зв'язок волі з фізіологічною та мотиваційною регуляцією

__________

43. проблема волі в роботах античних філософів та філософів середньовіччя.
__________________
44. Концепція волі в період відродження.
_______________

45. Екзистенціалізм - філософія існування та проблема свободи вибору.
Екзистенціалі́зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Характерні риси екзистенціалізму[ред. • ред. код]

Визначальні риси екзистенціалізму:

- на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

- особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

- поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

- вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

- існування людини тлумачиться як драма свободи;

- найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм також розглядають і в ширшому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, Альбер Камю, Андре Мальро, Жан Ануй, Жан-Поль Сартр, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, Альфред Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель де Унамуно, італієць Діно Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

46. Волюнтариська теорія У. Джемса.
Воля як "вільний вибір" (У.Вундт, У. Джемс).Воля - це самостійний процес, що починається з ідеї про ті рухи, які збирається виконати людина. Думка сама або собі містить силу, що може ініціювати поведінку людини. У. Джемс вважав основною функцією волі прийняття рішення при наявності в свідомості одночасно двох або більше ідей руху. Таким чином, основа волі - "моторні ідеї" (не дії), які створюють процес "воління" - самостійний психічний процес, який виробляє стійке прагнення людини. Тому вольове зусилля виявляється в спрямуванні людиною своєї свідомості на непривабливий, але потрібний об`єкт і зосередженні на ньому уваги. Таким чином, основа свідомості - прагнення і потяги, що спонукають людину до дії. А уявлення і почуття виникають із вольового начала. Волю як вибір одного із декількох спонукань або як розв`язання конфлікту мотивів розглядали Т. Челпанов, Ф. Лерш, В. Франкл, Л. Виготський.

47. Підхід Павлова до проблеми волі.
Одна из первых естественнонаучных трактовок воли принадлежит И. П. Павлову, который рассматривал ее как «инстинкт свободы», как проявление активности живого организма, когда он встречается с препятствиями, ограничивающими эту активность. По мнению И. П. Павлова, воля как «инстинкт свободы» выступает не меньшим стимулом поведения, чем инстинкты голода и опасности. «Не будь его, — писал он, — всякое малейшее препятствие, которое бы встречало животное на своем пути, совершенно прерывало бы течение его жизни» (Павлов И. П., и 1952). Для человеческого же поступка такой преградой может быть не только внешнее препятствие, ограничивающее двигательную активность, но и содержание его собственного сознания, его интересы и т. д. Таким образом, воля в трактовке И. П. Павлова рефлекторна по своей природе, т. е. она проявляется в виде ответной реакции на воздействующий стимул. Поэтому не случайно данная трактовка нашла самое широкое распространение среди представителей бихевиоризма и получила поддержку в реактологии (К. Н. Корнилов) и рефлексологии (В. М. Бехтерев). Между тем если принять данную трактовку воли за истинную, то мы должны сделать вывод о том, что воля человека зависит от внешних условий, а следовательно, волевой акт не в полной мере зависит от человека.

48. Воля як свідома регуляція поведінки: концепція волі в роботах Бернштейна, Анохіна.
Функцією вольової регуляції є підвищення ефективності відповідної діяльності, а вольова дія постає як свідома, цілеспрямована дія людини щодо подолання зовнішніх і внутрішніх перешкод за допомогою вольових зусиль. На особистісному рівні воля виявляється в таких властивостях, як сила волі, енергійність, наполегливість, витримка тощо. їх можна розглядати як первинні, або базові, вольові якості особистості. Такі якості визначають поведінку, що характеризується всіма або більшістю описаних вище властивостей.

Вольову людину вирізняють рішучість, сміливість, самовладання, впевненість у собі. Такі якості розвиваються звичайно в онтогенезі дещо пізніше, ніж названа вище група властивостей. У житті вони виявляються в єдності з характером, тому їх можна розглядати не тільки як вольові, але й як характерологічні. Назвемо ці якості вторинними. Нарешті, є ще третя група якостей, що, відбиваючи волю людини, пов'язані водночас з її морально-ціннісними орієнтирами. Це - відповідальність, дисциплінованість, принциповість, обов'язковість.

