деяких інших, а також вітчизняних учених — В. Денисова, Ф. Кожевникова, В. Корецького, І. Лукашука, Р. Мюллерсона, Г. Тункіна та ін. Важливим допоміжним джерелом є діяльність Комісії з кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права ООН.

До допоміжних джерел також слід віднести міжнародні звичаї і міжнародну ввічливість. У історичній ретроспективі міжнародний звичай передував звичаю, їхнє розходження полягає в тому, що при застосуванні звичаю в держави немає впевненості в тому, що вона поступає правильно, а при застосуванні звичаю така впевненість є. Хоча міжнародна ввічливість і виступає в якості неправової категорії, вона усе ж є особливим джерелом міжнародного права. її розцінюють як акт доброї волі (дружелюбності, добросусідства, підкресленої поваги, скасування формальностей, надання пільг, привілеїв і послуг іноземним державам і їхнім громадянам не в силу вимог міжнародно-правових норм, а з доброї волі держави), що дотримується у взаємному спілкуванні держав. Особливість цього джерела обумовлена насамперед тим, що воно найбільш близьке до звичаю, але з тією відмінністю, що всіма членами міжнародного співтовариства міжнародна ввічливість не признається звичаєвим правом, але відмова від додержання її засуджується. Водночас припинення тих або інших актів міжнародної ввічливості не обов'язково є недружелюбною дією і не може слугувати підставою для виникнення міжнародної відповідальності. Тому міжнародну ввічливість можна, скоріше, віднести до норм міжнародної моралі.

7. Кодифікація міжнародного права

Під кодифікацією міжнародного права розуміється систематизація міжнародно-правових норм, здійснювана суб'єктами міжнародного права.

Перші згадки в літературі з міжнародного права про корисність кодифікації відносяться до періоду буржуазних революцій. Вважається, що першим, хто виступив з ідеєю кодексу міжнародного права, був англійський юрист і філософ І. Бентам. Він, зокрема, писав, що «мало можна знайти в житті речей більш необхідних, ніж кодекс міжнародного права».

Кодифікація припускає не тільки приведення в єдину систему чинних міжнародно-правових норм, але і більш точне їхнє формулювання, відбиток у договірній формі міжнародних порядків. Таким чином, сучасна кодифікація міжнародного права здійснюється шляхом:

а) установлення точного змісту і чіткого формулювання вже існуючих і діючих (звичаєвих або до говірних) принципів і норм міжнародного права в певній сфері відносин між державами (галузі між народного права); б) зміни або перегляду застарілих норм; в) розробки нових принципів і норм з урахуванням науково-технічного прогресу, актуальних потреб міжнародних відносин, особливо в контексті вирішення глобальних проблем людської цивілізації; г) закріплення в узгодженому вигляді всіх цих принципів і норм у єдиному міжнародно-правовому акті (у конвенції, договорі, угоді) або в ряді актів (у конвенціях, деклараціях і резолюціях конференцій).

У науковій літературі з міжнародного права дотепер зустрічається поділ кодифікації міжнародного права на офіційну і неофіційну. Приводом до такого поділу послужили кількаразові спроби неофіційної або доктринальної (наукової) кодифікації міжнародного права, початі окремими юристами (наприклад, Бустаманте, Блюнчлі, Каченовським) і деякими міжнародними і національними неурядовими установами й організаціями (наприклад, Інститутом міжнародного права, Асоціацією міжнародного права, латиноамериканськими організаціями юристів-міжнародників). Однак міжнародна практика свідчить про те, що кодифікація міжнародного права є складним політико-правовим процесом нормотворчості в міжнародних відносинах і тому завжди виступає в якості міждержавної діяльності. Отже, кодифікація міжнародного права може носити тільки офіційний характер.

