Книгознавство і суміжні науки. Особливості взаємодії.

За межами загального книгознавства і приватних книгознавчих дисциплін залишилися такі що традиційно розглядаються у межах книжкової справи і зараховувані до науки про книгу області, як читачоведення, мистецтво книги, статистика друку.
Як області практичної діяльності мистецтво книги і статистика друку, що входить в практику книжкової справи, підтверджує методологічне положення про те, що жива людська предметно - перетворювальна діяльність, направлена на той або інший «фрагмент» об'єктивної реальності, завжди багатше і різноманітніше за яку-небудь одній теорії, засобами, якою вона може бути пояснена, інтерпретована, описана.
Дійсно, практика книжкової справи, відбита в теорії книгознавства, - це тільки книгознавча практика. За межами об'єкту книгознавства залишається безліч різновидів діяльності, сукупністю яких реалізується функціонування книжкової справи і самого книгознавства як науки. Серед них можна назвати ідеологічну, лінгвістичну, літературознавство, текстологію, економічну, психологічну, соціологічну, естетичну, управлінську з широким спектром її різновидів, інженерно-технічну, рекламно-пропагандистську, педагогічну, фізичну (у підсобних роботах, що забезпечують багато процесів книжкової справи) і ін.
Ці види діяльності, а точніше - їх теоретичні моделі, входять в об'єкт різних самостійних по відношенню до книгознавства наук.
Взаємодія їх з книгознавством складає одну з методологічних проблем як для книгознавства, так і для них самих. Виявлення змісту і форм цієї взаємодії збагачує і само книгознавство, і суміжні науки, деталізуючи об'єкт, заглиблюючи предмет, розширюючи пізнавальні можливості методів, а отже, удосконалюючи теорію, підвищуючи управлінську ефективність науки по відношенню до практики.
Для дослідження проблеми взаємин книгознавства з суміжними науками перш за все необхідно визначити статус суміжної дисципліни, тобто відповісти на питання: які дисципліни вважати суміжними.
На самому попередньому рівні суміжними слід рахувати такі наукові дисципліни, знання в області яких необхідне для раціонального і ефективного здійснення того або іншого виду практичної книгознавчої діяльності в, книготоргового, бібліотечного, бібліографічного справі книговидавця і для адекватного і цілісного віддзеркалення в теорії суті, способів і форм існування, руху, розвитку, функціонування книги як об'єкту книгознавства.
Рівні організації об'єкту книгознавства і відповідні ним Попередній перегляд реферату

рівні організації книгознавчого знання, а отже і рівні змісту знання (загальне книгознавче, спеціально-книгознавче), зумовлюють і набір суміжних дисциплін.
На рівні загального книгознавства це марксистсько-ленінська філософія і теорія пізнання, загальна теорія інформації, теорія соціальної і масової комунікації, семіотика, загальне мовознавство, загальне літературознавство, естетика, загальне музикознавство, історія і теорія культури, загальна теорія систем і системних досліджень, наукознавство. Суть досліджуваних ними явищ детермінує суть книги, а також зміст і структуру книгознавчого знання.
У системі спеціально-книгознавчого знання об'єктивно виділяються книговидавницьке, книготоргове, бібліотечне, бібліографічне знання, найбільш загальні форми книги, що теоретично відображають, і відповідні способи їх існування: репертуар книговидавця - справа книговидавця; книготорговий асортимент - книготоргова справа; бібліотечний фонд - бібліотечна справа; бібліографічна інформація - бібліографічна справа.
На цьому рівні організації об'єкту книгознавства і книгознавчого знання суміжними дисциплінами виступають: економіка книжкової справи, читачезнавство, галузева статистика.
Відсутня поки в теоретично розробленому вигляді економіка книжкової справи в цілому існує у формі економіки і організації видавничої справи, економіки і організації книжкової торгівлі, економіки і організації бібліотечної справи, економіки бібліографічної справи і науково-інформаційної діяльності. Дослідження в їх предметах ведуться або з метою забезпечення учбових курсів по відповідних спеціальностях, або з метою вирішення практичних завдань по вдосконаленню організаційно-економічної діяльності у відповідних областях книжкової справи.
Дослідження читача почалися ще в дореволюційний період і робилися найчастіше діячами книги, ученими - книгознавцями, істориками культури.
Статистика друку розроблялася і в практичному і в історико-дослідницькому планах бібліографією і істориками книги.
Мистецтво книги - «єдність видів художньої, творчої діяльності по задумці (проектуванню), втіленню (художньому рішенню) і відтворенню (поліграфічному тиражуванню) книжкового видання» - традиційно розглядається у межах справи книговидавця як один з його невід'ємних процесів.
У межах різних областей книжкової справи (редакційно-видавничого, книготоргового, бібліографічного, бібліотечного) накопичувався фактичний матеріал по вивченню читача. Цей матеріал узагальнювався в публікаціях, що з'являються здебільшого в книгознавчих виданнях.
Багаторічне вивчення конкретних читачів Н.А. Рубакиним привело його до створення спеціальної теорії - бібліопсихології, яку

