Особливості інфляційних процесів в Україні. Антиінфляційна політика в Україні

Перші роки становлення незалежної суверенної України супроводжувалися значними економічними труднощами. У головному вони пов’язані з переходом від тотально - планової системи організації виробництва до ринкової економіки. Саме еволюція соціально - економічного оновлення нашої Батьківщини і викликала до життя низку суб’єктивних суперечностей, які, у свою чергу, призвели до появи глобальних негативних явищ. Серед них - диспропорції в економіці, спад виробництва, безробіття, різке погіршення матеріального становища основної частини населення - усе це ще не повний перелік тих явищ в економічному житті нашого суспільства, які надовго стали ознакою розвитку України. Серед них особливе місце за своїм значенням і впливом на посилення економічної кризи в Україні зайняла інфляція.

Слід зазначити, що в умовах тоталітарної системи з її практично повним контролем за цінами інфляція мала місце у вигляді прихованої. Остання, як відомо, виявляється в дефіциті товарів і послуг, який щодалі посилювався в СРСР, віддзеркалюючи велику розбалансованість товарної і грошової сфери.

Перші роки існування України як незалежної держави супроводжувалися величезним збільшенням цін і характеризувалися високою динамікою їх зростання. Так у 1991 р. інфляція склала 390% за рік, у 1992 р. - 2100%, а в 1993 р. - 10256% за рік. Цей рік став піком інфляційного процесу. Надалі вона почала помітно падати і склала в 1994 р. - 501%, у 1995 р. - 281,7%. У 1996 р. - 139,7%, у 1997 р. - 110,1%, у 1998 р. - 120%, у 1999 р. - 119,2%, у 2000 р. - 125,8%, у 2001 р. - 106,1%, у 2002 р. - 99,4%, у 2003 р. - 108,2%, у 2004 р. - 12,3%.

Інфляція в Україні, як і в інших країнах колишнього соціалістичного табору, викликана багатьма причинами, серед них можна виділити ті, що визначили основні особливості даного процесу в нашій держава:

Україна в спадщину від СРСР одержала дуже деформовану економіку, в якій величезна роль належала військово - промисловому комплексу. У 1990 році у промисловості України приблизно 40% обсягів виробництва припадало на військове виробництво. Це різко зменшувало можливості економіки щодо задоволення потреб населення і спричиняло величезні непродуктивні витрати.

Поряд із цим народне господарство України, як і інших країн СНД, характеризувалося високим рівнем монополізації економіки. Так, тільки серед 380 найбільших підприємств України в 1990 році більше половини являли собою єдине підприємство з виробництва відповідного товару. В умовах спаду виробництва ця обставина теж сприяла помітному зростанню цін.

Важливою причиною, що обумовила наростання інфляції в перші роки існування незалежної України, стало й те, що уряд виділяв величезні дотаційні кошти на підтримку неефективно працюючих підприємств. До них належала більша частина колгоспів, окремі підприємства промисловості і навіть галузі, наприклад вугільна.

Загальний стан економіки у поєднанні зі складнощами перехідного до ринку періоду призвів до значного скорочення обсягів як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. За 1991 - 1999 рр. валовий внутрішній продукт країни зменшився в 2,5 рази.

Розвитку інфляційних процесів сприяла й сформована за роки радянської влади в населення стійка психологія споживання. У поєднанні з масовою безгосподарністю і марнотратством усіх видів ресурсів вона ставала причиною нераціонального використання наявного потенціалу і скорочувала товарну масу. Це призводило до істотного тиску на споживчий ринок і порушувало співвідношення між грошовою і товарною масами.

Сприяло інфляції розширення державного апарату тощо.

Суттєвою причиною, що обумовила розвиток інфляційної спіралі, стало підвищення цін на російські енергоносії. Досить сказати, що тільки за 1992 р. ціни на нафту, газ і нафтопродукти зросли в 300 разів. У зв’язку з цим України, яка не має великих запасів енергетичних ресурсів і насамперед нафти і газу, з її залежністю від одного постачальника, потрапила в надзвичайно скрутний стан, і це стало одним зі значних чинників гіперінфляції в нашій державі.

