Поняття про художній метод

Художній (творчий) метод - одна з наймолодших естетичних категорій. Вона виникла в радянській критиці кінця 20 - початку 30-х років. У той період деякі теоретики прямо переносили філософський метод в область художньої творчості. Це було спрощення: не враховувалася специфіка мистецтва. У процесі суперечок склалося раніше не існувало в естетиці поняття - художній метод. Однак під іншими назвами він осмислювався давно.

Категорія методу, як і інші категорії естетики, склалася не відразу. Античні мислителі, що не користувалися поняттям «метод», як би намацували рішення методологічної проблеми.

Розглядаючи творчість як наслідування (відтворення) природі (дійсності), Аристотель висунув ідею різних способів наслідування, що залежать від відмінності об'єктів, з яких одні бувають хорошими, інші дурними, одні відрізняються вадами, інші чеснотою. Кожне з наслідувань кращим, ніж ми, гіршим або навіть таким, як ми, - буде мати відмінності, дивлячись по предмету наслідування. У танці, у грі на флейті, на кіфарі також можуть виникнути подібні відмінності; те саме стосується живопису, прози та поезії. Так, Гомер зображує кращих, Клеофонт - звичайних, а Гегемон Фасосец, перший творець пародій, і Нікохар, творець «Деліади», - гірших.

Про природу художнього методу точаться суперечки. Одні вчені визначають його як сукупність художніх прийомів і засобів, інші - як принципи естетичного відношення мистецтва до дійсності, треті - як систему світоглядних напрямних творчості. Розглянемо ці визначення.

Не можна зводити художній метод до сукупності прийомів і засобів. Адже одні і, ті ж засоби обслуговують різні методи. Візьмемо комедіографа. Самовикриття, взаіморазоблаченіе сатиричних персонажів, комедійні контрасти, каламбури, гостроти і т. д. - весь цей набір засобів обслуговував і класицизм, і критичний реалізм. До того ж своя система прийомів і засобів є в кожному жанрі. Але з цього зовсім не випливає, що, скажімо, у своїх комедіях Шекспір користувався іншим художнім методом, ніж у трагедіях або сонетах.

Помилково ототожнювати творчий метод з естетичним ставленням мистецтва до дійсності. У рамках одного і того ж методу можливі різні принципи цього відношення. Так, для різних теоретиків і практиків романтизму мистецтво є або віддзеркалення суб'єктивного світу митця, або вираз принципу романтичної іронії, або ідеалізація минулого, або передбачення майбутнього, або зображення бажаного. І незважаючи на настільки різне розуміння принципів естетичного відношення мистецтва до дійсності, всі ці художники користувалися одним і тим же художнім методом - романтизмом.

Дійсність визначально впливає на метод. Наприклад, форми античного міфологічного мислення виявилися непридатними для мистецтва епохи друкованого верстата і пороху. Класицизм не здатний був би художньо осмислити світ у XX ст.: Війни, революції, атомна, кібернетична, космічна техніка, колосальний сяють суспільних протиріч... Епоха пред'являє свої вимоги до способу художнього мислення.

Таким чином, можна сказати, що творчий метод - основа мистецтва.

Творчий метод - естетична категорія, що позначає спосіб художнього пізнання і відображення дійсності. Конкретні методи - реалізм, класицизм, романтизм і т. д. - відрізняються один від одного своєрідністю художніх принципів, зокрема відбором, узагальненням, індивідуалізацією і т. п. Проте кожен з них виступає як художнє пізнання і відображення світу. Справжнє мистецтво не знає такого методу, який ігнорував би пізнання і відображення. Пориваючи зв'язок з реальним життям»відмовляючись від її правдивого відтворення, мистецтво неминуче вступає на шлях саморуйнування. Досвід розвитку напрямів, що виникли під знаком декадансу, дає тому достатні докази.

