Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розвиток освіти і наукових знань. Початок книгодрукування. Культурна діяльність П. Могили





і У процесі формування українського етносу світоглядні функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релі­гійні уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки і морально-етичні уподобання, впливали на жанрову струк­туру художньої культури.

Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, пере­писували й перекладали книги.

* Від грец. ароітораіоз — той, що відвертає лихо.

** Див.: Культура і побут населення України. К., 199!. С. 120—162.

У період феодальної роздробленості важливу роль у культурному розвитку українського етносу поряд з Києвом та Черніговим стали відігравати міста Галицької землі — Галич, Холм, Перемишль, Львів, а також Волинської — Володимир та Луцьк. Проте Київ продовжував зберігати свої давні традиції в духовному житті слов'янських наро­дів.

Найбільш, освіченим на Україні у той час було духовен­ство, в руках якого зосереджувались школи. Значна час­тина письменних людей була серед шляхти і ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у кня­зівських та єпископських канцеляріях, готували тексти гра­мот, вели дипломатичне листування.

Загарбання українських земель польськими та литов­ськими феодалами в другій половині XIV ст. завдало від­чутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спіл­кування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині XVI ст., сприяла поширенню-у. Польщі гуманістичних і протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, що поширювалися у Польщі, мали велике значення для укра­їнської культури. Розвиткові прогресивних традицій в куль­турах обох народів сприяла боротьба з феодальною реак­цією у формі контрреформації.

Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існу­вали при монастирях, церквах або маєтках великих фео­далів. Учні отримували в них елементарні знання з пись­ма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобу­ти при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і За­карпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найста­рішою серед них була школа Львівської латинської кафед­ри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичний характер.

У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з Ук­раїни здобували освіту в Краківському, Празькому та Бо­лонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогоби­ча та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Кардовому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси.

У другій половині XVI—першій половині XVII ст. на Україні продовжували діяти, елементарні школи при церк­вах і монастирях, однак це,вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяль­ності. За розв'язання цього завдання взялося не духовен­ство, а світські кола — окремі' магнати, шляхта і особливо міщани, які стали об'єднуватись у братства.

У цей час виникає новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції. поєднувалися з позитивними досягненнями "західноєвропей­ської школи і науки того часу. Даний тип школи став ви­значальним у розвитку освіти на східно-слов'янських зем­лях протягом тривалого часу.

Першою навчальною установою такого типу на Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем і меценатом української культури князем Костянтином Острозьким (1526—1608 рр.). Сучасники на­зивали її «тримовним ліцеєм», бо навчали в ній трьох мов: грецької, церковно-слов'янської й латинської, а ще — «Греко-слов'янською Академією».

Острозька школа згуртувала навколо себе відомих на той час діячів культури. Письменник Герасим Смотриць-кий (перша пол. XVI ст.—1594 рр.) став її ректором. На ни­ві освіти і культури плідно працювали друкар Іван Федоров (р. н. невід,—1583 р.), священик Дем'ян Наливайко (р. н. невід.—1627 р., рідний брат Северина Наливайка), чернець Василь Суразький, публіцист Клірик Острозький * та ін.

* Клірик Острозький '— псевдонім одного з українських письмен-' ників-полемістів кінця XVI—початку XVII ст., ім'я якого не відоме.

В Острозькій школі викладався курс «семи вільних мистецтв», який складався із предметів тривіума (грама­тика, риторика, діалектика), і квадривіума (арифметика, геометрія, астрономія, музика). За свідченням відомого церковного та культурного діяча України Захарія Копис-тенського (р. н. невід.—1627 р.) в Острозькій школі пра­цювали талановиті педагоги-оратори, рівні Демосфену і Софоклу, відомі на той час вчені у галузі грецької, сло­в'янської та латинської мов, математики та астрономії. Се­ред іноземних вчених, які співпрацювали з академією, були Кдшштоф Казимирський, професор астрономії з Кракова Яи Лятос " і високоосвічений Кирил Лукарис, що згодом, став патріархом Константинопольським.

