Альтернативний вибір

Цей прийом полягає в тому, що ви пропонуєте клієнтові вибрати з двох варіантів відповіді. Будь-який з них сприяє продажу. Це набагато краще одного-єдиного пропозиції, на яку можна просто відповісти «ні». Маючи альтернативу, клієнт задається питанням, який з варіантів краще, а це-то вам і треба.

Скільки краваток ви віддаєте перевагу до цього костюму: один або два? Яка дата доставки вам зручніше - 11-го або 13-го числа?

Прийом альтернативного вибору може бути дуже ефективним. Він підводить до вибору між двома видами товарів одного найменування, а не між наміром купити і наміром не купувати. Надаючи покупцеві можливість вибрати, ви або чуєте «так», або «я не впевнений», і це означає, що ви повинні продовжити обговорення цінних якостей товару.

Використання цього прийому для укладання угоди допомагає покупцеві ухвалити рішення, зваживши всі «за» і «проти» даної покупки. Після того, як покупець заповнив колонки таблиці, ви можете підвести підсумок.

11.) Економічні інтереси являють собою об'єктивні, зумовлені відносинами власності, спонукальні мотиви, стимули трудової діяльності, спрямовані на задоволення потреб кожної особи і суспільства в цілому. У реальному житті потреби набувають конкретної форми інтересів. Іншими словами, економічні інтереси - це усвідомлені економічні потреби, що мають спонукальну силу.

Економічний інтерес - категорія суб'єктивно-об'єктивна. Суб'єктами економічних інтересів є окремі індивіди, сім'ї, домогосподарства, колективи, групи людей, спільнот, держава, суспільство в цілому. Об'єкти економічних інтересів - економічні блага (товари, послуги, інформація тощо).

Економічні інтереси суспільства утворюють складну та динамічну систему. їх можна класифікувати за різними критеріями:

За суб'єктами:

– особисті;

– колективні,

– групові;

– суспільні.

Відповідно до їх важливості:

– основні,

– першочергові;

– другорядні.

У часовому аспекті:

– поточні;

– перспективні.

За об'єктами:

– майнові;

– фінансові;

– інтелектуальні

– інформаційні.

За рівнем усвідомлення:

– дійсні;

– уявні.

Виразниками специфічних економічних інтересів виступають суб'єкти економічних відносин. Відповідно до цього в ринковій економіці виокремлюють економічні інтереси підприємств, котрі спрямовані на максимізацію прибутку, зменшення витрат виробництва і підвищення конкурентно здатності продукції. Економічні інтереси домогосподарів спрямовані на максимізацію користі споживних благ з урахуванням цін на них та власних доходів. Економічні інтереси держави спрямовані на створення умов для реалізації потреб суспільства. При цьому економічні інтереси держави і суспільства не тотожні, тому що до складу перших входять інтереси державної бюрократії.

Система економічних інтересів охоплює складові, котрі з одного боку взаємопов'язані, а з іншого - суперечливі. В кожному суспільстві існує вічна проблема узгодження суперечливих економічних інтересів. Вона досягається у процесі їх взаємодії та взаємореалізації.

Конкретними шляхами поєднання економічних інтересів служать субординоване підпорядкування одних з них іншим та координоване узгодження різнобічних інтересів суб'єктів господарювання.

Проблема співвідношення та пріоритетності економічних інтересів учасників господарської діяльності залишається до нинішнього часу дискусійною. Механізм їх поєднання та узгодження перебуває під вирішальним впливом сутнісних характеристик кожної з відомих економічних систем.