Офіційна кодифікація міжнародного права реалізується у формі міжнародних договорів. Особливе місце в кодифікаційному процесі посідає Організація Об'єднаних Націй. Статут ООН містить положення про те, що «Генеральна Асамблея (ГА ООН) організує дослідження і робить рекомендації з метою: а)... заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації» (стаття 13 Статуту). Таким чином, слід зазначити, що поняття «кодифікація» і «прогресивний розвиток міжнародного права» є складовими, взаємозалежними й такими, що взаємопроникають, елементами єдиного кодифікаційного процесу.

Практичною діяльністю з кодифікації міжнародного права в рамках ООН займається Комісія міжнародного права (повне найменування — Комісія з прогресивного розвитку і кодифікації міжнародного права), що є допоміжним органом ГА ООН, їй підзвітна і підконтрольна. Комісія заснована резолюцією ГА ООН 174 (II). Діяльність Комісії регулюється Положенням 1947 року (із наступними змінами), затвердженим ГА ООН. У її склад входять 34 (до 1981 року — 25) юриста-міжнарод-ника, «які користуються визнаним авторитетом у галузі міжнародного права». Члени Комісії обираються ГА на 5-літній термін і виступають в особистій якості. У задачу Комісії входить заохочення прогресивного розвитку міжнародного права і його кодифікації. Положення про Комісію передбачає, що весь процес її діяльності повинний бути підпорядкований задачі досягнення таких результатів, що були б прийнятні для зацікавлених держав.

Хоча Комісія займається переважно питаннями міжнародного публічного права, вона розглядає і питання приватного права. В основному Комісія займається підготовкою проектів статей і конвенцій у цілому. На початку роботи вона звертається до урядів держав-членів ООН із проханням направити їй тексти законів, судових рішень, договорів, дипломатичного листування та інших документів, необхідних для глибокого і докладного вивчення питання, що кодифікується. Після цього передбачається видання документа Комісії, у якому містяться проекти статей або конвенцій разом із пояснювальними і допоміжними матеріалами й інформацією. Цей документ направляється урядам від імені Комісії з проханням представити з приводу нього свої зауваження. Згодом Комісія враховує ці зауваження урядів при упорядкуванні остаточного проекту, що рекомендується в ГА ООН для прийняття відповідного рішення. Найбільш суттєві результати кодифікації досягнуті Комісією в галузі права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, дипломатичного і консульського права, міжнародного права в період збройних конфліктів.

