Поняття суб’єкта міжнародного права

Загальне поняття суб’єкта в міжнародному праві Загальновизнаною є думка, що суб’єкти міжнародного права посідають центральне становище в міжнародному праві. Кожен фахівець міжнародного права дає своє дещо відмінне від інших визначення суб’єкта міжнародного права. Пов’язано це з веденням дискусій навколо цього питання, які виявля-ються такими ж старими як і сама наука міжнародного права. Але проаналі-зувавши думки вчених можна вивести наступне поняття, яке поєднує біль-шість точок зору на дану проблему: Отже, суб’єкти міжнародного права — це учасники міжнародних від-носин, що врегульовані нормами міжнародного права або приписами міжнародно-правових актів, які володіють юридичною незалежністю і здат-ністю самостійно здійснювати права і обов’язки, встановлені даними нор-мами чи приписами, а також несуть відповідальність за їх порушення або є носіями міжнародної правосуб’єктності. З метою пошуку компромісного вирішення проблеми робилися спроби розширити понятійний апарат щодо кола осіб, відносини між якими регу-люються міжнародним правом. Поряд із «суб’єктом міжнародного права» пропонувалося розрізняти «дестинатор міжнародного права», «учасник роз-витку міжнародного права», «суб’єкт квазіміжнародного права», «сторона міжнародно-правових відносин» тощо. Проте більшість учених і практиків таких новацій не визнали, мотивуючи своє негативне ставлення до них, як правило, тим, що правові категорії і поняття відображають суспільні зако-номірності крізь призму юридичних норм і не можуть довільно, суб’єктивно розширюватися. Суб’єкти міжнародного права не обов’язково повинні бути ідентични-ми з точки зору їх правової природи, а також об’єму їх міжнародних прав і обов’язків. Це положення закріплено у консультативному висновку Між-народного Суду ООН від 11 квітня 1949 року. Головне це те, щоб їх участь у міжнародних відносинах регулювалася безпосередньо міжнародним правом. Загальні ознаки суб’єктів міжнародного права полягають у наступному: 1) здатність реалізовувати права та обов’язки на основі норм міжнарод-ного права; Міжнародне публічне право 2) здатність бути стороною у відносинах, урегульованих нормами міжна-родного права, які створені головним чином завдяки міжнародним угодам; 3) здатність створювати (виробляти) норми міжнародного права (за ви-нятком бенефіціарів, про що докладніше у наступному підпараграфі); 4) можливість мати самостійний міжнародно-правовий статус. У силу їх доктринального оформлення ці ознаки можуть мати винятки стосовно окремих суб’єктів міжнародного права. Скажімо, здатність виро-бляти норми міжнародного права в основі своїй має суто наукове походжен-ня. Вона не лише не має міжнародного договірного закріплення, а й стосовно окремих суб’єктів міжнародного права не визнавалася навіть на звичаєвому рівні. Свого часу західні держави не визнавали цієї здатності за нацією, наро-дом які борються за свою незалежність. І справді, сьогодні важко назвати ту норму міжнародного права, у виробленні якої брали участь нація або народ, що боролися за незалежність. Навіть принцип самовизначення, на основі якого велась ця боротьба, було вироблено державами без будь-якої самостій-ної участі нації або народу. Класифікація суб’єктів міжнародного права за правоутворюючою властивістю, а також за ознакою їх створення Суб’єкти міжнародного права, в залежності від наявності спеціальної властивості правотворення розподіляються на правоутворюючі та неправо-утворюючі. До неправоутворюючих суб’єктів відносяться так звані бенефі-ціарії, тобто суб’єкти міжнародного права, які є лише користувачами міжна-родних норм. Розглянемо з метою наочніше наступну діаграму. Як бачимо із діаграми до неправоутворюючих суб’єктів відносяться ін-дивіди, міжнародні неурядові організації та транснаціональні корпорації. Вони набули визнання у вітчизняній доктрині не так давно. Першими в цьо-му аспекті були індивіди чи фізичні особи, міжнародна правосуб’єктність об-ґрунтовувалася лише в кінці 80-х та на початку 90-х років. Зауважимо, що російські дослідників міжнародного права у своїй більшості до сьогодні не визнають міжнародні неурядові організації суб’єктами міжнародного права. Але в цілому, на сьогодні дискусію щодо визнання цих суб’єктів можна вва-жати завершеною. Правоутворюючі суб’єкти міжнародного права, в залежності від своєї пра-вової природи і походження, розподіляються на 2 категорії: основні (первинні) та похідні (вторинні). Іноді їх ще називають суверенними та несуверенними. Основні суб’єкти міжнародного права — це держави, а за визначених умов також народи та нації, що самостійно приймають участь в міжнародних відносинах та еволюціонують за напрямком отримання в тій чи іншій формі власної державності. Також дискусійним залишається питання щодо відно-шення до цієї категорії та взагалі до суб’єктів міжнародного права суб’єктів федерацій, адміністративно-територіальних одиниць та повстанців (на діа-грамі позначені сірим кольором). Основні суб’єкти міжнародного права — це самостійні та самокеровані утворення, які з самого початку, вже самим фактом свого існування (ipso facto), стають носіями міжнародних прав і обов’язків внаслідок історичного розви-тку. Вони не утворюються ніким і нічим в якості таких. Їх правосуб’єктність Модуль 3. Суб’єкти міжнародного права. Міжнародно-правове визнання і правонаступництво не залежить ні від чиєї зовнішньої волі і по своїй сутності носить об’єктивний характер. Вступаючи у взаємовідносини між собою, основні суб’єкти міжна-родного права роблять можливим створення міжнародного правопорядку і існування самого міжнародного права. До категорії похідних суб’єктів міжнародного права відносяться утво-рення, джерелом правосуб’єктності яких є угоди або будь-які інші домовле-ності основних суб’єктів міжнародного права, перш за все держав, а у деяких випадках і домовленості між вже конституйованими похідними суб’єктами міжнародного права. Похідні суб’єкти міжнародного права — це здебільшого міжурядові організації, рідше — інші самостійні політичні одиниці, наділені елемента-ми державності, тобто державоподібні утворення. Всі вони діють у міжна-родних відносинах у межах компетенції, яка передбачена відповідними за-сновницькими документами — статутами чи іншими правовими актами. Такі документи визначають у кожному конкретному випадку об’єм і зміст правосуб’єктності похідних суб’єктів міжнародного права. У цьому сенсі їх правосуб’єктність має конститутивний характер, і вона може припинитися (або видозмінитися) одночасно з припиненням чи зміною засновницького документу. Тобто вони мають обмежену правосуб’єктність. Також вони мо-жуть мати спеціальну компетенцію