Текст як лінгвостилістична єдність та основні аспекти і методи його аналізу

Гоца Н.М.

Львівський національний університет ім. І.Франка

Текст як лінгвостилістична єдність та основні аспекти і методи його аналізу

На сьогоднішній день текст розуміється як цілісне комунікативне утворення, що відрізняється структурно-семантичною, композиційно-стилістичною і функціональною єдністю і характеризується певним набором категоріальних ознак (текстових категорій), таких як інформативність, завершеність, лінійність, інтегративність, рекуративність (повторюваність), що особливим чином проявляються на над фазовому рівні. Хоча текст зовнішньо представлений послідовністю лінійно розташованих речень, абзаців та інших фрагментів, він є якісно новим утворенням, що не зводиться до суми складових його елементів. У даній трактовці текст виступає самостійним об’єктом лінгвістичного та лінгвостилістичного аналізів [5: 201].

Однією з основних задач лінгвістики тексту є виявлення, систематизація і опис категоріальних якостей тексту, що надають йому якісну своєрідність, зі своїми змістовими та формальними одиницями.

В різні періоди проблемою вивченням та аналізу тексту займалися такі вчені, як М.М. Бахтін, В.В. Виноградов, Л.В. Щерба, В.М. Жирмунський.

Одним з суттєвих параметрів будь-якого тексту є приналежність його до певного стилю і жанрова оформленість. Закономірності організації тексту різних стилів вивчаються функціональною стилістикою, риторикою, а літературний жанр тексту як історично складений тип літературного твору, що має набір суттєвих ознак, естетичних якостей, є предметом вивчення літературознавства. Проте суттєві параметри тексту в загальному вигляді повинні бути охарактеризовані і при філологічному аналізі тексту на попередньому етапі його вивчення.

В той же час в лінгвістиці останніх років активно розвивається теорія мовленнєвих жанрів, ідеї якої представляються плідними і перспективними для аналізу літературно-художніх творів. У світлі цієї теорії літературно-художній твір розглядається як мовленнєвий акт, мовленнєва діяльність, що обумовлено естетико-пізнавальною і комунікативною природою тексту [2: 34-35].

Бабенко Л.Г. визначає такі підходи до вивчення тексту:

1. Лінгвоцентричний (аспект співвідношення «мова-текст»). Логіка базується на вивченні функціонування мовних одиниць та категорій в умовах художнього тексту. 2. Текстоцентричний (текст як автономне структурно-смислове ціле без співвідношення з учасниками літературної комунікації). Заснований на уявленні про текст як результат і продукт творчої діяльності. Текст розглядається як цілісний завершений об’єкт дослідження. Проте окремо виділяються семантика і граматика тексту, основу яких складає погляд на текст як на структурно-семантичне ціле. 3. Антропоцентричний (аспект співвідношення «автор-текст-читач»). Пов'язаний з інтерпретацією тексту в аспекті його породження (позиція автора) і сприйняття (позиція читача), в аспекті його дії на читача в дериваційному аспекті. 4. Когнітивний (аспект співвідношення «автор-текст-позатекстова діяльність) [2: 15].

Текст представляє собою надзвичайно складний об’єкт дослідження. Через багатоплановість і багаторівневість його організації текст важко вкласти в звичні лінійні рамки тієї лінгвістичної науки, котра сформувалася на виявленні певного корпусу одиниць і подальшої їх класифікації. Саме цей фактор, а також міждисциплінарний статус теорії тексту, її зв’язок з цілим рядом наукових дисциплін цілком природно обумовлюють множинність підходів до вивчення тексту і відповідно породжують плюралізм думок відносно його природи.

Слід відмітити, що художній текст як явище мистецтва слова є комплексним: воно мистецьке і психологічне, інтелектуальне і соціальне; це своєрідний мовленнєво-словесний акт між автором і читачем, що здійснюється за допомогою слова. Найновіші дослідження цього феномена здійснюються при залученні необхідних наук: психології художньої творчості, історії літератури, літературної критики, мовознавства та ін. Лінгвістичний аналіз не руйнує цілісності художнього тексту і цілісності його сприйняття. Але він дозволяє бачити естетичне ціле таким, яким його творив і хотів, щоб його власне таким сприймали, автор. Тому й ключі до розуміння його задуму - у системі мовно-художніх засобів твору [3: 18-20].

Крупа М. зазначає, що лінгвоаналіз використовує такі методи дослідження: семантико-стилістичний, порівняльний, стилістико-статистичний, метод стилістичного експерименту. Крім загальних методів, якими користуються всі підрозділи стилістики, лінгвоаналіз володіє притаманними лише йому, а саме: 1) Метод «слово-образ (мікрообраз)» - виявлення того комплексу мовних засобів різних рівнів з усіма стилістико-смисловими нюансами, який служить для створення даного мікро образу в системі художньо-образного мислення письменника; окремий образ відображає ідейно-художній задум цілого тексту. 2) Метод комплексного аналізу художнього тексту, який забезпечує лінгвістична категорія образу автора. 3) Метод повільного прочитання художнього тексту передбачає лінгвостилістичне опрацювання кожної мовної одиниці з метою обґрунтованої мотивації авторського відбору. 4) Метод лінгвістичного аналізу за мовними рівнями. 5) Метод комплексного дослідження позатекстових факторів мовної особистості письменника: мовне оточення, освіта, лектура та ін. Застосування методу передбачає виявлення у художньому тексті тематичних і стильових домінант, образно-асоціативних полів, ключових слів та наскрізних образів. 6) Метод естетичного спостереження над словом у художньому тексті. 7) Метод компонентного аналізу безпосередньо спрямований на розкриття семантичних основ образності, парадигматики естетичних значень. 8) Метод дослідження лексико-семантичних полів. 9) Контекстний та інтертекстуальний метод аналізу мовних одиниць. У художньому тексті він дозволяє простежити функціонування наскрізних образів, мовних знаків культури у горизонтальному та вертикальному контексті словесності [3: 23-24].

Для повного та глибокого аналізу художнього тексту В.П. Тюпа пропонує використовувати ступені пізнання, такі як фіксація, систематизація, ідентифікація, пояснення, інтерпретація. Звичайно, що окремий науковий твір не обов’язково вміщає всі п’ять ступенів пізнання. Проте, будь-яке наукове судження, що входить в склад такого твору, володіє одним із модусів науковості [6: 9].

У Арнольда І.В. можемо знайти два основних типи аналізу художнього твору. У першому спочатку гіпотетично виділяється основна ідея чи тема цілого, потім виділяються лексичні, синтаксичні, морфологічні і фонетичні частини тексту, котрі дають змогу підтвердити, уточнити, видозмінити чи навіть заперечити вихідну гіпотезу, в останньому випадку гіпотезу заміняють новою і повторюють процедуру спочатку. Другий метод заснований на русі в протилежний напрямок: увага зосереджена на якій-небудь формальній особливості чи деталі тексту. Помітивши таку особливість, дослідник шукає пояснення, зіставляючи з іншими особливостями і контекстом, перевіряє, чи не підтримується таке висунення іншими способами, і нарешті, формулює основну ідею і тему. Потім ця перша деталь, яку помітив дослідник, та інші, знайдені пізніше, розглядаються з точки зору їх місця в художньому цілому [1: 63].

Рудяков Н.А. стверджує, що естетичні та мовні закономірності у художньому творі передбачають лише два етапи у стилістичному досліджуванні цього об’єкту. Перший – це визначення естетичних закономірностей, тобто тих протиріч між об’єктивною дійсністю та її відображенням у свідомості суб’єкта, котрі лежать в основі словесного образу суб’єкта оповіді і словесних образів відтворюваних ним персонажів і котрі обумовлені естетичними перетвореннями мовних одиниць у художньому творі і їх об’єднання в особливу, функціонально спеціалізовану систему. Другий етап – семантична інтерпретація художнього твору, тобто дослідження мовних одиниць, що представляють собою ту об’єктивну реальність, в якій знаходить вираження ідейно-образний зміст [4: 113].

Отже, підсумовуючи усе сказане вище, можемо зауважити, що стилістично-лінгвістичний аналіз художнього тексту є явищем багатогранним та різностороннім. Майже кожен науковець, що працює у даній галузі, пропонує свій власний метод. Проте, слід пам’ятати, що лише у взаємодії ці методи допоможуть проаналізувати художній текст якнайдетальніше.