5. Система міжнародного публічного права
Система сучасного міжнародного публічного права — це складний конгломерат різних елементів, що регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права. Звичайно, ядро сучасного міжнародного права становлять його основні принципи. Принципи не. утворюють галузь, оскільки вони пронизують усі галузі й інститути цієї системи права. Саме те, що принципи є найважливішим елементом системи міжнародного публічного прана, є однією з особливостей даної системи у порівнянні з системами внутрішньодержавного права. На думку професора Д. Б. Левіна, основні принципи є фундаментом усієї системи норм, які утворюють міжнародне право, і «посідають у ній системі таке ж важливе місце. як. скажімо, конституційні норми в системі внутрішнього права окремої держави».
Важливим компонентом системи міжнародного публічного права є галузеві принципи і принципи міжнародно-правових інститутів. Їх ще називають спеціальними принципами. Ці принципи прислуговують нібито втіленням приписів основних принципів у конкретні міжнародно-правові норми. Серед принципів тієї чи іншої галузі у більшості випадків виділяють основний принцип галузі (наприклад, принцип свободи відкритого моря у морському праві; принцип повного і виключного суверенітету держави над повітряним простором у межах її території - у міжнародному повітряному праві тощо).
Суттєвим складовим елементом системи міжнародно-правового регулювання виступають норми міжнародного публічного права, тобто юридичне обов'язкові правила поведінки суб'єктів міжнародно-правових, які містяться в міжнародних договорах і правових звичаях, рішеннях і резолюціях міжнародних організацій, ухвалах міжнародних судових органів.
Нарешті, складовим елементом структури системи вважаються інститути міжнародного права («під інститутом треба розуміти систему взаємозв'язаних норм, що регулюють відносно відокремлену сукупність суспільних відносин»). Зокрема, міжнародному публічному праву відомі такі інститути, як інститут міжнародного визнання, інститут міжнародної відповідальності та ін.
Усі згадані елементи системи в різних сполученнях складають галузі міжнародного публічного права. (Галузь міжнародного права, на думку Д. І. Фельдмана, — це сукупність узгоджених юридичних норм, що регулюють більш-менш автономно міжнародні відносини певного виду і яка характеризується відповідним предметом правового регулювання). Для прикладу можна згадати такі галузі, як право міжнародних договорів, міжнародне гуманітарне право, міжнародне право навколишнього середовища та ін.
Отже, система міжнародного публічного права — це сукупність внутрішньо взаємозв'язаних елементів (загальновизнаних принципів і норм, інститутів і галузей), що регулюють відносини між суб'єктами міжнародною права.
Зауважимо, що міжнародне публічне право не має жодної загальновизнаної, офіційної системи. Мабуть, тому різні автори будують таку систему, керуючись при цьому своїми критеріями. В одних випадках подібні параметри є просто довільними, в інших - з огляду на конкретну юридичну концепцію, у третіх — визначаються критерії, вироблені загальною теорією права для системи внутрішньодержавного права, а іноді взагалі будують систему, яка не пов'язана з виділенням інститутів і галузей.
Автор вважає найбільш прийнятою позицію тих учених, які ставлять на перші місця поняття, категорії, інститути і галузі, які дають загальне уявлення про цю особливу систему права. Тому видання ділиться на загальну й особливу частини. Загальна частина охоплює основні інститути, категорії і поняття міжнародного публічного права. Особлива частина присвячена більш детальному розгляду окремих галузей міжнародного права.
Часто-густо система міжнародного публічного права як галузь ототожнюється з системою науки міжнародного прана, а остання - з системою його викладання. Тут потрібно провести чітке розмежування між цими різними системами.
Справа в тому, що наука міжнародного публічного права,;і тим більш її система, охоплює всю доктрину міжнародного права в цілому. Остання створюється різними науковими школами і течіями, і, звичайно, має суб'єктивний характер.
