Безпечення судового процесу

Суддя повертає позовну заяву не пізніше п'яти днів з дня її надходження, про що виносить ухвалу. Ухвалу про повернення позовної заяви може бути оскаржено.

Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення допущеного порушення.

Однією з умов прийняття позову до провадження господарського суду є додержання порядку реалізації права на пред'явлення позову (див. коментар до статей 54—56 цього Кодексу), порушення якого надає право господарському суду повернути позовну заяву. У зв'язку з цим коментована стаття містить правила, при недодержанні яких суддя також не приймає позовну заяву до провадження та повертає її без розгляду. Зокрема, суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи без розгляду, якщо:

1) позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не вказано. За правилами статей 54, 57 ГПК України (див. коментар до вказаних статей) до позовної заяви, яка подається до господарського суду позивачем, додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження. При цьому позовна заява має бути підписана повноважною особою з обов'язковим зазначенням її посади. У зв'язку з цим подання позовної заяви до господарського суду без наявності належних повноважень або без зазначення посадового становища особи, яка її підписала, є підставою для повернення позовної заяви, а прийнятої позовної заяви — для залишення її господарським судом без розгляду (ст. 81 цього Кодексу);

у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштову адресу (ст. 54);

у позовній заяві не вказано обставин, на яких ґрунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені у заяві обставини, обґрунтованого розрахунку стягуваної чи оспорюваної суми (статті 54, 55);

не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі (див. коментар до статей 45, 46, 57);

порушено правила об'єднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення спору (див. коментар до ст. 58);

не подано доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів (див. коментар до'ст. 56);

до винесення ухвали про порушення провадження у справі вщ позивача надійшла заява про врегулювання спору (ст. 22);

не подано доказів сплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу (див. коментар до ст. 47-1).

Вщповідно до коментованої статті суддя повертає позовну заяву не пізніше п'яти днів з дня її надходження, про що виносить ухвалу. Слід зазначити, що наведений перелік обставин, за наявності яких господарський суд повертає позовну заяву, є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.

Коментована стаття передбачає важливе правило, відповідно до якого повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з ним до господарського суду у загальному порядку після усунення допущених порушень. Тобто особа може звернутися до господарського суду з тотожним господарським позовом у звичайному порядку. При цьому моментом звернення з позовом буде вважатися дата звернення з належним чином оформленою позовною заявою.

37)Підстави для скасування і зміни судового рішення у касаційному порядку.

Повноваження суду касаційної інстанції – це сукупність його прав і обов‘язків, пов‘язаних з застосуванням юридичних наслідків щодо рішень і ухвал. Такі права і обов‘язки суду закріплені в ст.311 ЦПК. Суд касаційної інстанції має право залишити рішення без змін, тобто касаційна скарга залишається без задоволення. Може скасувати рішення повністю або частково, надіслати справи на навий розгляд до того ж суду в іншому складі суддів. Також справа може надійти і до іншого суду. Суд може скасувати рішення повністю або частково і закрити провадження по справі або залишити заяву без розгляду (ст.227, 229 ЦПК). Може змінити рішення або постановити нове рішення, не передаючи справу на новий розгляд. Залишення рішення без змін має місце тоді, коли суд касаційної інстанції перевірив справу і дійшов висновку про правильність рішення суду першої інстанції. Ст.312 ЦПК. Підстави для скасування рішень суду в касаційному порядку: 1) неповне з‘ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин; 3) невідповідність висновків суду, викладених в рішенні, обставинам справи; 4) порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Постанова пленуму ВС від 11.10.85 “Про практику розгляду судами України цивільних справ в касаційному порядку”. Неправильне застосування норм матеріального права полягає в тому, що суд не застосував закону, який необхідно було застосувати, суд дав невірне тлумачення закону. Порушення процесуального законодавства, які призводять до скасування рішення: якщо порушення призвело до неправильного вирішення справи. За умови порушення процесуального законодавства рішення беззаперечно скасовується, якщо справа розглянута неправомочним складом суду, з порушеннями правил нарадчої кімнати, при розгляді справи були порушені правила про мову (ст.9 ЦПК), рішення не підписано будь-ким з суддів – самостійна підстава, рішення постановлено не тільки суддями, які входять до складу суду, що розглядав справу, відсутність протоколу судового засідання, або якщо протокол не підписаний секретарем або суддею, справу розглянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі і цих осіб не повідомили про час і місце судового засідання, суд вирішив питання про права і обов‘язки осіб, які не були притягнути до участі у справі. Суд касаційної інстанції постановляє ухвалу, вона складається і проголошується з додержанням правил ст.212 ЦПК. Ухвала суду набирає чинності з моменту її проголошення, тобто, якщо рішення залишено в силі, воно підлягає виконанню. Якщо суд касаційної інстанції вже розглянув справу, а потім надійшли інші касаційні скарги, суд касаційної інстанції зобов‘язаний постановити по цих скаргах додаткову ухвалу. У випадках, коли додаткова касаційна ухвала тягне за собою зміну рішення або його скасування, то суд постановляє окрему ухвалу, якою доводить про це до голови відповідного суду про внесення подання на касаційну ухвалу.

39)Підстави примусового виконання.виконавчі документи

Підстави для виконання

Підставами для виконання є рішення, ухвали, постанови судових та інших юрисдикційних органів, що набрали законної сили, примусова реалізація яких покладається на органи державної виконавчої служби.

їх перелік передбачений ст. З Закону «Про виконавче прова­дження». Ними є:

1. Рішення, ухвали і постанови судів у цивільних справах, що набрали законної сили чи за якими судом допущене негайне ви­конання, є обов'язковими для всіх органів, підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України (ст. 14 ЦПК). Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку касаційного оскарження (ст. 291 ЦПК). У разі подання касаційної скарги або внесення касаційного подання прокурора рішення, якщо його не скасовано, набуває законної сили після розгляду справи судом касаційної інстанції (ч. 1 ст. 231 ЦПК). Аналогічно набувають законної сили ухвали суду першої інстанції, які можуть бути окремо від рішення оскаржені в касаційному порядку (ст. 323 ЦПК). Рішення Верховного Суду України набирають законної сили негайно після проголошення (ч. 2 ст. 231 ЦПК). Ухвали суду касаційної інстанції набирають законної сили з моменту їх проголошення (ст. 321 ЦПК). З моменту проголошення набирають законної сиди ухвали і постанови судів наглядової інстанції.

