Міністерство освіти і науки України

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

ІНДИВІДУАЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: Комунікативні технології

на тему:

«Соціальна проблема: Злочинність?»

Виконав:

ст. гр. ФЛ-23 Драгущак І. О.

Перевірила:

Доц. Климанська Л. Д.

Львів -2015

Зміст

1. Вступ................................................................................................... ст. 3

2. Розділ 1(текст інформаційного характеру)......................................................... ст. 4

3. Розділ 2(текст переконувального характеру)...........................................................ст. 16

4. Розділ 3 (текст мобілізаційного характеру)........................................................ ст.18

5. Розділ 4 (текст маніпулятивного характеру)....................................................... ст.24

6. Аналіз................................................................................................. ст. 26

7. Запитання до тексту інформаційного..................................................... ст. 27

8. Запитання до тексту переконувального.................................................. ст. 27

9. Запитання до тексту мобілізаційного..................................................... ст. 27

10. Запитання до тексту маніпулятивного.................................................... ст. 27

11. Висновок............................................................................................. ст. 28

12. Джерела.............................................................................................. ст. 29

Вступ

Однією із відчутно значущих соціальних проблем для України є злочинність. В умовах реформування соціального життя та економіки країни її небезпечність збільшується, особливо у стратегічно важливих сферах: кредитно-фінансовій, зовнішній торгівлі, приватизації, зв’язку, валютному регулюванні, торгівлі нерухомістю, металами, зброєю та ін. Процес збільшення загрози злочинності притаманний багатьом країнам світу. І Україна не виняток. Ця соціальна проблема стосується всіх і кожного. У даному тексті ви дізнаєтесь, як уникнути злочину і не стати самому на хибний шлях.

Розділ 1

У статті аналізуються сучасний стан, структура та динаміка злочинності в Україні. Досліджено проблеми детермінант злочинності в основних сферах суспільного життя (економічна, політична, правова, соціокультурна). Особлива увага приділена питанням географії злочинності, зокрема, специфіці відмінностей в її рівні та структурі між різними історичними регіонами України.

Центральним поняттям кримінології є злочинність як складний соціальний феномен. Вивчення проблем її детермінації, а також сучасний стан злочинності в нашій державі є актуальним завданням кримінологічної науки. Різні аспекти злочинності в Україні вивчали чимало вітчизняних науковців, зокрема, В. Батиргарєєва, В. Дрьомін, В. Голіна, С. Денисов, О. Джужа,

І. Даньшин, А. Закалюк, О. Кальман, І. Медицький, О. Кулик, В. Туляков, О. Фролова. Водночас в українській науці бракує досліджень, присвячених загальній характеристиці стану злочинності в нашій державі, її географії, проблемам детермінації, хоча наукове та прикладне значення такого аналізу для розвитку вітчизняної кримінології очевидне. У цьому зв’язку завданнями статті є аналіз загального стану, рівня, структури і динаміки злочинності в Україні та в окремих регіонах, спроба виявлення її детермінант з метою встановлення відповідних тенденцій.

Українським реаліям властивий вплив практично всіх детермінант, які обумовлюють злочинність в державах перехідного типу та деяких країнах „третього світу”. У цьому сенсі в Україні діють ті ж криміногенні детермінанти, що і в більшості пострадянських країн та державах Центрально-Східної Європи з урахуванням вітчизняних економічних, політичних та соціокультурних реалій. Водночас видається можливим виділення особливостей дії цих причин, а також деяких специфічних криміногенних факторів в Україні. Глибинні причини злочинності в нашій державі полягають в особливостях процесів, які відбуваються в усіх сферах українського суспільства і, в першу чергу, в ціннісно-нормативній. Йдеться передусім про девальвацію моралі, заснованої на загальнолюдських цінностях, крах колективістських соціалістичних цінностей радянської епохи, разюча відмінність між проголошеними владою деклараціями та повсякденною реальністю кризового суспільства, яка надзвичайно далека від високих етичних ідеалів (цинізм, аморалізм, гонитва за прибутками за будь-яку ціну, фантастичне збагачення нуворишів, безкарність зловживань політичної еліти та чиновників тощо). Криміногенне значення має також панування примітивних зразків „масової культури” (передусім на телебаченні), основними цінностями яких є крайній індивідуалізм, культ „розкішного життя”, жорстокість, розпущена сексуальна поведінка, всеохоплююче споживацтво. Надзвичайно негативний вплив має і кримінальна субкультура (особливо молодіжна), якій належить виключна роль у відтворенні злочинності.

В українській кримінології (слідом за російською) поширений соціально-психологічний підхід, згідно з яким причиною злочинності є деформована суспільна психологія, що виступає каталізатором впливу на злочинність інших криміногенних факторів. Не дискутуючи і не вдаючись в деталі зазначимо, що такий підхід є обмеженим, зазнаючи критики. Доволі корисною при поясненні причин злочинності в нашій державі може бути теорія аномії, яка була обґрунтована французьким вченим Е. Дюркгеймом, а пізніше розвинута американським соціологом Р. Мертоном, який зробив акцент на конфлікті пануючих в суспільстві цінностей та легальних засобів їх досягнення. Загалом аномія означає такий стан суспільства, при якому відбувається руйнація базових елементів культури, в першу чергу, ціннісних орієнтирів та етичних норм, особливо за обставин, коли старі вже вичерпали себе, а нові ще не з’явилися або не отримали загального визнання. В умовах аномії неминучим є масове поширення різних форм соціальної патології, включаючи стрімке зростання злочинності. В. Дрьомін підкреслює, що в умовах, коли держава свідомо відмежовується від вирішення соціальних проблем, „безнормність” і девіантність стають типовим фактором. Такий соціум продукує прискорену криміналізацію всіх сфер суспільного життя. Хоча, за даними соціологічних досліджень, за останні два-три роки в Україні спостерігаються певні позитивні тенденції, зокрема, дещо знизився загальний рівень аномійної деморалізованості населення, стало менше тих, у кого вона досягає критичної межі, з однієї п’ятої до третини зросла кількість тих, хто здатен протистояти деморалізуючому впливу аномії, але все ж наявна соціальна дезорганізація сучасного українського суспільства є високою і не може не продукувати злочинність. Нових цінностей, які б прийшли на зміну колективістській соціалістичній ідеології епохи СРСР, українське суспільство так і не виробило. Саме цими фактами пояснюється й дуже високий рівень в нашій державі такого яскравого прояву аномії, як самогубства - 19,8 на 100 тис. жителів у 2010 р. (у 2009 р. - 21,1). На основі наявних порівняльних даних за цим показником Україна посідає 12-13 місце у світі.

Реалії України 90 рр. ХХ ст., такі як масове зубожіння населення, втрата заощаджень в Ощадбанку СРСР, злочинна приватизація, зрощування бізнесу, криміналітету та влади в умовах олігархічного напівавторитарного режиму Л. Кучми створили надзвичайно сприятливе підґрунтя для зростання злочинності в усіх її формах та проявах. Наслідком цих процесів, а також невдалого проведення економічних реформ стало стрімке зростання кількості безробітних, поширення алкоголізму та наркоманії, безпритульність (включаючи дітей і підлітків), тривалі невиплати заробітної плати. Наслідком такого економічного курсу стало також зростання кількості маргіналів, які в будь-якій державі складають соціальну базу злочинності. Сприяє злочинності також надмірне споживання населенням алкоголю (за даними ВООЗ - 15,6 літрів на особу за рік). За цим показником Україна посідає 5 місце у світі.