Існує точка зору, згідно з якою «предмет мистецтва обумовлює художній метод». Що ж у цьому випадку означає предмет мистецтва? Виявляється, «предмет мистецтва є естетичні якості дійсності». Духовний зміст цих якостей художник вловлює «в процесі естетичного сприйняття». Художній метод розглядається не як спосіб естетичного відношення мистецтва до дійсності (пізнання та відображення), а як щось обумовлене самим предметом. У даному випадку не доводиться говорити про метод, про роль світогляду, про творчу суб'єктивності. Поезія, як стверджував Бєлінський, є вираз життя, точніше сказати, саме життя, втілена в художніх образах. Метод - спосіб втілення предметів і явищ дійсності в художніх образах.

Явища дійсності, проходячи через свідомість художника, піддаються аналізу, відбору, синтезу - одним словом, художньої обробці. У зв'язку з цим вони, природно, зазнають зміни, не тільки не втрачаючи схожості з дійсними явищами, а, навпаки, виступаючи в новому, яскравому світлі і розкриваючи перед нами свої характерні риси (ми говоримо, звичайно, про діяльність істинного художника).

Метод - інструмент пізнання, освоєння тієї чи іншої сфери дійсності (предмет пізнання). Метод - аналог пізнаваного, освоюваного предмета. У мистецтві таким предметом і є дійсність в її значення для людства. Аналогія методу предмету опосередковується світоглядом (особливо через його вираженість і закріпленість в естетичних ідеалах) і тією художньо-культурною традицією, якою володіє і на яку спирається художник. Іншими словами, художній метод - історично обумовлений тип образного мислення, на формування якого б вплив надають три чинники: дійсність в її естетичному багатстві, світогляд в його історичній та соціальної визначеності й художньо-розумовий матеріал, накопичений у попередні епохи.

Предмет, зміст мистецтва і художній метод історично мінливі. Новий художній метод з'являється щоразу, коли змінюється естетичне багатство дійсності чинності зрушень у суспільній практиці.

Але звідки ж беруться різні художні методи в одну й ту ж епоху? Так, у XX ст. існують романтизм, модернізм, критичний реалізм, соціалістичний реалізм. Це різноманіття пояснюється тим, що існують різні шари і сфери суспільної практики, різне світогляд у митців та їх орієнтація на різні традиції в попередньому мистецтві. Художній метод - результат активного відображення предмету мистецтва. Світогляд і обрана художня традиція виступають як призма між дійсністю і способом мислення митця. Світоглядні ж позиції і художньо-культурні орієнтації на традиції бувають різними в різних шкіл і груп художників. Звідси і виникають різні методи в одну й ту ж епоху. У межах однієї суспільно-економічної формації існують різноманітні методи художньої творчості, правда, до тих пір, поки одні не вмирають, а інші не з'являються, стаючи більш прогресивними. Так було, наприклад, у XIX ст., Коли співіснували класицизм, сентименталізм, романтизм, критичний реалізм, який з часом завоював панівні позиції в мистецтві.

Разом з тим очевидно й інше: групи митців у межах одного і того ж художнього методу з'єднуються між собою за деякими основними ознаками творчості та його практичних результатів. Іноді ці групи зовсім невеликі, в інших випадках, навпаки, - досить численні. Буває, таку групу визначають по одному, найбільш великим і яскравому художнику, у творчості якого достатньо повно і виразно сконцентровані характерні ознаки мистецтва (в живопису, наприклад, О. Дейнеко, Т. Яблонська). В інших випадках рівними називаються одночасно кілька імен (наприклад, імпресіоністи Клод Моне, Едгар Дега, Огюст Ренуар і ін.) Таке явище в мистецтві отримало назву «стиль».

Важливою естетичною категорією, яка відображає художню практику, є художній напрям. Ця категорія практично не розроблена в літературі і часто ототожнюється з методом творчості, стилем. Отже, творчий метод - це спосіб пізнання дійсності і її художнє моделювання, але сам по собі він ще не є естетичною реальністю.