Література:

1. Арнольд И.В. Стилистика. Современный английский язык: Учебник для вузов. – 4-е изд., испр. и доп. – М.: Флинта: Наука, 2002. – 384с.

2. Бабенко Л.Г. Лингвистический анализ художественного текста. Теория и практика: Учебник; Практикум / Л.Г. Бабенко, Ю.В. Казарин. – 2-е изд. – М.: Флинта: Наука, 2004. – 496с.

3. Крупа Марія Лінгвістичний аналіз художнього тексту. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2005. – 416с.

4. Рудяков Н.А. Стилистический анализ художественного произведения. – К.: Головное издательство издательского обединения «Вища школа», 1977. – 136с.

5. Стилистика английского языка: Учебник / А.Н. Мороховский, О.П. Воробьева, Н.И. Лихошерст, З.В. Тимошенко. – К.: Выща шк., 1991. – 272с.

6. Тюпа В.И. Анализ художественного текста: учеб. пособие для студ. фиол. фак. высш. учеб. заведений / В.И. Тюпа. – М.: Издательский центр «Академия», 2006. – 336с.

Проблема лінгвостилістики й інтерпретації художнього тексту займають в останні десятиліття особливе місце у філологічній науці і привертають до себе пильну увагу й інтерес мовознавців. Незважаючи на появу великої кількості робіт, присвячених дослідженням в області лінгвостилістики, проблема мови і стилю художньої літератури ще не отримала однозначного освітлення. Розбіжності стосуються самого предмету лінгвостилістики, принципів, методів і основних теоретичних передумов науки про мову художнього твору. Вивчення цих розбіжностей і становлять актуальність та мету поданої для розгляду статті. Як відзначає В В. Виноградов, ці розбіжності обумовлені «самою природою художнього стилю, яка гармонічно поєднує в собі категорії таких різних суспільних явищ мову, літературу, естетику» [1]. Надзвичайно істотним в цьому відношенні є розмежування власне лінгвістичної та літературознавчої стилістики. Дослідження багатьох лінгвістів свідчать про єдність лінгвістичної і літературознавчої стилістики в об єкті дослідження, а саме в тканині художнього твору, хоча вони і відрізняються своїми завданнями і підходом до матеріалу, принципами і методами дослідження. Тканина художнього твору досліджується ними з різних точок зору. Лінгвістична стилістика виходить із способів реалізації ідейно тематичного змісту до самого змісту, літературознавча стилістика з ідейно тематичного змісту твору і на основі цього розкриває художньо образотворчі засоби. Інтердисциплінарний характер стилістики художньої мови, як окремої дисципліни враховує специфіку об єкту дослідження художній твір. Головним завданням стилістики є відновлення взаємозв язку мовознавчих і літературознавчих категорій, без включення завдань і методів лінгвістики і літературознавства. Методика лінгвостилістичних досліджень мови художньої літератури ні у вітчизняному, ні в зарубіжному мовознавстві не отримала досі своєї послідовної розробки. На думку Х С. Ібрагімової та О Б. Сабірової, розбіжності тут стосуються одного з основних питань лінгвостилістики, що визначає всі напрями лінгвістичного аналізу художнього твору: чи повинен такий аналіз виходити з ідейно тематичного задуму письменника і загального складу поетики конкретного твору, або ж лінгвістичний аналіз повинен спиратися на загальномовні категорії і своєрідність їх відбору безвідносно до їх ролі у втіленні ідейно тематичного задуму письменника і зв язку зі всім поетичним тоном твору [2]. Лінгвостилістика як наука про мовностилістичні особливості художнього твору по праву зобов язана своїм народженням Л В. Щербі, який не тільки окреслив саму проблему, але і позначив причини її виникнення, зумовивши шляхи рішення, запропонував блискучі зразки лінгвопоетичних досліджень. Його дослідження лінгвістичного тлумачення віршів не втратили свого теоретичного і практичного значення і сьогодні. Він відзначав, що лінгвістичний аналіз художнього твору повинен показати ті лінгвістичні засоби, за допомогою яких виражається ідейний і пов язаний з ним емоційний зміст літературного твору. У своїх лінгвостилістичних розвідках вчений дав зразки вивчення всіх мовних засобів, що функціонують у словесній структурі художньої тканини твору [3]. Теоретичні основи і практичні принципи лінгвостилістичного аналізу художнього тексту викладені в працях вітчизняних лінгвістів Б О. Ларіна, В В. Виноградова, Г О. Винокура, Р А. Будагова та інших. Так, установка Б А. Ларіна на художнє ціле при аналізі конкретно мовного матеріалу стала основою філологічної інтерпретації естетичного факту не тільки для лінгвістів, але і для літературознавців. Визначаючи загальні ознаки художньої мови, науковець увів у дослідницький ужиток естетичне значення слова» як прояв індивидуально авторського погляду на світ через смислову призму. Він наголошував на тому, що в лінгвістичному аналізі художнього твору «треба вивчати художні закладення у взаємодії всіх компонентів: " звучності і семантичних колоритів, композиції і смислової ідейної осі» [4]. Дослідник В В. Виноградов підкреслював, що лінгвіста більше цікавлять способи вираження змісту або відношення засобів вираження до змісту, який вони виражають. Але в плані такого вивчення і зміст не може залишатися за межами вивчення мови художньої літератури. Адже дійсність, що ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО Вісник СевНТУ. Вип. 102: Філологія: зб. наук. пр. Севастополь: Вид во СевНТУ, 201. розкривається в художньому творі, втілена в його мовній оболонці. Сукупність мовленнєвих засобів у структурі літературного твору органічно пов язана з його " змістом" і залежить від характеру ставлення до нього з боку автора. Р О. Будагов підкреслює, що «стилістика душа кожної розвиненої мови, повинна посісти важливе місце як у науці про мову, так і в науці про художню літературу. Однак лінгвістика вивчає всі аспекти мови, в тому числі й стилістичні, тоді як до компетенції літературознавця входить розгляд лише тих стилістичних ресурсів мови, які використовуються письменниками для втілення певних художніх задумів» [5]. Як бачимо, лінгвісти наголошують на тому, що в лінгвістичному аналізі художнього тексту слід вивчати лінгвостилістичні особливості художнього твору в органічному зв язку з ідеєю і художнім задумом письменника. Саме це й становить основний вихідний принцип лінгвостилістичного аналізу тексту художнього твору. У процесі проведення комплексного лінгвостилістичного аналізу художнього твору, як вважає І І. Ковалик, необхідно вивчати всю систему мовностилістичних засобів у створенні художніх образів певного літературного твору. Тільки цілісний системний вияв такого комплексу мовностилістичних засобів у створенні системи художніх словесних образів надасть повну лінгвостилістичну картину тексту художнього твору. Отже, системно структурний підхід у вивченні тексту художнього твору являє собою другий основний лінгвостилістичний принцип у вивченні мови художнього тексту. Ще один дослідник Н М. Гоца у своїх роботах наголошує, що сьогодні текст розуміється як цілісне комунікативне утворення, що відрізняється структурно семантичною, композиційно стилістичною і функціональною єдністю й характеризується певним набором категоріальних ознак текстових категорій): інформативністю, завершеністю, лінійністю, інтегративністю, повторюваністю, що особливим чином проявляються на над фазовому рівні. Хоча текст зовнішньо представлений послідовністю лінійно розташованих речень, абзаців та інших фрагментів, він є якісно новим утворенням, що не зводиться до суми складових його елементів. Так, текст виступає самостійним об єктом лінгвістичного та лінгвостилістичного аналізів. За визначенням О М. Тищенко, текст особливим чином організована, за змістом закінчена одиниця системи засобів комунікації. Художній текст теж має всі загальнотекстові дефініції: структурно смислову єдність, упорядкованість одиниць і складових частин, комунікативну спрямованість. Але, на відміну від будь якого іншого, він має й естетичну вартість, містить художню інформацію, яка не завжди еквівалентна об єктивній реальності, і відзначається вищим ступенем авторської мовної свободи. Ось чому у своїх дослідженнях Н А. Купіна наголошує на двоплановості сучасного лінгвістичного підходу до тексту і виокремлює дві характерні тенденції диференціацію й інтеграцію лінгвістики тексту і лінгвостилістики, а також окремих галузей лінгвостилістики функціональної стилістики, стилістика засобів, лінгвістичної поетики. Обидві тенденції об єктивні (вони відображають загальні закономірності розвитку науки), але перспективи їх неоднакові якщо перша призводить до звуження предмету, дослідження, його дроблення, то друга до формування цілісного погляду на об єкт, подоланню лінгвістичної атомарності. Теоретичні досягнення сучасної лінгвістики, лінгвістики тексту, лінгвостилістики, єдність об єкту дослідження (художній текст), єдність загальнометодологічної бази вітчизняних лінгвостилістичних досліджень є провідними принципами матеріалістичної діалектики. Діалектика категорій загального і окремого обумовлює орієнтацію лінгвостилістичних досліджень художнього тексту на текст як нерозривну єдність форми і змісту. Н А. Купіна підкреслює, що «оскільки специфіка мовної форми полягає в її змістовності, лінгвістичний аналіз, орієнтований на виявлення суті об єкту, повинен також бути змістовним» [6]. Обґрунтування методики цілісного лінгвістичного аналізу художнього тексту пов язано з осмисленням позиції мовної складової тексту одиниці мови того або іншого рівня, яка реалізована в тексті. Купіна Н А. пропонує розрізняти три статуси мовної складової тексту 1. Мовна складова, яка в ізольованому вигляді володіє основними категоріальними властивостями цілого тексту, має статус одиниці тексту. 