Соціальна дійсність сучасного українського суспільства також генерує злочинність. Йдеться як про бідність, так і - передусім - про несправедливість у розподілі доходів серед різних верств населення. За даними останніх соціологічних досліджень, 47,5% жителів України відносять себе до категорії бідних, хоча за офіційними даними таких людей значно менше. Так, за національною межею бідності - так звана відносна бідність (дохід на 25% менший середнього по країні доходу) - мешкають 27% населення (2010 р.). В умовах абсолютної бідності, тобто з доходом на день менше 2 дол. США, - лише 4,5% (за іншими даними - менше 2 %). Для порівняння, в таких умовах мешкають: в КНР - 36%, в Інді - 54%, Узбекистані - 77%, на Мадагаскарі - 90%. Середньомісячна зарплата в Україні за 2011 р. склала 2 633 грн. (близько 330 дол. США). Для порівняння зазначимо, що в сусідній Польщі цей показник складає більше 1 160 доларів. Реальна заробітна плата в Україні в період 2000-2008 рр. (до світової фінансово-економічної кризи) зросла лише у 3,4 рази. Звичайно, у більшості держав Азії та Африки і в багатьох країнах Латинської Америки середня зарплата набагато менша, ніж в Україні (як правило, не більше 100-150 доларів), але громадяни нашої держави при оцінці рівня свого матеріального благополуччя орієнтуються саме на держави ЄС, а не на країни „третього світу”. Викликає занепокоєння поглиблення соціальної нерівності в державі, яке вимірюється за допомогою двох основних індикаторів - децильного коефіцієнту (характеризує різницю в розподілі доходів між 10% найбідніших та 10% найзаможніших верств населення) та індексу Джині (сумарний показник ступеня соціального розшарування за рівнем річного доходу між усіма верствами суспільства; при розрахунку у відсотках він називається коефіцієнт Джині). При цьому офіційно ці показники в Україні доволі низькі: коефіцієнт Джині - 28% (дані Світового Банку; дані ЦРУ -27,5), а децильний коефіцієнт - 6. Проте за неофіційними експертними даними, які враховують надприбутки правлячої верхівки та олігархів, децильний коефіцієнт складає 40-60, що ставить Україну поряд з окремими державами Латинської Америки (Болівія, Бразилія, Гондурас) та Африки (ПАР, Ботсвана). Натомість у Скандинавських державах, Японії або Чехії цей показник складає всього 3-4. У світовій практиці вважається, що у випадку, коли децильний коефіцієнт перевищує 10, в країні створюється небезпечна соціальна ситуація. За роки незалежності в Україні поступово сформувалася так звана „культура нерівності”, яка характеризується низьким рівнем соціальної єдності суспільства, високою недовірою людей один до одного та підвищеними показниками агресивності. Експерти підкреслюють, що в суспільстві поширені утриманські настрої та явно завищені бажання. Зокрема, своїм становищем у суспільстві не задоволені майже 47% населення (2008 р.). Наслідком завищених стандартів життя, насамперед матеріальних, більше ніж половини населення є і той факт, що рівень суб’єктивної бідності майже вдвічі перевищує її розрахунок за об’єктивними критеріями. Таким чином, вирішальне криміногенне значення в нашій державі має все ж не бідність як така, а її сприйняття людьми в широкому соціокультурному контексті: порівняння зі становищем інших категорій населення, іноземними державами, ідеологія споживання, тобто в кінцевому рахунку саме суб’єктивні чинники. Про вирішальну роль соціокультурних детермінант злочинності свідчить, окрім іншого, і той факт, що в багатьох державах світу з низьким або дуже рівнем життя (Ємен, Камбоджа, Непал, Індія, М’янма, Філіппіни тощо) криміногенна ситуація значно краща, ніж в Україні. Тому досить поширені твердження про злиденність населення України як основну причину злочинності ґрунтуються на спрощеному економічному детермінізмі і є суттєвим перебільшенням.

У політико-правовій сфері надзвичайно криміногенним чинником є корупція, її своєрідна „епідемія” в нашій державі (вислів Координатора системи ООН в Україні Ф. О’Доннелла). Достатньо сказати, що за даними авторитетної міжнародної організації Transparency International у 2011 р. за масштабами корупції у 2,3 бала (при цьому 10 балів - це мінімальна корупція, а 1 бал - максимальна) Україна посіла 152 місце у світі, що відповідає рівню таких „передових” держав, як Таджикистан і Уганда, випереджаючи навіть Мавританію, Того та Сьєрра-Леоне. Для порівняння зазначимо, що у найкорумпованішій державі ЄС - Болгарії - цей показник складає 3,3 бала, а у Польщі - 5,5 бала. Без суттєвого скорочення корупції ні про яку серйозну протидію злочинності в нашій державі не може бути й мови, а тому слушною є думка А. Закалюка про те, що ключовою криміногенною детермінантою в соціально-політичній сфері сучасної України є загрозлива тенденція „...зростання інтересів та можливостей олігархічного капіталу, їх поєднання між собою та з владою з метою отримання надприбутків”. Після приходу до влади у 2010 р. президента В. Януковича ситуація в ключових сферах суспільного життя суттєво погіршилася, що не може не сприяти зростанню злочинності.

Варто також зупинитися на тенденціях злочинності в Україні. За радянських часів рівень злочинності в УРСР був невисоким, але із 80 рр. ХХ ст. почав зростати, зокрема, у 1980 р. він склав 393, у 1981 р. - 416, у 1985 р. - 490, а в 1990 р. - вже 713. За роки незалежності в нашій державі спостерігалися суперечливі тенденції стану злочинності. З 1991 по 1995 рр. її рівень зростав, потім почав знижуватися до 2002 р. включно. Натомість у 2003 р. злочинність несподівано зросла аж на 20,8% (індекс відповідно - з 955 до 1 159), а потім знову почала знижуватися, хоча деякі дослідники (зокрема, О. Кулик) передбачали зниження злочинності й у 2003 р. За роки незалежності пік злочинності в нашій державі прийшовся на 1995 р., коли її індекс склав 1 245 (дані А. Закалюка - 1 256). В дослідженні 2007 р.

О. Кальман та І. Христич констатували тенденцію до неухильного зростання злочинності в Україні, наголошуючи, що найближчим часом зменшення її рівня не відбудеться. Причини цього, на їх думку, полягають у недостатній ефективності діяльності правоохоронних органів та всього суспільства щодо запобігання злочинності. Ситуація зі зниженням рівня злочинності у період 2004-2009 рр. є штучною і пояснюється поправками до законодавства, які змінили методику обчислення шкоди в майнових злочинах (насамперед - проти власності), значна частина яких завдяки цьому перейшла до категорії адміністративних правопорушень. Така ситуація викликала гостру критику громадськості і науковців. Нарешті в червні 2009 р. законодавство, зокрема КпАП, було знову змінене: мінімальний розмір шкоди, з якої настає кримінальна відповідальність, був зменшений до 0,2 нмд, завдяки чому кількість зареєстрованих злочинів проти власності суттєво зросла.

Водночас українські науковці висловлюють серйозні сумніви щодо реального зниження злочинності в Україні за останні десять років навіть без врахування змін до законодавства в цій частині. Про це пише, зокрема, відомий кримінолог О. Кулик та навіть працівники прокуратури. Так, О. Вавренюк підкреслює, що об’єктивно такого зниження злочинності взагалі не може бути, оскільки хоча, згідно з даними МВС України, кількість зареєстрованих у країні злочинів протягом 1995-2008 рр. зменшилася з 641 860 до 384 424 (на 59,8%), але кількість заяв та повідомлень про злочини зросла з 1 806 419 до 2 874 355 (на 63,3%). Кількість заяв та повідомлень про вчинення злочинів, за якими було відмовлено в порушенні кримінальної справи впродовж зазначеного періоду, зросла більше ніж утричі. А. Закалюк підкреслював: „офіційні дані щодо скорочення у цей період злочинності в Україні (у 2007 р. - на 4,7%, у 2008 р. - на 4,2%) ніякою мірою не пов’язані з дією антикриміногенних чинників... Таким чином, кримінологічна ситуація в Україні залишається фактично небезпечною, має тенденцію та прогнозується як все більше криміногенна, що впливає і буде впливати на зростання кількості та небезпечності злочинів.

Слід також враховувати дуже погану ситуацію у сфері кримінальної статистики, результати якої суттєво викривлені, оскільки правоохоронні органи нашої держави „виховані” на радянських „традиціях” приховування злочинів від реєстрації, орієнтуються на відсоток їх розкриття, часто не реєструють заяви громадян про злочини або відмовляють в порушенні кримінальних справ (з метою покращення статистики, через корупцію тощо). Зазначимо також, що кількість заяв про вчинені злочини (на 100 тис. жителів) зростає щороку: у 2006 р. - 5 545 (відмова у порушенні - 68%), у 2007 р. - 6 053 (73,6%), у 2008 р. - 6 180 (77,2%), у 2009 р. - 6 250 (75,4%), у 2010 р. - 6 830 (74,4%), у 2011 р. - 7 330 (75,7%).