В кінці XVI ст. Острозька школа стала поступово зане­падати. Причиною того було посилення національно-релі­гійного гніту після проголошення Брестської церковної унії та смерть її мецената Костянтина Острозького (1608 р.). Його послідовники, прийнявши католицизм, не були заці­кавлені у продовженні діяльності школи, яка вела активну боротьбу проти католицької експансії. У 1624 р. в Острозі осіли єзуїти, які відкрили там свій колегіум. Практично з того часу школа припинила свою діяльність.

У розвитку освіти па Україні в кінці XVI—на початку XVII ст. важливу роль відіграли братські школи. Провід­ною серед них була школа Львівського Успенського Брат­ства, організована у 1586 р. Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами укра­їнської культури. У подальшій діяльності школи важливу роль відіграли такі відомі вчені і письменники, як Лаврен-тій Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький та Іван Борецький (майбутній митрополит Іов), Сильвестр Косів та ін. Професора філософії цієї школи Ісаю Козловського запросив у 1631 р. митрополит Петро Могила викладати в Київській Академії. Зразково поставленою справою нав­чання та виховання школа прагнула підготувати учителів і священиків до практичної роботи на ниві освіти, щоб протидіяти впливу антиукраїнських єзуїтських шкіл. Сту­денти школи виступали прилюдно з промовами, а митро­полит Михайло Рогоза навіть дозволив кращим учням про­повідувати в церквах.

Навчання у братських школах починалося з оволодіння слов'янською граматикою, прищеплення навичок читання та письма, вивчення грецької мови. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої,дава­ло змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвро­пейської науки та літератури. До програм братських шкіл були включені поетика, риторика, музика, які мали важли­ве культурно-просвітнє значення.

Наприкінці XVI—на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова і Луцька вони були організовані у Галичі, Рогатині, Стрию, Пере­мишлі, Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської шко­ли, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами.

При активній підтримці Львівської братської школи було видано три підручники: «Буквар» І. Федорова (Львів, 1574 р.); граматику «Адельсротес» (1591 р.); «Граматику словенську» (Вільно, 1619 р.) - Граматика «Адельфотес» була написана під керівництвом запрошеного до Львова визначного грецького філолога архієпископа Арсенія дво­ма мовами: грецькою та староукраїнською і була призна­чена не тільки для вивчення мови. Даний підручник служив вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я.

У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Організаторами братства та'засновниками школи були ки­ївські міщани, вчені Захарія Копистенський, Тарасій Земка та Памво Беринда. Навчання тут проходило за таким же принципом, як і у Львівській братській школі.

На початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїт­ські, школи. Перша з них була створена в Ярославі (1575 р.), потім у Львові та Луцьку (1608 р.), Києві (1615 р.), Кам'янці-Подільському та Острозі (1624 р.), Уж­городі (1646 р.) та в інших містах.

Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, які були підірвані розмахом реформаційного руху, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеоло­гічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Єзуїтські школи, як правило, діяли у великих містах і бу­ли розраховані на молодь. Навчання у них проводилось протягом пяти років. У І—III класах вивчали граматику латинської, грецької, польської, а подекуди й церковносло­в'янської мов. Домінуюче місце відводилось латинській мові, на якій і велося навчання. У IV—V класах вивчали ■риторику і діалектику. Випускники єзуїтських шкіл вміли вести дискусії з протестантами та православними.

Важливим осередком освіти і наукових знань на Україні була Київська колегія, яка утворилася в 1632 р. внаслідок об'єднання Київської та Лаврської братських шкіл П. Мо­гилою. За своєю структурою вона мала сім класів: підго­товчий (елементарний), три молодших і три старших. У підготовчому і молодших класах вивчались церковносло­в'янська, книжна українська, польська, латинська і грець­ка мови. Пізніше до програми було включено вивчення західноєвропейських мов. У старших класах вивчались пое­тика, риторика, філософія і частково богослов'я. Учні ко­легії отримували знання, і з інших предметів.

За рівнем викладання та глибиною наукових знань, що їх отримували учні, Київська колегія була близькою до за­хідноєвропейських університетів. У ній викладали відомі вчені та громадські діячі, педагоги з філософії — Ісая Козловський, поетики — Антоній Пацієвський, риторики —• Сильвестр Косов.

