Режим Франко і політика фашизму в Іспанії

У 1931 році в результаті майже безкровної революції монархія впала, влада перейшла до республіканських властей. Франко в цей час не втручався в політику, заявляючи про свою нейтральність. 15 квітня 1931 року Франко виступив перед слухачами військової академії в Сарагосі і заявив: «Отже, оскільки проголошена республіка і верховна влада знаходиться в руках тимчасового уряду, ми зобов'язані дотримуватися дисципліни і згуртувати свої ряди, з тим щоб зберегти мир і допомогти нації рушити по вірному шляху».

Протягом перших двох років республіки при владі були в основному ліві партії, що проводили непопулярні аграрні реформи. Крім того, були проведені антиклерикальні реформи, ліквідований конкордат з Католицькою церквою 1851 року, католицизм як державна релігія скасований, будь-які виплати духовному стану припинені на дворічний період, орден єзуїтів знов заборонені, широко поширена система церковної освіти розформована, полегшена процедура розлучення, багато монастирів було зруйновано. Суспільство стрімко політизувалося і радикалізувалось. Страйки, замахи, що супроводжувалися бомбометанням, і кривава смута в селі, за яким стояло таємне анархістське товариство «Federacion Anarquista Iberica» (FAI) - «Іберійська федерація анархістів» (ІФА), що висувало гасла «вільного комунізму», привели до зміни уряду. У 1933 році до влади прийшли праві партії, що зупинили реформи. Після «двох червоних років» почалися «два чорні роки» республіки. В результаті в країні почали активно формуватися численні напіввійськові організації різних політичних відтінків, від анархістів і комуністів до націоналістичної «Іспанської фаланги». У 1934 році в Астурії спалахнуло анархістське шахтарське повстання, в придушенні якого брав участь Франко. Після цього генерал став головнокомандуючим в Марокко, але опісля декілька місяців повернувся до Мадрида, щоб прийняти пост голови Великого генерального штабу.

У лютому 1936 р. на виборах перемогли партії Народного Фронту, в який входили соціалісти, комуністи, анархісти і лівобуржуазні партії. Прихильники Народного Фронту відразу ж почали звільняти політичних ув'язнених з в'язниць, захоплювати землю, громити церкви і монастирі. Протягом декількох подальших місяців уряд все більш і більш лівів. Іспанія на той час знаходилася в дуже поганому економічному стані, з 11 мільйонів дорослих іспанців понад 8 мільйонів знаходилися за межею бідності, половина нації була безграмотна. Тому гасла лівих партій були вельми популярні.

1 травня 1936 роки Народний фронт відзначив військовим парадом. Над маршируючими колонами колисалося море червоних прапорів, розвівалися транспаранти із зображеннями Маркса, Леніна і Сталіна. Демонстранти співали Інтернаціонал. Той, хто наважувався викрикнути «¡Viva Espana!», чув у відповідь тисячоголосе: «¡Patria, no!», «¡Viva la Rusia!».

18 липня 1936 почалася Громадянська війна в Іспанії. У колишньому СРСР було прийнято вважати, що сигналом на початок повстання була передача по радіо кодової фрази «Над всією Іспанією безхмарне небо» (Sobre toda España el cielo está despejado), проте іспанські джерела цього не підтверджують і тамтешнім історикам така фраза невідома. Військові підняли повстання в усіх великих містах, але в декількох, включно з Мадридом, воно було швидко придушене. В результаті наглої перемоги не вийшло. Обидві сторони почали масові розстріли своїх політичних супротивників, що опинилися на «неправильній стороні».

Спочатку лідером бунтівників був не Франко, а генерал Санхурхо, але відразу ж після початку повстання він загинув в авіакатастрофі. Оскільки жодна сторона не змогла отримати перемогу, почалося повільне накопичення сил. Республіканський уряд швидко радикалізувався, комуністи грали все помітнішу роль. Комуністична партія Іспанії зросла з 20 тис. чоловік в 1936 р. до 300 тис. чол. на початку 1937 року. Націоналісти еволюціонували у зворотний бік. В той час, як республіканці звернулися за військовою допомогою до СРСР, націоналістам допомога була надана Італією і Німеччиною. НКВД і Комінтерн почали вербування людей в антифашистські інтербригади, які згодом стали найбоєздатнішими частинами республіканців. Хоча в них билися люди різних політичних поглядів, але все таки комуністи в них грали головну роль. На стороні Франко теж билися добровольці з різних країн, не тільки з Італії і Німеччини, але і з Ірландії, а також російські емігранти.

Якщо пропаганда однієї сторони представляла цю війну як «боротьбу з силами фашизму і реакції», то з іншого боку це бачилося як «хрестовий похід проти червоних орд». Франко, на відміну від Муссоліні і Гітлера, був християнином-католиком, через що у відносинах між ними згодом і виникла тріщина.

В результаті трирічної громадянської війни перемогу здобули націоналісти. Ближче до кінця війни настало похолодання у відносинах як у республіканців з СРСР, так і у Франко з Німеччиною та Італією.

Інтербригади були розформовані і виведені з Іспанії приблизно за півроку до закінчення війни, так само як і велика частина радянських військових радників. Франко також запропонував німецькому легіону «Кондор» повернутися на батьківщину. У передчутті всіма очікуваної нової світової війни Франко вважав за найкраще залишатися нейтральним по відношенню до західних країн.