Контекстуальний підхід до розвитку (культурно-історична теорія Л.С. Виготського, теорія екологічних систем У. Бронфенбреннера).

У цьому підході Л. С. Виготський пропонує розглядати соціальне середовище не як один із чинників, а як головне джерело розвитку особистості. У розвитку дитини, зауважує він, існує як би дві переплетених лінії. Перша йде шляхом природного дозрівання, друга полягає в оволодінні культурою, способами поведінки і мислення. З теорії Виготського, розвиток мислення та інших психічних функцій відбувається в першу чергу не через їх саморозвиток, а через використання дитиною "психологічних знарядь", шляхом оволодіння системою знаків-символів, таких як мова, письмо, система рахунку.

Розвиток мислення, сприйняття, пам'яті та інших психічних функцій відбувається через етап (форму) зовнішньої діяльності, де культурні засоби мають цілком предметний вид і психічні функції діють цілком зовні, інтрапсихічно. По мірі відпрацювання процесу діяльність психічних функцій згортається, інтеріоризується, переходить із зовнішнього плану у внутрішній, стає інтрапсихічним.

В процесі психічні функції набувають автоматизованість, усвідомленість і довільність. Якщо виникає утруднення мислення та інших психічних процесах, завжди можлива екстеріоризація - винесення психічної функції зовні і уточнення її роботи у зовнішньо-предметній діяльності. Задум у внутрішньому плані завжди може бути відпрацьовано діями у зовнішньому плані.

Як правило, на цьому першому етапі зовнішньої діяльності все, що робить дитина, вона робить у співпраці, разом з дорослими. Саме співпраця з іншими людьми є головним джерелом розвитку особистості дитини, а найважливішою рисою свідомості є діалогічність.

Л. С. Виготський вводить поняття "зона найближчого розвитку" - це той простір дій, які дитина не може виконати самостійно, але може здійснити разом з дорослими і завдяки їм. За поглядами Виготського, тільки те навчання є добрим, яке попереджує розвиток. Л.С. Виготському належать два важливих поняття, що визначають кожний етап вікового розвитку - поняття соціальної ситуації розвитку і поняття новоутворення.

Під соціальною ситуацією розвитку Л.С. Виготський розумів своєрідне, специфічне для даного віку, виключне, єдине і неповторне співвідношення між людиною і навколишньою дійсністю, насамперед соціальною, що складається на початку кожного нового етапу. Соціальна ситуація розвитку є вихідним моментом для всіх змін, можливих в даний період, і визначає шлях, йдучи яким людина набуває якісних утворень розвитку.

Новоутворення Л.С. Виготський визначав як якісно новий тип особистості і взаємодії людини з дійсністю, який відсутній як ціле на попередніх етапах її розвитку.

За Бронфенбреннеру, екологічна середовище розвитку дитини складається з чотирьох немов вкладених одна в іншу систем, які зазвичай графічно зображують у вигляді концентричних кілець:

· мікросистема - сім'я дитини

· мезосистема - дитсадок, школа, двір, квартал проживання

· экзосистема - дорослі соціальні організації

· макросистема - культурні звичаї країни, цінності, звичаї та ресурси.

найбільш значну роль на розвиток дитини надає саме макросистема, оскільки макросистема володіє здатністю впливати на всі інші рівні.