Набирають законної сили негайно після їх проголошення рішення суду у деяких справах, що виникають з конституційних (виборчих) і адміністративно-правових відносин: за скаргами на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 243 ЦПК); за скаргами на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад і заявами про скасування рішення виборчої комісії (ст. 2435 ЦПК); за скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої

1-1-1485 -33-

комісії, територіальної, дільничної та виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидата у Президенти України (ст. 24310 ЦПК);' за скаргами, заявами на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах кандидата в народні депутати (ст. 243й ЦПК); за скаргами на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії (ст. 24320 ЦПК); за скаргами на дії органів і службових осіб у зв'язку із накладенням адміністративних стягнень (ст. 248 ЦПК).

У деяких категоріях справ до набрання рішенням законної сили суд зобов'язаний, а у інших має право допустити негайне виконання. Обов'язковому негайному виконанню підлягають рішення про присудження в межах стягнень за один місяць: про стягнення аліментів, про присудження зарплати, оплати за працю в колгоспі, про стягнення шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я чи втратою годувальника, а також рішення про поновлення на роботі (ст. 217 ЦПК). Допустити негайне виконання рішень суд має право в справах про присудження авторської винагороди за твори літератури, науки і мистецтва, а також об'єкти права інтелектуальної власності, на які видані охоронні документи; якщо від затримання виконання рішення може статися значна шкода для сторони, на користь якої постановлене рішення, і коли є підстави ввважати, що виконання рішення згодом можде стати неможливим або утрудненим (ст. 218 ЦПК).

Якщо боржник в установлений строк не виконує добровільно судове рішення, ухвалу, постанову, за якими допущене негайне виконання, — вони виконуються примусово.

У примусовому порядку виконуються, як правило, рішення суду в цивільних справах, якими задоволені позовні вимоги про присудження боржника до виконання певних дій. Рішення про відмову в позові про присудження, про визнання фактів і правовідносин та рішення про перетворення правовідносин не потребують примусового виконання, але ці рішення в частині стягнення судових витрат можуть виконуватися в примусовому порядку. В іншій частині рішення про визнання і перетворення правовідносин не потребують примусового виконання, внаслідок їх загальної обов'язковості (ст. 14 ЦПК) вони є підставами для їх реалізації іншим способом — реєстрацією компетентним органом держави встановлених судом правовідносин (Бюро технічної інвентаризації — видачі свідоцтва про право власності на житловий будинок тощо) чи правового статусу громадянина (рагсом — свідоцтва про розірвання шлюбу, про смерть громадянина тощо). Підлягають примусовому виконанню й ухвали суду про забезпечення позову (ст. 156 ЦПК); про стягнення цивільних процесуальних штрафів (статті 44, 48, 53, 153, 164, 172, 358, 386, 407,

-34-

417 ЦПК) як заходів цивільної процесуальної відповідальності до осіб, котрі не виконали покладені на них конкретні процесу­альні обов'язки в складі цивільних процесуальних правовідносин у справі; про поворот виконання (статті 420—422 ЦПК), а також ухвали касаційної інстанції, ухвали і постанови наглядової інстанції, якими змінюється чи постановлюється нове рішення (п. 4 ст. 311, п. 5 ст. 337 ЦПК).

2. Підставами для виконання є також вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах в частині майнових стягнень. Це вироки судів, якими задоволені позови про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, про накладення штрафу як міри покарання, конфіскацію майна засуджених, вироки й ухвали судів про стягнення судових витрат та інших грошових стягнень, про стягнення з підсудного за участь у справі адвоката і його захист, про забезпечення цивільного позову; ухвали судів касаційної інстанції, ухвали і постанови судів наглядової інстанції, якими змінені вироки судів в частині майнових стягнень або по-новому вирішений цивільний позов (статті 364, 394, 401 КПК України).

3. Вироки судів у частині позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю можуть обмежувати право засудженого на свій розсуд вибирати роботу або вид діяльності в межах п'яти років (ст. 31 КК України). До числа заборонених для зайняття засудженим посад можуть входити платні і безоплатні, постійні і тимчасові, які займаються за призначенням і вибором, керівні й рядові, а до числа забороненої діяльності — як службова (лікарська, педагогічна), так і неслужбова (управління особистим транспортом). Тому у вироку суду має бути точно зазначено, зайняття яких посад чи зайняття якою діяльністю заборонене засудженому. Позбавлення права займатися певною діяльністю тягне для засудженого заборону займати пов'язані з нею посади. Звернення до виконання таких вироків покладене на суд, який їх виніс, не пізніше трьох діб з дня вступу їх у законну силу. Для контролю за виконанням вироку про звільнення з посади державному виконавцеві надається вирок чи виписка з нього, на яку відкривається виконавче провадження.

4. Постанови суду в частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення є підставами для примусового виконання, в яких застосовані такі заходи адміністративної відповідальності:

Штраф (ст. 422 КпАП України — за торгівлю, переробку або збут радіоактивне забруднених продуктів харчування чи іншої продукції; ст. 44 КпАП — за незаконне придбання або зберігання

і * - 35 -

без мети збуту наркотичних засобів у невеликих розмірах; ст. 51 КпАП — за дрібне розкрадання державного або громадського майна, а також у випадках, передбачених статтями 51і, 173, 173і, 178, 185-1858, 186-1864, 187 та ін. КпАП України - ст. 221); конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення та грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення (ст. 46і КпАП — конфіскація предметів, будівельних матеріалів, устаткування, транспортних засобів тощо, вивезених без дозволу із зони радіаційного забруднення; ст. 145 КпАП — конфіскація радіопередавальних установок, виготовлених і використаних без належного дозволу; ст. 208і КпАП — конфіскація товарів і цінностей за порушення встановленого порядку вивезення їх за межі України, а також у випадках, передбачених статтями 157, 160, 1602-1604, 181 та іншими КпАП України).

Примусове виконання постанови судді про накладення штрафу провадиться у разі несплати штрафу у строк, встановлений ст. 307 КпАП. Постанова судді надсилається до відділу державної виконавчої служби за місцем проживання правопорушника, роботи чи місцезнаходження майна (ст. 308 КпАП). Тоді, коли оштрафована особа не працює, або якщо стягнення штрафу із заробітної плати або іншого заробітку, пенсії чи стипендії правопорушника неможливе з інших причин, стягнення звертається на особисте майно правопорушника, а також на його частку в спільній власності, у спільній власності подружжя чи в майні колгоспного двору або господарства громадян, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю в сільському господарстві.

Відповідно до ст. 149 Митного кодексу України постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення за по­рушення митних правил у частині конфіскації предметів виконується державним виконавцем. Предмети, вилучені митними органами України, щодо яких винесена постанова судді про конфіскацію, передаються державному виконавцеві.

