Темпи мовних змін

Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Та й не вся лек­сика змінюється в однаковому темпі. Словниковий фонд, особливо його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою. Як довів автор методу глотохронології М. Сводеш, найнеобхідніші і найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі, явища і поняття, які обов'язко­ві для будь-якої культури і в будь-який історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків.

Темпи змін залежать від багатьох причин. Фоне­тичні зміни, які є дуже повільними, відбуваються швид­ше за сприятливих умов. Так, наприклад, у XII ст. зни­кають у давньоруській мові зредуковані голосні [ь] і [ь] за умови, коли вони знаходилися у слабкій позиції (в кінці слова, перед складом із голосним повного тво­рення та перед складом із [т>], [ь] у сильній позиції). Звуки, які знаходилися у сильній позиції (під наголо­сом, перед складом із слабкими |/ь], [ь]), перейшли в голосні повного творення [о], [є] (сьнь — сон, ст>на — сна, дьнь — день, дьнкх — дня). Процес занепаду зреду­кованих не проходив одночасно на всій території по­ширення давньоруської мови. Він ніби пересувався з півдня на північ. Доведено, що в XIII ст. на новгород­ських землях ці зредуковані голосні ще зберігалися.

Отже, в різних говірках темп змін звуків неоднако­вий. Про це свідчить також історія звука [£]. У смо­ленських говірках він був утрачений у XIII ст., тоді як у Москві він вимовлявся до початку XVIII ст.

У різні історичні періоди темп фонетичних (як і мовних загалом) змін також неоднаковий. Так, зане­пад зредукованих призвів до інтенсивної перебудови всієї фонологічної системи давньоруської мови: пе­рестав діяти закон відкритого складу і закон складо­вого сингармонізму; набули широкого розповсюджен­ня односкладові слова, з'явилися нові чергування го­лосних (чергування [о], [є] з нулем звука, а згодом в українській мові чергування етимологічних [о], [є] з [і], що стало специфічною рисою української фонети­ки); почали діяти процеси асиміляції, дисиміляції, спрощення голосних; оформляється співвідносність приголосних за дзвінкістю — глухістю і за твердістю — м'якістю.

Як бачимо, період XII—XIII ст. відзначався бурхли­вими фонетичними змінами в нашій мові, поштовхом до якого став занепад зредукованих [ть], [ь]. Саме цей період відділяє давньоруську фонетико-фонологічну систему від сучасної української. Пізніше якихось суттєвих змін в українській фонетико-фонологічній системі не сталося.

Дуже повільно змінюється й граматична, особливо морфологічна система. Однак спостерігалися періоди, коли ці зміни відбувалися інтенсивніше. Для всіх східнослов'янських мов такими були XIII—XIV ст. Са­ме в той час замість чотирьох форм минулого часу (аориста, імперфекта, перфекта і плюсквамперфекта) встановилася одна, що походить від перфекта. У той же приблизно період з коротких активних дієприкмет­ників теперішнього й минулого часу виникли дієприс­лівники, відбувся перерозподіл й уніфікація типів від­мін іменників, занепад двоїни, розвиток категорії істот тощо.

Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди, однак мова ніколи не зміню­ється різко. В іншому разі різні покоління людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін різних підсистем забезпечують надійне функціо­нування мови як засобу спілкування.

Темпи мовних змін залежать також від соціаль­них умов функціонування мови, від мовних контак­тів, від писемної традиції тощо. У доісторичні часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін уповільнилися. Вважають, що при інтерпретації цього питання не можна не враховувати й типологічні властивості мови. Аглютина­тивні мови, скажімо, змінюються повільніше від флек­тивних.

Питання про прогрес у розвитку мов

Поняття прогресу в мові в різні періоди трактува­лося неоднаково. Ученими античності, середніх віків та епохи Відродження ця проблема взагалі не порушу­валася, оскільки тоді питання історичного підходу до вивчення мови не було відомим. Уперше зробили спро­бу пояснити розвиток мови представники порівняльно-історичного мовознавства, оскільки вони вважали, що історичний розвиток мови — це спосіб її існування. Ідея про походження всіх індоєвропейських мов із однієї прамови і еволюційна теорія Ч. Дарвіна породи­ли натуралістичний напрям у мовознавстві. Його представники — А. Шлейхер, Ф.-М. Мюллер та інші — твердили, що мова як живий організм у своєму розвит­ку переживає два періоди: період розвитку, який на­лежить до доісторичних часів, і період розкладу, дегра­дації (історичний період). Причина цього — відкриті ними факти багатства форм давньоіндійської мови (санскриту) і бідності форм (порівняно із санскритом) у сучасних індоєвропейських мовах. Однак уже Р. Раск зауважив, що простота мовної структури має деякі пере­ваги порівняно із складною мовною структурою.

Пізніше лінгвісти простежили в деяких мовах тен­денції, які засвідчують прогрес у їх розвитку. Так, зокре­ма, В. Гумбольдт стверджував, що для мови характерне постійне вдосконалення, яке пов'язане з прогресивним рухом суспільства, з духовним удосконаленням наро­ду. На його думку, три типи мов — кореневі, аглютина­тивні і флективні — засвідчують поступальний рух людського духа від примітивних форм розвитку до більш досконалих.