Суттєвим чинником інфляції в Україні виявилося деформування попиту. Ті групи населення, що почали отримувати великі доходи, стали пред’являти підвищений попит на іноземні товари і на вітчизняні товари підвищеної якості. Це призвело до посилення диспропорцій в економіці саме через зміну попиту.

Усі ці явища в економіці України як у дзеркалі знайшли свій відбиток у величезному дефіциті державного бюджету, покриття якого значною мірою здійснювалось за рахунок емісії грошей. Так, за 1992 - 1995 рр. частка кредитів уряду в загальному обсязі чистих внутрішніх вимог, куди, крім кредитів уряду, входять прямі кредити комерційним банкам і кредити цим банкам, що розміщувались через кредитні аукціони, склала біля 90%. За розрахунками фахівців у 1993 році за рахунок збільшення грошової маси інфляція забезпечувалася приблизно на 85%. В останньому її приріст був наслідком перш за все зміни швидкості грошової маси і падіння виробництва.

Важливою причиною інфляції став і її прямий імпорт з Росії. У 1991 році правлячі кола Росії, намагаючись закріпитись при владі, пішли на нечувану емісію грошей. Тільки за 1991 рік Центральний банк Росії випустив в обіг грошей на 32% більше, ніж за попередні 30 років. Унаслідок цього грошова маса в Росії за весь 1991 рік зросла в 2,26 рази, а в Україні - тільки в 1,44 рази. За наявності прозорих кордонів цей надлишок грошей з Росії хлинув в Україну, змітаючи з полиць наших крамниць товари і посилюючи дисбаланс між товарною і грошовою масами.

Суттєвим чинником інфляції в Україні стало й те, що Росія без будь - яких правових підстав оголосила себе правонаступником загальносоюзного майна багатьох державних інституцій. І серед них - активи Державного банку колишнього СРСР, що були представлені золотим і діамантовим фондами, валютними резервами, дорогоцінними металами та каміннями й іншими активами. Зрозуміло, що якби Україна й інші колишні республіки Радянського Союзу відстояли своє законне право на частину тільки цього спільного майна (не говорячи вже про правомірність поділу всіх флотів, а не тільки Чорноморського), інфляція в цих республіках була б значно меншою.

Обмін у банках іноземної валюти на національну, оскільки на депозитних рахунках банків з'являються додатково випущені національні гроші.

Структурні світові кризи (енергетика, сировина тощо).

Таким чином, можна констатувати, що в Україні інфляція викликана цілою низкою причин, що в поєднанні з повною руйнацією господарчого механізму призвело до дуже тяжких наслідків. Цей важкий інфляційний період тривав практично до грошової реформи 1996 року, після якої інфляція значно зменшилась.

Особливі надії на вщухання інфляційних процесів Україна отримала після припинення фази депресії і початку пожвавлення в суспільному виробництві. Вже в 1999 році спад ВВП був найменшим за всі попередні роки і відносно невеликим, а в 2000 році уперше ВВП зрів на 5,9%. у наступному році він збільшився на 9,2%, у 2002 році - на 5,2%, у 2003 році - на 9,3%, а у 2004 році - на 12%. Ці позитивні зміни в поєднанні з виваженою політикою монетаризму суттєво вплинули й на динаміку інфляції. Вона почала помітно вщухати і вже в 2001 році становила 6,1%, у 2002 році - 99,4%, а в 2003 році - 8,2%, хоч і зросла в 2004 році до 12,3%.

В Україні ще немає значного досвіду боротьби з інфляцією і тому в розробці своєї антиінфляційної політики в нашій державі було використано теоретичні й практичні розробки західної економічної науки в цій сфері. Це дозволило нашій країні, хоч і з багатьма серйозними помилками, приборкати, врешті - решт, інфляцію і подолати ти найбільш негативні її соціально - економічні наслідки.

Увесь комплекс заходів щодо боротьби з інфляцією і її наслідками, який і складає, власне, антиінфляційну політику держави, у незалежній Україні можна поділити на декілька етапів.

Перший етап - антиінфляційної політики почався на початку 1990 років. Він продовжувався з 1991 по кінець 1993 року. Його суть зводилась до спроб в умовах реформування економіки підняти виробництво і наповнити ринок товарами. Але за обмеженості ресурсів і зростання цін через різке подорожчання енергоресурсів, що надходили, головним чином, з Росії, і дії інших факторів, ці спроби здійснити економічне зростання виявились марними. У той же час урядом була здійснена масова лібералізація цін і знято обмеження на підвищення заробітної плати. Усе це призвело до зростання дефіциту державного бюджету, який покривався за рахунок використання потужностей друкарського верстата. Інфляція переросла в гіперінфляцію і стала найбільш загрозливим явищем в економіці нашої держави. За суттю антиінфляційну політику держави на цьому етапі можна назвати антиінфляційною тільки умовно. Насправді вона була про інфляційною.

Другий етап - формування й реалізації антиінфляційної політики починається з кінця 1993 і продовжується до вересня 1996 року. На цьому етапі антиінфляційна політика в Україна набуває певних конкретних ознак. І хоч вона інколи мала суперечливий характер, проте її спрямованість на зменшення інфляції на цьому етапі очевидна. У цей період упорядковано ціноутворення при формуванні оптових цін промисловості. З метою зменшення спекулятивних операцій було обмежено відсотки по кредитах комерційних банків. Для торговельно-посередницьких фірм уведено обмеження націнок, що не повинні бути більше 50% від відпускної ціни промисловості. Наведені й інші заходи призвели до суттєвого зменшення динаміки зростання цін і дали можливість 2 вересня 1996 року почати грошову реформу в Україні.

Третій етап - антиінфляційної політики починається з кінця 1996 і по кінець 1999 року. Він характеризується тим, що інфляція в її розмірах у ці роки не була ворогом номер один і основний акцент в антиінфляційній політиці було зроблено на створення умов для виходу з економічної кризи. Антиінфляційна політика базувалась на жорстких монетарних принципах і це призвело до придушення інфляції, яка в 1997 році склала 110%.

Проте обмеження приросту грошової маси мало й негативні наслідки. Вони виявились у кризі неплатежів, у зростанні взаємної та бюджетної заборгованості, у підвищенні частки бартерних розрахунків.

З початку 2000 року в економіці України почалось зростання виробництва. У цих умовах антиінфляційна політика була спрямована на забезпечення підйому економіки. Того часу почали застосовуватись різні, переважно непрямі антиінфляційні заходи.

У сучасних умовах в Україні для здійснення виваженої антиінфляційної політики слід, передусім, навчитись точно прогнозувати інфляцію. Для цього необхідно на основі чіткого статистичного відображення основних макроекономічних показників у сфері товарного і грошового обігу розробляти моделі можливих інфляційних змін у грошовій сфері. Але розробка моделі розвитку інфляційних процесів з огляду на заплановані основні макроекономічні показники розвитку нашої економіки являє собою тільки теоретичне обґрунтування здійснення антиінфляційних заходів. Їх реалізація вимагає постійного пошуку з боку НБУ шляхів найефективнішого застосування цього інструментарію. Останнє передбачає максимальне врахування особливостей і реального стану нашої економіки. Досвід показує, що в наших умовах традиційні антиінфляційні заходи не завжди дають відповідні результати.

Так, в останні роки для посилення стимулів до економічного зростання, а відтак, і впливу на інфляційні процеси, НБУ чітко проводить політику зниження облікової ставки. Якщо в 1996 році вона склала 40%, то в 2000 році - 27%, у 2002 році - 8%, у 2003 році - 7% і тільки в кінці 2004 року - біля 9%. Незважаючи на дуже помітну тенденцію щодо здешевлення кредитних ресурсів для комерційних банків, вони не поспішають знижувати вартість кредитів, що надаються суб’єктам господарювання. Це підтверджує той факт, що середньозважена ставка за кредитами комерційних банків у 2001 році склала 30 - 35%, а в 2004 році - 18%. Розрив між базовою ставкою НБУ і середньозваженими ставками комерційних банків ще великий.