5. Цивільну справу, яка перебуває в провадженні суду, сторони можуть закінчити укладенням між собою мирової угоди (ст. 103 ЦПК) в суді першої інстанції (ст. 179 ЦПК), в касаційній інстанції (ст. 309 ЦПК), у виконавчому провадженні (ч. З ст. 29 цього Закону ст. 352). Для того, щоб мирова угода була підставою для примусового виконання, вона повинна бути за­тверджена судом. Суд перевіряє умови мирової угоди і, якщо вони не суперечать закону і не порушують права будь-яких осіб і їх охоронювані законом інтереси, виносить ухвалу про затвердження мирової угоди і закриття провадження у справі. В ухвалі повинні бути зазначені умови затверджуваної судом мирової уго-

-36-

ди. Оскільки мирова угода засновується на взаємовигідних умовах для роботи сторін, вона, як правило, виконується ними добровільно. При невиконанні добровільно вона може бути підставою для примусового виконання.

6. Підставами для виконання державною виконавчою службою є рішення, ухвали, постанови арбітражних судів. Арбітражні суди України здійснюють правосуддя у справах за спорами між підприємствами, установами, організаціями, в тому числі колгоспами, кооперативами, індивідуальними, сумісними підприємствами, міжнародними об'єднаннями організацій України та інших держав, а також іншими юридичними особами, незалежно від форм власності майна і організаційних форм, які виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також за спорами про визнання недійсними актів ненормативного характеру з підстав, зазначених у законодавстві, за винятком спорів, вирішення яких чинними законами України, міждержавними договорами та угодами віднесене до відома інших органів, а також справи про банкрутство (статті 1, 12 АПК).

Про наслідки розгляду справи по суті арбітражний суд приймає рішення. Законність і обгрунтованість рішення арбітражного суду може бути перевірена у порядку нагляду з підстав, передбачених ст. 91 Арбітражного процесуального кодексу (АПК). Арбітражний суд у наглядовій інстанції (статті 93—95 АПК) має право змінити або прийняти нове рішення (ст. 106 АПК), поста-новлюючи про це мотивовану постанову (ст. 108 АПК). Тому постанова арбітражного суду, прийнята в порядку нагляду, якою змінено рішення арбітражного суду, також є підставою для примусового виконання. Рішення і постанови арбітражного суду, якими змінено рішення чи постанову у зв'язку із нововиявлени-ми обставинами, можуть також виконуватись у примусовому порядку. Примусово виконуються також ухвали суду, зокрема, про забезпечення позову (ст. 67 АПК) тощо.

Рішення і постанови арбітражного суду вступають у законну силу негайно після їх прийняття і підлягають обов'язковому ви­конанню підприємствами, установами, організаціями, службовими особами (ст. 115 АПК).

При стягненні грошових сум ці рішення виконуються установами банку, оскільки грошові кошти юридичних осіб перебува­ють у кредитних установах і на них звертається стягнення в першу чергу. Органами державної виконавчої служби рішення арбітражного суду про стягнення грошових сум виконуються тоді, коли грошові кошти на рахунку боржника відсутні або їх недостатньо для погашення заборгованості, і стягнення необхід-

-37-

но звернути на належне боржнику або закріплене за ним майно. Державним виконавцем реалізуються також рішення арбітражного суду: а) про звільнення виробничих та інших нежилих приміщень, а також виробничих територій; б) про передачу обладнання або іншого майна; в) про виконання юридичною особою (боржником) інших дій, не пов'язаних з передачею майна і перерахуванням коштів.

7. Стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, якщо заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем носить безспірний характер, підтверджений документами, провадиться на підставі виконавчих написів, які вчиняються нотаріусами (статті 87, 88 Закону України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат»).

Виконавчий напис — це розпорядження нотаріуса, виконане (вчинене) на документах, що встановлюють заборгованість, про примусове її виконання шляхом стягнення з боржника грошових сум або витребування майна. Право вчинення виконавчих написів мають нотаріуси державних нотаріальних контор, приватні нотаріуси, консульські установи України (п. 17 ст. 34, п. 13 ст. 38, ст. 36 Закону «Про нотаріат»). Виконавчі написи, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, вчиняються виключно на документах, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України (ст. 88 Закону «Про нотаріат»).

Такий перелік затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1996 р. № 1172 «Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів». У Перелік включені різні документи, що посвідчують заборгованість: 1) за нотаріально посвідченими угодами; 2) фізичних осіб з податкових платежів; 3) що випливає з відносин авторського права; 4) батьків або осіб, що їх замінюють за утримання дітей у закладах освіти та за утримання дітей і підлітків у загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах соціальної реабілітації; 5) за диспашею; 6) з військовослужбовців, звільнених з військової служби і військовозобов'язаних після закінчення зборів; 7) повернення об'єкта лізингу; 8) орендної плати за користування державним чи комунальним майном; 9) за чеками.

У виконавчому написі нотаріуса повинні зазначатися: дата (рік, місце, число), посада, прізвище, ім'я, по батькові нотаріуса, який вчинив виконавчий напис; найменування і адреса стягува-ча; найменування, адреса, дата і місце народження боржника, місце роботи (для громадян), номери рахунків в установах банків (для юридичних осіб); строк, за який провадиться стягнення; суми, що підлягають стягненню або предмети, які підлягають ви-

-38-

•гребуванню, в тому числі пеня, проценти, якщо такі належать до стягнення; розмір плати, сума державного мита, сплачуваного стягувачем або мита, яке підлягає стягненню з боржника; номер, за яким виконавчий напис зареєстровано. Виконавчий напис скріплюється підписом і печаткою нотаріуса (ст. 89 Закону України «Про нотаріат» в редакції Закону України від 19 жовтня 2000 р. № 2056-ПІ).

При наявності спору між стягувачем і боржником виконавчий напис не вчинюється, а вчинений може бути оспорений у по­рядку пред'явлення позову в суд або арбітраж. При оспорюванні боржником виконавчого напису суд зобов'язаний зупинити за ним стягнення до розгляду питання по суті (п. З ст. 34, ч. 2 ст. 36 цього Закону).

8. Підставою для виконання державною виконавчою службою є рішення Конституційного Суду України у випадках, пе­редбачених Законом України «Про Конституційний Суд України» (статті 69, 70).

Рішення і висновки Конституційного Суду України є обов'язковими для виконання, їх копії надсилаються після офіційного оприлюдення суб'єкта права на конституційне звернення, з ініціативи якого розглядалася справа, до Міністерства юстиції України, а також до органу влади, що прийняв правовий акт, який був предметом розгляду Конституційного Суду України. У рішенні, висновку можуть бути визначені порядок і строки їх виконання, а також покладені на відповідні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку. Конституційний Суд України має право зажадати від зазначених органів письмового підтвердження виконання рішення, додержання висновку Конституційного Суду України.

