Список використаної літератури

1. Андреев И.Л. Происхождение человека и общества.- Москва: Мысль, 1982.

2. Бердяев H. Смысл истории.- Москва, 1990.

3. Вебер M. Избранные сочинения.- Москва: Прогресс, 1990.

4. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социологии.-Москва: Наука, 1991.

5. Сорокин П.А. Человек, цивилизация, общество.- Москва: Политиздат,1992.

6. Старовойг I.C., Сілаєва Т.О., Орендарчук Г.О. Філософія. Навчальний посібник." Тернопіль: Астон, 1997.

7. Петрушенко В.Л. Філософія: Навч. посібник для студ. вищих закладів освіти I-IV рівнів акредитації.- К.; Львів: Каравела: Новий світ.- 2000, 2001.- 448с.

8. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги.- Київ: Основи, 1994.

9. Тойнби А.Дж. Постижение истории.- Москва, 1991.

10.Філософія: Підручник. За редакцією Заїченко та ін.- Київ, 1995.

11. Філософський словник. За редакцією B.I. Шинкарука.- Київ: Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1986.

12.Франк С. Духовные основы общества. – M., 1992.

13.Человек и общество (основы современной цивилизации).- Москва: Геликон,

1992. Н.Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

ЗМІСТ

Взаємозв’язок суспільства та духовності у контексті філософії.

Поняття “духовне життя суспільства”, “дух”, “духовність”, “суспільна свідомість”.

Суспільна свідомість.

Аналіз основних структурних елементів свідомості.

Духовне життя суспільства і духовний світ особистості.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Взаємозв’язок суспільства та духовності у контексті філософії.

В процесі гуманізації усіх сфер нашого громадського життя зростає необхідність аналізу духовної царини суспільства, соціальних форм її існування, які знаходять втілення в духовних стосунках і духовній діяльності. На сьогодні існує досить обширна література, у якій досліджується взаємозвязок категорій “духовні стосунки” й “духовна діяльність”. Проте у спробах вичленувати механізм цього взаємозвязку багато авторів шукають аналогій у співвіднесенні матеріальної і духовної сфер. А зв’язок цих категорій аналізують. Оперуючи категоріями “духовні потреби”, “духовний інтерес”, “духовне виробництво”. При цьому з поля зору випадає духовне спілкування як форма прояву й дієвий механізм взаємозв’язку будь-яких стосунків і діяльності людей.[15: 113].

Поняття дух, духовне, духовність завжди мали у філософії фундаментальне значення.відіграють визначну роль у ключових проблемах: людина її місце та призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя тощо. Без розкриття змісту поняття неможливо осягнути духовного життя людини та суспільства, тому що духовне життя і людина є формами прояву та реалізації духовності, людського духу. Поняття духовне, духовність є похідними від слова “дух” (лат. “spirit” і грец. “pneuma”), що зустрічається вже в античній культурі та означає рухливе повітря, повівання, дихання, носія життя, його енергетичний, активно-творчий початок.

Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Тут панує ідея одухотворення всього світу, що втілена у понятті демон, яке означало властиву кожній речі живлющу, одухотворену силу. Але поняття духовності, як специфічної людської властивості не було, тому що тілесна та духовна суті – це не лише люди та створивші її Боги, тобто поняття духа дедалі зв’язувалось з особливою суттю людини та її місцем у світі. Такий підхід сформувався у античності, де активно використовувалися поняття нус, логос, пневма як космічні початки. На відміну від натурфілософії, вже у Платона розмежовується та протиставляється тілесне і духовне. Розуміння тілесного як нижчого, несправжнього у людині прагне подолати Арістотель, знов розглядаючи тілесне і духовне як рівно необхідні, хоча і з різних причин, початки буття.[13: 506].

Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут дух наділяється обличчям, розуміється як уособлений Абсолют. Дух Святий означає животворчу силу божества. Водночас виникає уявлення про наявність розумної душі як специфічної ознаки людини, яка виділяє її з тваринного світу та уподібнює Богу (Фома Аквінський). Починаючи з епохи Відродження, поняття духа все частіше стає визначенням активного початку людини, її творчої потенції пригладжувалось протиставлення духовного і тілесного. Проте ці завоювання філософської думки на шляху осягнення духовності багато у чому втрачені у епоху Просвітництва, що раціоналізувала людину та витиснула поняття духу з засобів визначення людини. Ця тенденція стала силою у матеріалістичній традиції. Тут виявляється прагнення приземлити прояви духовного життя людини, пов’язати їх з пізнаними та очевидними матеріальними процесами, що часто призводило до зведення духовного до різних його характеристик та форм, навіть до заперечення реальності духу. Дух, духовне, стали синонімами свідомого розумного. Духовне життя у марксистській філософії тривалий період ототожнювалось з процесом виробництва та відтворенням свідомості, а духовне життя особи, її духовний світ залишалися поза межами філософського міркування. Душа та духовне зводились до психічного і теж не стали предметом філософського дослідження.[13: 506-507].

Між тим, у вітчизняній філософській традиції увага до проблеми духовності завжди дуже щільна. Вже Київська Русь успішно виробила духовно-моральний ідеал із перевагою духовного над матеріальним, щоб підтримати духовну домінанту життя. Глибокі та оригінальні думки з такого приводу є в філософії серця, яку заснував Григорій Сковорода та розвивали видатні мислителі Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Памфіл Юркевич і яка увійшла в основу українського характеру, українську ментальність, одна з провідних рис якої – кордоцентризм. Духовну людину, на думку Григорія Сковороди, інших українських мислителів, творить шлях добра: через усвідомлення, самопізнання своєї істинної духовної природи, власного призначення у світі. За Сковородою, людина народжується двічі – фізично і духовно. Саме духовне народження є істиним, оскільки людина осягає ”божествене у собі”. Зародки духовності людини є у її серці від народження, але їх слід постійно плекати у собі, тому що їм протистоять могутні сили темної тілесності, все лихе у людині. Розгорнуте філософське обгрунтування животворчості людського серця дав Памфіл Юркевич, який доводив, що розум не вичерпує собою усього духовного життя. Якщо розум керує, то серце народжує. Серце випереджує розум у пізнанні, творчості, визначає моральне життя людини, пов’язує її з вічністю. Останню думку чудово ілюструють слова Лесі Українки: “Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!”.

Проблема духовності провідна і в російській релігійній філософії кінця XIX-початку XX ст. ЇЇ розробка повязана з іменем Федора Достоєвського, Володимира Соловйова, Льва Толстого, Івана Ільїна, Семена Франка, Миколи Бердяєва, Павла Флоренського, Миколи Федорова, Сергія Булгакова та ін. Тут духовність розумілась подвійно: як одухотворення тваринності, як сутнісна характеристика людини, що виділяє її з світу тварин, і як ідеал, до якого повинна прагнути людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, Абсолютні цінності, що мають підгрунтя у Бога. У останньому розумінні категорія духовність, як переважно етична, визначала моральний вимір людської життєдіяльності, живе джерело доброчесностей людини, її моральну спроможність та вищу цінність і протиставляласть бездуховності.[13: 507].

В сучасній некласичній та посткласичній філософії проблема духовності набуває дедалі більшої актуальності. Це повязано з загальним антропологічним зворотом, що стався у сучасній філософії, і з прагненням подолати раціоналізм та ірраціоналізм у розумінні людини, з обміркуванням підстав глобальної духовної кризи, що вразила людство в XX ст., пошуком шляхів її подолання. Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії життя, феноменології, екзистенціалізмі, філософській антропології, гуманістичному психоаналізі тощо. Тут виділяються такі філософи як Мартін Бубер, Макс Шелер, П’єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фромм, Віктор Франкл і багато інших. Провідною тут є ідея,що людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема, глобальні, тому її на зміну повинна прийти людина духовна, але сам образ людини ще тільки кристалізується. Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. Публікується дедалі більше праць, присвячених різноманітним її аспектам. Українські дослідники як і їх попередники, наполягають, що духовність – спосіб розбудови особистості, це, образно пише Борис Кримський, - зустріч із самим собою – своєю душею, внутрішнім Я. Це – вихід до вищих ціннісних інстанцій формування, конструювання особистістю самої себе. Це провідний фактор розумової гармонізації світу зовнішнього та внутрішнього, їх узгодження з моральними законами. Це – ціннісний зміст та спрямованість буття людини.[13: 507-508].