12.) Сутність і основні структурні елементи економічної системи. Економічна система — це об’єктивна єдність закономірно пов’язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв’язку один з одним і не існують поза її межами. Функціональна подібність до живого організму надає елементам економічної системи органічної цілісності. Цим дана система відрізняється від інших, так званих сумативних систем, що складаються з об’єктів, кожний з яких більш чи менш автономний і може існувати поза зазначеною цілісністю. Якісна однорідність системи не є абсолютною. Вона допускає і передбачає появу елементів нової якості, що відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.
Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб’єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічну форму результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні економічні закони. У літературі така структура економічної системи розглядається, як правило, через призму взаємозв’язку продуктивних сил, виробничих відносин (соціально-економічних, організаційно-економічних) та надбудовних відносин у тій їх частині, яка “обслуговує” економіку через формування “стереотипів” господарської поведінки людей. У даному разі класифікація економічних систем базується на такому критерії, як домінуючий тип (форма) власності.
Слід зауважити, що підхід до системного аналізу економічних процесів, побудований на характері власності, не дозволяє, на думку багатьох учених, пояснити істотні відмінності в організації господарства в країнах однієї суспільно-економічної формації, оскільки він абстрагується від реальних товарно-грошових відносин.
Класифікація економічних систем та її критерії. Класифікація економічних систем в економічній літературі здійснюється по-різному, вона залежить від різних критеріїв.
Так, типологія економічних систем може ґрунтуватися на загальній теорії систем і застосуванні відповідних принципів господарських процесів (наприклад за Я. Корнаї). З позиції цього підходу економічна система розглядається як загальна система функцій, тобто як сукупність функціональних зв’язків у економіці, що відображують у межах певного “організаційного механізму” діяльність з використання обмежених ресурсів з метою максимального задоволення матеріальних потреб людей. При цьому існування економічної системи можливе лише за наявності зв’язку між її базисними елементами, потоками і формами продуктообміну.
Можливий ще один підхід до системно-теоретичних уявлень, згідно з яким виокремлюється поняття господарської організації або господарського порядку відповідної економічної системи (наприклад за В. Ойкеном). Критеріями класифікації різних типів такого порядку є форми планування та управління, власності, ринку, ціноутворення, підприємництва, організації грошового обігу і фінансів тощо. Кожна із цих організаційних форм, що становлять у сукупності господарський порядок, може існувати в різних варіантах. Так, управління економічними процесами може бути централізованим і децентралізованим, ресурси можуть перебувати в будь-якій формі власності, а обмін товарів може здійснюватися на ринку вільної конкуренції чи на монополізованому ринку тощо. Конкретна в даній економічній системі сукупність організаційних форм закріплюється в законах і нормативних актах, державних адміністративних настановах. До них належать також норми, яким підпорядковується підприємницька діяльність. Загалом усе це в зарубіжній літературі дістало назву господарської конституції. Що ж до економічної системи, то вона тлумачиться як сукупність трьох складових: 1) відносин між господарюючими суб’єктами, котрі забезпечують виробництво, розподіл, обмін і споживання товарів (послуг); 2) системи координації їх взаємодії; 3) системи мотивації і контролю.
На підставі господарського порядку можна доповнювати і конкретизувати уявлення про елементи, що характерні для даної економічної системи.
Таким чином, об’єктивна різноманітність якостей економічних систем та їх властивостей обумовлює наявність багатокритеріального поділу в типології систем. В узагальненому вигляді критерії економічних систем можна поділити на структуроутворюючі, соціально-економічні (змістовні), об’ємні і динамічні. За структуроутворюючими критеріями економічні системи класифікуються на основі структурних елементів, що становлять предмет політекономії. За соціально-економічними — на основі виділення ключових змістовних сторін економічної системи (наприклад, за способом поєднання виробництва та споживання, що визначає спосіб координації економічної діяльності; за способом поєднання безпосередніх виробників із засобами виробництва, що обумовлений типом власності; за роллю соціокультурного фактора; за ступенем індустріального та економічного розвитку). Класифікація за об’єктами і динамічними критеріями здійснюється за ступенем складності систем та їх мінливості (наприклад, однорідні чи різнорідні системи, динамічні системи).
Відповідно, економічні системи розподіляються за цими групамикритеріїв на: 1) системи виробничих відносин, системи функціональних зв’язків, інституціональні системи; 2) економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, за цивілізаційними ознаками і за типом технологічного розвитку; 3) економічні системи “чисті” та “змішані”, статичні та такі, що історично розвиваються. Слід звернути увагу на те, що в реальності всі вказані критерії та класифікації накладаються одне на одне, взаємопереплітаються, хоча і відображають різні сторони економічних систем. І тільки розгляд усієї сукупності критеріїв та класифікацій може дозволити скласти цілісне, всеосяжне уявлення про економіку як систему.
Таким чином, економічна система — це сукупність видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованих на виробництво, розподіл, обмін та споживання товарів і послуг, а також на регулювання такої діяльності відповідно до мети суспільства.