9. Розрахунки підприємств, установ і організацій здійснюються переважно у формі акцепту платіжних вимог. При цій формі розрахунків одержувач коштів подає до банку, який його обслуговує, розрахунковий документ у формі, встановленій На­ціональним банком України, а також прийнятий у міжнародній банківській практиці, який вміщує вимогу до платника про сплату ним одержувачу певної суми через банк за товарно-матеріальні цінності, виконані роботи і надані послуги. Платіжні вимоги оплачуються за згодою (акцептом) платника. Отже, акцепт — це згода платника на списання з його рахунку в банку грошових сум, зазначених у платіжній вимозі.

Акцепт платіжних вимог може бути попереднім і наступним. При розрахунках за попереднім акцептом платіжні вимоги вва­жаються акцептованими і оплачуються на наступний день після

-39-

закінчення встановленого строку акцепту, якщо протягом цього строку платник не заявив повну чи часткову відмову від акцепту платіжних вимог. При розрахунках з наступним акцептом платіжні вимоги оплачуються в день їх надходження до банку, який обслуговує платника, але за ним зберігається право в установлений строк заявити відмову, і в цьому випадку списана сума поновлюється за рахунок платника.

Не оплачені в строк платіжні вимоги, акцептовані платником, набувають сили виконавчого документа і сплачуються після надходження коштів на рахунок платника відповідно до настання строків їх оплати з дотриманням черговості платежів у по­рядку чекової оплати. При несплаті їх у строк при відсутності на рахунку грошових сум, достатніх для покриття заборгованості, стягнення може бути звернене на належне боржникові майно в порядку примусового виконання. Для цього на платіжній вимозі банком робиться відмітка, що платіжна вимога акцептована платником, і про причини її виконання. Після цього вона може бути надіслана до районних (міських) відділів державної виконавчої служби для накладання примусового стягнення на майно боржника.

10. Підлягають виконанню державною виконавчою службою рішення третейських судів відповідно до законів України. Стат­тею 25 ЦПК встановлена можливість розгляду цивільних справ третейськими судами в порядку, передбаченому Положенням про третейські суди України. Таке Положення було затверджене разом з ЦПК України 18 липня 1963 р. і вміщене як додаток № 2 до ЦПК. Положенням встановлено (ст. 1), що громадяни за договором можуть передати будь-який спір, що виник між ними, на розгляд третейського суду, окрім спорів, що виникають з трудових і сімейних правовідносин. У справі, розглянутій третейським судом, постановляється рішення більшістю голосів суддів і викладається в письмовій формі за визначеним змістом (ст. 13), підписується всіма суддями і оголошується сторонам в засіданні під розписку.

Рішення, не виконане добровільно, може бути виконане примусово на підставі виконавчого листа, виданого судом загальної юрисдикції.

Стаття 12 АПК передбачає, що підприємства та організації мають право передати під відомчий арбітражним судам спір на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів ненормативного характеру та спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських спорів з державного замовлення. Рішення третейського суду між юридичними особами є підставою для примусового його вико-

-40-

нання у випадках, передбачених для виконання рішень арбітражного суду.

Виконання рішень постійно діючих третейських судів передбачене окремими законами. Так, Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж при Торговельно-промисловій палаті України» (який за юридичною природою є третейським судом) передбачено, що на його вирішення можуть за угодою сторін передаватися спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньо-торговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, а також спори підприємств з іноземними інвесторами і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками та спори з іншими суб'єктами права України.

Рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду виконується сторонами добровільно в установлені ними строки. Рі­шення про стягнення грошових сум виконується у встановленому порядку через установи банку, решта рішень — державною виконавчою службою. За відсутності коштів на рахунку боржника в банку чи у зв'язку з неможливістю стягнення з інших причин, рішення може бути виконане примусово органом державної виконавчої служби шляхом накладення стягнення на майно боржника.

За «Положенням про Морську арбітражну комісію» при Торговельно-промисловій палаті України її рішення виконуються в такому ж порядку, як і рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду.

11. Комісія по трудових спорах є обов'язковим первинним органом з розгляду трудових спорів, що виникають на підприєм­ствах, в установах, організаціях між працівником і власником або уповноваженим ним органом, незалежно від форми трудового договору, за винятком спорів, що підлягають розгляду безпосередньо районними (міськими) судами, вищестоящими у порядку підлеглості органами, а також інших спорів, встановлених законом (статті 221, 224 КЗпП України).

Рішення Комісії по трудових спорах підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, передбачених на його оскарження, якщо ним не встановлено негайне виконання. Не виконане добровільно рішення Комісії по трудових спорах може бути виконане примусово органами державної виконавчої служби на підставі посвідчення Комісії по трудових спорах (ст. 230 КЗпП).

-41-

12. Підлягають виконанню постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом.

Кодексом про адміністративні правопорушення України надано право стягувати у безспірному порядку штрафи за вчинене адміністративне правопорушення: адміністративним комісіям при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад народних депутатів; виконавчим комітетам селищних, сільських рад народних депутатів; органам внутрішніх справ, органам інспекцій та іншим органам (службовим особам), уповноваженим на те законодавчими актами України (статті 213—2442 КпАП України). Якщо оштрафована особа у встановлений строк не сплатила штрафу, постанова адміністративного органу або службової особи надсилається до відділу державної виконавчої служби за місцем проживання правопорушника, роботи чи місцезнаходження майна для примусового виконання.

Так само постанова у справі про адміністративні правопорушення в частині відшкодування майнової шкоди, не виконана добровільно в установлений строк, є підставою для примусового її виконання шляхом стягнення збитків з боржника у порядку виконавчого провадження (ст. 330 КпАП). Державним виконавцем виконується також постанова адміністративних органів про конфіскацію предмета, який став знаряддям або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення та грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення (п. 1 ст. 313 КпАП).

13. Підставою для примусового виконання рішення суду органами державної виконавчої служби є також рішення інозем­них суддів і арбітражів у передбачених законом випадках. Порядок виконання в Україні рішень іноземних судів і арбітражів визначається відповідними міжнародними договорами України (ст. 427 ЦПК), Положенням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 року «Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів» з питань, які ще не врегульовані законодавством України (постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР»), Україна є учасником численних багатосторонніх і односторонніх міжнародних договорів на взаємне надання правової допомоги (див.: Вісник Верховного Суду України, № 1, 1998, с. 30—31), тому за загальним правилом при вирішенні питань виконання рішень іноземного суду застосовують спочатку положення двосто-

-42-

ронніх договорів, а до питань, які ними не охоплені, — багатосторонніх. За відсутності відповідного міжнародного договору з іноземною державою рішення її судів в Україні не підлягають виконанню.