У філософських текстах Л.Фейєрбаха, Ф.Ніцше, А.Камю та інших відомих мислителів різних епох людина трактується як місток, що пов’язує Бога з усім живим і існуючим. Нерідко зазначений зв’язок перебільшується або навіть абсолютизується. Тоді духовність людини постає як безпосереднє продовження біологічної еволюції інстинкту. До речі, подібне тлумачення притаманне деяким організмічним теоріям. Інколи можна спостерігати зворотню апсолютизацію значення відмінностей між свідомістю та інстинктом до їх повного протиставлення як різноякісних феноменів дійсності. Останнє спостерігається в працях вульгарних соціологів та деяких ортодоксальних марксистів.

Досягнення науки, експериментальне вивчення психічних явищ та діяльності людини виявили нерозривний зв’язок людської психіки і довколишнього середовища, зумовленість її трудовою діяльністю. І хоч переконливого заперечення божественної суті духовного наука не дає (як вважав Кант, заперечення існування Бога і його доведення мають однакову силу), все ж вона дозволяє підійти до пізнання духовного як реального, пояснювального, а не містичного. Саме в цьому – привабливість наукового пояснення суті духовного. Його можна осягнути розумом, тоді як в релігійні обгрунтування слід лише вірити.

Взаємозв’язок духовного і навколишнього середовища здійснюється завдяки діяльності. Оскільки вона має історичний характер, історизм органічно входить в духовність: свідомість суспільної людини відтворює основні перипетії історії багатогранних людських стосунків, тобто дійсну істрію людей, інколи відривається від них, летить на крилах фантазії у невідомі простори, знов і знов повертається до своєї основи, щоб, як античний герой, почерпнути з неї свіжі сили для нової подорожі у затуманені обрії майбутнього [1: 269-270].

Таким чином, у ході історичного розвитку духовність за змістом стає більш соціальною. Соціальне в ній підпорядковує всі, навіть найвіддаленіші непомітні зв’язки людського духу з аналогічними властивостями живої матерії. Нам здається, що ми живемо і мислимо інакше ніж весь тваринний світ. Проте це лише один бік істини. Другий же полягає в тому, що людська духовність своєрідно переломлює єдині закономірності, притаманні всій живій матерії як цілісності. Парадоксально, але факт: духовність людини постає як соціальне явище і разом з тим як своєрідне продовження еволюції живого до рівня людського. Вона містить природне і соціальне, тваринне і людське, інстинктивне і усвідомлене.,,Тваринна” складова людської духовності вивчена недостатньо, соціальна – більш ґрунтовно. Хоча про повне осягнення феномена духовності поки не може бути й мови.

2. Поняття “духовне життя суспільства”, “дух”, “духовність”, “суспільна свідомість”.

Життя суспільства - складний, цілісний процес активно-творчої діяльності людей, яка спрямована на засвоєння та перетворення світу, створення, збереження, примноження, засвоєння культури, у ході чого задовольняються, виробляються, розвиваються людські потреби. Світ культури - це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням, у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох поколінь. У світ культури, в якому розгортається життя суспільства, входять цінності та норми, ідеї та образи, звичаї та традиції. У реальному суспільному житті щільно переплетені та рівно необхідні матеріальне, речове та ідеальне, духовне. Духовне просякає усі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, суто духовну. Адже у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує конкретні плани, використовує певні ідеальні схеми діяльності, спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована у ідеальних образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і є духовним життям суспільства.

Духовне життя суспільства — це активно-творча діяльність людей - засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв'язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб'єктів духовного життя, які мають певні.потреби, інтереси, ідеа­ли, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом. Роз­поділом та зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, те­атри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості. Стан духовного життя ви­значається усіма його складовими.

Духовне життя суспільства має і другий аспект. Воно виступає і як відносно самостійна сфера суспільного життя. Розподіл праці та соціальна диференціація суспільства при­вели до того, що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид виробництва і стала заняттям окремих спільностей людей. Так ви­никла духовна сфера суспільного життя - один з рівнів духовного життя суспільства, що зв'язаний з спеціалізованим духовним виробництвом, спрямованим на задоволення переважно духовних потреб, з функціонуванням спеціалізованих соціальних інститутів, що професійно зайняті створенням, зберіганням та поширенням духовних цінностей. Зрозуміло, що і в таких умовах зберігаються непрофесійна духовна діяльність та стихійна система розподілу, споживання духовних цінностей.

Отже, духовна сфера - це духовне життя людей, яке цілеспрямо­вано організується суспільством. Духовна сфера має певну структу­ру та включає такі компоненти: духовне виробництво, духовні по­треби, духовне споживання, духовні цінності, суб'єкти духовного життя і соціальні інститути, що забезпечують його протікання.[13: 514-515].

Духовне життя суспільства – одна з головних сфер суспільного життя. Воно охоплює світ ідеального (сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій тощо) разом з його носіями та матеріальними засобами виробництва і поширення. Це не тільки ідеї, але й їхні носії; не тільки свідомість, а й засоби її трансформації, накопичення, поширення виробництва. Соціальна філософія не уявляє існування ідей без її суб’єкта. Є суб’єкт – є ідея; немає суб’єкта – немає ідеї. Звичайно ідеї отримують і автономне існування. Суб’єкт – люди смертні істоти. Ідеї ж опредметнюються у речах, процесах, традиціях, відносинах. Вони продовжують існування завдяки історичній пам’яті, що передається від покоління до покоління через культуру, освіту, виховання. Але справа не в цьому. Жодна ідея не з’явилась на світ поза суб’єктом. Наприклад, наукова ідея народжується в голові вченого як результат наукового пошуку, дослідницької діяльності. Обмеження кордонів наукового пошуку обмежує виникнення і існування наукових ідей, гіпотез, теорій. Прикладом тому є доля генетики, кібернетики, соціології за часів сталінізму або теоретичної фізики під час панування фашизму в Німеччині. Заборона досліджень в цій галузі, репресії вчених негативно позначилися на рівні науки, і наукове життя набуло спотвореного характеру; багато конструктивних наукових ідей загинуло разом з їхніми носіями в ГУЛАГах, концтаборах і в’язницях.

Суб’єктами духовного життя суспільства є люди – індивіди та соціальні спільності (класи, нації, народи). У цьому зв’язку можна говорити про особисте духовне життя людини (її духовний світ), про духовне життя класу (класова самосвідомість), нації, (національний характер, національна психологія і культура), народу (традиції, звичаї тощо).

Окрім цього окремо виділяють та досліджують стани духовного життя суспільства, де можуть фігурувати: активний стан (зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм), акцентований стан (наприклад, масового патріотизму або військової агресивності), пасивний стан (суспільної апатії або скепсису) та збалансований стан (що передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого). Між всіма названими структурними одиницями духовного житя спостерігаються взаємні впливи та взаємні кореляції [8: 463].

Духовний світ людини - це її почуття, духовні орієнтації та світогляд. Він не існує поза духовним життям суспільства і разом з тим виходить за його межі. Філософська традиція позначила духовний світ людини терміном “мікрокосмос”, обгрунтувала його таку саму гігантську безмежність, як і безмежність макрокосмосу – життя Природи як Всесвіту.

Вихідним моментом формування змісту і структури духовного світу людини є знання. На основі їх формується розум – здатність до самостійного мислення, проникнення в сутність речей і процесів, до охоплення, освоєння, усвідомлення життя в його складності, багатогранності, суперечливості. Всесильність розуму констатував кожен філософ не залежно від доби, в якій він жив і створював своє філософське вчення. Наприклад, Арістотель обгрунтував логічні закони функціонування розуму; М.Кузанський і Дж.Бруно виявили його суперечливу архітектоніку; І.Кант проаналізував можливості розуму в пізнанні світу і самого себе; Г.Гегель показав розум як єдино реальний і субстанційний, кінцевий етап розвитку світового духу, де самосвідомість (людське мислення) осягає свою єдність з абсолютною ідеєю.