Загальний індекс злочинності в Україні у 2011 р. склав 1 129. Тенденції останніх років такі: 2003 р. - 1 159, 2004 р. - 1 092, 2005 р. - 1 024, 2006 р. - 894, 2007 р. - 852, 2008 р. - 827, 2009 р. - 935, 2010 р. - 1 063. У 2010 р. індекс окремих видів злочинів в нашій державі склав: умисні вбивства із замахами - 5.13, тяжкі тілесні ушкодження - 8.23 (з них ті, що спричинили смерть потерпілого - 2.17), зґвалтування із замахами - 1.38, розбої - 8.78, грабежі - 51, угони транспортних засобів - 9.98 (з них автомобілів - 7.35), крадіжки - 555.38 (з них квартирних - 71.46) (розраховано автором на основі даних МВС та Держслужби статистики) Для порівняння, у 2003 р. індекс деяких злочинів в Україні склав: умисні вбивства - 8.51, зґвалтування - 2.21, грабежі - 76.8, крадіжки - 559, угони автомобілів - 14.76. У 2011 р., за даними МВС, кількість злочинів зросла на 3%, в основному за рахунок крадіжок (9%). Зросла також кількість умисних вбивств (на 6,4%), вимагань (29,1%), порушень правил безпеки руху (на 7,3%; зі смертельними наслідками - аж на 19,1%), угонів автомобілів (на 10%). Натомість кількість інших насильницьких і корисливих злочинів зменшується (зґвалтувань, грабежів, розбоїв). Питома вага злочинів у сфері господарської діяльності в загальній структурі злочинності в Україні мізерна (у 2011 р. - 2%), а тому їх часткова декриміналізація (відповідно до Закону від 15 листопада 2011 р.) на статистику суттєво не вплине. Тенденція до зниження рівня насильницької злочинності в нашій державі не має кримінологічного пояснення і тому обґрунтовано ставиться науковцями під сумнів. Це ж стосується й того факту, що злочинність в Україні „на папері” є однією з найнижчих в Європі як в цілому, так і за індексом більшості злочинів (окрім умисних вбивств).

У регіональному аспекті (розрізі) найвищий загальний індекс злочинності у 2010 р. був зафіксований в Криму (1 697), в Запорізькій (1 529) і Дніпропетровській областях (1 469). Інші області Півдня і Сходу демонструють дещо нижчий, але також високий рівень злочинності. Злочинність в Центрі нижча, зокрема, Полтавська область - 1 098, Чернігівська - 861, Вінницька - 774, Черкаська - 744. Найнижчий індекс злочинності на Заході країни: Івано - Франківська область - 412, Тернопільська - 489, Закарпатська - 540. Науковий інтерес являють дані про рівень окремих видів злочинів за областями. Так, найвищий рівень умисних вбивств - в Кіровоградській (12.24) і в Донецькій (8.38) областях, найнижчий - в Тернопільській (1.01) та Рівненській (1.56), найвищий рівень тяжких тілесних ушкоджень - в Харківській області (14.88) та в Криму (13.28), найнижчий - в Тернопільській (3.59) та Івано- Франківській (3.26), найвищий рівень грабежів - в Києві (98) та в Криму (85), найнижчий - в Івано-Франківській області (14.4) і на Закарпатті (14.7), найвищий рівень розбоїв - в Донецькій (17) і в Запорізькій (14) областях, найнижчий - у Тернопільській (1.84), найвищий рівень крадіжок - у Дніпропетровській області (1 075) та в Криму (1 034), найнижчий - в Івано- Франківській (147) і Тернопільській областях (195), найвищий рівень зґвалтувань - у Київській (2.26) та в Кіровоградській областях (2,07), найнижчий - у Тернопільській (0.27) та в Івано - Франківській (0.72) областях, найвищий рівень хуліганства - в Донецькій (37) і Харківській (32) областях, найнижчий - у Чернігівській області (9.32).

Пояснення причин таких відмінностей у географії злочинності потребує спеціальних ґрунтовних досліджень, але стислий коментар все ж потрібен. Так, В. Сташис пояснює це посиланням на більш урбанізований характер східних регіонів і аграрний характер західних областей. І дійсно, найвищий рівень злочинності переважно в найбільш урбанізованих областях, а це як раз Схід і Південь України (різниця за цим показником між Кримом та Івано - Франківською областю складає 4,1 рази). Так, частка міського населення в окремих областях складає: Донецька - 91%, Луганська - 87%, Дніпропетровська - 83%, Крим - 68%; найменш урбанізованими є західні області: Закарпатська - 37%, Чернівецька - 42%, Івано-Франківська - 43%, Тернопільська - 44%. В. Шакун констатував тенденцію до стрімкого зростання злочинності в урбанізованих регіонах Сходу України ще за радянських часів. При цьому суто економічний детермінізм (як гіпотеза) при поясненні географічних відмінностей злочинності в Україні видається обмеженим, про що свідчить, окрім іншого, і той факт, що вищий рівень злочинності (в тому числі й насильницької та наркотичних злочинів) фіксується у більш заможних регіонах Сходу порівняно з біднішим Заходом.

На нашу думку, набагато більше значення при поясненні таких відмінностей мають соціокультурні особливості регіонів України, які охоплюють дві цивілізації - західну (історично - латинську або католицьку) та російську. Відомий американський вчений

С. Хантінгтон називає останню „православною” або „слов’янсько-православною”. Індустріальні райони Південного Сходу України мають спільні з Росією особливості, чимало з яких мають негативний характер, створюючи підґрунтя для соціокультурної деградації в самій РФ (депопуляція, надвисока смертність, високий рівень суїцидів, поширення алкоголізму та наркоманії тощо). Злочинність у РФ також загалом вища, ніж в Україні. Результати дослідження С. Кандричина свідчать, що всі показники соціальної патології значно більшою мірою виражені саме у Східному регіоні України. На території України, як правило, виділяють три історико-культурні регіони: Захід, Центр та Схід. Захід включає 7 областей, які найдовше були у складі Речі Посполитої (17-18 ст. ст.), Австро-Угорщини (до 1918 р.), а до сер. ХХ ст. - у складі Польщі (Галичина), Чехословаччини (Закарпаття) або Румунії (Буковина): Львівська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Закарпатська, Волинська і Чернівецька. Центр включає 9 областей (з поміж яких є як області географічного центру України, так і північні), перші п’ять з яких до 1793 р. входили до складу Речі Посполитої: Хмельницька, Житомирська, Черкаська, Київська, Вінницька, Сумська, Полтавська, Чернігівська та Кіровоградська. Східна Україна в широкому сенсі включає як власне Схід (Донецька, Луганська, Харківська, Дніпропетровська і Запорізька області), так і Південь (Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська області). Ці території найбільшою мірою зазнали впливу російської культури, саме тут проживає абсолютна більшість етнічних росіян, а серед українців переважають російськомовні. На Схід України значно більший вплив мав радянський період історії, переважно в його найбільш згубних проявах (культурна деградація, політичні репресії, Голодомор, поширення маргіналізму в індустріальних регіонах, міграція некваліфікованої робочої сили, алкоголізація населення тощо). Центр України в цих соціокультурних координатах займає проміжну позицію.

Серед набору причин, які відповідають за довгострокову поляризацію соціального простору за віссю „Захід-Схід” С. Кандричин вважає чинники духовного та релігійного життя. Як відомо, на Сході України домінують віруючі УПЦ МП, в Центрі - УПЦ КП, на Заході - УПЦ КП, греко-католики і римо-католики. Заходу України властива більша релігійність населення, менша соціальна атомізація, більший вплив громади і традиційних цінностей на суспільне життя. Найвищий рівень релігійності демонструють саме жителі Заходу країни (89%), далі йдуть Південь (70%), Центр (67%) та Схід (66%). Проте експерти зазначають, що попри високий рівень маніфестованої релігійності, релігія не посідає перших позицій у системі життєвих цінностей українських громадян. Православ’я в Україні є своєрідною „цивілізаційною соціокультурною ідентичністю”, а релігійність населення є переважно ритуалізованою. Найбільш послідовними у своїх переконаннях і дотриманні вимог релігійної практики є як раз віруючі УГКЦ, що мешкають на Заході країни.

Підсумовуючи проведений аналіз, можна зробити деякі висновки. Злочинність в Україні породжується цілою низкою криміногенних детермінант у ключових сферах суспільного життя. У соціально-економічній сфері ними є: відносна бідність населення, безробіття, включаючи приховане, соціальна нерівність, несформованість інститутів ринкової економіки, негативний вплив урбанізації; у політико-правовій сфері: величезна корупція, відверте нехтування законами з боку чиновників різного рівня (включаючи вище політичне керівництво), відчуження населення від влади, недоліки в законодавстві, низька ефективність діяльності суду та правоохоронних органів; у соціокультурній сфері: аномія, низький рівень політичної та правової культури населення і правлячої верхівки, правовий нігілізм, негативний вплив масової культури, поширення різних форм соціальної патології.