як самостійну дисципліну багато теоретиків 20-30-х рр. включали до складу книгознавства.
У «Словарному покажчику по книговедению»А.В. Мезьер (Ч. 3. С. 386-478) зібраний багатющий бібліографічний матеріал, що відображає різні напрями вивчення читача і читання в дореволюційні роки і в перші десятиліття Радянської влади. Тут зафіксована спеціальна література по питаннях соціології і психології читання, історії читача, методики вивчення круга читання різних соціальних читацьких шарів, методики керівництва читанням. Рубрику «Читач - його вивченню» передує невеликий текст, в якому виражена теоретична точка зору самої А.В. Мезьер на проблему і її стан: «Найважливіша і, не дивлячись на велику кількість літератури, мало ще розроблена проблема книгознавства; у бібліотечній літературі трактувалася зазвичай як замкнуте вивчення „читацьких інтересів“, тобто читач вивчався не в його класових угрупуваннях, що борються, а як бібліотечний „абонент“, лише з книгою і через книгу, у відриві від всієї конкретики умов і завдань класової боротьби; сама методика вивчення читацтва зазвичай страждала при цьому різким ухилом в психологізм, з неправильним, немарксистським трактуванням взаємин біологічного і соціального, з опорою на такі буржуазні теорії, як рефлексологія, фрейдизм, реактологія або емпирокритична рубакинска „библіопсихологія“; в результаті такого вивчення читача створювалася статична, пройнята формалістичним методизмом, ідеалістична теорія, що не може оволодіти практикою класової боротьби і вирішити завдання організації через книгу маси; наукове освітлення проблеми читацтва, на основах марксо - ленінскій методології, ще чекає, по суті, своєї розробки».
З найбільш серйозних дослідників цієї проблеми в 20-30-і рр. слід назвати таких книгознавців, як М.І. Слуховський, Я.Я. Шафір, Д.А. Баліка, Е.І. Хлебцевіч, В.А. Невський і ін.

Продовжують розробку цієї проблеми сучасне книгознавство і суміжні з ним наукові дисципліни (соціологія, психологія, літературознавство, лінгвістика, теорія масових комунікацій).

На початку 70-х рр. в статті В.П. Таловова з'являється термін «читацтвоведення», а декількома роками пізніше його ж грунтовний аналітичний огляд вітчизняної літератури про вивчення читача і читання. Метою цього огляду було обгрунтування читацтвоведення як щодо самостійної області соціально-психологічних досліджень: «У перспективі читацтвоведення як особлива галузь наукового знання повинно зазнати диференціацію і включати як органічні частини такі розділи, як соціологія читача, психологія читача і психологія читання, що розрізняються між собою специфікою предметів і дослідницьких методів».

В.П. Таловов визначає найважливішу проблематику читацтво ведення:

1) поглиблений аналіз читацької психології в світлі ленінської теорії віддзеркалення;

2) вивчення читацької психології як структурно оформленого явища, дослідження взаємозв'язку і взаємодії таких її компонентів, як читацькі

інтереси, читацькі установки і читацький попит;

3) вивчення законів функціонування і розвитку читацької психології в умовах сучасної науково-технічної революції і будівництва комунізму;

4) виявлення місця читацької психології в системі суспільної, групової і індивідуальної свідомості;

5) визначення положення, яке займає читацтвоведення в структурі науки, наукового пізнання соціальних явищ;

6) виявлення всього ладу властивих читацтвоведенню функцій історичного, теоретичного, світоглядного і прикладного характеру;

7) виявлення форм і методів утилізації сучасного наукового читацтвоведного знання. Одним з перших сучасних книгознавців-теоретиків історичну і теоретичну розробку читацтвоведення почав І.Е. Баренбаум. Обгрунтування читацтвоведення як книгознавчої дисципліни базувалося на функціональному трактуванні складу об'єкту книгознавства: «книжкова справа - книга - читач». При цьому читацтвоведення відповідно виступає третьою, щодо самостійної складової книгознавчого знання. І.Е. Баренбаум пише: «Як відомо, книгознавчий підхід вимагає вивчення книги у зв'язку з реальним або передбачуваним читачем. Акцентуючи другу частину формули книга - читач, ми тим самим підкреслюємо своєрідність і специфіку читацтвоведення як одній з органічних гілок книгознавчого знання». Разом з тим авторові цієї роботи доводиться визнати, що «читацтвознавство складається як комплексна наука, тісно пов'язана з соціологією, психологією, біблиопсихологією, філософією і іншими суспільними науками. Вивченням читача займаються сьогодні соціологи і теоретики журналістики, бібліотекознавці і літературознавці. Досліджуючи закономірності і специфіку сприйняття читачем творів друку - книг, газет, журналів, характер їх дії на масового і індивідуального читача, читацтвоведення є, таким чином, частиною „печатоведеня“, а в більш спеціальному плані - книгознавства». На ділі ця комплексність виражається в тому, що процес читання і людина, що читає, люди, суспільство вивчаються на периферії багатьох традиційних дисциплін, у тому числі і книгознавчими дисциплінами - історією книги, бібліотекознавством і бібліографознавством, у меншій мірі - теорією і практикою редагування і бібліополістикою. Актуальність самих розробок і разом з тим відсутність несуперечливої і цілісної теорії читацтвознавство як книгознавчої дисципліни виявилися однаково очевидними і викликали дискусію теоретичного плану, віддзеркаленням якої стала грунтовна рецензія на збірку ЛГИК ім. Н.К. Крупськой «Історія російського читача» (Вип. I. Л., 1973). Автор рецензії не розділяє «точку зору, згідно якої комплексна наука про читача („читацтвоведення“) повністю входить в книгознавство. Адже є цілий ряд напрямів у вивченні читача і його читання, що не мають безпосереднього зв'язку з проблематикою книгознавства. Назвемо для прикладу такі динамічні, такі, що вимагають перманентного дослідження проблеми, як визначення місця читання в структурі дозвілля і духовних потреб сучасної людини, взаємозв'язок між його аудіовізуальними і читацькими інтересами, особливості читання газет і журналів, ефективність методів пропаганди літератури в бібліотеці і ін.». А крім того, вважає, що не «можна кожну з безлічі соціальних ролей сучасної людини перетворювати на „Ведення“ (той факт, що людина буває, наприклад, глядачем, покупцем, пасажиром і вивчається в цих ролях, не зобов'язує відповідне вивчення називати „зорознавством“, „пасажирознавством”. Можливо „пасажирознавство” поки передчасно. Примітно також, що в інших формах способу масової