Вольова дія, необхідність у ній виникає тоді, коли на шляху здійснення мотивованої діяльності з'явилася перешкода. Вольовий акт пов'язаний з її подоланням. Попередньо, проте, необхідно усвідомити, обдумати суть виниклої проблеми.
***
Согласно концепции, которая в последние несколько десятилетий набрала силу и находит все больше сторонников, пове­дение человека понимается как изначально активное, а сам он рас­сматривается как наделенный способностью к сознательному выбору его форм. Для такого понимания поведения воля и волевая регуля­ция поведения необходимы. Оно не только требует возвращения пси­хологии ее прежнего названия как науки о внутреннем опыте, но и уделения достойного внимания проблеме воли в научных исследова­ниях человеческого поведения. Новейшая физиология высшей нерв­ной деятельности в лице таких ученых, как Н. А. Бернштейн, П. К. Анохин, удачно подкрепляет и поддерживает эту точку зрения со стороны естествознания.

49. Онтогенез волі. Становлення довільної регуляції.
для кожного віку змістом мотивів діяльності дитини та формами опосередкування її поведінки в спільній життєдіяльності з дорослим. Як перший етап становлення довільності поведінки автор розглядає появ перших рухів немовля, спрямованих на предмет. На другому етапі мотивація поведінки дитини (після року) викликається словом дорослого, котре виступає як засіб фіксації дії та оволодіння власною поведінкою, й яке маєформу осмисленого виконання інструкцій дорослого. На третьому етапі вольові дії молодшого дошкільника (3-4 року) опосередковуються образом дорослого та ігровою роллю. Наступний етап розвитку волі Смирнова Е.О. пов'язує з формуванням умінь співвідносити свою поведінку з правилами у дітей 4-5 років. І тільки на останній стадії розвитку вольової поведінки дитина старшого дошкільного віку може самостійно усвідомлювати та мотивувати свою поведінку без участі дорослого. Дослідник робить висновок про те, що мотивація та усвідомленість виступають єдиним цілим у становленні вольової поведінки дошкільника. А для того, щоб дія стала усвідомленою, вона повинна здійснюватися в контексті значущих для дитини мотивів, які є власне її, а не нав'язані дорослим.

Саме осмисленість діяльності, усвідомлення дитиною себе як суб'єкта діяльності виділяється як показник розвитку волі Кожариною Л.А. [7], котра описує чотири стадії становлення вольової поведінки людини. Перша виявляється у дітей молодшого дошкільного віку, і полягає в розвитку вмінь усвідомлювати правила поведінки, орієнтуватися на них, помічати свої та чужі їх порушення в різних ситуаціях. На другій стадії, у середньому дошкільному віці, дитина може зрозуміти ситуацію за допомогою дорослого. Дошкільники цього віку вже можуть аналізувати власні дії, які виконують за інструкцією або правилами, заданими дорослими. На третій - в старшому дошкільному віці відбувається самостійне осмислення дитиною ситуації та себе в ній. Формується здатність стати на позицію дорослого й оцінити свою поведінку або діяльність мовби з його погляду. До семи років діти досягають четвертої стадії розвитку вольової поведінки, на якій вони здатні володіти не тільки собою, а ситуацією в цілому, повністю усвідомлювати свою поведінку та можуть передбачати результати своєї діяльності.

Особливий інтерес викликає робота цього періоду Шульги Т.І. [15], котра вважає, що становлення вольової регуляції поведінки проходить ряд стадій, які послідовно ускладнюються. Вони на кожному віковому етапі мають специфічні характеристики, а з розвитком стають більш гнучкими, допомагаючи людині адекватно керувати своєю поведінкою. Автор описує стадії розвитку волі, співвідносячи їх з етапами розвитку особистості в онтогенезі. Першу стадію вольової регуляції поведінки автор називає "праособистісною (або суб'єктною) довільною регуляцією", яка дозволяє дитині вчитися керувати (опановувати керуванням) своєю активністю, сприяє формуванню її вольових якостей у ранньому та дошкільному віці. Друга стадія - це "особистісна довільна саморегуляція", котра дозволяє усвідомлено керувати собою, своїми пізнавальними процесами, поведінкою протягом молодшого шкільного і підліткового вікових періодів; виявляється в досягненні самостійно поставлених цілей, у подоланні перешкод і труднощів, у виробленні власних способів регулювання своєї поведінки тощо. Третя - це стадія "особистісного рівня довільної регуляції", тобто власне вольової регуляції, яка характеризується високою зрілістю в оволодінні засобами досягнення цілей, саморегулювання діяльності та поведінки в підлітковому і старшому шкільному віці. Отже, становлення волі в онтогенезі науковцем розуміється як проходження ряду стадій, які послідовно ускладнюються та пов'язані з віковими етапами психічного розвитку, між якими зберігається внутрішня наступність, що дозволяє розглядати її онтогенез як поступовий, розгорнений у часі процес, який характеризується все більш складними формами поведінки.

Таким чином, вітчизняні дослідники розглядають розвиток вольової поведінки в онтогенезі як процес, що проходить ряд стадій, які поступово ускладнюються. При їх визначенні вчені спираються на встановлений взаємозв'язок особливостей сформованості вольової поведінки, яка пов'язана з розвитком мотиваційної сфери людини, з усвідомленням нею своєї поведінки, з мовним процесом. Ними пропонується різна кількість стадій у залежності від розуміння значимості того або іншого взаємозв'язку.

50. Вольова дія. Структура вольового акту.

Вольові дії можуть бути простими і складними.

Здійснюючи прості вольові дії, людина без вагань наближається до поставленої мети, їй зрозуміло, що і яким чином вона досягатиме. Вибір мети, прийняття рішення щодо виконання дії певним чином здійснюється без боротьби мотивів.

Складні вольові дії потребують значного напруження сил, терплячості, наполегливості й здійснються в певній послідовності (Рис. 2.9.3).

В даній структурі вольової дії можна виокремити два етапи:

1) підготовчий (етап дії подумки, обміркування, на якому усвідомлюється мета, визначаються шляхи і засоби досягнення мети і приймається рішення)

2) виконавчий етап (виконання прийнятого рішення і самооцінка виконаної дії).

На першому етапі досить важливо усвідомлювати значення мети. Якщо людина усвідомлює її суспільне значення, то вона стає здатною до подолання значних труднощів. Важливим також є усвідомлення доступності мети. Постановка цілей, яких людина не здатна досягти, створює звичку не доводити розпочату справу до кінця. Однак і легкодоступні цілі не розвивають волі, не виробляють уміння боротися з труднощами.

Зміст підготовчого етапу вольової дії може бути різним залежно від того, чи є внутрішні або зовнішні перешкоди на шляху до досягнення мети. За наявності перешкод підготовчий етап набуває характеру боротьби мотивів. Це трапляється тоді, коли у людини наявні суперечливі бажання, з яких одні спонукають її до певної дії, а інші відвертають від неї. В результаті боротьби мотивів людина приймає рішення. Воно виявляється як намір діяти або як намір відмовитися від дії, що є завершальним на підготовчому етапі вольової дії.

Результатом вольової дії є досягнення мети. Завершується вольова дія самооцінкою: людина оцінює обрані нею способи досягнення мети, докладені зусилля і робить відповідні висновки на майбутнє.

51. виховання та самовиховання волі та вольових якостей.
Розвиток волі не віддільний від становлення всієї особистості: її спонукальної сфери, самосвідомості, інтелекту, здібностей, характеру, темпераменту, свідо­мості. Тільки в діяльності, подоланні внутрішніх та зов­нішніх перешкод, виконанні обов'язків, завдань і дору­чень відбувається становлення вольових якостей.

Жодні добрі наміри, раціональні настанови, що не вті­люються в життя, не сприяють її становленню.

Виховання волі передбачає і врахування дії соціаль­но-психологічних механізмів - психологічного зара­ження, уподібнення, наслідування, ідентифікації та ін. Сприяє цьому створення умов для морального само­ствердження, самореалізації та самовираження в кон­кретних справах. Одним із чинників становлення волі є інтелект людини, зокрема її здатність до аналізу, перед­бачення ситуації та прийняття обґрунтованого рішення.

За рівнем вольового розвитку розрізняють такі типи особистостей:

1) «гармонійно розвинені», які виявляють вольову активність у соціальній, моральній сферах, розумовій і фізичній діяльності;

2) «практики», які виявляють високу вольову активність тільки в практичній діяльності;

3) «теоретики», які виявляють вольову активність здебільшого в розумовій діяльності;

4) особи «із недорозвиненою волею», активність яких не значна в будь-якій діяльності.

Важливими умовами вольової підготовки людини є систематичне збагачення досвіду вольової поведінки, розвиток здатності, уміння мобілізувати сили на подо­лання труднощів. Для загартування волі важливо не допустити відходу від поставленої мети, виявляти напо­легливість, сміливість, стійко переносити труднощі, невдачі, вірити у свої сили. Прислужиться цьому своє­часне виконання прийнятих рішень, доведення розпо­чатої справи до кінця, свідомий вплив на себе щодо подолання негативних якостей, станів, рис характеру. Людина, яка не працює над своїм загальним розвитком, уникає труднощів, неорганізована, пасивна, лінива, боязка, належних вольових якостей не сформує. Допо­магають у розвитку волі підвищення позитивної моти­вації до вольових дій, нагромадження досвіду вольової поведінки та цілеспрямоване самовиховання.

Рівень вольової активності є інтегральною характе­ристикою вольової регуляції і залежить від сили потре­би, інтенсивності пережитої людиною емоції, вольового зусилля.

Вольова сфера визначає здатність людини долати зовнішні та внутрішні перешкоди, досягати позитивних результатів діяльності та поведінки, взаємодіяти зі спо­нукальною, емоційною та інтелектуальною сферами і самосвідомістю особистості.

Міцність, стійкість вольових якостей залежать від моральної спрямованості, світогляду, духовності, змісту діяльності. Зміцнює волю систематична вольова поведін­ка, мобілізована на подолання труднощів.

52. Загальна характеристика мовлення. Мовлення та мова.
У сучасній психології розрізняють мовлення зовнішнє та внутрішнє. Зовнішнє у свою чергу має дві форми: усне мовлення та писемне. Крім того, усне мовлення буває діалогічним та монологічним.

Внутрішнє мовлення виступає механізмом мовного мислення людини, тому не випадково відомий психолог Л.С. Виготський писав, що „внутрішнє мовлення - це живий процес народження думки у слові". Нині у психології внутрішнє мислення розглядають як мовну діяльність, організовану за принципами інших видів діяльності. Воно пов'язане з розвитком такої галузі, як психолінгвістика, яка намагається поєднати систему методів і понять у психології з надбаннями вивчення мови як суспільного явища.

Усне мовлення може протікати в трьох основних формах: вигук, діалогічне (відповіді на питання) та монологічне (самостійно розгорнуте висловлювання) мовлення.

Першу форму - вигук не можна вважати істинним мовленням: воно не є передачею якогось повідомлення про подію або відношення за допомогою кодів мови. Мовленнєві вигуки найчастіше виступають афективними реакціями, що мимовільно виникають у відповідь на певне несподіване явище (вигуки типу „ой", „ах", „ух", „ого" тощо).

Зупинимося більш детально на двох основних формах розгорнутого усного мовлення — діалогічного та монологічного. Усне діалогічне мовлення може здійснюватися або у формі відповідей на питання, або у формі розмови, тоді як усне монологічне мовлення може бути лише у вигляді розповіді, переказу, оповідання.

У звичайній розмові діалогічне мовлення не носить спеціального навмисного характеру та наперед заданого підготовленого плану. Як правило, зміст, характер діалогічного мовлення визначається безпосередніми умовами розмови та її конкретним змістом.

Діалогічне мовлення характеризується більшою свободою у побудові зв'язного та розгорнутого мовлення, ніж монологічне, а особливо письмове. Це пояснюється безпосередністю умов розмови, а також однаковими обставинами, фактами, явищами, емоціями і, як наслідок, легкого розуміння один одного, без користування своїми думками в розгорнутій мовленнєвій формі.

Велике місце у практиці спілкування людей має монологічне мовлення, що проявляється в різних усних та письмових виступах. Монологічні форми мовлення - це лекції, доповіді, виступи на зборах, оголошення, накази, різні усні та письмові повідомлення.

Монологічне мовлення є більш складною формою мовлення порівняно з діалогічним. Монологічні виступи вимагають попереднього продумування та планування. Будучи відносно розгорнутим, монологічне мовлення за своїм змістом та граматичною формою багато в чому збігається з писемним.

Писемне мовлення, як і усне, також є широкою формою спілкування. Але обмін думками, знаннями в усному та писемному мовленні відбувається неоднаково. Усне мовлення базується на членороздільних звуках. Писемне мовлення - графічні зображення, виражені за допомогою писемних знаків (букв), кожний з яких визначає конкретний звук усного мовлення.

Особливістю писемного мовлення є те, що воно в історичному плані розвитку, у житті конкретної людини виникає пізніше усного мовлення і виникає на його базі. До писемного мовлення належить складання, переписування та викладення різних текстів, а також їх читання вголос та про себе.

Специфікою писемного мовлення є те, що воно спрямоване на відсутнього читача. Через це відсутній безпосередній контакт між тим, хто пише, і тим, хто читає, і тому писемне мовлення більш розгорнуте, зв'язне порівняно з усним.

Роль писемного мовлення значно підвищується у зв'язку з тим, що воно значно розгортає межі спілкування між людьми і розширює можливості пізнання дійсності. Завдяки писемному мовленню людина пізнає історичний досвід розвитку людства. У писемному мовленні зафіксовані історичні досягнення в галузі науки, мистецтва, усієї культури людства.