Видатними зарубіжними представниками сучасної науки міжнародного публічного права є: М. Беджакі, Є. Жіро, Нгуєн Квок Дін, Д. Руж’є, Ш. Руссо, М. Сібер, Г. Ссель з Франції; Я. Броунлі, У. Дженкс, А. Касезе, X. Лаутернахт, Ш. Малком, Л. Оппенгейм, Дж. Фитцморіс, X. Уолдок з Великобританії; Ф. Бербер, Е. Кауфман, Зайдль-Гогенфельдери з ФРН; К. Дженкс, І. Джонс, П. Корбетт, М. Макдугол, Дж. Мур, К. Райт, С. Розен, Д. Стоун, Ч. Хайд із США; італієць Р. Куадрі, бельгієць Ш. де Вішер, канадець Е. Маккуіні, колумбієнь В. Фрідман, аргентинець Л. М. Кінтана, перуанець А. Ульоа, чілієць А. Альварес, уругваєць Едуардо Хіменес де Аречага. В їх працях розробляються доктрини, обумовлені сучасним етаном розвитку суспільства. Можна у цьому зв'язку назвати теорію систем (Корбетт, Стаун) і теорію винесення ухвал (М. Макдугал), які широко застосовуються в США як методи аналізу міжнародного права, та ін.
У цілому наука міжнародного публічного права на Заході характеризується наявністю багатьох шкіл (напрямів), течій, що обумовлено відсутністю єдиного методу в дослідженнях, впливом різних факторів, національних та історичних особливостей розвитку окремих країн. І все ж у сучасній західній юриспруденції. як справедливо вважають американські міжнародники С. Розен і У. Джонс, можна виділити два головних напрями, які -по-різному тлумачать природу міжнародного права: позитивізм і «неореалізм». V центрі позитивістської теорії знаходиться теорія узгоджені. воль суверенних держав як основа сучасного міжнародного права. «Неореалісти» ж, навпаки, заперечують те, що в центрі правопорядку знаходяться норми, і заявляють, що основу права складають політика і такі явища, як соціальні відносини, інтереси держави, навіть біологічно-антропологічні фактори.
Щодо зарубіжних «соціалістичних» країн, то необхідно зауважити, що на розпиток науки міжнародного права в цих країнах, звичайно ж, вплинуло встановлення єдиних догм марксизму-ленінізму. Тільки на цій базі допускався розвиток будь-яких теоретичних поглядів. Як і в Україні, про що буде сказано нижче, в цих країнах стосовно післявоєнного періоду, можна говорити про розвиток науки з певними застереженнями.
Навіть в умовах існування тоталітарних політичних режимів, у згаданих країнах, особливо в колишньому СРСР, плідно працювала ціла когорта вчених-міжнародників. До їх числа належать такі вчені, як Г. І. Тункін, Ю. Я. Баскін, І. П. Бліщенко, М. М. Богуславський, Ю. М. Колосов, Ф. І. Кожевников, Г. І. Курдюков, В. І. Кузнецов, Н. Б. Крилов, Д. Б. Левін, Л. А. Моджорян, А. П. Мовчан, І. С. Перетерський, А. Н. Талалаєв, Д. І. Фельдман (Росія), Л. Л. Алексідзе (Грузія), Н. І. Аскаров (Азербайджан), А. А. Єсаян (Вірменія), А. Г. Фогельс (Латвія), А. Т. Уустоль (Естонія) та ін. З-поміж інших праць варто відзначити таку колективну працю, як «Курс международного права». В 6-ти т. /Гол. ред. Кожевников Ф. І. (останній том вийшов з друку в 1973 р.).
Нові можливості для розвитку науки міжнародного права з'явилися із перемогою аптитоталітарних революцій у країнах Східної та Центральної Європи, а також на терені колишнього СРСР. Так, уже протягом 1989—1993 рр. у Росії вийшли з друку «Курс международного права в 7-ми томах» (гол. ред. В. Н. Кудрявцев). Основні проблеми міжнародного права в сучасних умовах розглядаються у збірнику «Международное право в современном мире» (1991 р.), а також у двох нових підручниках'. У вказаних та інших публікаціях останнього часу знайшли відображення сучасні тенденції міжнародного права із врахуванням змін, що сталися в Росії і в світі.
Характеризуючи внесок українських вчених-юристів у розвиток міжнародного публічного права, насамперед, потрібно відзначити неоціненний доробок класиків цієї науки в Україні — П. О. Недбайло і В. М. Корецького. їх плідна праця в галузі міжнародного права одержала світове визнання..
П. О. Недбайлу — першому з радянських вчених — у 1961 р. присуджена міжнародна премія 00Н за видатні досягнення в галузі прав людини. Інший фахівець В. М. Корецький — у 1961— 1970 рр. працював членом Міжнародного Суду ООІТ, що стало найпереконливішим свідченням його авторитету'в наукових колах.
У післявоєнний час видаються праці таких українських фахівців у галузі міжнародного права, як В. С. Бруз, К. С. Забігайло, В. І. Лісовський, І. І. Лукащук та ін.
Помітним явищем у розвитку міжнародно-правової науки в Україні стало вихід у світ в 1962 р. підручника М. К. Коростаренко «Міжнародне право».
На початку 70-х років у вітчизняній літературі накреслився певний поворот у плані більш об'єктивного аналізу й викладу міжнародно-правової інформації стосовно до зарубіжних країн. Цілком зрозуміло, що при цьому зберігався «класовий підхід» і обумовлена ним критика «буржуазної» юриспруденції.