Злочинність в Україні почала зростати із сер. 80 рр. ХХ ст. за часів УРСР, ця ж тенденція продовжувалася і після здобуття незалежності. Пік злочинності прийшовся на 1995 р., потім її рівень почав скорочуватися до 2009 р. Відсутність об’єктивних передумов для значного зниження злочинності в сукупності із „традицією” приховування кількості зареєстрованих злочинів органами МВС свідчить про штучність цієї тенденції. Із 2009 р. у зв’язку зі змінами до законодавства кількість злочинів знову зростає. Формально загальний індекс злочинності в Україні (1 129 у 2011 р.) значно нижчий, ніж у розвинутих державах світу, зокрема країнах ЄС, однак до таких цифр слід ставитись обережно, враховуючи відмінності в законодавстві (різний перелік злочинів) та масову нереєстрацію заяв про вчинені злочини. Найвища злочинність на Сході України, а найнижча - на Заході, що пояснюється в першу чергу соціокультурною специфікою відповідних регіонів (тенденція до деградації Півдня і Сходу та відносне благополуччя традиційно-релігійного Заходу), а також вищим рівнем урбанізації індустріалізованих регіонів Сходу порівняно з аграрним Заходом. Результати багатьох кримінологічних досліджень свідчать, що інші показники соціальної патології (наркоманія, алкоголізм, суїциди) також значно більшою мірою виражені саме у Східних областях України.

У статті подано загальну кримінологічну характеристику злочинності в державах Європейського Союзу. На основі статистичних даних та інших джерел аналізуються детермінанти, загальний стан, структура і динаміка злочинності в ЄС, а також здійснюється порівняння рівня злочинності з основними соціально-економічними та політичними показниками розвитку країн-членів Спільноти.

У кримінології в якості основного показника криміногенності держави визначають рівень (коефіцієнт або індекс) злочинності - кількість злочинів на 100 тис. жителів. За цим показником країни ЄС можна поділити на такі групи:

1) держави з низьким рівнем злочинності (коефіцієнт до 1 000). До цієї групи потрапляє лише Кіпр (926 у 2008 р.);

2) держави із рівнем злочинності нижче середнього (коефіцієнт від 1 000 до 3 000). Ця група включає такі країни, як Болгарія, Румунія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Чехія, Мальта та Ірландія;

3) держави із середнім рівнем злочинності (коефіцієнт від 3 000 до 5 000). Ця група включає Словенію, Португалію, Грецію, Італію, Угорщину та Естонію;

4) держави з високим рівнем злочинності (коефіцієнт від 5 000 до 10 000). До цієї групи належать Бельгія, Іспанія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Фінляндія, Франція, ФРН, Австрія і Велика Британія;

5) держави з дуже високим рівнем злочинності (коефіцієнт більше 10 000). Ця група представлена лише Швецією (15 010 у 2009 р.).

Водночас до наведених даних про рівень злочинності в різних державах слід ставатися

з певною обережністю, враховуючи низку важливих обставин. Загальна тенденція злочинності в ЄС - поступове зниження її рівня, починаючи з середини 2000 років. За останні 20 років у більшості держав Євросоюзу максимум злочинності прийшовся на 2002 р., а потім кількість зареєстрованих злочинів почала зменшуватися. Найбільше зниження відбулося у Великій Британії, Франції та в Нідерландах. І навпаки, в окремих південноєвропейських державах спостерігається зростання рівня злочинності за останні 6-8 років (Португалія, Іспанія, Італія, Кіпр). Схожа тенденція простежується в таких країнах Центрально-Східної Європи (далі - ЦСЄ), як Словенія та Румунія. Складною залишається криміногенна ситуація на Півночі Європи, у більшості держав якої злочинність невпинно зростає (особливо в Швеції і Данії). Суперечливі тенденції спостерігаються стосовно насильницьких злочинів, які в ЄС включають фізичне насильство щодо інших осіб (зокрема напади і тілесні ушкодження), грабіж та сексуальні злочини (передусім зґвалтування). У більшості країн ЄС поступово зменшується рівень умисних вбивств, який і так є низьким (зростання відбувається лише в Ірландії, Данії та Фінляндії). Водночас інші насильницькі злочини в цілому зростають у більшості держав ЄС, особливо в Скандинавії, Великій Британії та в Ірландії. Зниження рівня цих злочинів спостерігається в країнах ЦСЄ (Польща, Чехія, Словаччина, Болгарія, Балтія). Рівень грабежів за останні роки зріс лише в Данії, Ірландії та в Греції, а в усіх інших - зменшився (особливо в країнах ЦСЄ). Кількість крадіжок зі зломом також знизилася в більшості держав Євросоюзу (найбільше в Польщі та в Естонії). Натомість в окремих країнах кількість таких злочинів зросла (Данія, Греція, Португалія, Румунія). Тенденції наркозлочинності в Спільноті загалом суперечливі, хоча в цілому їх рівень повільно зростає (найбільше - у Швеції, Румунії та в Словенії). Найбільш суттєве зменшення кількості злочинів, пов’язаних із наркотиками, відбулося в ФРН (на третину з 2002 р.) та в Австрії. У державах ЄС суттєво зменшується кількість угонів транспортних засобів, включаючи автомобілі. Максимальне скорочення відбувається в окремих країнах ЦСЄ, зокрема в Польщі, Болгарії та балтійських державах. Рідкісне виключення становлять Румунія, Угорщина та Греція, де за останні роки кількість цих злочинів суттєво зросла. У Доповіді Конгресу ООН з попередження злочинності також констатується тенденція до зменшення майже вдвічі рівня крадіжок зі зломом та угонів транспортних засобів у більшості держав Європи в період 1995-2008 рр. Водночас слід зазначити, що в більш глобальній перспективі (якщо рахувати дані за 30­40 років) рівень злочинності - особливо корисливої - у більшості держав ЄС переважно зростає.

Важливе кримінологічне значення має аналіз даних про поширення окремих видів злочинів у державах Євросоюзу. Так, середній показний рівня умисних вбивств у країнах ЄС складає 1,4, а у великих містах - 1,9. З окремих держав ЄС найвищий рівень умисних убивств фіксується у двох балтійських країнах: Литві (9; 2008 р.) та Естонії (7,1; 2009 р.), а з-поміж „старих членів” ЄС - у Фінляндії (2,5; 2008 р.). Найнижчий рівень цих злочинів за останні роки фіксується в Словенії (0,55) та в Австрії (0,55). За рівнем таких насильницьких злочинів, як зґвалтування - дані на 2008 р., якщо не зазначено інше - в ЄС лідирують Швеція (64 у 2009 р.) та Бельгія (27 у 2009 р.).

Високі показники також у Великій Британії (23-24 за останні роки), у Франції (15-17 за останні роки) та в Фінляндії (12-17 за останні роки). Найменше зґвалтувань вчиняється в Греції (2), у Словенії (2,8) та в Словаччині (2,8). Низький показник також на Кіпрі (3-4). За рівнем нападів Західна Європа (139,4) поступається Північній Америці та Африці, однак випереджає інші регіони планети. З окремих держав ЄС - дані за останні роки, якщо не зазначено інше - лідирують Швеція (927 у 2009 р.) та Велика Британія (837; в Шотландії - 1 655 у 2006 р.). Доволі високі показники у Фінляндії (621 у 2009 р.), Бельгії (690-700) та ФРН (620-630). В країнах ЦСЄ ці показники значно нижчі: Болгарія (39-42), Румунія (44). Естонія (10), Литва (8-10). Найнижчий в ЄС рівень нападів в Польщі - всього 1,5.

Країни ЄС, як й інші розвинуті держави світу, демонструють дуже високий рівень корисливих злочинів, зокрема крадіжок, грабежів та шахрайств. Середній рівень крадіжок в Західній Європі - 2 170, натомість у Східній Європі - лише 590. Лідерами за індексом крадіжок - на основі даних за останні п’ять років - є такі країни, як Швеція - 4 490 (у 2009 р. - 3 409), Нідерланди - 4 364 (у 2008 р. - 3 498), Велика Британія - 3 444 (у 2008 р. - 3 012) і Данія - 3 253 (у 2008 р. - 3 481). Найнижчий в ЄС рівень крадіжок фіксується на Кіпрі (166) та в Румунії (200). Більше всього крадіжок зі зломом вчиняється в Данії - 1 516 (у 2008 р. - 1 715), Швеції - 1150 (у 2008 р. - 1 024) та у Великій Британії - 1162 (у 2008 р. - 1068). Середній рівень цих злочинів демонструють Франція (543) та ФРН (498). Найменше крадіжок зі зломом вчиняється в Румунії - 60,5 (у 2008 р. - 49). За кількістю крадіжок саме з квартир (будинків) лідирує Бельгія (590­610), а найменше таких злочинів реєструється в Польщі (55-60). За коефіцієнтом угонів автотранспортних засобів беззаперечним лідером є Франція (1 275; у 2008 р. - 1 032). Високі показники також у Швеції (в середньому - 578; у 2009 р. - 434) та Данії (324). Щоправда, за даними іншого джерела (Євростат) у 2008 р. індекс угонів транспортних засобів у Франції склав 328, в Італії - 380, в Швеції - 483. Найменше таких злочинів вчиняється в Румунії (7; у 2008 р. - 11). Приватні автомобілі найчастіше викрадають в Італії (309), а найрідше також у Румунії (в середньому - 7,5). За рівнем грабежів лідирують Бельгія - 1 894 (у 2008 р. - 1 837) та Іспанія - 1 083 (у 2008 р. - 1 067). Найменше грабежів фіксується на Кіпрі (9,8). Доволі низькі показники також у Болгарії (37), Угорщині (30), Румунії (14,3; у 2008 р. - 11,5), Словаччині (25-30) та Греції (20-25). Беззаперечним лідером в ЄС за рівнем злочинів, пов’язаних із наркотиками (включаючи як їх зберігання, так і незаконний обіг), є Швеція (849). Найнижчий індекс цих злочинів у Румунії - 12,8 (у 2008 р. - 17). Доволі низькі показники демонструють також Австрія (23-24) і Болгарія (35). Щодо такого виду економічних злочинів, як корупція, то даних про кількість зареєстрованих діянь в усіх країнах ЄС немає, однак для порівняльного аналізу корумпованості можна використати дані Transparency International, яка публікує щорічні звіти про рівень корупції у світі, що ґрунтується на опитуванні підприємців та експертів. За даними

2010 р. найнижча в ЄС корупція в Данії (9,3 бали; перше місце у світі), дуже низькі показники також у Фінляндії та Швеції (менше 9 балів). З країн ЦСЄ найнижча корупція в Естонії та Словенії. Найкорумпованішою державою Спільноти несподівано виявилася Греція (3,5 бали; рівень Колумбії та Перу), а також Болгарія (3,6 бали; рівень Сальвадору) і Румунія (3,7 бали; рівень Бразилії). Дуже висока корупція, як для розвинутої країни, також в Італії (3,9 бали; рівень Руанди).

Суттєва проблема багатьох країн ЄС - зростання кількості злочинів, які вчиняються іммігрантами, які загалом складають 10% населення Спільноти. Серед держав ЄС найвища питома вага іммігрантів серед населення - у Люксембурзі (37%). Про гостроту проблеми свідчить, зокрема, той факт, що, наприклад, у Швеції в період 1997-2001 рр. 25% всіх злочинів були вчинені іноземцями і ще 20% громадянами цієї країни іноземного походження.

Доцільно також розглянути дані про злочинність в окремих країнах ЄС. У найбільшій за населенням країні ЄС - Німеччині - індекс злочинності має тенденцію до зниження: у 2009 р. він склав 7 383 (у 1993 р. - 8 337). З німецьких міст найвищий рівень злочинності у Франкфурті-на-Майні (більше 16 000), а також у Ганновері, у Бремені та Берліні (в усіх трьох - більше 14 000). Найбільш криміногенними землями ФРН є Шлезвіг-Гольштейн, Північний Рейн-Вестфалія та Саксонія-Анхальт. Найнижча злочинність у Баварії та в Баден-Вюртемберзі. Індекс окремих злочинів у ФРН у 2009 р. склав: насильницьких злочинів у цілому - 254, зґвалтувань - 8,91, серйозних тілесних ушкоджень - 182, грабежів - 60, наркотичні злочинів - 288, крадіжок - 2 859.

За офіційними даними, у Сполученому Королівстві в період 1997-2007 рр. кількість нападів зросла на 77%. За даними 2009 р. ця країна посідає друге місце в ЄС за рівнем злочинності. За рівнем грабежів Велика Британія п’ята в ЄС, за рівнем крадіжок зі зломом - четверта. Більш того, згідно з даними одного з досліджень, за рівнем насильницьких злочинів Велика Британія є навіть лідером в ЄС (індекс - 2 034). Водночас критики вказують на методологічну некоректність такого дослідження, оскільки поняття „насильницькі злочини” в кримінальному законодавстві різних країн тлумачиться по-різному, зокрема у Великій Британії воно включає будь-які бійки та порушення громадського порядку, у той час як в інших державах ЄС такі дії потрапляють до статистики лише в тому випадку, якщо вони завершилися заподіянням тілесних ушкоджень. Статистичні дані засвідчують наявну в Англії та в Уельсі протягом 2009/2010 рр. тенденцію до зниження як загального рівня злочинності, так і рівня більшості насильницьких злочинів. Порівняно із 1995 р. індекс останніх скоротився на 50%. Водночас дещо зріс рівень серйозних сексуальних злочинів (зґвалтування, сексуальні напади).

У Франції загальний індекс злочинності у 2009 р. склав 5 639 і має тенденцію до скорочення (у 2002 р. - 6 932). З регіонів Франція найвищий індекс злочинності фіксується на Лазурному узбережжі, у Провансі та в Приморських Альпах (в усіх трьох - більше 8 000), а найнижчий - у Лімузені (3 355) та в Оверні (3 498). З окремих міст Франції найвища злочинність в Парижі, Лілі, Марселі, Тулузі та в Ніці - більше 10 000. Індекс окремих злочинів у Франції в 2009 р. склав: умисні вбивства - 1,09, зґвалтування

- 15,8, тілесні ушкодження - 310, крадіжки - 2 971. В Італії загальний індекс злочинності у 2008 р. склав 4 529. Найвища злочинність у таких містах, як Мілан (7 166), Болонья (7 239), Ріміні (7 000), а в Римі - 5 792. Індекс окремих злочинів у цій державі у 2008 р. склав: умисних вбивств - 1, зґвалтувань - 8,2, грабежів - 76,6, крадіжок зі зломом - 252, тілесних ушкоджень - 110, крадіжок - 2 327.

Індекс окремих видів злочинів у Швеції в 2009 р. склав: злочини проти особи - 2 529, напади - 927, всі сексуальні злочини - 169 (з-поміж яких зґвалтування - 64), угони транспортних засобів - 434 (з них автомобілів - 255), грабежі - 103, крадіжки - 3 409. Серед насильницьких злочинів в цій країні домінують напади, кількість яких зросла за рік на 2%; кількість сексуальних злочинів зросла на 9%. Питома вага корисливих злочинів у структурі шведської злочинності складає 38% (серед них домінують крадіжки), злочинів проти особи - 17%. Іммігранти втричі частіше притягаються до кримінальної відповідальності за напади і вп’ятеро частіше - за сексуальні злочини. У Фінляндії індекс злочинності у 2009 р. склав 8 066, у тому числі умисні вбивства - 2,13 (із замахами - 9,03), напади - 621, зґвалтування - 12,33 (у 2008 р. - 17), грабежі - 31, наркотичні злочини - 326, крадіжки - 2 861.