У першій половині XVII ст. Київська колегія стала своєрідним центром розвитку наукових знань на Україні, навколо неї згуртувались найкращі наукові та літературні сили. Викладачі колегії зробили помітний внесок у роз­виток вітчизняної філософської та історичної науки. У ЗО— 40-х роках XVII ст. філософію у колегії викладаз Йосип Кононович-Горбацький, філософські погляди якого базува­лись на стихійно-матеріалістичному сприйнятті світу. Його ідеї отримали дальший розвиток у філософських курсах інших викладачів, зокрема Інокентія Пзеля. Прочитаний ним курс психології свідчив про частковий відхід автора від середньовічної схоластики, бажання пояснити можли­вість пізнання людського розуму з позицій сенсуалізму.

Одночасно з філософською думкою розвивалась історич­на. Підвищений інтерес до історичного минулого свідчив про ріст національної самосвідомості українського народу, що позначилося на піднесенні національно-визвольної бо­ротьби проти панування шляхетської Польщі.

Багато місця в історичній літературі того часу відводи­лось козацтву, яке в кінці XVI—на початку XVII ст. пере­творювалось у важливу суспільно-політичну силу, котра бо­ролась за соціальне та національне визволення українсько­го народу.

На фоні духовної культури українського народу виді­ляється постать визначного церковного і культурного діяча, теолога і реформатора,, вченого та організатора української вищої школи Петра Могили (1597—1647 рр.). Він був на­щадком молдавської княжої династії, спорідненої з україн­ськими і польськими аристократичними родами.

П Могила виховувався в Україні під керівництвом учи­телів Львівської братської школи. Вищу освіту одержав у Західній Європі, де студіював теологію. Як архімандрит Києво-Печерської лаври, він 1627 р. був висвячений на єпи­скопа у Львові, потім протягом чотирнадцяти років пере­бував на посаді київського митрополита. Його діяльність охоплює широкі сфери церковного і культурного життя того періоду історії України, який по праву можна назвати Могилянською добою. Він є автором ряду книг («Єванге­ліє учительне», 1,616 р.; «Анфологіон», 1636 р.), численних полемічних проповідей.

П. Могила, будучи архімандритом Києво-Печерського монастиря, у 1629 р. склав «Літургаріон або Служебник», в якому подано текст літургії та інших молитв і обрядових звичаїв, властивих тільки українській церкві. Разом з ігу­меном цього ж монастиря І. Трохимовичем. П. Могила був співавтором епохального твору цієї доби «Православне ісповідання віри». Даний катехізис подає основи віри пра­вославної церкви, очищеної від чужих впливів. За прове­дену роботу П. Могила був нагороджений ступенем докто­ра богословських наук..Цей твір був поширений також і серед неправослав'них християнських народів, а в Україні залишився єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст. Крім того, П. Аіогила був автором «Требника», в якому описаний порядок богослужень, зв'язаних з різни­ми обставинами: на випадок недуги, неврожаю, посвячення нової хати тощо.

П. Могила доклав багато зусиль для піднесення Київ7 ського Бдгоявленського братства. Він провів реформу Ки­ївської братської1 школи на зразок західноєвропейських колегій і з того часу вона стала називатися Кнєво-Моги-лянською академією. Навколо академії він згуртував ви­значних ученнх-теологів. Столицю України Київ називали тоді Могилянськими Атенами. За рахунок прибутків мона­стирів П. Могила організував перебудову церкви Київської Софії і Спаса та провів розкопки руїн Десятинної церкви. Він також здійснив заходи для канонізації всіх печерських угодників *.

* Семчишин М, Тисяча років української культури. К, 1993. С. 115—116.

Освіта і шкільництво в Україні тісно пов'язані з розвит­ком друкарської справи. Епохальний винахід друку в Єв­ропі започаткував німецький винахідник Й. Гутенберг, який в 40-х роках XV ст. розробив технологію друкарського про­цесу. Він винайшов спосіб виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер' і сконструював друкар­ський прес. Цей винахід швидко поширився на всі країни Західної Європи. В XV ст. перші друкарні виникають у ве­ликих слов'янських містах — Празі та Кракові, а з почат­ком XVI ст.:— на українсько-білоруських і литовських землях.

Точна дата початку книгодрукування на українських землях нам невідома. Дослідники тривалий час дотриму­вались думки, що першою друкованою книгою був «Апо­стол», виданий у Львові Іваном Федоровим у 1574 р.