13.) Сутність власності. Власність є однією з найбільш фундаментальних і основоположних економічних категорій. Разом з тим — це одна з найскладніших категорій, бо має в собі багато ознак, форм прояву і систем функціонування.
Людство протягом тисячоліть вивчає сутність власності, але і до цього часу проблема власності до кінця не вирішена. Причиною цього, вочевидь, є те, що власність є певним зліпком даної економічної системи суспільства. Як саме суспільство перебуває у певному русі, зазнає змін, існує в перехідних формах розвитку, так і власність змінює свої типи, форми і системи. Тому відносини безпосередніх власників умов виробництва з безпосередніми виробниками розкриває найбільш глибоку таємницю, приховану основу всього суспільного ладу.
Кожна історично визначена соціально-економічна епоха мала власність і свої погляди на неї. У найдавніші часи власність розглядалась як природне право володіння предметами природи чи продуктами праці. Це зрозуміло, бо людина, добуваючи предмети природи для свого існування, автоматично вступала у володіння ними, але тут ще не було економічно оформлених відносин власності. Вони з’являються пізніше, з виникненням економічного відособлення добування (виробництва) засобів існування та їх споживання. Тут починається привласнення як суспільно-економічні відносини.
Розвиток людського суспільства і виникнення держави зумовили необхідність суспільного регулювання відносин привласнення. Найбільшого розквіту цей процес досяг у римську епоху і знайшов своє узагальнення в римському праві. У той самий час економічний зміст відносин привласнення лише зрідка емпірично, споглядацьки описувався в державних актах чи наукових трактатах філософів, політиків, поетів, тоді як економічне життя, практика господарювання вимагали конкретних управлінських заходів з боку держави. Тому й не дивно, що власність за тих часів розглядалась як право власності, виражалось у трьох атрибутах: праві володіння, розпорядження і користування.
Економічна думка пізніших епох категорію власності пов’язує вже безпосередньо з економічними відносинами, хоч це не завадило Прудону свого часу оголосити власність “кражею”.
Сучасні економічні теорії вбачають у власності економічні відносини, проте, одні економісти визначають власність як сукупність усіх економічних відносин, інші — як основні економічні відносини, а треті — як висхідні чи первинні економічні відносини даного ладу. Зрозуміло, що всі ці визначення відбивають певний бік функціонування категорії власності.
Не підлягає сумніву, що поняття власності виникло в людей у результаті виробництва матеріальних благ та їх привласнення. Поняття власності виникає там і тоді, де і коли виникає декілька самостійних, незалежних, економічно відособлених виробників, коли виникають між ними відносини з приводу привласнення своїх продуктів.
Отже, власність — це не річ, а відносини між людьми з приводу виробництва і привласнення речей—продуктів праці. Це — ставлення індивідів один до одного і відповідно їх відношення до матеріалу, знарядь і продуктів праці.
Власність існує також там, де існує й сукупна праця — суспільне виробництво, бо й тут у єдиному процесі суспільної праці люди вступають у відносини між собою з приводу як виробництва, так і присвоєння результатів спільної праці. Важливо підкреслити, що власність — це відносини з приводу виробництва, а потім присвоєння і споживання його результатів, бо тварини також споживають предмети природи, але відносин власності не знають. Ця вказівка на первинність фактора виробництва важлива ще й тому, що виробництво і привласнення можуть не збігатися за своїми масштабами, суб’єктами, тобто одні можуть виробляти, а інші привласнювати, споживати.
Таким чином, у найабстрактнішій формі власність постає як відносини між індивідами щодо відчуження—привласнення діяльності чи її результатів. Найбільш виразно власність як економічні відносини проявляється тоді, коли один індивід, відчужуючи, прибирає до рук плоди діяльності іншого. Таке відчуження може бути як відплатним, відшкодованим у результаті еквівалентного обміну результатами праці, так і безоплатним вилученням частини результатів діяльності (праці) одних на користь інших.
Так, у простому товарному виробництві при здійсненні еквівалентного обміну Т = Г = Т має місце відшкодовне відчуження: результат праці одного виробника вилучається з його володіння, тобто відчужується, і переходить у володіння іншого, тобто привласнюється іншим, і навпаки. Коли ж продукт праці (чи його частина) безпосереднього виробника вилучається з його володіння безоплатно на користь володаря (рабовласника, феодала, сучасного власника умов виробництва), то таке відчуження набуває соціально-економічної форми експлуатації чужої праці. Із цього виходить, що процес відчуження—привласнення лежить в основі відносин власності.
Суб’єкти та об’єкти власності. Відносини власності, як видно, виникають лише за наявності принаймні двох суб’єктів. Славнозвісний Робінзон Крузо не був власником, хоч мав певні речі у своєму вжитку, бо ні з ким було вступати у відносини їх відчуження. І коли випадок послав йому П’ятницю, він чинить просто: позбавляє П’ятницю прав економічної відособленості та юридичної самостійності, роблячи його членом єдиної сім’ї. Цим нехитрим актом Робінзон знищує саму умову появи власності.
Звичайно, робінзонада — економічний курйоз. Сучасне виробництво — колективне, і того, що міг собі дозволити запопадливий острів’янин — знищити відносини власності, — не можна досягти в суспільному виробництві за певних його умов. Щоправда, власність як відносини відчуження—присвоєння може зникнути і в суспільному виробництві. Це можливе тоді, коли всі члени такого суспільства однаковою мірою споживатимуть разом добутий продукт, тобто коли спільне виробництво закінчується не відособленим присвоєнням і споживанням суспільного продукту, а сумісним.
Так велося в прадавній первісній общині, де за обмежених матеріальних благ вони розподілялись рівномірно для підтримки життя кожного члена. Тут ніхто ні в кого не відчужував спільно надбане, а споживали всі громадою. Тому й не існувало власності в їх розумінні. Так може трапитись і тоді, коли цивілізація сягне рівня наддостатку матеріальних благ і зникне необхідність відокремленого привласнення. До речі, К. Маркс убачав протиставленість епохи комунізму світові приватної власності у протилежності між наявністю власності та її відсутністю. Таке порівняння подібне до того, що якби в нашому світі існував лише один колір, наприклад зелений, то ми не мали б поняття про кольори.
Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб’єктами та об’єктами.
Суб’єкти власності — це індивіди, фізичні особи, які в процесі відчуження—привласнення матеріальних благ і послуг можуть вступати між собою у відносини з цього приводу. Це, як правило, юридично самостійні, економічно відособлені учасники суспільного виробництва — окремі працівники, трудові колективи та державні установи і відомства (наприклад, армія, державні заповідники) тощо.
Об’єктами власності може служити все розмаїття національного багатства, включаючи землю з її надрами, водний і повітряний простір, а також твори інтелектуальної праці. (Див.: Корнієнко В. Суспільна власність як стратегічна мета // Економіка України. — 1993. — №1.)
Ознаки власності. Категорія власності, як будь-яка інша, має певні ознаки, що визначають її економічний зміст. До найбільш характерних ознак власності слід віднести такі: 1) власність — це соціально-економічні, виробничі відносини між людьми, а не відношення людини до речі; 2) власність — це результат суспільного розвитку, а не окремої людини. Ізольований індивід (на-
приклад Робінзон) так само не може мати власності, як людина, що жила б поза суспільством, не вміла б розмовляти; 3) власність — це відносини щодо присвоєння матеріальних благ: засобів виробництва, предметів споживання і послуг; 4) оскільки матеріальні блага виробляються за допомогою засобів виробництва, то першість належить відносинам щодо присвоєння виробництва, бо хто володіє засобами виробництва, той володіє і його результатами; 5) за певних умов засоби виробництва можуть відчужуватися від безпосереднього виробника, отже, власність на засоби виробництва являє собою соціальну форму поєднання робочої сили із засобами виробництва і в такий спосіб визначає історичний тип даного способу присвоєння; 6) у реальній дійсності власність завжди виступає в конкретно-історичній формі; 7) на поверхні економічного життя відносини власності виступають насамперед як право власності.