Важливим напрямком здійснення антиінфляційної політики мають стати операції центрального банку на ринку цінних паперів. Активний продаж цінних паперів і реанімація цього ринку в Україні - необхідна передумова зменшення інфляційних наслідків від збільшення заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Нині цей ринок в Україні малоефективний і слабкий. Посилення його роботи стає неодмінною умовою як розвитку економіки в цілому, так і вдосконалення системи антиінфляційних заходів держави.

Суттєве місце в Україні щодо стримування інфляційних процесів має зайняти і організація державного управління. Як відомо, на сьогодні маємо великий і обтяжливий для країни управлінський апарат. І якщо його скорочення в більш - менш помітних масштабах на даному етапі малореальне, то треба хоч би підвищити ефективність використання коштів, які виділяються на цей апарат з державного бюджету. Великий резерв ще є і в царині функціонування всієї бюджетної сфери, де проблема не тільки в оптимізації витрат бюджетних коштів, але й в удосконаленні її організаційної структури.

У країнах з перехідною економікою, а саме такою є економіка нашої держави, важливий антиінфляційний захід - це контроль за рухом іноземної валюти. Справа в тому, що перехідна економіка характеризується, як правило, високим рівнем доларизації. А це робить грошовий обіг дуже чутливим до всіляких зовнішніх і внутрішніх змін в економіці, і за певних умов може стати чинником посилення інфляції. Принаймні вітчизняні фахівці доводять, що, наприклад, між курсом гривні до долара і рівнем інфляції є досить тісний зв’язок.

З огляду на це слід дуже ретельно розробляти і реалізовувати валютну політику в усьому різноманітті її напрямів. Політика в галузі курсоутворення, організації руху іноземної валюти, її залучення до інвестиційного процесу, способи та організація її конвертації у вітчизняну грошову одиницю і т. ін. - усе це має велике значення як для всього процесу відтворення, так і для стану динаміки інфляційних процесів.

Наша молода незалежна держава робить ще тільки перші кроки в напрямку розробки антиінфляційних програм. Але вже перші заходи в цій площині показують, що при концентрації зусиль науковців у поєднанні з дією владних структур можна, дійсно, досить швидко набути гарного досвіду в боротьбі з таким грізним явищем, як інфляція.

Особливості інфляційних процесів в Україні, Росії та інших країнах СНД передбачають спеціальні підходи до здійснення ефективної антиінфляційної політики. В зв'язку з цим необхідно здійснювати:

- розробку та втілення в життя комплексних державних програм розвитку економіки, в першу чергу галузей і підприємств, які сприяють становленню конкурентного, високотехнологічного та наукомісткого виробництва;

- проведення послідовної антимонопольної політики та створення широкої мережі економічної інформації для підприємств;

- посилення стимулів виробничого накопичення, включаючи субсидії, що здатні підтримати процес накопичення коштів у підприємців та населення;

- зміну структури виробничих фондів з метою розширення виробництва товарів народного споживання, тобто створення умов для переливу капіталу з однієї до іншої галузі суспільного виробництва;

- стимулювання кредитної та інвестиційної діяльності банків та обмеження покриття дефіциту коштів за рахунок банківського кредиту;

- вдосконалення податкової системи; особливу увагу приділяють регулюючій ролі податків;

- створення умов для припинення імпорту інфляції. З цією метою забезпечити перетворення закордонних доларових запасів у товари виробничого призначення, які, потрапивши у нашу країну, були б в змозі пожвавити інвестиційний процес;

- підвищення ефективності грошово-кредитної політики, яка повинна забезпечити тісний взаємозв'язок усіх елементів ринкового механізму товарно-грошових відносин.