Рішення іноземного суду (арбітражу) виконується примусово органами державної виконавчої служби на підставі ухвали об­ласного, Київського і Севастопольського міських судів, Верховного Суду Автономної Республіки Крим, якою задоволене кло­потання іноземних заявників про надання дозволу на його примусове виконання. В такій ухвалі має бути викладено висновок про задоволення клопотання і надання дозволу на примусове виконання рішення на території України з викладенням його змісту і визначенням сум грошових зобов'язань за ним в українській грошовій одиниці за офіційним валютним курсом НБУ (за винятком, коли такі зобов'язання мають виконуватися в іншій валюті відповідно до законів України). З набранням ухвалою законної сили видається виконавчий лист на примусове виконання рішення іноземного суду.

14. У порядку судового виконання підлягають примусовому виконанню рішення державних органів з питань володіння і користування культовими будівлями та майном (п. 17 ст. З Закону).

Законом України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті і релігійні організації» передбачається, що релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культова будівля може передаватися в користування двом і більше релігійним громадам за їх згодою. З кожною громадою укладається окремий договір, в якому передбачається порядок і черговість користування нею. Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених законодавством України (статті 269, 270 Цивільного кодексу).

Спори з питань щодо володіння та користування культовими будівлями і майном вирішуються державними органами України та місцевими державними органами у справах релігій, їх рішення, не оскаржене в суд протягом місяця з дня його прийняття, а у разі оскарження — після прийняття судом постанови про відмову в задоволенні скарги (статті 24812, 24818 ЦПК), може бути виконане примусово органом державної виконавчої служби.

-43-

15. До примусового виконання органом державної виконавчої служби віднесені рішення Антимонопольного комітету Украї­ни та його територіальних відділень у передбачених законом випадках.

Законом України від 28 листопада 1993 р. «Про Антимоно-польний комітет України» на нього покладено здійснення захисту законних інтересів підприємців та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень анти-монопольного законодавства, накладення стягнень за порушення антимонопольного законодавства в межах своїх повноважень (статті 3, 7, 8, 13, 14). Рішення Антимонопольного комітету і його територіальних відділень, не виконані зобов'язаною особою добровільно, є підставою для примусового їх виконання.

16. Виконавчий збір — це санкція відповідальності майнового характеру, яка накладається на боржника за невиконання рішення у строк, встановлений для його добровільного виконання (ст. 46 цього Закону). Для застосування виконавчого збору виконавець виносить постанову, яка у разі її добровільного невиконання виконується примусово в установленому цим Законом порядку шляхом накладення стягнення на заробітну плату, інші види доходів боржника чи на його майно.

Прийнята державним виконавцем постанова про накладення штрафу на учасників виконавчого провадження, громадян і посадових осіб (статті 46, 58, 87, 88 та інші цього Закону) за невиконання покладених на них обов'язків щодо вчинення необхідних процесуальних дій у виконавчому провадженні не виконана добровільно, є підставою для примусового виконання шляхом звернення стягнення на заробіток чи інші доходи оштрафованої особи, а за їх відсутності — на її майно.

17. До компетенції органів державної виконавчої служби віднесене також примусове виконання рішень інших державних або недержавних органів у випадках, передбачених законом. До них належать рішення комісії рад з питань поновлення прав реабілітованих. Відповідно до ст. 5 Закону України від 17 квітня 1991 р. «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», такі особи мають право на грошову компенсацію в установленому нею розмірі, на повернення натурою вилучених будівель та іншого майна по можливості (якщо будинок не зайнятий, а майно збереглося). За відсутності такої можливості заявнику відшкодовується вартість будівель та майна. Рішення про грошову компенсацію, повернення будівлі та майна чи їх вартості приймаються спеціально створеними для цього штатними комісіями з питань поновлення прав реабілітованих районних, міських, об-

-44-

ласних Рад. Такі рішення, добровільно не виконані, є підставою для примусового їх виконання державною виконавчою службою.

До підстав примусового виконання рішень недержавних органів можна віднести рішення товариських судів про майнові стягнення. Відповідно до ст. 7 Положення про товариські суди Української РСР, затвердженого Указом Президії Верховної Ра­ди УРСР від 29 березня 1977 р. такими є рішення: а) про відшкодування нанесеної шкоди: втратою, пошкодженням обладнання, інвентарю, інструментів, матеріалів й іншого державного або громадського майна внаслідок недобросовісного ставлення особи до своїх обов'язків (п. 3), самовільним використанням у власних інтересах належних підприємствам, установам, організаціям транспортних засобів, сільськогосподарської техніки, станків, інструментів, сировини й іншого майна (п. 4), пошкодження жилих і нежилих приміщень, комунального обладнання та недотримання правил протипожежної безпеки (п. 9), пошкодженням дерев та інших зелених насаджень (п. 12); б) за справами мешканців із приводу використання підсобних приміщень, будинкових служб, сплати комунальних послуг, сплати витрат на поточний ремонт місць загального користування (п. 10); в) про майнові спори між громадянами (п. 13); г) про накладення грошового штрафу (п. 5 ст. 16 Положення).

Рішення товариського суду про відшкодування нанесеної шкоди, про накладення штрафу або іншого майнового стягнення повинне виконуватись зобов'язаною особою в строк, зазначений у рішенні. При невиконанні рішення добровільно у встановлений строк воно може бути реалізоване примусово органами державної виконавчої служби на підставі виконавчого листа, який видається районним (міським) судом після перевірки його законності та обгрунтованості.

40) Повноваження суду апеляційної інстанції. Ухвали та рішення суду апеляційної інстанції.

Повноваження суду апеляційної інстанції — це сукупність його прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням встановле­них законом процесуальних дій щодо рішення (ухвали) суду першої інстанції, що не набрало законної сили та с предме­том перевірки за апеляційною скаргою

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд маг право (ст. 307 ЦПК):

відхилити апеляційну скаріу і залишити рішення без змін;

скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове
рішення по суті позовних вимог;

змінити рішення:

скасувати рішення суду першої інстанції і закрити прова­
дження у справі або залишити заяву без розгляду;

повністю або частково скасувати рішення суду першої інс­
танції і напранії ти справу на новий розгляд до суду першої
інстанції

Апеляційний суд ВІДХИЛЯЄ апеляційну скаргу, а рішення за-яяввм без змін, якім»! ніпнаг, ию оскаржуване рішення ухвале­не судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіряючи рішення, суд апеляційної інстанції може кия­ни ш окремі порушення, допущені судом першої інстанції, які не вплинули на правильність ухваленого рішення. ВІДПОВІДНО до ч. 2 ст. 308 ЦПК не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних мірку­вань.

Суд апеляційної інстанції вправі змінити рішення суду пер­шої інсіанцп або скасувати його і ухвалити нове рішення від­повідно до підстав, передбачених ст. 309 ЦПК:

неповне з'ясування судом обставин, шо мають значення
для спранн:

недоведеність обставин, що мають значення для справи, які
суд вважав встановленими:

невідповідність висновків суду обставинам справи;

порушення або неправильне застосування норм матеріаль­
ного або процесуального права.

Неповне з'ясування судом обставин справи полягає в тому, що суд не встановив всіх юридичних факт ів. передбачених нор­мою матеріального прана, наївність ЧИ відсутність яких вп.іи-ває на остаточне вирішення спрани, або дослідив факти, не пе­редбачені такою нормою

Недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, має місце у випадку безпідстав­них припущень щодо певних обставин, попри те, шо вони не підтверджені зібраними по справі доказами, на підставі недо­стовірних, суперечливих, недопустимих доказів.

Невідповідність висновків суду обставинам справи маг міс­це в тому разі, якщо суд на підставі встановлених фактів зро­бив неправильний висновок про взаємовідносини сторін.

Норми матеріального прана вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо:

застосовано закон, який не поширюється на ці правовідно­
сини;

не застосовано закон, який підлягає застосуванню.

Порушення норм процесуального права може буїп підста­вою для скасування або зміни рішення лише в тому випадку, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Апеляційний суд скасовує рішення із закриттям провадження у справі або залишенням заяви без розі ляду за наявності иідстав, визначених ст.ст. 205. 207 ЦПК. У разі ухвалення судом першої інстанції законного і обгрунтованого рішення, смерть фізичної особи чи припиненій юридичної особи—сторони у спірних правовідносинах, що не допускають правонастуиницт-ва, не може бути підставою для застосування вищевказаних положень.

Суд апеляційної інстанції також мас право скасувати рі­шення і передати справу на новий розгляд до суду першої ін-сіаиції у ран, якщо допущені останнім помилки не можуть бути виправлені при розгляді справи в апеляційному порядку Рішення суду відповідно до ст. 311 ЦПК підлягаг скасуванню < направленням справи на новий розгляд, якщо:

справу розглянуто неповноважннм суддею або складом суду;

рішення ухвалено чи підписано не тим суддею, який роз­
глядав справу;

справу розглянуто м відсутності будь-кого з осіб, які бе­
руть участь у справі, належним чином не повідомлених про
час і місце судового засідання;

суд вирішив питання про нрава та обов'язки осіб, які не
брали участі у справі;

суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був і не міг
бути усунений ухваленням додаткового рішення судом пер­
шої інстанції

Висновки і мотиви скасування рішення судом апеляційної інстанції с обов'язковими для суду першої інстанції при ново­му розгляді справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 307 ЦПК суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду скарги на ухвалу суду першої інстанції мас право:

відхилиш апеляційну скаргу і залишити ухвалу без змін —
якщо суд першої інстанції постановив ухвалу з додержан­
ням вимог закону;

(міниїй, скасувати і постановити нову ухвалу з цього пи­
тання — у випадку вирішення судом першої інстанції вка­
заного питання з порушенням норм процесуального права
або якщо при правильному вирішенні було помилково сфор­
мульовано суть процесуальної дії чи підстави її вчинення;

скасувати ухвалу і передати питання на поний розгляд суду
першої інстанції — якщо останній порушив порядок, вста­
новлений і іч мою вирішення.

41)Поворот виконання скасованого рішення

Стаття 122. Поворот виконання рішення, постанови

Якщо виконані рішення або постанова змінені чи скасовані і прийнято нове рішення про повну або часткову відмову в позові, або провадження у справі припинено, або позов залишено без розгляду, боржникові повертається все те, що з нього стягнуто на користь стягувана за зміненими чи скасованими у відповідній частині рішенням, постановою.

Видача наказу про повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості провадиться господарським судом за заявою боржника, до якої додається довідка, підписана керівником чи заступником керівника і головним (старшим) бухгалтером, про те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним виконавцем.

Якщо не виконані рішення або постанова змінені чи скасовані і прийнято нове рішення про повну або часткову відмову в позові, або провадження у справі припинено, або заяву залишено без розгляду, господарський суд виносить ухвалу про повне або часткове припинення стягнення за зміненими чи скасованими у відповідній частині рішенням, постановою.

Коментована стаття передбачає випадки, коли можливий поворот виконання рішення.

Поворот виконання є цивільною процесуальною гарантією захисту майнових прав відповідача, яка полягає у поверненні позивачем (стягувачем) відповідачу (боржнику) всього одержаного за скасованим рішенням.

Для настання повороту виконання необхідні: одержання позивачем майна або грошових сум у порядку виконання рішення суду; зміна чи скасування постанови і прийняття нового рішення про повну або часткову відмову у позові; припинення провадження у справі; залишення позову без розгляду.

Питання про поворот виконання вирішується вищестоящим судом, який скасовує або змінює рішення, чи судом, рішення якого було скасовано, при новому розгляді ним справи. Якщо поворот виконання не був вирішений зазначеними судами, відповідач у межах строків позовної давності може звернутися до суду, у якому знаходиться справа, із заявою про повернення майна, стягнутого з нього за скасованим рішенням. Заява розглядається з викликом сторін і постановлениям ухвали, яка може бути оскаржена. У разі неможливості повернення майна в натурі відшкодовується його вартість у розмірі суми, одержаної від його реалізації.

Для повернення стягнутих грошових сум при повороті виконання боржнику необхідно звернутися до господарського суду із заявою, до якої додається довідка, підписана керівником чи заступником керівника і головним (старшим) бухгалтером, про те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним виконавцем. У цьому випадку видається наказ про повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості.

У випадках, коли ще рішення або постанова не виконані, змінені чи скасовані і прийнято нове рішення про повну або часткову відмову у позові, або у випадку, коли провадження у справі припинено або заяву залишено без розгляду, господарський суд виносить ухвалу про повне або часткове припинення стягнення за зміненими чи скасованими у відповідній частині рішенням, постановою.

42) Позовна заява та її реквізити.

Відповідно до ч. 1 ст. 118 ЦПК України позов пред'являється шляхом подання позовної заяви. Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої у порядку, встановленому ЦПК України (ч. 1 ст. 122 ЦПК України). За змістом у позовній заяві мають бути зазначені усі елементи позову та інші дані, необхідні для провадження у справі, передбачені ст. 119 ЦПК України.