Реальністю є художній твір, який створений на основі того чи іншого творчого методу. Тому основною одиницею виміру історії мистецтва є не творчий метод, а художній напрям, тобто сукупність творів, які стають близькими один до одного по ряду істотних ідейно - естетичних ознак, інакше кажучи, художній метод матеріалізується в мистецькому напрямку.

Існуючі різноманітні художні методи відображаються в художніх напрямках.

Напрямок, як поле напруги, народжується між двома полюсами: методом, який орієнтує художника на певний тип ставлення до світу, і стилем, який вказує на конкретне відношення до художньої традиції.

Художній напрямок - величезна і найбільш містка одиниця художнього процесу, який охоплює епохи і системи мистецтва. Воно дає можливість судити про цілий історичний період у художній культурі й про значну групі художників. У ньому відображаються художньо-ідеологічні та світоглядно-естетичні особливості художнього розвитку.

Формування і розвиток художнього напрямку, як свідчить історико-художня практика, відбувається при різних соціальних умовах: національно-своєрідних, провінційно-специфічних, історичних, а також за умов, які особливим чином знаходять своє місце в тій чи іншому культурному середовищі. Тому всередині напрямки можливо розподіл на художні течії та художні школи.

Поняття «художня школа» використовується найчастіше для позначення національних і провінційних гілок художнього напрямку (наприклад, Італійська школа епохи Ренесансу, Новгородська школа російського середньовіччя та ін.)

Художньою течією, як правило, називають такі художні рухи, які утворюються за певних національних та історичних умовах і об'єднують групи художників, які базуються на естетичних принципах одного художнього методу в межах одного виду мистецтва з метою вирішення конкретних завдань (мистецтво передвижників; рух «нової хвилі»в кінематографі у Франції; діяльність письменників, живописців, композиторів у 20-ті роки в України та ін.)

Розмежування усередині художнього напряму має відносний характер. Розуміння природи художнього напряму дозволяє більш глибоко і в той же час пластично охопити всю складність розвитку мистецтва, його відносну самостійність, повне відмінність художнього процесу з історичним.

У художньому методі можна виділити і гносеологічні, і аксіологічні та семіотичні аспекти, а також деякий засіб моделювання дійсності.

Вихідним (початковим) і визначальним у виникненні та розвитку художнього методу є конкретно-історична дійсність, яка становить, так би мовити, його об'єктивну основу, на якій виникає той чи інший метод.

Але на розвиток певного методу мають найбільший вплив самі художники, їхній світогляд, ідеали, погляди, їх талант і потреби. Вони, врешті-решт, також формуються під впливом суспільного середовища, в якій живуть і творять свої шедеври. Ще німецький філософ Г. Гегель стверджував, що художник причетний до свого власного часу, він живе його мораллю і звичками.

Однак у середовищі сучасних мистецтвознавців, художників можна почути, що світогляд і творчий процес не взаємопов'язані, що вони незалежні один від одного (наприклад, екзистенціалісти).

У межах однієї суспільно-економічної формації існують різноманітні методи художньої творчості, правда, до тих пір, поки одні не вмирають, а інші не з'являються, стаючи більш прогресивними. Так було, наприклад, у XIX ст., Коли співіснували класицизм, сентименталізм, романтизм, критичний реалізм, який з часом завоював панівні позиції в мистецтві.