Разом із Петром Мстиславцем вони заснували у 1564 р. друкарню в Москві, де видали «Апостол», а в 1565 р. «Ча-совник» для церковних потреб. Однак діяльність першо­друкарів у Москві тривала недовго. Переслідувані властя­ми світськими і духовними, вони змушені були виїхати у Велике князівство Литовське. Тут у маєтку литовського гетьмана Г. Ходкевича, потрмка давнього українського ро-^ ду, в м. Заблудові друкарі видали у 1568—1569 рр. «Єван­геліє учительне» і «Псалтир». Після того їх дороги розі­йшлися: Петро Мстиславець переїхав до Вільна і з допо­могою міщан Кузьми та Луки Мамоничів відкрив друкар­ню, де було видано «Євангеліє» (1575 р.) і «Псалтир» (1576 р.). В свою чергу, Іван Федоров у Заблудові опублі­кував «Псалтир з часословцем» (1570 р.). На цьому Заб-лудівська друкарня припинила свою діяльність.

Наприкінці 1572 р. Іван Федоров переїхав до Львова — важливого на той час економічного і культурного центру України. Тут за допомогою міщан він заснував друкарню і 1574 р. видав. «Апостол» і «Буквар» («Азбуку»). Вихід у світ «Апостола» — знаменна подія в історії української культури. Дана книга сприяла розвиткові українського письменства, яке відіграло важливу роль у захисті україн­ської національної церкви і національної справи взагалі. Наприкінці львівського видання «Апостола» І. Федоров помістив герб Львова і свій власний герб, що був своєрід­ним екслібрисом знаменитого друкаря. У післямові до «Букваря» він писав, що мав намір подбати і про видання ' інших потрібних книг. Це йому вдалося здійснити за допо­могою князя К. Острозького в м. Острозі. Він надрукував «Буквар» (1578 р.) для потреб заснованої там школи, «Біблію» (1581 р.) — перше повне видання слов'янською мовою. Повернувшись до Львова в 1582 р., друкар через ряд матеріальних ускладнень не зміг продовжувати дру­карсько-видавничу діяльність.

Іван Федоров помер 15 грудня 1583 р. і був похований на території Онуфріївського монастиря. На його могилі вдячні львівські міщани встановили надгробок з напи­сом: «...друкованіє занедбалое обновил». Місце поховання і 'надгробок не збереглися, а напис дав поштовх для ви­никнення нових гіпотез про існування книгодрукування на Україні до Івана Федорова.

Одна із таких гіпотез пов'язана з іменем львівського міщанина Стефана Дропана, який у 1463 р. відновив Онуф-ріївський монастир, заснований ще князем Левом Данило­вичем. У документах XVII ст. є згадка про те, що у 1460 р. С. Дропан подарував монастиреві власну друкарню. Цю гіпотезу підтримує сучасний дослідник історії книгодруку­вання в Україні О. Мацюк *. Документальні дані про це знайдено у книжкових фондах василіанських монастирів Центрального Державного Історичного Архіву у Львові**. Незважаючи на відсутність дофедорівських стародруків, гіпотеза про початок книгодрукування в Україні до І. Фе-дорова має право на існування.

* Мацюк О. З історії книгодрукування на Україні // Наша куль­тура. 1972. № 9.

** Див. Семчишин М. Тисяча років української культури. С. 84—85.

Слідом за львівською та острозькою друкарнями були організовані й інші, які діяли не лише у містах (Київ, Ро­гатин), але й. в селах при монастирях (Крилос, Стрятин, Почаїв, Угерці).

Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили С. Будзина, Т. Земка, Я. Шеліга, С. Рогаля, мандрівний друкар П. Людкевич та ін.

Серед стародруків у XVI ст. з'явились численні твори українською мовою, а також переклади з південно-слов'ян­ських оригінальних творів. Визначною пам'яткою переклад­ної літератури є «Пересопницьке Євангеліє», перекладене з болгарської мови на слов'яно-руську Михайлом Василе-вичем із Сянока (1556—1561 рр.). Дана книга знаменита тим, що вона є найкращим' зразком української мови того часу і особливо славиться своїм винятковим мистецьким оформленням.

 

Date: 2015-07-22; view: 499; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.008 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию