Право громадян на інформацію як міжнародно-правова норма.

Експертний погляд на імідж України за кордоном представлено у праціЛ. Чекаленко „Зовнішня політика і безпека України. Людина. Суспільство. Держава. Міжнародні структури”. (К.: 2005), в якій, зокрема, зазначається, що важливим чинником в реалізації міжнародно-правових норм щодо захисту прав і свобод громадянина України на території держави і за її межами відіграє імідж України за кордоном. Інформаційний захист держави за кордоном передбачає: вивчення інформаційної ситуації в зоні державних інтересів України; пошук механізму впливу на цю ситуацію з метою підтримання позитивного іміджу, реалізацію зовнішньополітичних ініціатив України; упередження ворожих інформаційних акцій проти України тощо.

Міжнародно-правові норми, які регла- ментують право людини і громадянина на інформацію та визначають гарантії його реалізації в сучасному світі неможливо роз- глядати тільки у рамках конкретної, окре- мо взятої держави. А у своїй сукупності принципи і норми міжнародного права за- кладають основи певного порядку у сфері використання засобів масової інформації, сприяють налагодженню активізації між- народного обміну інформацією [7.С.158]. Адже співробітництво та довіра у сфері ін- формації передбачає право поширювати ідеї та інформацію незалежно від держав- них кордонів, тобто міжнародні угоди за- безпечують недопущення обмеження по- току інформації як у середину країни, так і за її межі [15.С.181]. Поряд з відновленням законодавства кожної окремої держави в умовах глобальних інформаційних систем і мереж повинні активно розвиватися між- народні норми приватного й публічного права, договорів, має ставитися питання про створення наднаціонального права для всіх, про підвищення авторитету визнаних міжнародним співтовариством стандартів [3]. Тому метою даної статті є аналіз між- народно-правових норм, які встановлюють гарантії реалізації права людини і громадя- нина на інформацію, а також на доступ до інформації про діяльність органів держав- ної влади. Різні аспекти міжнародно-правових га- рантій реалізації права людини і громадя- нина на інформацію та на доступ до інфор- мації досліджували у своїх наукових працях І.В. Арістова, Ю.Г. Барабаш, О. Винни- ков, В. Гавловський, М.С. Демкова, Р. Ка- люжний, А.І. Марущак, О.В. Нестеренко, В.В.Речицький, В.О. Серьогін, В.В. Сере- дюк, С. Шевчук, М. Швець, В. Цимбалюк та ін. Виклад загального матеріалу включає до себе нормативний зміст міжнародно- правових документів, що прямо чи опосе- редковано стосуються реалізації права лю- дини і громадянина на інформацію та які встановлюють гарантії реалізації права на інформацію, на доступ до інформації, а та- кож значення ЗМІ у висвітленні діяльності органів державної влади. Реалізація права громадян на інформа- цію та на доступ до інформації, у тому числі й щодо діяльності органів державної влади, прослідковується через систему гарантій, встановлених державою з метою забезпе- чення зазначених прав. Недостатньо лише декларування права громадян на інфор- мацію та на доступ до інформації, зокрема щодо діяльності органів державної влади, важливим є встановлення певних гаран- тій їх реалізації, тобто закріплення певних умов та засобів, що забезпечують існування свободи слова й інформації в демократич- ному суспільстві [14. С.209]. Розглядаючи міжнародно-правові га- рантії реалізації права людини і громадяни- на на інформацію та на доступ до інформа- ції про діяльність органів державної влади, необхідно з’ясувати, що розуміють під га- рантіями взагалі. Виходячи з тлумачення цього слова, гарантувати – це значить за- безпечити що-небудь, поручитися за що- небудь [19.С. 542]. Так, вчені П.М. Рабінович та М.І. Хавронюк визначають гарантії прав і свобод людини та громадянина як умови та засоби, принципи та норми, які забезпе- чують здійснення, охорону і захист зазна- чених прав, є запорукою виконання держа- вою та іншими суб’єктами правовідносин тих обов’язків, які покладаються на них із метою реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина [12.С.246]. А.М. Колодій та А.Ю. Олійник вказують, що гарантії основних прав і свобод можна оха- рактеризувати як систему норм -принципів, умов і засобів, що забезпечують у своїй су- купності здійснення конституційних прав, свобод і законних інтересів людини і гро- мадянина [6. С.223]. Найбільш поширеною точкою зору на класифікацію та зміст гарантій є думка М.В.Вітрука, відповідно до якої всі гарантії прав та свобод прийнято поділяти на за- гальносоціальні (загальні) та власне право- ві, юридичні (спеціальні). Загальні гаран- тії – це об’єктивні матеріальні та духовні умови реалізації основних прав і законних інтересів людини. До них належать: еконо- мічні, політичні, соціальні та духовні гаран- тії [5.С.20-38]. У юридичній літературі даються різні визначення категорії правових гарантій. Так, П.О. Недбайло під юридичними га- рантіями визначає передбачені законом засоби, які безпосередньо забезпечують правомірну поведінку суб’єктів суспільних відносин [10.С.49-53]. А.В. Міцкевич юри- дичними гарантіями прав громадян нази- ває порядок діяльності державних органів і установ, громадських організацій, що спря- мована на попередження і припинення по- сягань на права громадян, на відновлення цих прав і притягнення винних за їх по- рушення до відповідальності [8.С.24-33]. - М.В. Вітрук під правовими гарантіями ро- зуміє сукупність умов і засобів, які забез- печують фактичну реалізацію і повну охо- рону прав і свобод всіх трудящих і кожної людини [5. С. 28]. На думку Б.С. Ебзеэва, гарантії – суть вираження соціальної відпо- відальності держави, обов’язків її органів і посадових осіб створювати всі необхід- ні умови для реалізації громадянами сво- їх прав і свобод і надання особі надійного інструментарію їх охорони і захисту [5. С. 28-38]. В.С. Нерсесянц визначає юридичні гарантії як систему взаємопов’язаних форм і засобів (нормативних, інституційних і процесуальних), що забезпечують належне визнання, захист і реалізацію певних прав, відповідних їх обов’язків [9.С. 60-65]. Проаналізувавши різні підходи вчених щодо розуміння правових гарантій, можна стверджувати, що більшість із них визна- чають гарантії як систему або сукупність засобів та способів, правових норм, які забезпечують реалізацію прав та свобод. Щодо міжнародно-правових гарантій пра- ва людини і громадянина на інформацію та на доступ до інформації, то можна вивес- ти таке визначення – це система правових норм та принципів, організаційних засо- бів і способів, умов та вимог, за допомогою яких забезпечується право щодо пошуку, збирання, отримання, передачі, виробни- цтва та поширення інформації ЗМІ. На думку науковців, ефективність цієї системи залежить від різних чинників, основним серед яких є наявність певних елементів у системі функціонування дер- жавної влади, а саме: а) наявність Осно- вного Закону, дію якого не може бути при- пинено довільно; б) визнання державної влади похідною від влади народу і Кон- ституції; в) закріплення на конституційно- му рівні основних прав і свобод людини та громадянина та засобів і умов їх здійснен- ня; г) наявність незалежної судової влади; д) можливість захисту своїх прав в Уповно- важеного Верховної Ради України з прав людини та у міжнародних правозахисних організаціях [6.С.223]. Право на інформацію в Україні регла- ментується інформаційним законодавством та гарантується Основним Законом Укра- їни. До нормативно-правових гарантій права на інформацію відносять обов’язок органів державної влади, органів місцево- го самоврядування інформувати про свою діяльність, прийняті рішення, створення в державних органах спеціальних інфор- маційних служб або систем, які б забезпе- чували у встановленому порядку доступ до інформації, застосування юридичної відпо- відальності за порушення законодавства про інформацію, здійснення державного контролю за його додержанням та інші. Стаття 34 Основного Закону гарантує пра- во кожного вільно збирати, зберігати, ви- користовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Відповідно до ст.32 Конституції України громадяни мають право знайоми- тися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і ор- ганізаціях із відомостями про себе, які не становлять державної або іншої захищеної законом таємниці. Гарантується також су- довий захист права громадян спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та право на відшкодування мате- ріальної і моральної шкоди, завданої зби- ранням, зберіганням, використанням та пошуком подібної інформації. Закріплення цих прав та гарантій їх ре- алізації дублюється Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» та Законом України «Про інфор- мацію». До нормативно-правових гарантій відносять також заборону цензури (ст. 15 Конституції України; ст. 2 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», ст. 24 Закону України «Про інформацію», ст. 5 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»); ідео- логічну багатоманітність (ст. 15 Конституції України); законодавче закріплення таких принципів інформаційних відносин як: гарантованість права на інформацію; від- критість, доступність інформації, свобода обміну інформацією; достовірність і повно- та інформації; свобода вираження поглядів і переконань; правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації; захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя (ст. 2 Закону України «Про інформацію»); неможливість притягнення до відповідаль- ності за висловлення оціночних суджень; оціночні судження не підлягають спросту- ванню та доведенню їх правдивості (ст. 30 Закону України «Про інформацію»); дер- жавне гарантування вільного і відкритого обговорення суспільно важливих проблем із застосуванням телебачення і радіомов- лення (ст.4 Закону України «Про телеба- чення і радіомовлення») та ін. Міжнародно-правові гарантії реалізації права людини і громадянина на інформа- цію та на доступ до інформації визначені нормами міжнародного права, які стали дієвим інструментом неупередженої та сис- темної протидії різноманітним проявам цензури у всьому світі. Україна здійснює свою зовнішньополі- тичну діяльність на основі загальновизна- них принципів і норм міжнародного права (ст.18 Конституції України). Імплемента- ція норм міжнародного права залежить від позиції держави щодо співвідношення (взаємодії) договірних норм міжнародного права і норм національного законодавства [16. С.35-52]. Важливою методологічною основою необхідності гармонізації зако- нодавства України з міжнародними нор- мами є ст. 9 Конституції України, яка пе- редбачає, що міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. При цьому чітко окреслюється співвідношення міжнарод- них угод із Конституцією України. Між- народні договори не можуть суперечити Основному Закону. Конституційний Суд України своїм рішенням встановив по- вноваження з перевірки на відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів або тих, що вносяться до Верхо- вної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (ч.1 ст. 151 Конституції), а також положення, що «укладення міжна- родних договорів, які суперечать Конститу- ції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України» [1. С.48-34]. Аналіз зазначеної конституційної норми дозволяє відзначити, що перша її частина дає можливість збагатити зміст національ- ного законодавства України нормами та принципами, які уніфіковані і закріплені в міжнародних актах та відображають досяг- нення світової цивілізації в міжнародному праві. Разом із тим необхідно вказати, що конституції деяких країн взагалі оминають питання про включення міжнародно-пра- вових норм до національного законодав- ства (Білорусь, Молдова, Польща, Слова- кія, Словенія, Чехія, Швеція, Узбекистан, Японія), що не заважає їм займати гідне місце серед демократичних країн [2. С.19]. Куба, Панама і Чилі були тими країна- ми, завдяки яким після Другої світової ві- йни розпочалася хвиля закріплення прав людини в міжнародних актах [11.С.9]. Саме ці держави Латинської Америки у 1948 р. наполягали на ухваленні Загальної Декла- рації прав людини, яку й досі вважають основним міжнародним актом у сфері за- хисту прав людини. Загальна Декларація прав людини, Міжнародний пакт про гро- мадянські та політичні права, Європейська конвенція з прав людини складають фунда- мент міжнародно-правового регулювання реалізації прав громадян на інформацію та гарантій її забезпечення. До міжнародно-правових актів, які сто- суються питань реалізації права людини і громадянина на інформацію, гарантій його забезпечення необхідно віднести наступні: Загальна декларація прав людини 1948 р.; - Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.); Міжна- родний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.; Окінавська хартія глобаль- ного інформаційного суспільства; Страс- бурзька Конвенція про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру 1981 р.; Конвенція про кібер- злочинність від 2001 р.; Орхуська Конвен- ція про доступ до інформації, громадську участь і ухваленні рішень чи доступі до правосуддя у справах довкілля; Рекомен- дації Комітету Міністрів Ради Європи про доступ до інформації, якою володіють дер- жавні органи влади 1981 року; Рекоменда- ція Ради Європи № R (81) 19 1981 р. «Про право доступу до інформації, яка перебуває в розпорядженні органів державної влади»; Регламент (1049/2001) загального доступу до документів Європейського Парламенту, Ради Європи та інші міжнародно-правові документи. Розглянемо окремі положення зазначе- них документів, що прямо чи опосередко- вано стосуються гарантій реалізації права громадян на інформацію і, зокрема, пра- ва на доступ до інформації, та ролі ЗМІ у висвітленні діяльності органів державної влади. Окремо слід відзначити нормативні гарантії, що закріплені в міжнародно-пра- вових актах. Так, положення ст. 19 Загаль- ної декларації прав людини, ст.ст. 18, 19 Міжнародного пакту про громадянські і по- літичні права декларують право на свободу переконань і свободу їх вираження. Свобо- да вираження поглядів була визнана цим міжнародно-правовим актом однією з фун- даментальних демократичних цінностей, необхідних для мирного співіснування на- цій. Ст. 19 проголошується, що кожна лю- дина має право на свободу переконань і на вільне їх вираження, яке передбачає свобо- ду безперешкодно дотримуватися власних переконань і свободу шукати, одержувати та поширювати інформацію та ідеї будь- якими засобами і незалежно від держав- них кордонів. Свободі вираження поглядів було надано найвищого статусу в Загальній декларації шляхом закріплення її в пре- амбулі як однієї з чотирьох невід’ємних свобод: «Люди матимуть свободу слова і переконань і будуть вільні від страху та не- статків» [13.С. 110]. Загальна декларація здійснила зна- чний вплив на розвиток міжнародного, національного законодавств прав людини. Майже всі договори, прийняті органами ООН після 1948 р., розробляють загаль- ні положення принципи, які закріплені Декларацією. Більше того, законодавство багатьох країн змоделювали положення своїх конституцій та законів на основі За- гальної декларації, а суди почали викорис- товувати її норми. Україна, як член родини Об’єднаних Націй, зобов’язана захищати та сприяти здійсненню прав, закріплених Загальною декларацією. Вона була пер- шим кроком до створення Міжнародного білля про права людини, роботу над яким було завершено у 1966 р. із введенням у дію двох основних міжнародних догово- рів з прав людини – Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (далі – МПГПП) та Міжнародного пакту про еко- номічні, соціальні та культурні права (далі – МПЕСКП) [17.с. 10]. Судова практика й доктрина узгоджу- ються щодо того, що свобода вираження поглядів є невід’ємною гарантією незалеж- ного функціонування демократії [20.с. 421]. Досить важливе значення для розвитку як свободи вираження, так і свободи інформа- ції має Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – ЄКПЛ), прийнята Радою Європи 4 листопада 1950 р., яка набула чинності в Україні з 11 вересня 1997 р., і правотвор- чість Європейського Суду з прав людини – головного міжнародного контролера з цих питань, загальновизнаного «творця» стан- дартів визнання судочинства [23.Р.543]. ЄКПЛ, яка адаптувала універсальні міжна- родні акти до національних особливостей держав-членів Ради Європи, є базисом для утвердження принципу загальної поваги до прав людини й забезпечення однаково- го підходу до регулювання прав людини на європейському континенті. У даний час Конвенція, висловлюючись образно, є кон- ституційним документом європейського суспільного порядку в галузі прав людини [16.С.35]. Однією з найбільш вагомих для розуміння природи демократичного сус- пільства є стаття 10 ЄКПЛ, яка містить га- рантію захисту свободи вираження, і вста- новлює, що право на свободу вираження поглядів включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів. Зазначена стаття Конвенції не перешкоджає державам вима- гати ліцензування діяльності радіо, - теле або кінопідприємств. Відповідно, частина 2 ст. 10 ЄКПЛ встановлює, що здійснення цих прав, пов’язане з обов’язками і відпо- відальністю, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або пока- рання, які встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної ці- лісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запо- бігання розголошення інформації, одержа- ної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Необхідно зазначити, що право доступу до інформації, закріплене у ст. 10 Конвен- ції, неодноразово були предметом розгляду Європейським судом з прав людини. «Суд встановив відмінності між, з одного боку, доступом до інформації загалу та ЗМІ і, з іншого боку, окремих громадян, включаю- чи право на доступ до документів тих гро- мадян, які мають особливу зацікавленість в одержанні інформації». Разом із тим Європейський суд заявив про важливість отримання громадськістю доступу до інформації від органів держав- ної влади. Гарантія, встановлена ст. 10 Кон- венції, не тлумачилась як така, що включає неконкретизоване право доступу до ін- формації органів державної влади, проте Суд відзначив, що громадськість має пра- во одержати інформацію, яка має суспіль- ний інтерес і значення (наприклад, рішен- ня у справі «Обзервер» і «Гардіан», серія А №216, параграф 59), і що ЗМІ користують- ся особливо великою свободою вираження поглядів і інформації з огляду на їхню роль – повідомляти про питання громадського інтересу, і на право громадськості отриму- вати таку інформацію (наприклад, рішення у справі «Санді Таймс», серія А №30, пара- граф 65). Європейський суд з прав людини давав тлумачення ст. 8 Конвенції – право на повагу до приватного життя – у кількох справах, пов’язаних з персональними запи- тами на доступ до інформації стосовно за- питувачів (Рішення у справі Леандер, серія А, №116, рішення у справі Ґаскін, серія А, №160 і рішення у справі Ґуерра, доповіді 1998-1). Суд заявив, що право за ст. 10 Кон- венції отримувати інформацію забороняє державі втручатись у право особи отри- мувати інформацію, але не накладає на державу позитивне зобов’язання збирати, передавати або поширювати інформацію серед громадян [24]. Як бачимо, ст. 10 ЄКПЛ у своїй пер- шій частині гарантує свободу вираження поглядів, а в другій частині встановлює випадки, коли така свобода може бути обмежена. До речі, ці положення ст. 10 містять абсолютно протилежний підхід до свободи вираження поглядів, ніж, на- приклад, у Сполучених Штатах Америки, де така свобода передбачена Першою по- правкою до Конституції і є необмеженою. Слід наголосити на тому, що ЄКПЛ прямо передбачає, що обмеження права на віль- не вираження поглядів не є порушенням Конвенції, якщо ці обмеження було вста- новлено задля досягнення однієї з цілей, зазначених у п. 2 ст. 10. Таким чином, можна зробити висновки, що для реалізації права людини і громадя- нина на інформацію важлива не лише на- явність правових норм -гарантій, а також можливість їх реалізації, яка має забезпе- чуватися органами публічної влади. Між- народно-правові документи встановлюють принципові підходи щодо законодавчої ре- гламентації міжнародно-правових гарантій реалізації права громадян на інформацію та на доступ до інформації, серед яких важ- ливими є: незалежність ЗМІ від держави, заборона цензури, недопустимість монопо- лізації ЗМІ, свобода професійної діяльності журналіста, недопустимість зловживання інформацією, відповідальність за порушен- ня в цій сфері, і які згодом находять своє продовження в національному законодав- стві держав – сторін міжнародних угод. Аналіз національного законодавства дає підстави стверджувати, що більшість пра- вових норм, які визначені в міжнарод- но-правових актах, імплементовано в на- ціональне законодавство. Важливо, щоб законодавець продовжував цей процес з ціллю подальшого удосконалення і гармо- нізації із міжнародно-правовими стандар- тами національного законодавства у сфері реалізації права на інформацію та на доступ до інформації.

Цим Законом гарантовано:

· доступність інформації, тобто властивість системи (середовища, засобів і технології її обробки), в якій циркулює інформація, що характеризується здатністю забезпечувати своєчасний безперешкодний доступ суб'єктів до зацікавленої інформації, а також постійна готовність відповідних автоматизованих служб до обслуговування отриманих від суб'єктів запитів, коли в цьому виникає необхідність;

· цілісність інформації, тобто властивість інформації, яка полягає в її існуванні в неспотвореному вигляді (незмінному по відношенню до деякого фіксованого її стану). Якщо говорити точніше, суб'єктів цікавить забезпечення більш широкої властивості — достовірності інформації, яка складається з адекватності (повнота і точність) відображення стану предметної області і безпосередньої цілісності інформації, тобто її неспотворення. Однак ми обмежимося тільки розглядом питань забезпечення цілісності інформації, оскільки питання адекватності відображення виходять далеко за рамки проблеми забезпечення інформаційної безпеки;

· конфіденційність інформації — суб'єктивно визначає характеристику (властивість) інформації, вказуючи на необхідність введення обмежень на коло суб'єктів, що мають доступ до даної інформації та забезпечується здатністю системи (середовища) зберігати вказану інформацію в таємниці від суб'єктів, які не мають повноважень на доступ до неї. Об'єктивні передумови подібного обмеження доступності інформації для одних суб'єктів укладені в необхідності захисту законних інтересів інших суб'єктів інформаційних відносин.