2. Мовна складова, яка є членом внутритекстової підсистеми (парадигми), маємо статус компоненту. 3. Мовна складова, яка не володіє категоріальними властивостями тексту і не є членом внутрішньотекстової підсистеми, має статус члена мовної множини. Статус члена мовної множини має також мовна складова, що розглядається в лінійному ряду однопорядкових текстових елементів. Викладений підхід визначає модель цілісного лінгвістичного смислового аналізу художнього тексту і дозволяє конкретизувати предмет аналізу на кожному етапі, що знаменує певний рівень абстракції і певну паралель з системою загальнонародної мови. На першому етапі аналізу предмет вивчення сенс окремої мовної складової і безлічі лінійно розташованих мовних складових (поверхневий сенс тексту). Логіка дослідження визначається двома ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО Вісник СевНТУ. Вип. 102: Філологія: зб. наук. пр. Севастополь: Вид во СевНТУ, 201. ідеями співвіднесеної мовних і мовних засобів (нульовий ступінь абстракції), загальної образності мовних засобів членів мовної множини. На другому етапі аналізу предмет вивчення багатокомпонентна єдність (підсистеми, парадигми), що формується в окремому тексті. Тут відбувається відвернення від лінійної послідовності мовних складових (середній ступінь абстракції). Мовна складова розглядається в статусі компоненту. Логіка дослідження визначається ідеями співвіднесеної текстових і системно мовних підсистем (середній ступінь абстракції) і загальної образності текстових багатокомпонентних підсистем. На третьому етапі аналізу відбувається відвернення від окремих мовних складових і внутрішньотекстових підсистем (вищий ступінь абстракції). Предмет аналізу глибинний сенс тексту. Текст розглядається як змістовна цілісність. На думку Н М. Гоца, однією з основних задач лінгвістики тексту є виявлення, систематизація і опис категоріальних якостей тексту, що надають йому якісну своєрідність, зі своїми змістовими та формальними одиницями. Одним з суттєвих параметрів будь якого тексту є приналежність його до певного стилю і жанрова оформленість. Закономірності організації тексту різних стилів вивчаються функціональною стилістикою, риторикою, а літературний жанр тексту як історично складений тип літературного твору, що має набір суттєвих ознак, естетичних якостей, є предметом вивчення літературознавства. Проте суттєві параметри тексту в загальному вигляді повинні бути охарактеризовані і при філологічному аналізі тексту на попередньому етапі його вивчення. Бабенко Л Г. визначає наступні підходи до вивчення тексту 1. Лінгвоцентричний (співвідношення «мова текст»). Логіка базується на вивченні функціонування мовних одиниць та категорій в умовах художнього тексту. 2. Текстоцентричний (текст як автономне структурно смислове ціле без співвідношення з учасниками літературної комунікації). Заснований на уявленні про текст як результат і продукт творчої діяльності. Текст розглядається як цілісний завершений об єкт дослідження. Проте окремо виділяються семантика і граматика тексту, основу яких складає погляд на текст як на структурно семантичне ціле. 3. Антропоцентричний (співвідношення «автор текст читач»). Пов язаний з інтерпретацією тексту в аспекті його породження (позиція автора) і сприйняття (позиція читача), в аспекті його дії на читача в дериваційному аспекті. 4. Когнітивний (співвідношення «автор текст позатекстова діяльність). Як було зазначено вище, текст є складний об єкт дослідження. Через багатоплановість і багаторівневість організації його важко вкласти в звичні лінійні рамки тієї лінгвістичної науки, яка сформувалася на певного корпусі одиниць і подальшої їх класифікації. Саме цей фактор, а також міждисциплінарний статус теорії тексту, її зв язок з цілим рядом наукових дисциплін цілком природно обумовлюють множинність підходів до вивчення тексту і відповідно породжують плюралізм думок відносно його природи. Н М. Гоца також відмічає, що художній текст є комплексним явищем мистецтва слова. Воно мистецьке і психологічне, інтелектуальне і соціальне; це своєрідний мовленнєво словесний акт між автором і читачем, що здійснюється за допомогою слова. Лінгвістичний аналіз не руйнує цілісності художнього тексту і цілісності його сприйняття, але дозволяє бачити естетичне ціле таким, яким його творив автор. Тому й ключі до розуміння його задуму у системі мовно художніх засобів твору. М. Крупа зазначає, що лінгвоаналіз використовує наступні методи дослідження: семантико стилістичний, порівняльний, стилістико статистичний, метод стилістичного експерименту. Крім загальних методів, якими користуються всі підрозділи стилістики, лінгвоаналіз володіє притаманними лише йому, а саме 1) Метод «слово образ (мікрообраз)» виявлення комплексу мовних засобів різних рівнів з усіма стилістико смисловими нюансами, що служить для створення поданого мікрообразу в системі художньо образного мислення письменника окремий образ відображає ідейно художній задум тексту. 2) Метод комплексного аналізу художнього тексту, який забезпечує лінгвістична категорія образу автора. 3) Метод повільного прочитання художнього тексту передбачає лінгвостилістичне опрацювання кожної мовної одиниці з метою обґрунтованої мотивації авторського відбору. 4) Метод лінгвістичного аналізу за мовними рівнями. 5) Метод комплексного дослідження позатекстових факторів мовної особистості письменника: мовне оточення, освіта, лектура та ін. Застосування методу передбачає виявлення у художньому тексті тематичних і стильових домінант, образно асоціативних полів, ключових слів та наскрізних образів. 6) Метод естетичного спостереження над словом у художньому тексті. 7) Метод компонентного аналізу безпосередньо спрямований на розкриття семантичних основ образності, парадигматики естетичних значень. 8) Метод дослідження лексико семантичних полів. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО Вісник СевНТУ. Вип. 102: Філологія: зб. наук. пр. Севастополь: Вид во СевНТУ, 201. 9) Контекстний та інтертекстуальний метод аналізу мовних одиниць, який у художньому тексті дозволяє простежити функціонування наскрізних образів, мовних знаків культури у горизонтальному та вертикальному контексті словесності. Для повного та глибокого аналізу художнього тексту В П. Тюпа пропонує використовувати ступені пізнання, такі як фіксація, систематизація, ідентифікація, пояснення, інтерпретація. Звичайно, що окремий науковий твір не обов язково вміщає всі п ять ступенів пізнання. Проте, будь яке наукове судження, що входить в склад такого твору, володіє одним із модусів науковості. Інший дослідник Н А. Рудяков стверджує, що естетичні та мовні закономірності у художньому творі передбачають лише два етапи у стилістичному досліджуванні цього об єкту. Перший визначення естетичних закономірностей, тобто тих протиріч між об єктивною дійсністю та її відображенням у свідомості суб єкта, котрі лежать в основі словесного образу суб єкта оповіді і словесних образів відтворюваних ним персонажів і які обумовлені естетичними перетвореннями мовних одиниць у художньому творі і їх об єднання в особливу, функціонально спеціалізовану систему. Другий етап семантична інтерпретація художнього твору, тобто дослідження мовних одиниць, що представляють собою ту об єктивну реальність, в якій знаходить вираження ідейно образний зміст. Кажучи про теоретичні форми інтерпретації, необхідно відмітити, що інтерпретація розглядається зазвичай у зв язку з лінгвістичним, лінгвостилістичним і літературознавчим аналізом. Так, В А. Кухаренко спирається на аналіз лінгвістичних структур із залученням положень теорії сприйняття, орієнтуючись на вилучення ідейно естетичного змісту твору, тобто на літературознавчий аналіз. Він також наголошує, що лінгвістичний аналіз індивідуального художнього стилю як варіанту системи мови доцільніше проводити за мовними рівнями фонологічному, морфологічному, лексичному і т д., що дозволить з ясувати, якими саме мовними характеристиками виражається творча індивідуальність даного автора. І А. Арнольд також розглядає два підходи до художнього тексту 1) з позиції «стилістики автора»; 2) з позиції «стилістики сприйняття». Стилістика від автора» виходить з поглибленого вивчення історичної і політичної обстановки в країні, де створювався твір, філософських і естетичних поглядів автора, особливостей творчості автора в період створення твору, фактів його біографії, що зробили вплив на творчість даного періоду і ін. При підході до тексту з позицій стилістики декодування аналіз концентрується на самому тексті, його раціональній і емоційній дії на читача і має лінгвістичну спрямованість. Обидва напрями аналізу і аналіз з позицій «стилістики від автора», і аналіз з позицій «стилістики сприйняття» не ізольовані один від одного, вони взаємодіють і доповнюють один одного. І А. Арнольд виокремлює наступні рівні аналізу літературного твору, які пов язані тісними ієрархічними зв язками: 1) ідейно тематичний зміст літературного твору; 2) композиція і система образів, в яких цей зміст розкривається фабула, характери, обстановка; 3) лексичне і граматичне вираження системи образів; 4) звучання тексту і його графічне зображення. Лінгвістичні дослідження художнього твору можуть проводитися як в синхронному, так і в діахронному плані. Залежно від цього аналіз може бути направлений на один або декілька творів як поетичних систем, що склалися, або ж на розвиток і становлення цих систем в їх змінах. В цьому відношенні роботи Ю Ю. Аваліані є першою спробою в області змістовної лінгвостилістики. Вказаний аспект дослідження припускає обумовленість вибору фразеологічних одиниць, їх перетворень і особливостей включення в контекст, ідейно художній задум письменника. Вона також розглядає мову художнього твору як головний засіб створення і підтримки його поетичного ладу, розкриття його художньо образної системи. При цьому беруть участь всі мовні компоненти: лексика, фразеологія, синтаксис і т д. Вступаючи в лад твору, підкоряючись художнім законам розкриття його ідейно тематичного задуму, ці лінгвістичні засоби поступово вносять певний стилістичний ефект. Основна мета лінгвостилістичного тлумачення - вивчення виражальних засобів мови у тексті, того ефекту зображальності, який дає її синтез. Розкриття зображальності, мовного матеріалу допомагає глибоко і всебічно усвідомити ідейно естетичну цінність художнього твору. Важливу роль тут відіграє не тільки аналіз загальної образності тексту, але й дослідження «ключових тропів» та фігур, які використовує письменник для поетичного втілення свого задуму. На думку Л А. Новікова, основне завдання лінгвопоетичного тлумачення вивчення поетики художнього твору, структури образів в їх композиційній організації та сюжетному розвитку, тобто «аналіз літературного тексту як цілісного витвору мистецтва, розкриття словесно художнього втілення ідейного задуму письменника в категоріях поетики». Лінгвостилістичне тлумачення, як його розуміли В В. Виноградов, Б А. Ларін, Р О. Винокур, Ю Н. Тинянов, співвідноситься з дослідженням цілісної художньої системи й її складових слово з його далекими і близькими асоціаціями, «ореолами спогадів», «дзвоном» і «відлунням дзвону»; образи; композиція ритміка. Як вважає Л І. Донецьких, воно обумовлює жанрову та ідейну направленість, ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО Вісник СевНТУ. Вип. 102: Філологія: зб. наук. пр. Севастополь: Вид во СевНТУ, 201. проявляється у своєрідності філософсько естетичної концепції письменника, властивих тільки йому принципів творчого осягнення світу, фонового контексту культурно історичного знання епохи, в якій творить художник і про яку пише. Лінгвостилістична інтерпретація художнього тексту передбачає дві ступені художньо естетичного пізнання тексту. Перший ступінь поверхневий Він обумовлює осмислення естетичного цілого, передбачає уважне читання, знайомство з образами твору, виявлення рефлектуючих мовних крапок, їх аналіз, оцінка місця в художній системі письменника. У системі художнього образу необхідно враховувати не тільки «близькі» і «далекі» семантичні властивості слова, але й їх стилістичні рефлекси, звукові й архітектонічні особливості. Причому в словесно художній сфері важливо відмітити і розглянути як образні мовні засоби, так і нейтральні, здатні і контексті викидати свої приховані емоційно експресивні можливості. Другий ступінь глибинний. Він розкриває взаємодію художнього твору з мовною і з філологічною площинами. Лінгвостилістичне тлумачення тексту на глибинному рівні філологічне тлумачення базується на пильній увазі до місця слова в контексті цілого і вимагає якнайтоншого осмислення ідейного призначення і взаємозв язку усіх одиниць тексту. Філологічне тлумачення ведеться у сфері ідейно художнього контексту при обов язковому обліку «фонового» культурно історичного контексту. Під ідейно художнім контекстом Л І. Донецьких розуміє «частину тексту, ланцюжок текстів, всю творчість або підтекст, де реалізується природа мовного образу чи узагальнених образів». На думку І І Ковалика, лінгвістичний аналіз тексту, ґрунтуючись на засадах загальної лінгвістики, виробляє основні принципи і прийоми виявлення специфіки мовних явищ у творі. Ось чому, аналізуючи текст, дослідник пропонує виходити з таких принципів 1. Принцип історизму полягає у врахуванні відповідності мовностилістичної системи твору тексту) тій епосі, коли написаний твір, і тій епосі, події якої відображені в певному творі. 2. Стильова приналежність тексту. Оскільки кожен текст є виявом певного стилю мовлення, що виражається в доборі та організації його мовних засобів, лінгвістичний аналіз передбачає визначення стильової приналежності тексту з наступним докладним тлумаченням стильових особливостей на матеріалі конкретного уривка. 3. Жанрова приналежність тексту. Для лінгвістичного аналізу художніх текстів особливо важливим є жанрове розрізнення належність твору органічно повинна випливати з жанрового різновиду твору епічного (епопея, роман, повість, новела, оповідання, байка, художній нарис та ін.), ліричного лірика політична, громадянська, патріотична, філософська, інтимна, пейзажна, балада, ода, елегія, пісня, поетична мініатюра), драматичного (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль та ін.) чи змішаного ліро епічний твір, драматична феєрія, усмішка тощо). Кінцеві результати аналізу тексту повинні підтвердити попереднє визначення жанрової і стилістичної приналежності тексту. 4. Ідейно політична і літературно художня позиція автора твору. Специфіка лінгвістичного аналізу художнього тексту вимагає врахування ідейної позиції автора як письменника відповідної Історичної епохи, його творчої особистості. Належність письменника до певного літературно художнього напряму і його суспільно політична орієнтація неминуче впливають на вибір тематики, мовних засобів художньої образності, в яких знаходить виявлення ідейний задум автора. Образ автора є індивідуальною словесно мовленнєвою структурою, що пронизує весь художній текст. 5. Аналіз мовних засобів тексту за рівнями мови. Текст є цілісною системою нерозривно взаємопов язаних і взаємодіючих елементів усіх рівнів мовної структури. При комплексному лінгвістичному аналізі огляду підлягають мовленнєві одиниці всіх рівнів послідовно від нижчого до вищого фонетична, морфологічна, лексико семантична, синтаксична організація тексту. Виходячи із структурно мовних властивостей одиниць даного рівня, доцільно звертати увагу на ті їх мовленнєві особливості, що виникли в художньому творі внаслідок реалізації творчого задуму письменника. Вони є результатом індивідуально авторського мовлення.. Смислова і граматична організація тексту. Відомо, що текст характеризується такими найзагальнішими ознаками, як смислова та естетична цілісність, яка піддається членуванню на окремі відрізки. За ознакою смислової закінченості в ньому виділяються значимі одиниці речення, в семантико граматичній структурі яких знаходять вияв усі інші функціональні одиниці мовної структури. Семантична та естетична цілісність тексту формується на матеріалі одиниць усіх рівнів у їх ієрархічній послідовності. Предметом аналізу є розуміння тексту як складного синтаксичного цілого. Отже, підсумовуючи усе сказане вище, можемо зауважити, що стилістично лінгвістичний аналіз художнього тексту є явищем багатогранним та різностороннім. Майже кожен науковець, що працює у поданій галузі, пропонує свій власний метод. Проте, слід пам ятати, що лише у взаємодії ці методи допоможуть проаналізувати художній текст якнайдетальніше. Оскільки основною ознакою художнього тексту є образність, то завданням лінгвостилістичного аналізу є виявлення конкретних засобів створення образності, що пронизує всі рівні мовлення. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО Вісник СевНТУ. Вип. 102: Філологія: зб. наук. пр. Севастополь: Вид во СевНТУ, 201. Бібліографічний список 1. Виноградов В В. Стилистика и теория поэтической речи. Поэтика / В В. Виноградов. М.: Наука, 1963. С. 15 2. Ибрагимова Х С. Основные аспекты лингвостилистического исследования худ. произведений / Х С. Ибрагимова, О Б. Сабирова / Филолог. и пед. науки. Самарканд Изд во СГУ, 1976. С. 7 3. Щерба Л В. Опыты лингвостилистического толкования стихотворений / Л В. Щерба / Избранные работы по русскому языку. М.: Наука, 1957. С. 97 4. Ларин Б А. Эстетика слова и язык писателя / Б А. Ларин. Л.: Пресса, 1974. С. 53 5. Будагов Р А. Литературные языки и языковые стили / Р А. Будагов. М.: Наука, 1967. С. 10 6. Купіна Н А. Модель целостного лингвистического анализа художественного текста / Н А. Купіна / Структура и семантика текста сб. науч. тр. Воронеж Изд во ВГУ, 198. С. 5 Поступил

I. УКРАЇНСЬКА ЛІНГВОСТИЛІСТИКА: ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ, НАПРЯМКИ Й МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ 1. Від стилістики практичної до теоретичної В українському мовознавстві другої половини ХХ – початку ХХІ ст. спостерігаємо зростання наукового інтересу до проблем стилістики. Збільшується кількість праць, присвячених вивченню не лише тради- ційного об’єкта стилістики – мови художньої літератури, а й до- слідженню загальних питань стильової диференціації мови, аналізу функціональних стилів. Це дало підстави авторам академічного видання “Сучасна українська літературна мова. Стилістика” зробити висновок, що лінгвостилістика в 70-ті роки ХХ ст. “стала одним із плідних напрямків українського мовознавства” [I: 121, с. 12]. Виокремившись у самостійну галузь наукового вивчення мови у 50– 60-ті роки ХХ ст., лінгвостилістика виявляє тісний зв’язок з історією літературної мови, культурою мови, семасіологією, історією національної культури, а також із психологією, соціологією. У зв’язку з тим, що в ХХ ст. нагромаджено значний фактичний матеріал із практичного мовно- стилістичного аналізу, виникає потреба теоретичного узагальнення – визначення основних понять стилістики, методів лінгвостилістичних досліджень. Цього вимагає й змінена картина бачення мови, визначення її як об’єкта дослідження не лише лінгвістики, а й інших суспільних наук. Осмислення проблем стилістики безпосередньо пов’язане з філосо- фією мови, з актуалізацією психологічного напрямку в мовознавстві. Са- ме цей напрямок превалює в сучасній науці про мову, хоч як назвемо цю галузь пізнання – функціональною, комунікативною, антропоцентрич- ною, когнітивною, прагматичною чи будь-якою іншою лінгвістикою. Змінивши структуралістський підхід до мови, коли остання розглядається сама в собі і структура одиниць нижчого рівня детермінує структуру оди- ниць вищого рівня, власне, переорієнтувавши структурний аналіз на роз- криття закономірностей зв’язку мови й мислення, на пізнання різновидів комунікативних стратегій, в яких важливу роль відіграє категорія оцінки з її неодмінним національно-культурним компонентом, сучасне мово- знавство зосереджує увагу на пізнанні мовної і концептуальної картини світу. У цій науковій парадигмі важлива роль відводиться стилістиці. До 60–70-х років ХХ ст. можна говорити про розвиток лінгво- стилістики в межах інших галузей мовознавства, зокрема лексикології, граматики, а також історії літературної мови. З одного боку, стилістична характеристика мовних явищ доповнювала опис лексичної, граматичної системи літературної мови, а з другого – виявляла такі структурно- функціональні ознаки мовних одиниць, які потребували осмислення в нових категоріях наукового пізнання мови. Саме в цей період виникає потреба розмежування п р а к т и ч н о ї і з а г а л ь н о ї (теоретичної) стилістики. Перша орієнтована на практичне удосконалення мови, вибір мовцем найдоцільніших форм спілкування у різних суспільних сферах, на засвоєння мовних норм, друга – на обґрунтування поняття мовного стилю, стилістичної системи національної мови, загалом – визначення сутності стилістичних категорій в лінгвоукраїністиці. У праці “Нариси з загальної стилістики сучасної української мови” І. Г. Чередниченко розрізняє з а г а л ь н у стилістику як “вчення про виражальні мовні засоби і використання їх у різних стилях і стилістичних колоритах мови” та ч а с т к о в і стилістики, “призначені для висвітлення питань окремих стилів” [I: 133, с. 12]. Автор використовує термін лінгво- стилістика з відповідним оцінним коментарем – роботи з так званої “лінгвостилістики” [I: 133, с. 12] і накреслює перспективи розширення об’єктів лінгвостилістики: “ще немає досліджень історії становлення і розвитку стилів української мови, не зроблено конкретного визначення методів стилістичного дослідження; відсутнє розмежування лексичного, граматичного і стилістичного аналізу явищ мови” [I: 133, с. 12]. Однак і сама праця І. Г. Чередниченка, й наступні дослідження підтвердили існування в лінгвоукраїністиці передусім стилістики мовних засобів (мовних ресурсів) або рівневої стилістики, яка, оперуючи одиницями конкретних мовних рівнів (лексичного, граматичного, словотвірного) і застосовуючи власне стилістичні методи дослідження, репрезентує опис стилістичної системи української мови. З кінця 70-х років ХХ ст. лінгвостилісти зосереджують увагу на до- слідженні сучасних функціональних стилів в аспекті історії української літературної мови. Спираючись на засадниче положення про те, що історія літературної мови – це історія її стилів (функціональних і екс- пресивних), дослідники прагнуть визначити тенденції в розвитку сти- льової норми мови художньої літератури (поезії, прози, драматургії), публіцистичних, наукових, офіційно-ділових текстів. Аналіз здійсню- ється переважно за методикою опису мовних рівнів, а також встанов- лення співвідношення між функціональними та експресивними стилями. Теоретична лінгвостилістика охоплює такі питання, як сутність ка- тегоріальних понять с т и л ь о в е і с т и л і с т и ч н е в мові [I: 123], визначення основ мовної експресії [I: 131], встановлення диференційних ознак функціональних стилів, співвідношення загальнолітературної і стильової норми, історична змінність книжних і розмовних стилів, а також книжності і розмовності мовних засобів, роль історичної, арха- їчної, діалектної, просторічної, жаргонної лексики як стилістичних категорій, виявлення стилістичного компонента в семантиці словотвір- них, граматичних одиниць, тобто обґрунтування об’єктивного існування категорій стилістичного синтаксису, стилістичного словотвору, сти- лістичної морфології, фразеології, лексикології. Досліджуючи специфіку власне синтаксичного і стилістичного аналізу граматичних одиниць, В. І. Кононенко наголошує: “Відмінності між сти- лістичним синтаксисом і власне синтаксисом стосуються не самих одиниць вивчення, не об’єкта дослідження, а аспекту їх розгляду, виділення в се- мантико-структурній організації висловлення виразово-смислових і екс- пресивних моментів, взаємодії синтаксичних і стилістичних норм” [I: 63, с. 118]. При цьому дослідник застерігає, що завдання стилістичного син- таксису не можна зводити до аналізу синонімічних (паралельних, варіа- тивних) побудов чи до виявлення омонімічних, антонімічних, полісемічних конструкцій, тобто до встановлення парадигматичних відношень між синтаксичними одиницями. Комунікативний аспект синтаксису передбачає врахування лінійних, синтагматичних зв’язків між одиницями синтаксису, взаємодію між об’єктивними і суб’єктивними чинниками мовного вира- ження. Стилістичний синтаксис не обмежується структурами, що виходять за межі речення, наприклад, надфразними єдностями, періодами тощо. Кожний функціональний стиль активізує певні синтаксичні струк- тури залежно від комунікативної мети. Проте їхня стилістична марко- ваність помітна на тлі нейтральних засобів вербалізації думки, а також у контексті змісту цілісного тексту. Відомо, що стилістично марковані лексичні, фразеологічні одиниці мають спеціальні позначки в словнику, так само вирізняються стиліс- тичним забарвленням певні морфологічні форми, словотвірні засоби. Для відповідної стилістичної кваліфікації синтаксичних структур треба враховувати не лише їх формальну синтаксичну структуру, а й лексичне наповнення цієї структури, тобто комунікативну інтенцію висловлю- вання. Остання охоплює ситуацію спілкування, наміри мовця, оцінку суспільно узвичаєного типу висловлювання, визначеного розвитком лі- тературної мови й виробленими стилями спілкування. У другій половині ХХ ст. кожне конкретне дослідження структурних одиниць української мови (лексичних, фразеологічних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних) містить, як правило, завершальний підрозділ, присвячений описові стилістичних функцій розгляданої оди- ниці в мові: вивчення функціонування будь-якої мовної структури не може обійтися без кваліфікації стилістичних значень, виявлення особ- ливостей використання мовного засобу в практиці спілкування. У за- гальному контексті опису структури української мови відзначаємо наяв- ність праць, об’єкти яких – художні й нехудожні тексти – виступають джерельною базою для отримання результатів, що мають поповнити реєстри зафіксованих структурних одиниць літературної мови певного періоду. Що давнішого періоду історії літературної мови стосується досліджуваний текст, то менша ймовірність релевантної стилістичної інтерпретації виявлених фактів. Варто зауважити, що вибір для наукового дослідження тексту, який належить до давніх періодів розвитку літературної мови, потребує знання історичної норми, всього культурно- історичного контексту, в якому побутував цей текст, розуміння співвідношення між тогочасними функціональними та експресивними стилями [I: 107, с. 73–81] тощо. Однак сучасний дослідник мимоволі на- кладає на бачення давньої мови систему сучасної мови, при цьому зіставлення відбувається на рівні підсвідомості. Тому навіть фіксація певних форм, лексем, фразем, конструкцій у конкретних пам’ятках ста- новить науковий інтерес і не потребує обґрунтування застосовуваних методів, тоді як фіксація лексем, форм, конструкцій у текстах, що на- лежать до різних функціональних стилів сучасної літературної мови, передбачає застосування специфічних інтерпретаційних методів. Багатоплановість опису функціональних стилів полягає в тому, що останні становлять складні нелінійні системи. В них віддзеркалюється стан літературної мови, її часовий зріз, тобто наявний історичний аспект, історія культури, а також прагматичний аспект – оцінка мовця, його сприймання. Дослідник-стиліст постає перед проблемою виявлення сфер функ- ціонування мови й накладання на одиниці мови нових функціональних і експресивних конотацій. Оскільки стиль – це не самі елементи (одиниці) мовної системи, а принципи їх комбінування, настанови, конструкти, за якими організовується текст, то й завдання дослідника полягає у виявленні, пізнанні цих принципів. Намагання систематизувати стилістичні явища, спираючись лише на одиниці мовної структури, виявило слабкі місця рівневої стилістики: остання не забезпечувала евристичної цінності стилістичних досліджень, оскільки вони стосувалися мови як такої, що існує сама в собі, сама для себе, сама собою. Пройшовши шлях розмежування стилістичних явищ за належністю їх до лексичних, граматичних і т. ін. одиниць, вичленувавши власне стиліс- тичну семантику в семантичній структурі цих одиниць, лінгвостилістика прагне до синтетичного, узагальнювального аналізу, до виходу в коло проблем “мова і культура”, “мова і людина”, “мова і ситуації спілкування”. 2. Стиль, стилістична система На час створення академічної праці “Сучасна українська літературна мова. Стилістика” в науці утвердилося поняття стилістичної системи національної мови. Це поняття, на думку акад. І. К. Білодіда, охоплює 1) стилістичні засоби всіх мовних рівнів, які завдяки паралельному чи синонімічному вживанню здатні передавати інтелектуальні й експресивні відтінки висловленого змісту; 2) різновиди (типи) літературної мови, що використовуються в різних сферах суспільної мовної комунікації [I: 121, с. 22]. Визначаючи предмет, обсяг, структуру і завдання стилістики, до- слідник послуговується таким термінологічним апаратом: стилістична система національної мови; різновиди (типи) літературної мови; струк- турно-функціональні стилі; експресивні засоби мови; стилістика писемної і усної літературної мови;книжне і розмовне забарвлення ви- словлювання; стилістика мови і стилістика мовлення; стилістика мови художньої літератури; теоретична і практична стилістика; сти- лістичні явища різних мовних рівнів; стилістичний ефект; стилістичні шари різних історичних епох; стилістичні засоби: народнопоетичний, індивідуальний авторський, історичної літературної традиції; метод стилістичного експерименту; структурно-статистичний метод. У різних лінгвістичних джерелах йдеться про неоднакову кількість виокремлюваних функціональних стилів. У “Курсі історії української літературної мови” [I: 75, т. 1, с. 9] виділено художньо-белетристичний, суспільно-публіцистичний, стиль наукового викладу, виробничо-тех- нічний, офіційно-документальний, епістолярний стилі. У праці І. Г. Че- редниченка [I: 133] розрізняються такі стилі: мова живого усного за- гальнонаціонального спілкування, офіційно-діловий стиль, мова наукової і технічної літератури, стилі масової радянської преси та агітаційно- масової публіцистики, ораторський стиль, мова художньої літератури та естетико-художньої публіцистики. Про науковий, публіцистичний, ху- дожній, діловий стилі говорить А. П. Коваль [IV: 64]. В академічній “Стилістиці” [I: 121] автори розрізняють стиль наукового викладу, пуб- ліцистичний, офіційно-діловий, художньо-белетристичний. Значну увагу в цій праці приділено стильовій диференціації усного мовлення (автор розділу Д. Х. Баранник), зокрема розрізненню монологічного і діа- логічного мовлення, диференціації усного літературного мовлення за експресивними, соціально-професійними і територіальними ознаками. Уперше в академічній праці висвітлено поняття ритмомелодики (автор І. К. Білодід), визначено аспекти дослідження ритмомелодики віршової і прозової мови, розроблено термінологічний апарат аналізу ритмомелодичних явищ. Показовий перелік характеристичних ознак, за якими автор розрізняє ритмомелодичні лінії віршованої мови (пафосно- риторичну, наспівну, розмовну), а в українській художній прозі ди- ференціює епічні, розмовні, фольклорні ритмомелодичні структури. Традиційна класифікація лексики за стилістичними категоріями – архаїзми, неологізми, діалектизми, запозичення, розмовно-просторічна, термінологічна, експресивна, емоційна лексика, а також стилістична класифікація фразеологізмів, серед яких розрізняють розмовно-побутові, фольклорні, народнопоетичні, книжні (автор розділів Г. П. Їжакевич) відбиває найзагальнішу характеристику лексико-фразеологічного рівня з погляду стилістичних можливостей системних одиниць. Специфіка сти- лістичного аналізу полягає у виборі текстів, які репрезентують зразки су- часної літературної мови, оскільки відтінки, нюанси конкретних лек- сичних і фразеологічних одиниць може сприймати мовець, який перебуває з творцем тексту і його інтерпретатором в одному часо-просто- ровому вимірі літературної мови. Стилістичне забарвлення мовних оди- ниць зазнає динамічних змін, і з часом стилістичні явища переходять у розряд історично-мовних. Очевидно, в цьому треба вбачати глибинний зв’язок стилістики з історією літературної мови. Неврахування історич- но-мовних параметрів не дає об’єктивної, повної характеристики лексики літературної мови, спричиняє неточне стилістичне ремаркування слів у загальномовному словнику. Наприклад, Словник української мови в 11-ти томах виділяє лексико-семантичний варіант прикметника крутий: “6. перен., розм. Сповнений труднощів; важкий, складний”. У словнику наведено приклад із текстів Панаса Мирного: “Хвилина була крута”. Неточність зазначеної ремарки розмовне виявляємо, фіксуючи відповідне словосполучення в історичному романі П. Куліша “Чорна рада”: “Крута година наступила”. Цей епітет вживається в художньому тексті поряд із синонімами скрутна, страшна, похмура, нещаслива, лиха (година), які засвідчують історичну характеристику доби Руїни, доби занепаду укра- їнської державності після смерті Богдана Хмельницького, часу ослаб- лення Гетьманської козацької держави (1657–1687). Коли врахувати текс- тове наповнення семантики епітетів, що використовуються в історичних романах І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, А. Чайковського для характе- ристики відповідної історичної доби – (час) смутний, небезпечний, неспокійний, тривожний, недобрий, тяжкий, поганий, каламутний, бурливий, то ні крута година, ні каламутний час (пор. тлумачення й стилістичне ремаркування прикметника каламутний: “3. перен., розм. Неспокійний, тривожний, бентежний)” не можуть бути кваліфіковані як розмовні слова. У зазначених словосполученнях вони виконують роль стилістично маркованих засобів художньо-історичного тексту й, від- повідно ілюстровані, можуть супроводжуватися ремаркою історичне. Відношення стилістичної комплементарності, доповнення до загаль- ної семантики мовної одиниці закономірно з’являється в нових умовах використання мови, коли відбувається не лише семантична трансфор- мація мовних засобів, а передусім їх стилістична переорієнтація в текстах, породжених новими культурно-історичними умовами. Отже, релевантними для функціональних стилів є сфера суспільної діяльності, тип мислення, стереотипні конструкти, тобто призначення, мета текстів, кількість використовуваних одиниць і їх стильове на- вантаження. На певному часовому зрізі (60–70-ті роки ХХ ст.) роз- глядають літературну мову автори колективної монографії “Мова і час. Розвиток функціональних стилів” [I: 86]. Простежено активні процеси в стилістичній системі української літературної мови, до якої зараховано художній стиль (поезію, прозу, драму), науковий, публіцистичний, офіційно-діловий стилі. У праці “Стиль і час. Хрестоматія” (К., 1983) вміщено короткий історичний коментар до таких стилів: художнього, публіцистичного, наукового, офіційно-ділового, епістолярного. У кон- тексті найновішої історії української літературної мови (Najnowsze dzieje języków słowiańskich: Українська мова. – Opole, 1999) дослідники зосереджують увагу на процесах, що відбуваються в художньому, офіційно-діловому, науковому, публіцистичному (у мові засобів масової інформації), конфесійному стилях. При цьому функціональні стилі виступають об’єктами, що репрезентують диференційований підхід до мовних явищ, зафіксованих у різних практичних сферах використання літературної мови. Превалюють у такому аналізі структурно-семан- тичний і функціонально-стильовий методи. У 90-ті роки ХХ ст. – на початку ХХІ ст. увагу науковців привертає вивчення конфесійного стилю української мови. Цей стиль займає повноправне місце серед інших стилів сучасної української літературної мови: художнього, офіційно-ділового, публіцистичного, наукового, роз- мовного, епістолярного [I: 82, с. 241–302]. Незалежно від кількості виділених стилів і встановлення їхніх диференційних ознак автори наголошують на такому конструктивному показнику стилю, як можливість вибору мовних засобів, способі, прин- ципах їх стильової організації. Названі параметри – вибір, спосіб, прин- ципи організації – націлюють дослідника на пошуки формальних засобів мовної діяльності. Якщо розуміти стиль не як форму втілення певного змісту, а як активну взаємодію змісту і форми, що нерозривні в процесі висловлювання, треба визнати неточність вживання поняття “вибір мовних засобів”. Певний зміст потребує лише такої, а не іншої форми; варіювання форми, зміна її зумовлює виникнення нових змістових нюансів. Іншими словами, думка, народжуючись, утілюється в певній мовній формі; вона не існує окремо, щоб до неї добирався той чи той стильовий “одяг”; вона відразу народжується як стильово окреслене, призначене для конкретної сфери спілкування, зумовлене комуні- кативною метою висловлювання. Зважаючи на те, що в мовній системі існують варіантні, паралельні, синонімічні форми на рівні лексичних, фразеологічних, словотвірних, морфологічних, синтаксичних одиниць, можна лише умовно говорити про стиль як вибір і компонування мовно- виразових засобів. Навряд чи релевантним є поняття нейтрального стилю чи стильово нейтральних мовних одиниць. Замість нейтральності, на думку польського дослідника С. Ґайди, можна говорити про потенційну конотаційну багатозначність мовних одиниць: у тексті реалізується одне із значень (Gajda S. Podstawy badań stylistycznych nad językiem naukowym. – Wrocław, 1982. – S. 55; Gajda S. Styl i stylistyka. Zagadnienia ogólne // Przewodnik po stylistyce polskiej. – Opole, 1995. – S. 11-52). Конкретне стильово орієнтоване висловлювання підпорядковане певним принципам узгоджуваності складових елементів, певному ха- рактерові, типові мислення в кожній сфері мовної діяльності. Тип мовомислення в офіційно-діловій або науковій сферах відрізняється від типу мовомислення мовця, який створює художній чи публіцистичний текст. Тип мовомислення і принципи організації мовних одиниць належать до категоріальних ознак стилю. Якщо абсолютизувати момент вибору мовних засобів для досягнення конкретної стилістичної мети, маємо прийти до поширеної думки, що стиль – явище позамовне, а структурні мовні одиниці позбавлені будь-яких оцінок, будь-якої прагматичної се- мантики. Іншими словами, мовні знаки нібито не містять прагматичної оцінки, а остання виявляється тільки в мовленні. Тим часом функціо- нально-семантичний аспект вивчення мовних явищ знімає гостроту й помітну штучність протиставлення феноменів мови і мовлення: мова постає як конкретний комунікативний акт, даний нам у реальному сприйманні, а мовна система становить конструкт, наукову абстракцію як результат пізнання й осмислення реального явища – мови. Із погляду комунікативної лінгвістики несуттєвим виявляється поділ на стилі мови і стилі мовлення. Розуміння мови не лише як системи знаків, певного коду, а саме як мовно-розумової діяльності, як мовної свідомості, скеровує думку дослідників на пошуки власне мовних і позамовних чинників формування стилю, на дослідження функцій мовних одиниць у різних типах спілкування і на стильово орієнтовані комунікати, підпорядковані конкретній меті спілкування. У зв’язку з цим деякі дослідники висловлюють сумнів щодо реальності й об’єктивності існування функціональних стилів. Однак не лише в історико-стилістичній проблематиці мовні стилі постають як феномен національної культури [I: 137, с. 311–350]. Сучасні комунікативні інтенції сприяють стильовій і жанрово-стильовій розбудові літературної мови, її інтелектуалізації. Функціональна, динамічна природа стилю, що реалізується в різних текстових структурах, потребує цілісного підходу, що враховує вну- трішньомовні і позамовні чинники. З метою пізнання стилетвірних ознак текст членується на мовні одиниці, зіставлювані з варіантними, си- нонімічними засобами вираження, а також співвіднесені з позамовною дійсністю через спосіб її концептуалізації. Отже, на поширених у су- часній лінгвостилістиці визначеннях простежуємо тенденцію відходу від формальник ознак (вибір і комбінація мовних елементів) до встановлення психологічних, прагматичних передумов існування стилю. Стиль – це різновид творчої мовної діяльності, тип мовомислення, мовної поведінки в різних колективно усвідомлених ситуаціях спілкування, дотримання умов комунікації в різних сферах культури. В центрі розуміння динамічної моделі стилю – людина, яка і породжує, і сприймає (декодує) стильові різновиди мови. Якщо послуговуватися стрижневим поняттям вибір, то у визначенні стилю варто наголошувати на виборі мовцем ієрархічно організованої сфери культури (побутової, наукової, політичної, офіційно-ділової, релігійної тощо), в якій відбувається спілкування (Zgółka T. Tekstowe, funkcjonalne i pragmatyczne kryteria wyodrębniania stylowych odmian języka // Synteza w stylistyce słowiańskiej. – Opole, 1991. – S. 29). Дослідники, вибираючи пункт бачення стилю, розрізняють текстові, функціональні і прагматичні критерії стильової диференціації мови. Стилістичну систему літературної мови становлять, як зазначено вище, функціональні стилі, а також одиниці різних мовних рівнів (мовні ресурси), позначені стилістичною маркованістю в семантичній структурі мови. Категорії стилістичної нейтральності і стилістичної маркованості взаємопов’язані, оскільки стилістична семантика виявляється на тлі умовної стилістичної нейтральності мовних засобів. У працях із стилістики часто вживають термін створення сти- лістичного ефекту. Як правило, його використовують у зв’язку з оцінкою художньої мови, водночас поширюючи на різні комунікативні ситуації, пор.: “вибрати найефективніший вираз, що найдоцільніше задовольняє комунікативно-інтелектуальні і естетично-емоційні вимоги мовця, потреби мовного спілкування в даній ситуації і викликає естетичну насолоду від краси слова, влучності, гнучкості, красномовності, крилатості вислову” [I: 121, с. 31]. У лінгвостилістичних розвідках початку ХХІ ст. дослідники намагаються конкретизувати досить загальну оцінну категорію вислов- лювання, спроектувавши її на конструктивні ознаки функціональних стилів, зокрема художнього і стилю масової інформації, напр.: “Естетизм художнього стилю, що постає як ідіостилістична самоідентифікація, мотивує ексклюзивність мовного знака чи форми, естетика ж стилю масової інформації полягає у своєрідній символіці типізованого образу” (Шевченко Л. І. Концепти теорії інтелектуалізації, 2004. – С. 74). В одному оцінному полі перебувають вислови стилістичне значення, стилістичний ефект, естетична вартість. Змістове наповнення їх у конкретному стилістичному аналізі залежить від того, чи розглядаються мовні одиниці певного структурного рівня, чи здійснюється аналіз цілісного тексту. В останньому випадку предметом вивчення стають особливості побудови тексту. Категорії стилістичного і естетичного стосовно до художніх текстів ототожнюються. 3. Методи стилістичних досліджень Методи і методологія стилістичних досліджень ґрунтуються на глибинних зв’язках стилістики з поетикою, історією літературної мови, історією культури. До аналізу того самого об’єкта “мова творів Тараса Шевченка” залежно від прийнятої автором концепції можуть бути застосовані різні методи дослідження. Наприклад, праця В. М. Ру- санівського “У слові – вічність” відповідає концептуальним засадам праць з історії літературної мови, в яких знаходять висвітлення питання взаємодії літературної мови та її народнорозмовної основи, зокрема, таких джерел Шевченкової мови, як фольклорні, історичні джерела, ономастика, церковнослов’янізми, іншомовні запозичення. Аналізу під- лягають системні відношення в лексиці – синонімія з проекцією на повнозначні частини мови, антонімія, полісемія, авторські новотвори, емоційно-оцінна лексика, загальномовно-нормалізаторський аспект до- бору слова, мова російських творів та її вплив на нормалізацію укра- їнської літературної мови, роль словотворення в емоційно-оцінному регістрі, улюблені слова, художні засоби повтору і тавтології, перифрази тощо. Автор зосереджує увагу на формуванні словника Шевченка, тісно пов’язаного з тематикою його художніх, епістолярних творів. Застосовані в дослідженні методи аналізу мови творів Шевченка – історично-мовний, лексично-системний, зіставно-мовний, метод вияв- лення індивідуально-авторського підходу до використання лексики. На інших концептуальних засадах побудував дослідження мови Шевченкової поезії А. К. Мойсієнко. Використовуючи метод апперцепцій- ного декодування поетичного тексту, автор зосереджує увагу на звуковій будові вірша, ролі заголовків, аналізує образне слово (епітет, порівняння, метафору, символ), моделює мовну картину поетичного світу Шевченка, виявлену в антропоморфізмі мовних засобів, вертикальному контексті ономастичної і топонімічної лексики тощо. Наскрізним теоретичним поняттям дослідження виступає поняття тексту, а також досвід сприймання Шевченкового слова. Прочитання, декодування поетичного тексту Шевченка залежить не лише від прийнятої автором концепції аналізу, а й від практики використання понять сучасної лінгвопоетики, від розвитку спеціальної метамови цієї науки, яка вивчає поезію як мистецтво слова. Основи теоретичної поетики (стилістики), як відомо, закладено в праці О. О. Потебні “Из записок по теории словесности” (1905). Вчений розглядав мову як вияв духовної діяльності людини, суспільства. Тому праці О. О. Потебні становлять теоретичне підґрунтя для дослідників мовної картини, поетичної картини світу (Франчук В. Ю., Брицин В. М., Лазебник Ю. С. О. О. Потебня і генезис славістичної науки: Витоки і доля філологічної спадщини вченого // XI Міжнародний з’їзд славістів: Слов’янське мовознавство: Доп. – К., 1993. – С. 124–148). Зважаючи на утвердження в сучасному мовознавстві психологічного, антропологіч- ного напрямку досліджень, можна передбачати й актуалізацію відповідних методів аналізу художніх творів, спеціалізації підходів до інтепретації художніх і нехудожніх текстів. Наукова абстракція потребує виокремлення мовних засобів, сти- лістичних прийомів і їх самостійного вивчення. А втім, художній текст як об’єкт естетичного сприймання передбачає цілісність аналізу стилістичних засобів і прийомів. Пор. думку В. М. Жирмунського: “У живій єдності художнього твору вони зв’язані між собою нерозривно, як зв’язані в кожному слові його фонетичні, морфологічні, значеннєві і синтаксичні властивості” (В. М. Жирмунский. Задачи поэтики // Теория литературы. Поэтика. Стилистика. – Ленинград, 1977. – С. 33). Фактично ще в 20-ті роки ХХ ст. були закладені основи виділення рівневої стилістики, коли йшлося про базові поняття поетики. Показові такі міркування В. М. Жир- мунського: “Оскільки матеріалом поезії є слово, в основу систематичної побудови поетики має бути покладена класифікація фактів мови, яку дає нам лінгвістика. Кожний із цих фактів, підпорядкований художньому завданню, тим самим виступає художнім засобом” (там само, с. 28). Дослідник розрізняє засоби поетичної фонетики, поетичної морфо- логії, поетичного словотворення, поетичного синтаксису, поетичної семасіології. Звертаємо увагу на думки автора про слово: “До семантики належить передусім вивчення слова як поетичної теми. Кожне слово, що має речове значення, є для художника поетичною темою, своєрідним засобом художнього впливу, тоді як у мові науки воно становить лиш узагальнене позначення абстрактного поняття” (там само, с. 30). До- слідник послуговується поняттям словесна тема, застерігаючи від ото- тожнення його з поняттям символу. У сучасній метамові словесній темі відповідають поняття наскрізного, ключового слова. Як зауважує Д. С. Лихачов, “стиль був для В. М. Жирмунського відо- браженням світосприймання поета і як такий найтісніше пов’язувався з історією літератури та історією культури в цілому” (там само, с. 11). Лінгвостилістика розпочиналася з вироблення методів аналізу худо- жнього тексту. Поширення лінгвостилістичного аналізу на засоби вираз- ності мови в різних сферах спілкування, в різ