14.) Виділено такі форми власності:

· приватна;

· державна корпоративна;

· державна;

· комунальна;

· комунальна корпоративна.

Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів. Законом може бути обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, що належать державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Державну корпоративну та комунальну корпоративну власність визнають щодо майна суб’єктів, у статутному фонді яких частка державної чи комунальної власності перевищує п’ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує відповідним органам державного управління або місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів.

Організаційно-правова форма господарювання (ОПФГ) – форма здійснювання господарської (зокрема підприємницької) діяльності з відповідною правовою основою, яка визначає характер відносин між засновниками (учасниками), режим майнової відповідальності по зобов'язаннях підприємства (організації, установи), порядок створення, ре організації, ліквідації, управління, розподілу одержаних прибутків, можливі джерела фінансування діяльності тощо.

Юридична особа – організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна. Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів.

Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади або органу місцевого самоврядування.

Господарська діяльність – діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконування робіт чи надавання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Некомерційна господарська діяльність – самостійна систематична господарська діяльність, здійснювана суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, культурних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Комерційна (підприємницька) діяльність – самостійна ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, здійснювана суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Суб’єкти господарювання – учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетен-цію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Суб’єктами господарювання є: господарські організації – юридичні особи, державні, комунальні та інші підприємства; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці; філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій, утворені ними для здійснення господарської діяльності.

Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання.