Поняття позову, його елементи та види. 6 page

До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо вона подається представником позивача, — також довіреність чи інший документ, що стверджує повноваження представника. Отже, позовною заявою визначається коло учасників процесу, обсяг дослідження, належність доказів і допустимість засобів доказування у справі, необхідність забезпечення позову і тим самим здійсненність рішення. Вона полегшує відповідачу підготовку до захисту і здійснення її в процесі, сприяє суб'єктам захисту прав інших осіб в їх процесуальній діяльності.

Швидкість і економне провадження у справі забезпечується п. 2 ст. 137 ЦПК, який зобов'язує зазначити в позовній заяві назву сторін і представника позивача, а також їх місце проживання чи знаходження. За цими даними визначається підвідомчість справи, підсудність позову (статті 125,126 ЦПК) та місце виконання судового рішення. За ними надсилаються виклики і повідомлення (ст. 90 ЦПК), які містять інформацію про зміст, місце і час проведення процесуальних дій, а, отже, забезпечують можливість участі сторін та інших осіб в їх виконанні.

Повнота позовної заяви залежить від юридичне правильного викладення змісту позовних вимог (п. З ст. 137 ЦПК) з зазначенням способу судового захисту. Особливість цієї частини заяви визначається характером деяких спірних правовідносин. Так, наприклад, у позовах про відшкодування шкоди, заподіяної псуванням, забрудненням, самовільним використанням, несвоєчасним поверненням з тимчасового користування землі, її розмір визначається на підставі статей 88-92 Земельного кодексу, статей 203,440,453 ЦК з врахуванням при цьому, зокрема, всіх необхідних витрат по відновленню родючих чи інших якостей землі, що відповідають її призначенню, і неодержаних прибутків, які були б одержані землекористувачем за час до приведення цих земель у стан, придатний для використання за призначенням. Коли за час самовільного використання землі правопорушником одержано прибутки, які перевищують недоодержані землекористувачем, на користь останнього підлягають стягненню з правопорушника фактично одержані прибутки.

Вказівка в позовній заяві на обставини, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 4 ст. 137 ЦПК), складає підставу позову і сприяє встановленню наявності спірних правовідносин та можливості прийняття справи до провадження суду. На думку окремих авторів, позов, обґрунтований неюридичними фактами, не повинен прийматися судом до розгляду.

Але матеріально-правове обґрунтування позову не відноситься до умов, необхідних для реалізації права на пред'явлення позову, а тому не може бути включено до підстав для відмови в прийнятті заяви, які мають лише процесуальний характер. Обґрунтування позову неюридичними фактами може негативно вплинути на наслідки вирішення вимоги по суті. Відповідно до п. 5 ст. 137 ЦПК в заяві належить зазначити докази, що стверджують позов. Це правило випливає з обов'язку по доказуванню (ст. ЗО ЦПК) і сприяє суду в установленні у справі об'єктивної істини, як необхідної умови для захисту спірних прав. ЦПК не зобов'язує посилатися в позовній заяві на юридичні норми, що стверджують вимоги позивача. Але позовні заяви, виконані прокурором, адвокатом, юрисконсультом в силу їх посадового становища, повинні бути кваліфікованими з правової сторони. Для забезпечення доказової діяльності позивачу надається можливість в цій частині позовної заяви викласти окремі клопотання, як-то: про виклик свідків, витребування письмових і речових доказів, забезпечення доказів тощо.

Для захисту прав позивача має значення відбиття в позовній заяві ціни позову (п. 6 ст. 137 ЦПК), яка обумовлює розмір сплати державного мита (ст. 64 ЦПК), розподіл судових витрат між сторонами (статті 75, 78, 80 ЦПК) і навіть можливість порушення судової діяльності на захист права, оскільки неприпустиме пред'явлення позову з ціною менше судових витрат на провадження справи в суді. Ціна позову, відображена в судовому рішенні і перенесена до виконавчого листа, має значення для визначення заходу примусового стягнення — на майно чи заробітну плату, інші доходи боржника (статті 4, 50, 63, 67 Закону України «Про виконавче провадження»). Ціна позову визначається за правилами ст. 65 ЦПК.

Завершальним реквізитом позовної заяви (п. 7 ст. 137 ЦПК) є підпис позивача або іншої уповноваженої особи з зазначенням часу подання заяви, яка надає юридичну силу позовній заяві, а без неї — це анонімний проект, який не може бути розглянутий судом. Час подання свідчить про пред'явлення позову в межах строків давності і забезпечує додержання в судочинстві принципу швидкості.