В одній з найменших держав ЄС - Люксембурзі - рівень злочинності у 2009 р. порівняно із 2008 р. зріс на 13%, склавши 6 483 (у 2005 р. - 5 369). Люксембург - одна з небагатьох країн ЄС (поряд з Італією, Іспанією, Кіпром та Швецією), де загальний рівень злочинності щороку зростає, починаючи з 2000 р. При цьому найбільше зросла саме кількість насильницьких злочинів проти особи, передусім тілесних ушкоджень (індекс - 470; зростання в 1,4 рази за 5 років) та зґвалтувань (індекс - 11,2; зростання в 1,2 рази за 5 років). Водночас, очевидно, під впливом світової фінансово-економічної кризи у 2009 р. кількість грабежів у цій країні зросла вперше з 2004 р. (індекс - 74; зростання в 1,4 рази за рік). Коефіцієнт насильницьких злочинів у Люксембурзі у 2008 р. склав 648. У найменшій державі ЄС - Мальті - злочинність навпаки поступово скорочується (з 2005 р. - майже на 40%). Індекс злочинності у 2009 р. склав 2 894. Водночас рівень наркотичних злочинів стрімко зростає. Традиційно низькою залишається злочинність (включаючи насильницьку) на Кіпрі, хоча простежується тенденція до її зростання в умовах глобалізації. Так, у 2008 р. індекс злочинності на острові склав 926 (у 2006 р. - 1 027, у 1997 р. - 583). Індекс насильницьких злочинів на Кіпрі також дуже низький (40), хоча і має тенденцію до зростання. У Португалії у 2009 р. рівень злочинності зменшився вперше з 2005 р. і склав 4 002. У структурі злочинності домінують злочини проти власності (53%) та проти особи (23%). Водночас кількість злочинів проти особи, включаючи напади, невпинно зростає з 2000 р. Кількість злочинів проти власності відносно стабільна з незначними річними коливаннями.

Суперечливі тенденції в сфері злочинності спостерігаються в державах ЦСЄ. Так, в Угорщині, де загальний рівень злочинності скорочується із 1998 р. (індекс у 2009 р. - 3 940), кількість злочинів проти особи, навпаки, щорічно зростає (за 10 років на 69%) в умовах зменшення злочинів проти власності. У Словенії рівень злочинності протягом 2009 р. зріс на 6,5%, а її індекс склав 4 304 - це найвищий показник серед країн регіону. Зросла кількість злочинів проти особи (на 0,7%) і сексуальних злочинів (на 19%), зокрема зґвалтувань - на 39%. Кількість крадіжок дещо зменшилася, проте зріс рівень грабежів (на 25%) і наркотичних злочинів (на 38%). Зниження рівня злочинності протягом 2009-2010 рр. відбувалося в Польщі (на 3%). Індекс злочинності у 2010 р. склав 2 526. Щороку скорочується рівень умисних вбивств (окрім 2007-2008 рр.), який на сьогодні складає 1,1. Зменшується також рівень тілесних ушкоджень і розбоїв (обох - на 12%), зґвалтувань (на 3%). Кількість крадіжок несуттєво зросла (на 1,4%), хоча порівняно із максимальним рівнем 2004 р. скоротилась в півтора рази. Кількість угонів транспортних засобів скорочується щороку і порівняно із 2000 р. зменшилася в 4,37 рази. Водночас у Польщі щороку зростає кількість наркотичних злочинів, і у 2010 р. їх кількість перевищила показник 2000 р. у 3,7 рази. У Румунії протягом останніх семи років спостерігається тенденція до зростання злочинності, хоча історичний максимум 2002 р. не досягнутий. У 2009 р. індекс злочинності склав 1 395, тобто є найнижчим в ЄС (після Кіпру). Рівень більшості насильницьких злочинів, включаючи умисні вбивства (індекс - 1,85 без замахів) у Румунії дещо зменшився, натомість зросла кількість корисливих злочинів включно з крадіжками і грабежами. У Чехії у 2010 р. рівень злочинності скоротився: було зареєстровано 313,4 тис. злочинів (індекс злочинності - 2 976), що на 1% менше, ніж у 2009 р. При цьому скоротився рівень майнових та економічних злочинів, натомість кількість насильницьких злочинів зросла на 7%. Майже не зріс рівень злочинності в Словаччині (у 2009 р. - всього на 0,1%) при збереженні тенденції до зниження насильницьких і більшості корисливих злочинів, окрім крадіжок. У Латвії пік злочинності за останнє десятиліття прийшовся на 2006 р. (індекс - 2 720), а потім вона почала поступово знижуватися, завдяки чому абсолютна кількість злочинів у 2010 р. знизилася до рівня 2005 р. (у 2010 р. індекс - 2 290). За останні п’ять років у цій балтійській державі суттєво знизився рівень більшості насильницьких злочинів проти особи (умисних вбивств - у півтора рази; зґвалтувань - втричі; тяжких нападів - в 1,8 рази; грабежів - вдвічі), а також і деяких корисливих, окрім крадіжок. Як і в багатьох інших державах ЄС, у Латвії зростає кількість наркотичних злочинів. В Естонії кількість зареєстрованих злочинів у 2010 р. скоротилася (індекс - 3 607) і також характеризується стійкою тенденцією до зниження протягом останніх шести років. Це стосується більшості категорій злочинів, включаючи злочини проти особи і грабежі, проте кількість крадіжок та деяких інших злочинів (зокрема, економічних) за останній рік зросла.

Проблема причин злочинності в ЄС у цілому та її специфіки в окремих країнах потребує спеціального докладного вивчення, проте в цілому на прикладі регіону простежується загальна закономірність щодо високого рівня злочинності в більш економічно розвинутих державах порівняно з менш заможними і водночас її більш „гуманний характер”, тобто переважання в її структурі ненасильницьких діянь. Це підтверджується, наприклад, порівнянням злочинності в ЄС зі злочинністю в інших регіонах світу, наприклад, в Латинській Америці, а також порівнянням даних про загальний рівень і структуру злочинності в „старих” членах ЄС (Західна Європа) з країнами ЦСЄ. Водночас було б суттєвим спрощенням зводити причини злочинності лише до економічних чинників: суттєве криміногенне значення мають інші соціальні фактори (нерівність, безробіття, рівень освіченості населення), політичні та соціокультурні чинники (релігійність, соціальна атомізація тощо). Російські науковці (Я. Гілінський, В. Лунєєв) звертають увагу на значно вищий рівень злочинності в розвинутих державах, порівняно із країнами, які розвиваються. Дослідниками вже сформульована зворотна залежність між соціальним капіталом (норми і зразки взаємного співробітництва та довіри між людьми в суспільстві) та злочинністю. Ф. Фукуяма наголошує на важливості саме неформальних соціальних норм у справі протидії злочинності в демократичних суспільствах на відміну від авторитарних, де такий контроль здійснюється переважно репресивним державним апаратом, а з його послабленням або зникненням, злочинність зростає. Нижчий рівень злочинності при авторитаризмі (а тим більше при тоталітаризмі) порівняно із демократією аж ніяк не свідчить про надлишок соціального капіталу в таких суспільствах. Це повною мірою стосується держав ЄС.

Порівняння злочинності з індикаторами соціальної нерівності (децильний коефіцієнт, індекс Джинні) дозволяє припустити, що нерівність не є вирішальним криміногенним чинником в ЄС, оскільки в країнах Скандинавії (особливо в Данії і Швеції), а також в Бельгії та Чехії найнижчі у світі показники нерівності, однак рівень злочинності там не можна назвати низьким (окрім Чехії, де він помірний), і, навпаки, високі показники нерівності в Греції, Португалії, Естонії та на Кіпрі корелюють з низьким або помірним рівнем більшості злочинів. Високий розмір ВВП на д. н. також, очевидно, не має суттєвого стримуючого злочинність ефекту (часто навпаки). Достатньо порівняти цей показник - у доларах США за паритетом купівельної спроможності - у країнах Скандинавії (Швеція - 37 750, Данія - 36 764), Нідерландах (40 700), Великій Британії (35 000), з одного боку, та Болгарією (12 052), Румунією (11 766), Латвією (14 400) або Мальтою (24 000), з іншого боку. Найвищий в ЄС рівень мінімальної оплати праці (в євро на місяць) - у Люксембурзі (1 725), далі йдуть Ірландія (1 462), Нідерланди (1 416), Бельгія (1 388) та Франція (1 344). У країнах ЦСЄ цей показник значно нижчий: Польща - 318, Чехія - 311, Словаччина - 308, Естонія - 278, Угорщина - 257, Румунія - 137, Болгарія - 123 і лише Словенія - 734 (майже як і в Іспанії). Найбільша питома вага населення, яке мешкає за межею бідності (дані на 2008 р.), зафіксована в Латвії (26%), Румунії (23%) та Болгарії (21%), злочинність у яких низька або помірна.