комунікації - пресі, радіо, кіно, телебаченні і у межах таких соціальних комунікаційних систем, як література, музика, образотворче мистецтво, театр, також ведуться дослідження читача, глядача, слухача, хоча спроб конструювання відповідних наукових дисциплін поки немає. Проте сконструювати читацтво-, зоро-, слухознавство, як відносно самостійну дисципліну або дисципліни поки не вдається. Це неможливо, по-перше, тому, що об'єднаних, комплексних досліджень не ведеться, а, по-друге, тому, що зміст категорії «читач» («глядач», «слухач») не вміщається повністю в кожну з відповідних названих форм способу масової комунікації і соціальних комунікаційних систем, а повинно стати об'єктом або складовою частиною, підсистемою об'єкту загальної теорії соціальної масової комунікації, а також входити в систему об'єкту соціології, психології, соціальної психолінгвістики, соціолінгвістики, а може бути, і деяких інших. Таким чином, єдиною і щодо самостійної дисципліни, що має об'єктом вивчення читача, глядача, слухача, поки не існує, хоча для кожної області практики книжкової справи читачознавче знання, тобто науково обгрунтоване уявлення про читача, покупця, абонента бібліотеки, споживача бібліографічної інформації, є необхідним. Без цього неможливо передбачати і прогнозувати соціальну ефективність книги, управляти практикою книжкової справи. Сконструювати ж книгознавчу дисципліну «читацтвознавство», тобто розвернути її об'єкт, предмет, розкрити суть основних читачознавчих категорій «читач», «читання», «читацтвознавство», обгрунтувати структуру і систему читацтвознавчого методу поки не вдається тому, що зміст категорії «читач» лежить не тільки в предметі книгознавства, але і в предметах психології, соціології, соціальній психології, навіть фізіології (бо і в медицині є поняття і дослідження в області «бібліотерапії», «фізіології і гігієни читання»), літературознавства, історії і ін. Через відсутність фундаментальних розробок цієї проблеми в названих науках і по причинах об'єктивної необхідності мати готове знання про читача книгознавству і довелося займатися читачезнавчим дослідженнями в своїх межах, але методами інших наук - соціології, психології, соціальної психології, статистики, літературознавства, історії. Ймовірно, «читачезнавству» слід поки кваліфікувати як комплексну міждисциплінарну проблему, в розробці якої повинні взяти участь фахівці названих вище наук. Міждисциплінарні розробки збагатять і розширять предмет кожній з них, виявлять суть, форми і ступінь взаємопроникнення об'єктів і предметів декількох наук, виражаючи прояв процесу інтеграції наукового знання. Результат міждисциплінарних досліджень бачиться в обгрунтуванні «читачоведення» («зорознавства», «слухознавства») як самостійна дисципліна або складова частина науки про соціальну і масову комунікацію. Готове знання, отримане цією дисципліною, повинне бути активне і різносторонньо використане книгознавством і практикою книжкової справи. У декілька іншій ситуації виявляється мистецтво книги як практична діяльність в процесах справи книговидавця і мистецтвознавство книги як знання, в розвитку якого більше зацікавлено книгознавство і справу книговидавця, ніж власне мистецтвознавство. Разом з обширною літературою по історії оформлення книжкових видань з'явилися і продовжують з'являтися теоретичні роботи. Один з видних радянських книгознавців і мистецтвознавців В.Н. Ляхів (1925- 1975) в 1971 р. написав першу вітчизняну монографію по теорії мистецтва книги, а в 1975 р. захистив дисертацію «Теоретичні проблеми мистецтва книги», правда, на ступінь доктора мистецтвознавства. І саме в предметі мистецтвознавства, але з опорою на накопичене історичним розвитком книгознавче знання з використанням сучасних йому досягнень функціональної книгознавчої концепції В.