На допомогу розуму приходить почуття – наступний суттєвий елемент духовного світу людини. Почуття не помиляються, писав І.Кант, не тому, що вони завжди мислять істино, а тому, що вони не мислять взагалі, вони почувають. Підкреслюючи позитивне значення почуттів, Арістотель розпочав їхній аналіз з подиву, Р.Декарт – з сумніву, К.Ушинський – з успіху. Б.Спіноза зазначав негативні прояви людського почуття, коли вони дезорганізують пізнавальний процес, перешкоджають наближення до істини.

Усі елементи духовного світу людини органічно взаємозв’язані. Духовно багата людина має проникливий розум, гармонійні почуття, тверду волю. Будь – яка розбіжність між зазначеними феноменами духу деформує життєдіяльність людини як цілісної істоти. Тупа, нерозумна, нечуттєва воля, що стверджує себе як самоціль, намагається підкорити собі все заради ствердження своєї самості. І навпаки, відсутність волі не дозволяє реалізувати добрі почуття і думки в практичних діях. Почуття, розум і воля лише тоді стають власне людськими, коли доповнюють і пронизують одне одного, поєднують свої зусилля в цілеспрямованому прагненні духовного освоєння світу і практичної реалізації [1: 295 – 296].

Дослідження різних часів і епох засвідчують, що народження льдського духу відбулось у далекі доісторичні часи, коли свідомість ще мало чим відрізнялася від інстинкту й існувала як інстинктивна свідомість, або як усвідомлений інстинкт.

Вчені зазначають органічний зв’язок свідомості й інстинкту і водночас наголошують на їх суттєву відмінність. Інстинкт, як відомо, є природженими складними актами поведінки, що властиві тваринам даного виду і виникають як реакція на зовнішні і внутрішні подразнення. Інстинкти формувалися в процесі еволюції видів. Завдяки інстинкту кожна істота пристосовується до умов існування Інстинкти людини значною мірою підпорядковані її свідомій діяльності.

Свідомість має якісно іншу форму – соціальну. Вона формується на засадах діяльності і спілкування, що разом з тим не заперечує глибинного зв’язку з інстинктом як біологічним механізмом взаємодії індивіда з середовищем. Людям, як і тваринам, властиве біологічне почуття страху, радості, розгубленості тощо. Водночас людські почуття та якості не є прямим і безпосереднім продовженням тваринних. Вони мають якісно іншу – соціальну – основу, хоч прірви між людським і тваринним світом, ясна річ, не існує[1: 268 – 269].

Варто зауважити, що душа була і залишається не тільки предметом віри, а й предметом наукового аналізу. Причому це невичерпний предмет: пізнати душу людини – значить пізнати не тільки людину, а й Бога, Святу Трійцю і, отже, пізнати основи світобудови. А це людині повною мірою не дано. Душа при будь – яких посуваннях у її пізнанні завжди міститеме в собі елемент таємниці. Так говориться у різних трактатах про душу. За багато століть нагромадилася величезна література про душу[5: 45].

Таким чином, душу можна трактувати як феномен інформаційної природи. Жива душа (субстанція життя) має біологічну (інформаційно – генетичну) природу, а,,людська” душа (субстанція духу) – соціальну (інформаційно – семантичну) природу. Людська душа простежується в характері зв’язків людини з Духом (Богом), іншими людьми і з природою. Вираз,,Душа людини світиться в її очах” – всього лише метафора Душу людини можна,,побачити розумом” і,,відчути серцем”, тобто зрозуміти і оцінити, знаючи її помисли і вчинки.

З безсмертям пов’язаний ще один, мабуть, найважливіший момент вчення про душу. Йдеться про найважливіший принцип християнства, основу його величі – про особистість як вищу цінність, її автономність і повну відповідальність за свої помисли і вчинки,тобто за свою душу. Сама людина може спустошити і загубити (умертвити) свою душу, а може збагатити, піднести, звеличити (обезсмертити) її. Усе залежить від “Богосвідомості” людини, її віри, почуттів, інтелекту, сили волі – від того змісту, яким вона наповнює своє житя.