Таким чином, розмір ВВП на д. н., соціальна нерівність, рівень зарплат та інші суто економічні фактори безпосередньо не визначають індекс злочинності (зокрема й насильницької). Можна припустити, що суттєвий антикриміногенний вплив має вплив релігії і збереження елементів традиційного способу життя в деяких православних (Греція, Кіпр, Румунія) та католицьких (Ірландія, Мальта, Польща) державах ЄС. Таким державам притаманні певні елементи колективістських цінностей у поєднанні з елементами общинного (у громаді) способу життя, з вагомою роллю родини як соціального інституту, порівняно низькою соціальною атомізацією. Як раз у таких державах ЄС найвища питома вага віруючих: Мальта - 95%, Кіпр та Румунія - 90%, Греція - 81%. Для порівняння: в Люксембурзі та Угорщині - 44%, в Болгарії - 40%, у Великій Британії - 38%, у Франції та Нідерландах - 34%, у Данії - 31%, у Швеції - 23%, у Чехії - 19%, в Естонії - 16%. І, навпаки, протестантські та окремі католицькі країни, яким притаманний суттєвий індивідуалізм, переважно мають вищу злочинність (Скандинавія, Нідерланди, Велика Британія).

Підсумовуючи проведений аналіз, можна зробити деякі висновки.

Найвищий в ЄС загальний рівень злочинності - у Швеції, найменший - на Кіпрі; найвищий рівень умисних вбивств - у Литві, найнижчий - у Словенії та Австрії; найвищий рівень зґвалтувань - у Швеції, найнижчий - у Греції; найвищий рівень нападів - у Швеції, найнижчий - у Польщі; найвищий рівень грабежів - у Бельгії, найнижчий - на Кіпрі; найвищий рівень крадіжок - у Швеції та в Нідерландах, найнижчий - на Кіпрі; найвищий рівень крадіжок зі зломом - у Данії, найнижчий - у Румунії; найвищий рівень квартирних крадіжок - в Бельгії, найнижчий - у Польщі; найвищий рівень угонів транспортних засобів - у Франції і Швеції, найнижчий - у Румунії; найвищий рівень злочинів, пов’язаних з наркотиками - у Швеції, найнижчий - у Румунії. Найвища в ЄС насильницька злочинність у Швеції, Австрії, Великій Британії та в Бельгії, а найнижча - у Румунії та на Кіпрі, помірний рівень таких злочинів в Греції і на Мальті. У країнах ЦСЄ спостерігаються суперечливі тенденції: загальний рівень злочинності там значно нижчий, ніж у більшості „старих” членів ЄС. Це ж стосується і рівня більшості корисливих та насильницьких злочинів (окрім умисних вбивств).

Розділ 2

Зараз такий світ, що люди, а особливо молодь, не задумуються над своїм вчинками. У них існує такий принцип: «Спершу зробив, а потім подумав». Це явно не правильно, бо якщо б ви спершу подумали, а потім зробили – це могло би перешкодити можливим наслідкам, а вони можуть бути фатальними. Ясно, що не всі юристи і не знають мір покарання, які чекають на людей, які здійснять кримінальні дії, а вони є і ще й які: зґвалтування, крадіжки, побиття. До чого тільки не вдаються люди аби тільки задовольнити свої бажання.

Я розповім вам про злочини і покарання, які чекають на людей, що здійснили протизаконні дії.

У нашій країні, так як і мабуть у цілому світі найбільш важкими злочинами вважають: дії з наркотиками, вживання і особливо розповсюдження, навмисне вбивство і зґвалтування, особливо неповнолітніх. Та що тут казати, кожен злочин є по-своєму важкий і карається законом.

І якщо хтось думає, що наприклад побиття людини може так просто зійти вам з рук, то глибоко помиляється. Краще вже житии мирно.

Пропоную вашій увазі перелік найрозповсюдженіших злочинів і термін ув’язнення за них:

- дії з метою повалення влади - 5-10 років
- державна зрада 10-15 років
- диверсія, шпигунство - 8-15 років
- вбивство - 7-15 років
- вбивство матір'ю новонародженої дитини - до 5 років
- вбивство через необережність - 3-5 років
- доведення до самогубства - до 3 років
- тяжкі тілесні ушкодження - 5-8 років
- катування - 2-5 років
- погроза вбивства - до 2 років
- викрадення людини - до 3 років
- підміна дитини - до 5 років
- згвалтування 3-5 років, повторно 5-10 років, групове - 7-12 років,
- згвалтування неповнолітніх - 10-15 років
- секс із неповнолітніми - до 5 років
- крадіжка - від 3 місяців до 12 років (залежить від розмірів або від того, чи організована групою)
- розбій - 3-12 років (теж залежить від розмірів або від того, чи організований групою).

Якщо ж ви повторно вчините злочин, то він карається строгіше. Ці та інші види покарання також можна почитати у Кримінальному кодексі України.

Також додам, що у нашій державі такого поняття, як смертна кара нема. Люди, які здійснили особливо важкі злочини засуджуються на довічне ув’язнення.

А сьогоднішню статтю завершу словами: «Перед тим як щось робити, спершу 100 раз подумайте, бо згодом може бути пізно».

А що може гіршим ніж вбивство? Після цього злочину вернути все як було неможливо. Якщо подивитися на цей злочин з релігійної точки зору: Чого варте людське життя? Яка його ціна? По-різному оцінюють його люди й Господь Бог.

Кількадесят літ тому, коли ще долар мав свою первісну вартість, американський хімік оцінив вартість хімічних елементів у людині в 98 центів. На його думку, в людському організмі є стільки води, що в ній можна б випрати столовий обрус; із заліза можна виготовити сім цвяхів; вапна вистачило б на побілку однієї стіни в кімнаті; з вуглецю було б 65 олівців; з фосфору — одна пачечка сірників і декілька ложечок солі. І все те вартує 98 центів. Однак при постійній інфляції згадана ціна дуже зросла.

У 1988 році аж три американські комісії, визначаючи ціну людського життя з різних оглядів, так його оцінили: перша комісія оцінила людину від одного до двох мільйонів доларів, друга — у сім мільйонів, а третя — аж у 132 мільйони доларів.

А чого варте людське життя в Божих очах? Як Господь Бог його оцінює? Як Всевишній цінить людське життя, бачимо з того, що на його сторожі і для його охорони Він поставив окрему Заповідь, яка голосить: «Не вбивай!» Тому на кожній людині лежить важкий обов’язок берегти своє життя й життя ближнього.

Найгірші злочини караються довічним позбавленням волі. Довічне позбавлення волі — це один із видів кримінального покарання, найвища міра покарання в Україні, що прийшла на заміну смертній карі. Призначається лише у виняткових випадках. У санкціях статей Особливої частини КК України зазначається лише як альтернативне покарання позбавленню волі. Станом на 1 лютого 2014 в Україні 1888 осіб відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Оскільки довічне позбавлення волі фактично означає перебування за ґратами майже все життя, що залишається засудженому, цей вид покарання встановлюється лише за особливо тяжкі злочини, пов'язані з умисним позбавленням життя і лише у випадках, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Не застосовується до неповнолітніх, до осіб віком понад 65 років та до жінок, що були в стані вагітності на момент вчинення злочину чи на момент постановлення вироку. Відповідно до положень статті 70 Кримінального кодексу в Україні при призначенні покарання довічне позбавлення волі (надалі — ДПВ) поглинає всі інші види покарань. Злочини, в яких встановлюється відповідальність за вбивство чи замах на вбивство посадових осіб (громадського діяча, судді, правоохоронця тощо), мають місце лише за наявності мотиву, який пов'язаний з їхньою діяльністю. Вчинення вбивства чи замаху на нього з інших (особистих мотивів) кваліфікується за ч.1 ст. 115 (чи ч.2 ст.15 ч.1 ст.115) КК України, яка передбачає 7 — 15 років ПВ. Попри те, що покарання називається довічним позбавленням волі, закон передбачає певні умови, за яких особа, засуджена до довічного позбавлення волі, може звільнитися. Після відбуття 20 років ув'язнення засуджений при сумлінній поведінці і ставленні до праці може подати клопотання про його помилування Президентом України. В разі задоволення клопотання Президент України видає указ, відповідно до якого заміняє засудженому подальше відбування покарання у виді довічного позбавлення волі позбавленням волі на строк не менше 25 років. При цьому особа отримує новий правовий статус і може бути звільнена умовно-достроково після відбуття не менше трьох чвертей новопризначеного покарання. Тобто особа, засуджена до довічного позбавлення волі, може стати вільною після фактичного відбуття тридцяти восьми років дев'яти місяців за ґратами. В разі відхилення Президентом клопотання про помилування наступне клопотання можливе лише через 5 років. Хоча в законодавстві вказано, що цей вид покарання не застосовується до осіб віком понад 65 років, немає ніяких підстав для звільнення особи від відбування ДПВ по досягненню нею 65 років.

Варто задуматись чи вартий злочин наслідкам, які можуть очікувати.

Розділ 3

Зарубіжна пенологія за останні декілька десятиліть сформулювала низку висновків, згідно з якими реабілітація злочинців як мета покарання була визнана недосяжною для практичної реалізації. Не зважаючи на різномаїття методів реабілітації, які базуються на досягненнях психології, медицини та соціальної роботи, їх практична значущість залишається здебільшого сумнівною.

В західній пенології говорити про «кризу реабілітаційного ідеалу» вже не актуально або навіть не модно. Революційні для кримінології дослідження Р. Мартінсона (1971) та інших вчених примусили подивитися на сутність та цілі покарання в якісно новому світлі. Сутність сучасних наукових поглядів на проблему реабілітації злочинців можна відобразити за допомогою думки американського вченого С. Дагвіда: «Дедалі зростаюча кількість досліджень вказує, що реабілітація за допомогою ув’язнення є ілюзією. Винятки з цього правила є випадковими. Головною функцією в’язниці є поєднання кари, помсти, відновлення справедливості та порядку».

Зазначені ідеї суттєво вплинули на кримінальне та кримінально-виконавче законодавство зарубіжних країн в напрямі посилення каральної складової покарання та ослаблення його соціальної складової. Верховний Суд США у справі «Mistretta v. US» (1989) зазначив, що «настав час критично поглянути на реабілітацію як на пенологічну теорію через недосяжність цієї мети у більшості випадків». На підставі низки кримінологічних досліджень Суд зазначив, що спроби системи кримінальної юстиції досягнути «застарілої мети реабілітації» виявилися марними

Британський Home Office в доповіді «Злочин, покарання та захист суспільства: урядові пропозиції щодо законодавства» (1991) озвучив офіційну позицію: «ув’язнення – це витратний спосіб зробити поганих людей ще гіршими»

Фіаско в’язниці як найважливішої складової пенітенціарної системи з огляду на її реабілітаційний потенціал сьогодні є загальновизнаним. Реалії внутрішнього життя будь-якого закладу, який називається «виправним», перебувають на абсолютній дистанції від того, що ми називаємо «виправленням». Великі бюрократичні, мілітаризовані, авторитарні машини чи навряд можуть створити середовище для реабілітації злочинців. В кінцевому рахунку більш-менш детальний аналіз в’язниці як тотальної інституції зводить нанівець будь-які аргументи, які виправдовують в’язницю як реабілітаційний механізм.

Тому варто поставити питання: чи можна виправдати застосування кримінального покарання, де основоположне місце посідає ув’язнення, за допомогою реабілітації? Можна сказати, що ні.

Упродовж всієї історії новітньої в’язниці реабілітація була її неодмінною складовою. Реабілітація має такий же вік, як і новітня в’язниця. Власне, новітня в’язниця відрізняється від попередниці завдяки проголошенню реабілітації метою покарання.

Методи впливу на злочинців, які використовувалися у голландських виправних домах XVII ст., та методи, які використовувалися в перших американських пенітенціаріях кінця XVIII – початку XIX ст. ст., мають певні розбіжності. Проте такі елементи механізму реабілітації як праця, навчання, моральне виховання та дисципліна, є спільними для всіх періодів розвитку новітньої в’язниці, яка взяла на себе сміливість проголосити себе в’язницею виправною. Зазначені елементи реабілітації фактично ніколи не виправдовували тих надій, які покладалися на них.

Так, в’язнична праця традиційно розглядається як один з найважливіших інструментів реабілітації. Дійсно, якщо злочинець отримає трудові навички, він, можливо, не буде вчиняти злочини. Проте доказів цього не існує в тому обсязі, щоб перевести зазначену думку із категорії міфів до категорії аксіом.

З одного боку, «засуджені до позбавлення волі повинні працювати». З іншого, «наївно думати, що сама по собі ізоляція та некваліфікована праця приведуть до перевиховання», тому «я не вірю, що примушення [засуджених] до праці змінить хоч якось їх персоналії. Не треба переоцінювати значення праці у в’язниці». Не можна не погодитися з Г. Радовим, що «примусовий труд, який виконується тільки через страх покарання за ухилення від нього, не має ніякої ціни в значенні своєї продуктивності і не може здійснити облагороджуючого впливу на працівника, повернути йому людський облік, якщо він встиг загубити його на волі. Такий труд може лише остаточно притупити його здібності і за короткий час абсолютно знищити його працездатність».

Відповідно до чинного законодавства, праця засуджених проголошена як другий після режиму інструмент виправлення засуджених. Проте той факт, що свого часу замість виправно-трудового права було створено кримінально-виконавче право, вказує на розчарування законодавця в такому інструменті виправлення як в’язнична праця.

В сучасній науковій літературі нерідко підкреслюється, що потрібно розділяти працю злочинців, спрямовану на отримання прибутку, та працю засуджених, спрямовану на набуття злочинцями трудових навичок, які б допомогли їм у вільному суспільстві. Звичайно, перший тип в’язничної праці має негативне значення, другий – необмежено позитивне. Проте подібне розмежування у практичній площині є не більше ніж декларацією, оскільки будь-яке в’язничне підприємство у кінцевому рахунку буде орієнтоване на отримання прибутку, не зважаючи на те, що на законодавчому рівні його отримання не розглядатиметься як мета функціонування в’язничного виробництва, як, наприклад, це закріплено в ст. 13 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», де зазначається, що в’язничні підприємства здійснюють некомерційну господарську діяльність без мети одержання прибутку для забезпечення професійно-технічного навчання засуджених та залучення їх до праці.

Тому ми не можемо не підкреслити слушність думки М. Фуко: «Якщо ми взагалі можемо говорити про економічний результат в’язничної праці, то вона полягає у створенні механізованих індивідів, які відповідають нормам індустріального суспільства».

Другим за значенням інструментом реабілітації засуджених традиційно вважається освіта. Проте ще в 1905 р. М. Чубинський зазначав, що не доведено існування причинного зв’язку між рівнем грамотності та рівнем злочинності. Говорячи про реабілітаційний потенціал освіти, можна згадати дослідження Р. Мартінсона: «Якщо пенітенціарні програми, спрямовані на повернення злочинця до суспільства за допомогою освіти і професійного навчання, працюють, то емпіричних доказів цього успіху дуже мало. Ми дійсно знаємо, що освіта не знижуює рівень рецидивізму». Відомий український кримінолог І. Даньшин також вказує на те, що ключовими характеристиками особистості рецидивістів є відсутність інтересу до навчання в пенітенціарних установах та опір зусиллям адміністрації в залученні до навчання.

Треба віддати належне позиції В. Бадири, яка вказує, що роль таких засобів виправлення, як праця та навчання, у протидії внутрішньому криміналізаційному механізму особи перебільшена.

Отже, ми не маємо переконливих доказів, що освіта та праця як складові реабілітаційного механізму призводять до зниження рецидивної злочинності. Натомість ми маємо міф, що освіта та трудова зайнятість засуджених, які є неодмінними складовими реабілітаційного процесу, начебто суттєво впливають на зниження рецидиву. Тому можна поставити питання: чи може примусове навчання, так само як і примусова праця, бути справжніми реабілітаційними інструментами? Не маючи ніяких доказів, що зазначені складові процесу реабілітації дійсно досягали мети реабілітації упродовж XVIII – XX ст. ст., ми наївно очікуємо, що цей складний механізм працюватиме в епоху постмодерну.

Пояснюючи, чому саме реабілітаційна мета покарання ніколи не спрацьовувала, Т. Матієсен вказує, що всі складові реабілітаційного механізму із самого початку використовувалися бюрократичною організацією пенітенціарної системи виключно в своїх корпоративних інтересах. Це означає, що кожного разу, коли виникає конфлікт між інтересами реабілітації та інтересами в’язниці, остання завжди отримувала перемогу. Особливо гостро цей конфлікт проявляється на прикладі зацікавленості в результатах в’язничної праці.

Не можна не віддати належне М. Фуко, який зазначив, що в’язницю в її реаліях та очевидних наслідках одразу ж оголосили «великою поразкою кримінального правосуддя», бо: 1) в’язниці не знижують рівня злочинності; 2) в’язниця не може не створювати делінквентів; 3) в’язниця робить можливою і навіть заохочує організацію середовища делінквентів; 4) звільнені в’язні фактично вимушені вчиняти повторні злочини; 5) в’язниця опосередковано створює делінквентів шляхом позбавлення родини ув’язненого матеріальних можливостей для існування.