Саме з таких позицій був підготовлений колективом юристів-міжнародників України і у 1971 р. побачив світ підручник «Міжнародне право», в якому викладені основні питання міжнародного публічного права. У написанні підручника брали участь доктор юридичних наук І. І. Лукащук та кандидати юридичних наук В. Л. Василенко, С. В. Ісакович, М. К. Коростаренко, П. Ф. Мартиненко, М. К. Михайловський, К. К. Сандровський, В. В. Семенов, Н. М. Ульянова.
У цілому вказаний підручник містив позитивно-правову інформацію, яка давала можливість міркувати про пронеси і тенденції розвитку міжнародного публічного права у світі.
В середині і в другій половині 70-х років були видані навчальні посібники з окремих галузей міжнародного права, які підготували В. Г. Буткевич, І. І. Лукащк, К. К. Сандровський, В. В. Преображенська та інші. Окремі вчені-міжнародники України спецалізувалися на вивченні окремих галузей та інститутів міжнародного права, а наслідком їх досліджень став вихід ряду монографій, брошур і статей. Так, у згаданому періоді вийшли у світ монографічні дослідження В. А. Василенка, В. Г. Буткевича, Г. К. Дмитриєвої.
Проте особливо плідними для українських міжнародників стали 80-ті роки. У 1984 р. Н. М. Ульянова, В. І. Євинтов, Б. 10. Бувейлик, О. Ф. Висоцький і О. М. Овсюк випустили колективну монографію «Общепризнанные нормы в современном международном праве», в якій досліджується питання стосовно поняття «загальновизнаній норми», способів їх утворення, ролі та значення цих норм. Окремі інститути міжнародного права досліджені в монографіях В. Г. Буткевича, В. А. Василенка, А. С. Гавердовського, Г. К. Дмитриєвої, І. І. Лукащука, К. К. Сандровського та інших. У дослідження різних аспектів міжнародно-правової науки залучилися М. П. Дружков, В. І. Євинтов, О. О. Чалий, М. В. Яновський та ін.
Необхідно відзначити і вихід у світ книги «Международное сотрудничество государств в области прав человека» (1987 р. За ред. В. Н. Денисова) і збірника документів з прав людини у 1989 р., а також дослідження В. А. Василенко «Основи теории международного права» (1988 р.).
Підсумовуючи вищезгадане, можна сказати, що, не дивлячись на певний тенденційний підхід, праці українських учених-міжнародників містять цікавий, вельми значний за обсягом позитивно правовий та фактичний матеріал і тому вони корисні для будь-якого дослідника вказаних проблем.
Вище вже йшлося про те, що система міжнародного публічного права не співпадає з системою цієї науки. Досить сказати, що існують американська, німецька, англійська, «радянська» системи науки міжнародного права і навіть у межах національної системи права (наприклад, французької) спостерігаються різні системи. Отже, не існує загальновизнаної системи науки міжнародного права. В той же час система основних актів є єдиною для всіх країн. Звичайно, держави можуть укладати нові договори, угоди та конвенції, які кодифікують галузі права, однак система міжнародного права від цього не змінюється. Лише поява нової галузі міжнародного права (наприклад, поява й розвиток спочатку повітряного, а потім космічного й атомного права).
Необхідно прийняти до уваги і відмінність між системою міжнародного права і системою викладання міжнародного публічного права в навчальних закладах. Система викладання у значній мірі залежить від того, в якому вузі цей курс читається. Одна система викладання склалась, наприклад, в юридичних вузах, інша — в інститутах і академіях, де готують дипломатів, третя — у військових академіях, четверта — у вузах, пов'язаних з морським флотом, і т. п. Крім того, багато необхідних для підручника розділів (поняття, суть, історія міжнародного права, його роль у міждержавній системі та ін.) взагалі не є елементами системи міжнародного публічного права. Необхідно зважити й на те, що план підручника або навчального посібника визначається автором, звичайно, з урахуванням системи права. Інколи в інтересах повноти викладу автори підручників і посібників торкаються багатьох питань внутрішнього права (функції державних органів, питань громадянства тощо). Чому, навіть при ідеальних умовах, система підручника (посібника) і викладений в ньому матеріал, не можуть співпадати з системою міжнародного права, хоча Їхнє. максимальне наближення дуже бажане.