Самостійність і історична конкретність художнього методу не виключає їх діалектичному взаємозв'язку, наступності та протиріччя. Критичний реалізм був підготовлений не тільки реалізмом Відродження та Просвітництва, але й художніми методами XVII-XV111 ст. Навряд чи можливим було б творчість М.Ю. Лермонтова, якби їм не передувала творчий досвід В. Шекспіра, ж.б. Мольєра, Ф. Шіллера та Й. Гете, М.В. Ломоносова і Г.Р. Державіна, О.М. Радіщева і М.М. Карамзіна. Вартові кордону художніх методів не слід сприймати як визначення. Паростки нових методів найчастіше виникають у творах, які були створені ще на основі старих методів. Так, В. Гюго до кінця життя (1885 р.) залишався романтиком, незважаючи на те, що романтизм здав свої «командні позиції» в мистецтві вже в 20-30-ті роки XIX ст.; Художник Семирадський - представник класицизму, хоча панівним методом творчості класицизм став до середини XIX ст., а свої найкращі полотна живописець створив до другої половини XIX ст. Талановитий художник має творчо неповторну індивідуальність (наприклад, В. Стус, В. Симоненко, Л. Костенко та ін.)

Разом з тим очевидно й інше: групи митців у межах одного і того ж художнього методу з'єднуються між собою за деякими основними ознаками творчості та його практичних результатів. Іноді ці групи зовсім невеликі, в інших випадках, навпаки, - досить численні. Буває, таку групу визначають по одному, найбільш великим і яскравому художнику, у творчості якого достатньо повно і виразно сконцентровані характерні ознаки мистецтва (в живопису, наприклад, О. Дейнеко, Т. Яблонська). В інших випадках рівними називаються одночасно кілька імен (наприклад, імпресіоністи Клод Моне, Едгар Дега, Огюст Ренуар і ін.) Таке явище в мистецтві отримало назву «стиль».

Художній стиль - це естетична категорія, яка відображає щодо стійку спільність основних ідейно-художніх ознак творчості, яке зумовлене естетичними принципами художнього методу і властива певному колу діячів мистецтва.

Період формування і розвитку капіталістичної економічної формації характеризується наступними принципами історичної періодизації мистецтва. Бароко, класицизм, сентименталізм і романтизм, класичний і критичний реалізм - ось ті історичні форми мистецтва буржуазної епохи до її кризи на рубежі XIX-XX ст., які характеризують мистецтво з боку його основних принципів відображення, тієї концепції людини і культури, яка лежить в підставі світогляду митця як виразника суспільних духовних рухів свого часу. І якщо названі художні напрями змінювали один одного в часі, то, починаючи з другої половини XIX ст. ми стикаємося з особливою ситуацією, коли одночасно існує значна кількість художніх напрямів і течій - як споріднених між собою, так і принципово різняться: реалізм і натуралізм, соціалістичний реалізм і модерністські течії - абстракціонізм і реалізм, експресіонізм і сюрреалізм, дадаїзм..

Отже, історичний розвиток мистецтва є власне історичний процес виникнення і зміни художніх методів, стилів, напрямків. На цей процес поширюється дія об'єктивних законів розвитку мистецтва, на яке в першу чергу має вплив суспільне буття.

У той же час мистецтво відносно самостійно, що й зумовлює існування художніх напрямів, шкіл, методів і стилів, які безпосередньо не збігаються з виникненням нових суспільних відносин. Зміни в суспільному житті здебільшого несуть у собі зміни в художній галузі.

Висновок

Таким чином, поняття «творчий метод» допомагає естетичної науці розкрити механізм зв'язку таланту і світогляду митця, а потім і механізм соціально-ідеологічного регулювання загального процесу історичного розвитку мистецтва. Деякі аспекти проблеми творчого методу в мистецтві, перш за все визначення його структури, потребують подальшої розробки.

Є підстави розглядати творчий метод як складну і діалектично-варіативну систему установок, що реалізовуються при створенні творів мистецтва. Будучи аналогом структури самого мистецтва, структура творчого методу в мистецтві має чотири відповідні межі, виступаючи одночасно як спосіб пізнання життя, її оцінки, перетворення життєвої даності в образну тканину мистецтва та побудови його образної мови.

Конкретне трактування кожної сторони творчого методу в мистецтві, а також їх співвідношення і характер зв'язку можуть бути різними. Звідси і виникає розмаїття індивідуальних і групових творчих методів в естетиці.