Позовна заява подається з копіями відповідно до кількості відповідачів. Залежно від складності і характеру справи, коли суддя визнає за необхідне, він може витребувати від позивача чи особи, яка пред'являє позовну заяву в його інтересах, копії всіх доданих до заяви документів для того, щоб відповідач мав можливість краще підготуватися до захисту своїх прав. Відповідно до ст. 138 ЦПК зазначене правило не поширюється на позовні заяви в трудових справах і у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника;

б) оплата позовної заяви державним митом згідно зі статтями 65-69 ЦПК, Декретом Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. «Про державне мито», з наступними змінами, зокрема, внесеними Законом України від 20 квітня 2000 р. «Про внесення змін до статті 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито».

Позовна заява, подана без додержання вимог статей 137, 138 ЦПК, або не оплачена державним митом, за ухвалою судді залишається без руху, про що повідомляється позивачеві, і йому надається строк для виправлення її недоліків. При усуненні в зазначений строк недоліків позовної заяви, вона вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше вона за мотивованою ухвалою судді вважається неподаною і повертається позивачеві (ст. 139 ЦПК);

в) дієздатність особи, яка подає позовну заяву (п. 8 ст. 136 ЦПК). Такою особою має бути суб'єкт порушеного і оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, прокурор і суб'єкт захисту прав інших осіб (ст. 5 ЦПК). В інтересах недієздатних осіб заява може бути подана батьками, усиновителями, піклувальниками або за їх дорученням представниками, а також органами опіки і піклування (статті 101,111 ЦПК, статті 66, 129 КпШС та ін.). Відсутність дієздатності у відповідача не є перешкодою для порушення справи в суді. Його права і обов'язки здійснюють законні представники;

г) наявність повноваження на ведення справи у представника, який пред'являє заяву від імені позивача. Воно стверджується документами, передбаченими ст. 113 ЦПК. При відсутності належно оформленого повноваження суддя на підставі п. 9 ст. 136 ЦПК зобов'язаний відмовити в прийнятті позовної заяви;

д) подання позовної заяви з додержанням правил про підсудність, встановлених статтями 124-131 ЦПК (п. 7 ст. 136 ЦПК). У випадках, коли позовна заява даному суду непідсудна, останній її не приймає і повертає позивачеві, постановляючи про це ухвалу, в якій зазначає, до якого суду йому слід звернутися. Коли непідсудність справи виявиться після прийняття її до провадження суду, то вона передається судом за належною підсудністю (ст. 132 ЦПК).

Процесуальним діям по здійсненню права на пред'явлення позову кореспондує обов'язок суду розглянути вимогу про прийняття справи до свого провадження і здійснити в ній правосуддя. Процесуально-правовою гарантією законності і обґрунтованості дій суду є встановлення статтею 136 ЦПК вичерпного переліку підстав відмови в прийнятті заяви до судового розгляду, що не підлягає розширеному тлумаченню, а також право на оскарження ухвали судді про відмову в прийнятті заяви

Пред'явлення позову і прийняття його судом викликає певні правові наслідки матеріального і процесуального характеру. Процесуального — виникнення цивільних процесуальних правовідносин у конкретній справі, порушення цивільної справи в суді (ст. 5 ЦПК). Громадяни і юридичні особи стають сторонами й іншими суб'єктами правовідносин, набувають процесуальних прав і обов'язків таких осіб і можуть їх реалізувати, спрямовуючи свої дії на захист суб'єктивних матеріальних прав і законних інтересів та інтересів держави. З виникненням цивільного процесу припиняється право альтернативної підсудності, а також зупиняється примусове виконання, коли боржник оспорює виконавчий напис нотаріуса чи вимагає виключення майна з опису. Матеріально-правовими наслідками прийняття позову є переривання позовної давності, присудження з дня пред'явлення позову аліментів; добросовісний володілець чужого майна повинен відшкодувати всі прибутки, які він мав або повинен був би мати з дня одержання повістки за позовом власника про повернення майна.

68)предмет доказування.поняття і склад

3. Предмет доказування. Підстави звільнення від доказування

Правильне вирішення справи по суті, захист прав і охоронюва-них законом інтересів громадян і юридичних осіб можливі тільки за умови, що суд вірно визначить коло фактів, які повинні бути доказані у процесі судового розгляду. Факти, які повинні бути встановлені в справі, утворюють предмет доказування.