Прогрес у мовних змінах вбачали І. О. Бодуен де Куртене та О. Єсперсен. На підтвердження своєї дум­ки Бодуен де Куртене наводив такі факти: 1) пересу­нення вперед більш задніх артикуляцій, що робить мовлення членороздільнішим, чіткішим; 2) скорочен­ня довжини слів, як це сталося в більшості мов, особ­ливо англійській; 3) спрощення граматичних систем. Єсперсен, як і Гумбольдт, пов'язував прогрес із морфо­логічними типами мов. Найдосконалішими вважали аналітичні мови. Переваги аналітичних мов вбачали в тому, що форми стали коротшими (їх легше вимовля­ти), їх стало менше (їх легше запам'ятати), утворення форм стало регулярнішим (не потрібно запам'ятову­вати аномалії, винятки), аналітичний спосіб виражен­ня граматичних значень є зручнішим від синтетич­ного (легше виражати значення), відсутність узго­дження полегшило користування мовою (не стало повторень у вираженні того самого граматичного зна­чення).

Ідеї Єсперсена свого часу були підтримані В. М. Жир-мунським, який твердив, що аналітична система відпо­відає вищій стадії в розвитку мислення.

Подібні думки про різні морфологічні типи мов як послідовні стадії в їх розвитку пропагували М. Я. Марр та його послідовники. На їхню думку, розвиток мов пов'язаний з розвитком економічних формацій, вироб­ництва. Маррівська теорія єдиного глотогонічного про­цесу називає такі стадії в розвитку мов: аморфну, аморфно-синтетичну, аглютинативну, флективну. Ці стадії відповідають суспільно-економічним формаці­ям, а перехід від однієї до іншої має стрибкоподібний характер. Однак переважна більшість мовознавців, які досліджували цю проблему, вважають, що тип мо­ви абсолютно не впливає на її досконалість. І флексія, і аналітизм, і аглютинація можуть адекватно вирази­ти будь-яку, навіть найскладнішу, думку. Теорії Єспер­сена і Марра, як і Гумбольдта, створюють сприятли­вий ґрунт для неправильних уявлень про якусь ієрар­хію мов.

Крім того, історії відомий і зворотний розвиток мов — від аналітизму до синтетизму (наприклад, такі тенденції помічені в китайській і тибетській мовах).

Деякі лінгвісти не пов'язують прогрес у мові з ана-літизмом, але вважають, що мови в своєму розвитку тільки прогресують. П. Я. Черних розцінює як безсум­нівний прогрес те, що, наприклад, у російській мові зникли форма двоїни, кличний відмінок, три форми минулого часу, короткі відмінювані прикметники то­що. Тільки прогрес у мові визнає український мовозна­вець С. В. Семчинський, який, відштовхуючись від по­ложення О. О. Потебні, що «прогрес у мові є явище [...] безсумнівне», зазначає, що «мова весь час удосконалю­ється, хоч ніколи не досягає ідеальних форм», і прогрес у мові навіть зводиться до загальної її закономірності. Одним із доказів прогресу вчений вважає розвиток словникової системи (втрата застарілих і поява нових слів, розвиток абстрактних значень), спрощення грама­тичної системи, розвиток різних типів речень тощо.

Однак, як свідчать реальні факти, немає прямої висхідної лінії в розвитку мов. Поширена в мовознав­стві думка про те, що мова тільки прогресує, поясню­ється тим, що вчені не розмежовують такі поняття, як розвиток і зміна. Часто зміни яких-небудь оди­ниць мови, їх зв'язків та відношень тощо, які зовсім не сприяють удосконаленню мови, вони розглядають як її розвиток. Якщо б усі мовні зміни засвідчували вдосконалення мовної системи, то мова давно б досяг­ла ідеального стану. Але в процесі розвитку мови час­то діють процеси, які перекреслюють раніше досягнуті результати.

Нині у мовознавстві прийнято розрізняти абсолют­ний і відносний прогрес. У мові переважає відносний прогрес. Його передусім пов'язують із мовною техні­кою. Мають рацію ті вчені, які вважають, що поява аналітичної будови в різних мовах світу є вдоскона­ленням, однак це всього лише вдосконалення мовної техніки, що ні в якому разі не відображає вище абст­рактне мислення, як це стверджували Єсперсен, Жир-мунський та ін.

Абсолютний прогрес пов'язаний не зі змінами в техніці, а з розвитком можливостей виразити мовний зміст. Він виявляється передусім у розширенні слов­никового складу, у збільшенні значень слів, у вдоско­наленні стилістичних можливостей мови (стилістичній спеціалізації мовних засобів), а також у впорядкуванні синтаксису, який у давніх мовах не мав такої багатої і чіткої системи засобів.

Отже, прогрес у мові не можна пов'язувати з типом граматичної будови. Немає єдиного напрямку типоло­гічного розвитку мов. Усі мови здатні однаковою мі­рою виконувати свої суспільні функції, однак різні можливості розвитку мов залежать від соціальних чинників. У мові одночасно діє відносний і абсолют­ний прогрес, через що вона, вдосконалюючись, ніколи не досягає довершеності.

Від мовного розвитку треба відрізняти мовне функ­ціонування (реалізацію мови в мовленні). Функціонування мови і її розвиток взаємопов'язані: розвиваєть­ся тільки та мова, яка функціонує, а функціонує та, яка розвивається.

14. Однією з ключових проблем загального мовознав­ства є проблема методології¹, тобто методів дослідження мови. Відомо, що будь-яка галузь людського пізнання повинна мати поряд з об'єктом і предметом вивчення певні дослідницькі методи. Лінгвістика протягом історії свого розвитку створила власні (спеціальні) ме­тоди. Як правило, зміна наукової парадигми супро­воджується відкриттям нового методу дослідження. Кожен метод виділяє той аспект мови як об'єкта дос­лідження, який визначається найважливішим у цій теорії мови.