Позовна заява, до подання якої постановляється ухвала про забезпечення доказів або позову, повинна містити про це відомості.

До позовної заяви, якщо вона подається представником позивача, додається також довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника. Позовна заява, яка подається на захист прав інших осіб, повинна містити підстави такого звернення. Отже, позовною заявою визначається коло учасників процесу, обсяг дослідження, належність доказів і допустимість засобів доказування у справі, необхідність забезпечення позову і тим самим здійсненність рішення.

Вказівка у позовній заяві на виклад обставин, якими обґрунтовується позовна вимога (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), складає підставу позову і сприяє встановленню наявності спірних правовідносин та можливості прийняття справи до провадження суду. На думку окремих авторів, позов, обґрунтований неюридичними фактами, не повинен прийматися судом до розгляду.

Для захисту прав позивача важливо зазначити у позовній заяві ціну позову (ст. 80, п. 4 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), яка зумовлює розмір державного мита, розподіл судових витрат між сторонами (статті 79, 88 ЦПК України).

Завершальним реквізитом позовної заяви є перелік документів, що додаються до заяви (п. 7 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), підпис позивача або іншої уповноваженої особи із зазначенням часу подання заяви, яка надає юридичну силу позовній заяві, а без неї — це анонімний проект, який не може бути розглянутий судом. Час подання свідчить про пред'явлення позову у межах строків давності і забезпечує додержання у судочинстві принципу оперативності.

43)Покази свідків

Стаття 63. Показання свідка

1. Показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

1. Показання свідка — це один із найважливіших засобів доказування у цивільному процесі, з якого суд одержує відомості про обставини справи.

Відповідно до ч.1 ст.50 ЦПК України, свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Про процесальний статус свідка див. ст. 50-51 ЦПК.

2. Показання свідка можуть бути отримані шляхом допиту свідка безпосередньо в судовому засіданні або в порядку судового доручення відповідно до статті 132 цього Кодексу. У випадку отримання показів свідків в порядку виконання судового доручення, такі покази оголошуються в судовому засіданні відповідно до статті 183 ЦПК України. Проте, у ч. 5 ст. 132 передбачено, що у випадку, якщо свідки, які дали показання суду, що виконував доручення, прибудуть в суд, який розглядає справу, вони дають показання у загальному порядку.

Про порядок допиту свідків у судовому засіданні див. коментар до ст.180-182 ЦПК України.

3. Друге речення коментованої статті встановлює недопустимість показань свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності. З цього можна зробити висновок, що обставини, про які він дає показання, повинні бути відомі йому особисто. На нашу думку, показання свідка з чужих слів не допускаються.

44) Поняття та види підсудності.

Розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і міме судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм цивільних справ називають підсудністю.

Підсудністю ще називають коло цивільних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного суду.

Критеріями такого розмежування можна вважати:

завдання суду щодо розгляду та вирішеним справи;

рід (категорію) справ;

вказівку суду.

Залежно від названих критеріїв підсудність буває двох ви­дів: функціональна та територіальна.

Функціональна підсудність — компетенція окремих гілок судової системи на реалізацію функцій, які вони виконують. За цією підсудністю функції суду першої інстанції виконують місцеві суди, а саме районні, районні у містах, міські та міськ-районні (ст. 107 ЦПК).

Судами апеляційної інстанції є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив су­дове рішення, що оскаржується (гг. 291 ЦПК).

Судом, який переглядає справу за винятковими обстави­нами, є Верховний Суд України (ст. 353 ЦПК). Судом, який переглядає справу за нововиявленими обставинами, — суд, який ухвалив рішення, постановив ухвалу чи видав судовий наказ (ст. 363 ЦПК).

Судом, який здійснює контроль за виконанням судових рі­шень та вирішує питання у ході виконання рішення у цивіль­ній справі, як правило, є суд, який видав виконавчий документ (розділ VI ЦПК, ст. 85 Закону України "Про виконавче прова­дження").

Територіальна підсудність — компетенція із розгляду ци­вільних справ однорідними судами залежно від території, на яку поширюється їхня юрисдикція.

Видами територіальної підсудності є:

загальна;

альтернативна;

договірна;

виключна;

за зв'язком справ;

за вказівкою суду.

Загальна територіальна підсудність встановлюється як за­гальне правило і застосовується у тому випадку, коли вона не змінена або доповнена іншим видом територіальної підсуднос­ті.

Альтернативна територіальна підсудність встановлена за­коном і зумовлена необхідністю чи доцільністю надання пози­вачу права вибору суду, який розглядатиме справу.

Виключна територіальна підсудність встановлюється у ни-падках, передбачених законом, і означає, що заява може бути подана тільки до певного суду. В цьому випадку застосування інших видів підсудності виключається.

Договірна територіальна підсудність передбачає надання сторонам права вибору суду, до якого подаватиметься SUM і який розглядатиме справу.

Підсудність за зв'язком справ визначає суд, який розгляда­тиме спір, виходячи із первісного спору, шо є предметом су­дового розгляду.

Підсудність за ухваюю суду — це новий вид територіаль­ної підсудності, за якого територіальна юрисдикція суду виз­начається на підставі ухвали суду. Застосовується у випадках, чітко визначених законом, а саме:

коли стороною у справі виступає місцевий чи апеляційний
суд чи суддя цього суду (ст. 108 ЦПК),

коли спір виник між громадянами України, якщо обидві
сторони проживаюіь за її межами, а також у разі вирішен­
ня справи про розірвання шлюби між іромадянином Украї­
ни і~а іноземцем чи особою без громадянства, які прожива­
ють за межами України (ст. 111 ЦПК).

Питання дотримання правил про підсудність вирішується судом при відкритті провадження у справі.

45 Поняття процесуальних строків їх види та значення.

Для виконання завдань цивільної о судочинства істотним є не тільки встановлення порядку підправлення правосуддя у ци­вільних справах, а н темиоральні межі здійснення судочинства та його етапів (стадій), в тому числі щодо вчинення процесу­альних дій учасниками цивільного процесу. Адже надзвичайно важливо, щоб цивільне судочинство здійснювалось не лише правильно, а іі своєчасно. Саме задля досягнення цієї мсти і встановлюються цивільні процесуальні строки. При цьому іс­нування та чітке їх дотримання є не лише гарантією здійснен­ня учасниками процесу їх суб'єктивних процесуальних прав, а й запорукою ефективності здійснення цивільного судочинства.

Під цивільним процесуальним строком слід розуміти встанолчений законом або судом період в часі, впродовж: яко­го може або повинна бути здійснена певна процесуальна дія

учасником цивільного процесу.

Відповідно до ст. 68 ЦПК цивільний процесуальний строк

обчислюється роками, місяцями і днями, а також може визна­чатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Однак в окремих випадках такий сірок вимірюсгься годинами.

З огляду на те, яким чином легітимований строк, виділя­ють: строки, встанояпені законом, та строки, встановлені су­дом.

Залежно від того, як чітко визначені цивільні процесуальні строки, виділяють: абсолютно визначені (ті, що мають чітку визначеність шляхом встановлення їх тривалості, наприклад, З, 5, 7, 10 днів тощо), відносно визначені (ті, що мають відносну визначеність і можуть пов'язуватись з іншими подіями, на­приклад, із позовною давністю (ст. 381 ЦГЖ), чи завершенням вчинення тієї чи іншої процесуальної дії") та невизначені (це строки, які не мають жодних вказівок на певну визначеність, наприклад, так званий розумний строк (ч. 4 ст. 9 ЦПК).

За ознакою гривалості можна визначити:

— строк не пізніше наступного дня від вчинення певної проце­
суальної дії;

— 24-х годинний строк;

— дводенний строк

— триденний строк

— п 'ятиденний строк

— семиденний строк

- десятиденний строк

- п 'ятнадцятидешшй строк

- двадцятидешшй строк

- — двомісячний строк

— тримісячний строк

- річний строк

- трирічний строк

47)Поняття судового представництва та його види. Процесуальні повноваження представника.

Представництво у цивільному процесі є процесуальним засобом реалізації громадянами права на судовий захист від посягань на честь і гідність, життя та здоров'я, особисту свободу і майно, гарантований Конституцією (ст. 55) та іншими законами України. Воно забезпечує участь у цивільному процесі громадян і організацій, надає можливість використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді та захисту суб'єктивних прав та інтересів.

Стаття 38 ЦПК України надає право сторонам, третім особам, особам, які відповідно до закону (ст. 45 ЦПК України) захищають права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявникам і заінтересованим особам у справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Особиста участь у справі таких осіб не позбавляє їх права мати у цій самій справі представника. Проте не всі громадяни, майнові і особисті немайнові права та охоронювані законом інтереси яких потребують судового захисту, наділені цивільною процесуальною дієздатністю і можуть брати участь у цивільному процесі, особисто вести свої справи. Права і охоронювані законом інтереси таких осіб (неповнолітніх, малолітніх, обмежених у дієздатності і визнаних недієздатними судом) захищають їх законні представники (ст. 39 ЦПК України).

Представництво у цивільному процесі можливе у будь-якій справі, що розглядається судом у порядку цивільного судочинства, на всіх стадіях його розвитку, починаючи з порушення справи і закінчуючи зверненням судового рішення до виконання.

Представництво у цивільному процесі — це процесуальна діяльність особи (представника, повіреного), спрямована на захист суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння судові у всебічному, повному і об'єктивному з'ясуванні обставин справи, у поста-новленні законного і обґрунтованого рішення.

Правове становище представника у цивільному праві цілком залежить від сторони в договорі доручення і визначається змістом останнього, що регулюється ст. 238 ЦК України.

Процесуально-правове становище цивільного процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами ЦПК України, і лише повноваження на виконання деяких процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору і процесу надаються довірителем (ст. 44 ЦПК України).

Отже, цивільне процесуальне представництво — це такі юридичні відносини, за якими одна особа — представник — виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії у цивільному судочинстві на захист прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів. Представник у цивільному судочинстві покликаний виконувати дві функції: захищати права та інтереси осіб, які беруть участь у справі (здійснювати правозаступництво); представляти таких осіб, бути їх повіреними (здійснювати процесуальне представництво). Зазначені функції чітко визначені статтями 1, 6 Закону України «Про адвокатуру». В деяких державах здійснення правозаступництва відокремлене від представництва1.

Представниками у цивільному процесі можуть бути громадяни, які досягли повноліття. Проте повнолітні, над якими встановлена опіка чи піклування, не можуть, як і неповнолітні, здійснювати представництво.

Не можуть бути представниками у суді також особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок.

48) Поняття сторін в цивільному процесі. Процесуальні права та обов’язки сторін.

Сторонами у цивільному процесі є юридично заінтересовані особи (громадяни і організації), матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення у цивільному судочинстві. Вони є головними особами, які беруть участь у цивільній справі позовного провадження, без яких неможливий сам процес. Поняття сторін у цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами. Ними є переважно його суб'єкти: покупець і продавець, кредитор і боржник, подружжя (розірвання шлюбу, поділ спільно нажитого майна, визначення місця проживання дітей тощо) — внаслідок порушення невизнання чи оспорювання їх суб'єктивного права чи охоронюваного законом інтересу.

Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач. Ними можуть бути фізичні, юридичні особи і держава (ст. ЗО ЦПК України). Позивач (асіог) — особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої відкривається цивільна справа у суді та розпочинається цивільний процес. Позивач може заявити про це вимогу судові особисто або в його інтересах, у передбачених законом випадках, можуть звернутися із заявою до суду прокурор, органи державного управління, профспілки, інші особи (ст. З ЦПК України). Відповідач (геив — особа, яка обороняється) — особа, яка на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорення його права і охоронюваного законом інтересу.

Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони наділяються численними цивільно-процесуальними правами, які можуть бути класифіковані на такі групи:

Права, які характеризують повноваження на відкриттяпровадження у справі — права на пред'явлення позову(статті 3, 118 ЦПК України), зустрічного позову (ст. 123 ЦПКУкраїни), вимоги про виправлення недоліків рішення судом,який його ухвалив (статті 219-221 ЦПК України); права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал(статті 292, 324 ЦПК України), про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за винятковими і нововиявле-ними обставинами (статті 353, 362 ЦПК України), на пред'явлення вимоги про поворот виконання (ст. 381 ЦПК України);

Права на зміни у позовному спорі — права позивача назміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права від-

повідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди (ст. 31 ЦПК України); доповнення, зміна апеляційної та касаційної скарги або відмова від них (статті 300, 330 ЦПК України);

Права на подання і витребування доказів та участь у їхдослідженні — права сторін подати до суду свої пояснення,подавати письмові та речові докази (статті 27, 176 ЦПК України), вимагати залучення у справу свідків і призначенняекспертизи (статті 130,143 ЦПК України). При розгляді справи — ставити питання один одному, свідкам, експертам(статті 180, 182, 189, 190 ЦПК України), представникам органів держави і місцевого самоврядування (статті 45, 46 ЦПКУкраїни); знайомитися з письмовими і речовими доказами,брати участь у їх огляді на місці (ст. 140 ЦПК України). Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робитиз них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, по