Згідно з ч.І ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення Лрави (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

У науці цивільного процесуального права питання про склад фактів, що входять у предмет доказування, вирішується неоднозначно. Можна відокремити два основних підходи до визначення предмета доказування, які відповідають його розумінню у вузькому та широкому сенсі.

У вузькому сенсі предмет доказування визначається як сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, тобто фактів, з якими закон пов'язує виникнення, зміну й припинення правовідносин між сторонами та на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Даний склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

У широкому сенсі предмет доказування включає не тільки юридичні факти, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, але й інші обставини, без встановлення яких неможливе правильне вирішення справи та виконання судом інших завдань цивільного судочинства.

До предмета доказування в широкому сенсі можна віднести наступні групи фактів: 1) юридичні факти матеріально-правового характеру; 2) доказові факти; 3) юридичні факти процесуально-правового характеру (що визначають наявність у особи права на пред'явлення позову та здійснення інших процесуальних дій); 4) факти, що сприяють правильній оцінці доказів (наприклад, факт фальшивості письмового доказу); 5) факти, встановлення яких необхідно суду для виконання запобіжних і виховних завдань цивільного судочинства.

На нашу думку, доцільно включати до предмета доказування юридичні факти матеріального характеру і факти процесуального характеру.

Одержання достовірного знання про обставини, що становлять матеріальний предмет доказування, тягне вирішення конкретної Цивільної справи по суті.

Достатнє знання про обставини, що становлять процесуальний предмет доказування, забезпечує рішення численних процесуальних питань, пов'язаних з порушенням цивільної справи, її зупиненням, а також реалізацією процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, і тим самим забезпечує правильне вирішення цивільної справи.

Таким чином, предмет доказування — коло фактів матеріально-правового і процесуального характеру, які підлягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті.

Предмет доказування необхідний насамперед для суду, який у своїй пізнавальній діяльності прямує від припущення про існування фактів до достовірного знання про них. Доти, поки суд не має достовірного знання про які-небудь події або дії, вони трактуються як обставини, тобто припущення про існування фактів. Якщо ж суд про яку-небудь обставину має уявлення як про факт (наприклад, у силу його загальновідомості), то до предмета доказування вона взагалі не включається.

Сторони ж з самого початку володіють знаннями про обставини справи на рівні фактів, і їхнє завдання полягає в передачі цього знання суду. Однак для забезпечення своїх інтересів вони можуть давати суду перекручене уявлення про них. «Факти, що входять до предмета доказування, можуть і не існувати, а отже, не бути фактами».

Обсяг юридичних фактів, що входять до предмета доказування, для кожної цивільної справи різний. Суд визначає його, виходячи зі змісту заявлених вимог і заперечень сторін, керуючись при цьому нормами матеріального права, які повинні бути застосовані в цьому випадку.

Сторони можуть неправильно (наприклад, внаслідок юридичної непоінформованості) визначити підставу своїх вимог або заперечень, а отже, і предмет доказування у справі. У цьому випадку юридичні факти, не зазначені сторонами, включаються до предмета доказування в справі.

При визначенні предмета доказування суд не зв'язаний юридичними фактами, зазначеними сторонами. Тому, якщо сторони для обґрунтування своїх вимог або заперечень посилаються на факти, які не мають юридичного значення для справи, що розглядається, суд не включає їх до предмета доказування.

У процесі розгляду спору предмет доказування може змінюватися. Позивач має право доповнити або змінити підставу позову, відповідач — надати до обґрунтування своїх заперечень додаткові юридично значущі факти. За згодою позивача суд має право змінити підставу позову. Суд також має право вказати позивачеві на необхідність встановлення факту, що має матеріально-правове значення, на який позивач не посилався в позовній заяві, і потребу надання необхідних доказів.

Правильне визначення предмета доказування в кожній справі має важливе практичне значення. Воно дозволяє визначити коло фактів, з'ясування яких необхідно для успішного виконання судом завдань, що стоять перед ним. Якщо необхідні для вирішення справи юридичні факти не включені до предмета доказування, це призводить до винесення судом незаконного й необгрунтованого рішення. З іншого боку, включення до предмета доказування юридичних фактів, що не стосуються до справи, веде до ускладнення процесу непотрібними матеріалами, даремного витрачання часу, сил і коштів суду та юридично заінтересованих у вирішенні справи осіб.

юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз статей 27, ЗО ЦПК дає можливість зробити висновок, що предметом доказування виступають: а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава позову); б) обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі — обставини, які повинні бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справи8.

Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини. Так, відповідно до ст. 456 ЦК про відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я на виробництві до складу підстави позову, що є предметом доказування, входять факти, які підтверджують: наявність трудових відносин потерпілого з такою особою (організацією, підприємством); одержання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я в зв'язку з виконанням потерпілим своїх трудових обов'язків; настання певної шкоди; наявність збитків та їх розмір; вину організації в заподіянні шкоди. Але якщо факти одержання каліцтва і вина організації в заподіянні шкоди були встановлені вироком суду в кримінальній справі, то ці факти не підлягають доказуванню, незважаючи на те, що вони входять до складу підстави позову. Отже, предмет доказування в конкретній справі може не збігатися з підставою позову. Це буде мати місце і за наявності інших обставин, які не потребують доказування (ст. 32 ЦПК). Труднощі і помилки у визначенні необхідного складу фактів доказування мають місце, коли диспозиція матеріального права носить відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані питання про виселення за неможливістю сумісного проживання, про відшкодування завданої шкоди, про розділ майна подружжя та інші, при застосуванні яких повинні враховуватися «груба необережність самого потерпілого», «майновий стан», «інтереси неповнолітніх дітей» чи заслуговуючі на увагу інтереси одного з подружжя (ст. 454 ЦК, ст. 29 КпШС та ін.), тобто факти, які в нормах права сформульовані в загальному, а не у точно визначеному вигляді.

Склад фактів матеріально-правового характеру, які підлягають доказуванню і пізнанню, неоднорідний. Залежно від волевиявлення суб'єктів правовідносин ними можуть бути дії, які виконувалися за волею сторін, і події, що проходили поза їх волею. Події безпосередньо не породжують матеріальних правовідносин, а виступають лише підставою для виконання дій, спрямованих на виникнення правовідносин (так, землетрус — подія, страховий випадок, який виступає приводом для порушення (виконання дій) правовідносин по державному страхуванню по відшкодуванню громадянину шкоди — статті 370, 371 ЦК).

Залежно від відповідності фактів установленому правопорядку вони можуть бути правомірними і неправомірними. Останні носять характер цивільних правопорушень, кримінальних злочинів, адміністративних проступків, трудових правопорушень тощо. Пізнання судом факту кримінального злочину відбувається на підставі письмових офіційних доказів — актів судових і прокурорсько-слідчих органів. Положення, що суд при розгляді цивільної справи не може кваліфікувати ті чи інші дії як кримінальні правопорушення з усіма випливаючими наслідками цивільного процесуального характеру9, не відповідає ч. З ст. 235 ЦПК, за правилом якої суд при встановленні в діях сторін та інших осіб ознак злочину може порушити кримінальну справу. А це означає, що суд в цивільному процесі може кваліфікувати певні дії як кримінальні злочини. Направлення порушеної справи на розслідування може вплинути на наслідки цивільно-правового характеру, наприклад, настання не обмеженої, а повної матеріальної відповідальності.

Для виявлення специфіки фактів доказування в літературі була проведена їх класифікація за фактами, що породжують, змінюють, і припиняють права і обов'язки та перешкоджають виникненню прав і обов'язків10. Запропонована класифікація викликала певні зауваження11, але її значення для повного, всебічного і об'єктивного пізнання обставин у справі очевидне. В теорії процесу також мало місце судження про те, що до складу фактів предмета доказування входять три групи фактів: правостворюючі, лігімітації сторін і приводу до позову12. Останні дві групи є також фактами правостворюючими, тому така класифікація не має значення для доказування. Практичне значення для доказування має поділ фактів предмета доказування на позитивні і негативні. Негативні вимагають більше уваги, оскільки з ними завжди чимало труднощів в доказуванні.

Залежно від часу виконання дій факти предмета доказування поділяються на факти-явища, які мали місце в минулому і факти-стану, які носять тривалий характер (продовжуються) і можуть безпосередньо сприйматися судом.

Доказуванню підлягають і доказові факти, тобто такі, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Наприклад, експертиза крові у дитини, матері і названого батька у справі про встановлення його батьківства дала висновок, що батьківство не виключається. Цей факт не є передбаченою законом обставиною, що підтверджує батьківство, але у зіставленні з іншими доказами може призвести суд до такого висновку.

Доказуванню підлягають також цивільно-процесуальні факти. З їх наявністю може бути пов'язана реалізація права на звернення до суду за захистом, на забезпечення позову, зупинення провадження у справі. Пізнанню підлягають і факти, встановлення яких суду необхідно для виконання виховних і превентивних завдань правосудця. Це факти, які розкривають умови і причини правопорушень, необхідні для реагування суду — постановлення окремих ухвал (ст. 235 ЦПК).

В процесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета доказування може змінюватися — збільшуватися або зменшуватися, уточнюватися в зв'язку зі зміною стороною підстав або предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог (ст. 103 ЦПК).

Традиційному погляду на предмет доказування було протиставлено судження, за яким предметом доказування виступає сукупність версій, припущень про існування фактичних обставин, кожна з яких може виявитися правильною істиною, і тоді припущення суду перетвориться в достовірне знання про певну обставину, але в той же час може виявитися і помилковим, таким, що не відповідає дійсності13. Зазначене судження суперечить ч. 1 ст. ЗО ЦПК, яка покладає на сторін обов'язок довести обставини, а не припущення (версії) про них, на які вони посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень. Дослідження в суді обставин справи — складу юридичних фактів — має за мету встановити їх реальне існування, а не припущення про їх існування14.

69)предмет і метод цивільно-процесуального права

Цивільне процесуальне право є галуззю права, яка включає в себе сукупність розташованих у визначеній системі процесуальних норм, що регулюють суспільні відносини в сфері здійснення правосуддя у цивільних справах судами загальної юрисдикції.

Для кожного з учасників процесу в цивільній справі нормами цивільного процесуального права встановлені процесуальні права й обов'язки. Так суд має право розглядати і вирішувати справи, які віднесені до його підвідомчості. Він несе обов'язок перед державою і суспільством за якість здійснення правосуддя. Суд наділений владними повноваженнями стосовно інших учасників процесу. У той же час він зобов'язаний суворо дотримуватися процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, та прав інших учасників процесу.

Громадяни та організації мають право брати участь у процесі, заявляти клопотання, доводити підстави своїх вимог, оскаржувати винесене судом рішення, брати участь у його виконанні. Поряд з комплексом процесуальних прав вони несуть і процесуальні обов'язки: сумлінно користуватися своїми процесуальними правами, сплачувати судові витрати, з'являтися за викликами суду, надавати докази.

Кожна процесуальна дія того чи іншого учасника процесу виступає як результат здійснення ним процесуальних прав і реалізації обов'язків, передбачених законом.

Норми цивільного процесуального права визначають весь хід судового процесу, встановлюють для кожного суб'єкта цивільних процесуальних відносин міру належної і можливої поведінки.

Об'єктом правового регулювання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини в сфері судочинства у цивільних справах.

Варто відрізняти предмет цивільного процесу і предмет цивільного процесуального права. Предметом цивільного процесу як діяльності суду по здійсненню правосуддя, що протікає у визначеній процесуальній формі, є конкретні цивільні справи. Предметом цивільного процесуального права як галузі права є сам цивільний процес, тобто діяльність суду та інших учасників, а також деякою мірою і діяльність органів виконання судових рішень.

Цивільне процесуальне право має свій метод. Метод - це сукупність закріплених у нормах цивільного процесуального права способів і засобів впливу на відносини, які регулюються, і поведінку їх суб'єктів.

Метод правового регулювання, характерний для цивільно-процесуального права, обумовлений двома обставинами. З одного боку, виникнення цивільного процесу, його розвиток, перехід від однієї стадії до іншої залежать від волевиявлення зацікавлених осіб. З іншого боку, обов'язковим і вирішальним суб'єктом цивільних процесуальних відносин є суд, який від імені держави приймає владне рішення, що підлягає примусовому виконанню в необхідних випадках.

Така специфіка відображає способи впливу цивільно-процесуального права на суспільні відносини. Виходячи з цього, метод цивільно-процесуального права можна визначити як імперативно-диспозитивний, в якому владні відносини поєднуються зі свободою, рівноправністю та можливістю вибору зацікавлених осіб.

Імперативний метод впливу на поведінку суб'єктів регульованих відносин закріплений у нормах права, що встановлюють чітко визначені правила поведінки, категоричні приписи - зобов'язання, заборону і примус. Зобов'язання -це обов'язок конкретної активної поведінки (наприклад, обов'язок осіб, які беруть участь у справі, повідомляти суд про зміну своєї адреси та про причини неявки в судове засідання; обов'язок суду допустити негайне виконання рішень - ст.ст. 95, 217 ЦПК тощо); заборона - це заборона виконання певних дій або бездіяльності (наприклад, недопустимість суперечок про підсудність - ст. 135 ЦПК;); примус - це вплив, спрямований на забезпечення виконання правил окремих норм цивільного процесуального права (наприклад, відповідальність за невиконання вимоги суду подати письмові та речові докази; відповідальність свідка - ст.ст. 48,53 та 44 ЦПК).