Внутрішнім мовленням називається мовлення „про себе", ним людина користується у процесі мислення. Цей різновид мовлення дозволяє людям мислити, думати. Часто внутрішнє мовлення передує такій же за змістом письмово або усно висловленій думці. Причому думка, недостатньо оформлена у внутрішньому мовленні, також недосконало виражається і в зовнішньому (писемному чи усному) мовленні.

Велике значення для характеристики культурного рівня людини має стиль мовлення, у якому відображаються особливості розумового та загального розвитку людини, специфіка її професійної діяльності, життєвий досвід спілкування з людьми тощо. Розрізняють такі стилі мовлення: розмовний, художній, офіційно-діловий, науковий. Часто ці стилі мовлення комбінуються.

Крім того, кожна людина має свій, властивий лише їй стиль мовлення, який відрізняється від стилю інших людей. Цей особистий стиль відносно постійний, усталений щодо даної конкретної людини. Тому нерідко за стилем можна здогадатися, хто виголосив промову. На індивідуальний стиль мовлення впливає низка чинників - обсяг словникового запасу, довжина речень, що виражається загальною кількістю складів у них, а також кількістю довгих слів, особових займенників тощо.

53. Лексичний, граматичний і фонетичний склад мови. Слово та його значення.
Слово є основною одиницею мови і мовлення, пов’язаною з усіма іншими мовними одиницями. На відміну від менших одиниць мови (звуків, морфем), слово характеризується самостійністю і повнозначністю. Водночас слово є будівельним матеріалом для більших одиниць — словосполучення і речення.

Слова слугують для називання предметів, дій, явищ, якостей. Відображення у слові будь-якого явища дійсності становить його лексичне значення. Крім лексичного, словам властиве граматичне значення, яке вказує на приналежність слова до певної частини мови та на його граматичні ознаки. При цьому лексичне значення слова є індивідуальним, основним, а граматичне — загальним, властивим усім словам, які належать до певної частини мови.

Слово може мати одне або кілька лексичних значень. Однозначні слова — це слова, які мають тільки одне лексичне значення, тобто називають якийсь один предмет, істоту, ознаку, дію, явище (верба, зозуля). Слова, що мають кілька лексичних значень, називаються багатозначними. Багатозначні слова мають пряме значення й одне або кілька переносних (великий — 1) значний за розміром; 2) дорослий; 3) геніальний, загальновідомий). Пряме значення слова — це його первинне, основне лексичне значення. Переносне значення слова — це його вторинне значення, яке виникло на основі прямого. Слово в прямому значенні — це звичайна, повсякденна назва чогось (вишневий садок). Слово в переносному значенні — дуже часто назва образна, перенесена з одних предметів і явищ на інші (вишневі пахощі думок). Переносних значень у слові може бути кілька. У якому значенні вжите багатозначне слово, стає зрозумілим із контексту.

54. мовлення як процес словесного спілкування: емоційно-виразний бік мовлення, смисловий підтекст.

55. Розвиток мовлення в філогенезі.
______________

56. фізіологічні основи мовлення.
Фізіологічним підгрунтям мовлення є умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої є слова, які замінюють безпосередні предмети та їх властивості. Як подразник слово постає у трьох формах: слово почуте, слово побачене, слово вимовлене.

Існування слова пов'язане з діяльністю периферійного апарату мовлення та центрально-мозкових фізіологічних механізмів.

Периферійний апарат має таку будову:

1) надгортанник, 2) піднебіння, 3) язик, 4) ротова порожнина, 5) глоткова трубка.

Кожний з цих органів відіграє певну роль у створенні звуків. Діяльність периферійного мовного апарату підпорядкована корі великих півкуль головного мозку, якою вона спрямовується і функцією якої вона є. Ця функція властива лише людському мозку.

Понад сто років тому було помічено, що пошкодження певної ділянки кори призводить до порушення мовлення (афазії). Так, пошкодження певної чолової ділянки лівої півкулі головного мозку призводить до пошкодження мовної артикуляції - так званої моторної афазії. Хворий втрачає здатність довільно висловлювати свої думки. Внаслідок ураження певної скроневої ділянки лівої півкулі головного мозку у людини порушується розуміння мови, виникає так звана сенсорна афазія. Чуючи мову, хвора людина не може пов'язати звучання з певним значенням.

Окрім розладів мовлення, що пов'язуються з ураженням коркових частин аналізаторів, трапляються і функціональні, пов'язані з діяльністю мовно-рухової частини. Одним з них є заїкання.

57.