Формами вираження імперативності є категоричність припису, визначеність кількісних (строки, розміри, періодичність, частки) та якісних (опис передбачених дій та порядок їх виконання) умов застосування і способу реалізації правової норми.

Диспозитивний спосіб характеризується дозволом і визначається правами суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин на активну поведінку в межах, встановлених нормами ЩІК (ст.ст. 99, 103), або утримування за власним розсудом від неї.

Імперативний спосіб проявляється в процесуально-правовому становищі суду. Він як орган держави, що здійснює правосуддя, наділений активністю і виконує головну роль у цивільному процесі, спрямовує дії учасників процесу, які повинні підпорядковуватися судові, забезпечує здійснення ними прав і виконання обов'язків. Суд розглядає і вирішує цивільну справу та окремі питання, які виникають у процесі її розгляду, виносить рішення, яке має обов'язковий характер. Перелічені та інші встановлені законом процесуальні права суду мають істотну особливість - вони водночас є його обов'язками. Разом з тим у деяких нормах права визначається дозволена поведінка суду, наприклад прийняття зустрічного позову, пред'явленого після закінчення триденного строку, залежить від судді, а якщо його заявлено під час розгляду справи по суті - від суду (ст.140 ЦПК); суд чи суддя на прохання осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою може вжити заходів до забезпечення позову (ст.149 ЦПК) тощо.

Спосіб дозволу широко використовується в нормах цивільного процесуального права, в яких визначено процесуально-правове становище сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Сторони наділені широкими процесуальними повноваженнями для захисту суб'єктивних матеріальних прав, реалізація яких можлива за їх розсудом на основі вільного волевиявлення і забезпечується системою необхідних процесуальних гарантій.

Правове становище експертів, свідків, перекладачів, інпіих осіб, які не беруть участі у справі, визначається не дозволом

певної поведінки, а обов'язком таких осіб діяти певним чином, наприклад, свідок зобов'язаний з'явитись до суду і дати правдиві показання про відомі йому обставини (ч. 2 ст. 41 ЦПК); особа, яку призначено експертом, повинна з'явитися на виклик суду і дати правдивий висновок щодо поставлених їй питань (ст. 58 ЦПК).

Метод цивільного процесуального права характеризується також окремим видом юридичних фактів - процесуальних дій суду і осіб, які беруть участь у справі, від яких залежить виникнення і розвиток процесуальних правовідносин і які є засобами здійснення процесуальних прав і виконання обов'язків. Гарантіями їх реалізації виступають цивільні процесуальні санкції. Ними встановлені правові наслідки за порушення прав і невиконання обов'язків.

Таким чином, метод правового регулювання цивільного процесуального права є за змістом імперативно-диспозитивним і забезпечується такими способами впливу на правові відносини, що регулюються, і поведінку його суб'єктів, як зобов'язання, заборона, примус і дозвіл.

70)принцип диспозитивності в цивільному процесі

Принцип диспозитивності є основоположним в системі принципів цивільного процесуального права, включає в себе певну ідею, що становить його зміст. Зміст принципу диспозитивності полягає у наданні сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, можливості вільно здійснювати і розпоряджатись матеріальними правами щодо предмета спору та процесуальними засобами їх захисту. Складовими положеннями змісту принципу диспозитивності є шість груп прав – права, що характеризують повноваження на порушення провадження по справі; права, спрямовані на зміну позовних вимог; права, пов’язані із забезпеченням законного складу суду, об’єктивного розгляду справи та виконання судових постанов; права, пов’язані із залученням до справи заінтересованих осіб; права щодо здійснення окремих процесуальних дій; інші права, що забезпечують захист у процесі по справі. Принцип диспозитивності сприяє правильному пізнанню та застосуванню норм цивільного процесуального права, виступає основою для законодавчої практики, підготовки, розробки і прийняття відповідних йому за змістом правових норм та подальшого їх удосконалення, характеризує суть та значення права як регулятора суспільних відносин у галузі здійснення правосуддя в цивільних справах, його соціальну цінність. Значення принципу диспозитивності в цивільному процесуальному праві полягає також у тому, що захист прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб неможливий без реалізації ними тих положень, які визначають зміст принципу диспозитивності. Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК, за якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ст. 34 ЦПК). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин в наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі.Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої право, повинен сам потурбуватися про це; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін, за винятками, встановленими законом.