Н. Ляхів конструює теорію, історію і методику книжкового мистецтва як цілісну і відносно самостійну дисципліну мистецтвознавчого циклу, найтіснішим чином пов'язану з книгознавством. Розділяючи характерне для теорії книгознавства 60-х - початки 70-х рр. ототожнення категорії «книга» з книжковим виданням, тобто матеріально-наочною, точніше матеріально-конструктивною, формою існування книги, В.Н. Ляхів спочатку пропонує загальну книгознавчу модель книги, представляючи її як ряд перераховуваних ознак: книга як засіб спілкування між людьми, як знаряддя масової інформації; книга як синонім твору літератури, плід авторської роботи; книга як витвір мистецтва; книга як видання - продукт видавницько-поліграфічної діяльності книга як особлива форма видання, відмінна від газети, журналу; книга як певна конструктивна форма організації листів (наприклад, конторська книга); книга як форма організації письмового повідомлення. Дві ознаки з пропонованої В.Н. Ляховим моделі книги узяті ним як основа для конструювання книги і об'єкту цієї дисципліни: книга як витвір мистецтва і книга як форма організації письмового повідомлення, а точніше - книжкове видання як те і інше. Книжкове видання як об'єкт діяльності художника-конструктора, художника-графіка і художника-технолога представлено у вигляді конкретнішої моделі, яка складається з «ядра книги» - текстового повідомлення і п'яти «служб» (смислової організації, матеріально-конструктивної організації, зорової орієнтації, наочної інформації і рекламно-пропагандистської служби). Як об'єкт наукової дисципліни (історія, теорія, методика книжкового мистецтва) В.Н. Ляхів обгрунтовує художньо-конструктивну і матеріально-поліграфічну модель книжкового видання як естетично усвідомлену цілісність. Основним завданням дисципліни виступає теоретичне осмислення книжкового видання як об'єкту книжкового мистецтва, а предмет формується через пізнання естетичних закономірностей створення і вдосконалення «книжкової форми» (тобто художньо-графічної і матеріально-конструктивної форми книжкового видання). Концепція В.Н. Ляхова відрізняється цілісністю, розробляється на теоретичному, історичному і методичному рівні, тобто методологічно коректно. Художньо-конструкторська, художньо-технічна діяльність протікає цілком у межах справи книговидавця і є частиною єдиного процесу організації твору в книжкове видання. Завдяки дослідженням В.Н. Ляхова теорію, історію і методику книжкового мистецтва можна кваліфікувати як специфічну мистецтвознавчу дисципліну, настільки тісно пов'язану з книгознавчими дисциплінами, що її правомірно традиційно згадують, розглядають якщо і не у межах книгознавства, то в безпосередній близькості до науки про книгу. Це одна з найближчих суміжних з книгознавством дисциплін. Об'єктом мистецтвознавства книги є частина об'єкту книгознавства - теоретична модель книжкового видання в справі книговидавця. Методологічною базою спеціальної мистецтвознавчої дисципліни об'єктивно повинне стати загально-книгознавче уявлення про книгу як об'єктивне явище соціальній дійсності, її суть, способи і форми існування, бо книжкове мистецтво як практика має справу з книжковим виданням - матеріальною, наочною формою існування книги і його формами в справі книговидавця. Але предметами і методами мистецтвознавство книги і книгознавство (зокрема, знання книговидавця і редакційно-видавничого) розрізняються, тому що це різні дисципліни, хоча обійтися один без одного в пізнанні книги і в практиці книжкової (зокрема, книговидавця і редакційно-видавничого) справи вони не можуть. Ці дисципліни взаємодіють, частково співпадаючи в об'єкті і методах і розрізняючись в предметі. Правомірно і мистецтвознавство книги кваліфікувати як суміжну дисципліну, що взаємодіє з книгознавством вже на внутрішньо-дисциплінарному рівні, тобто на внутрішніх рівнях справи книговидавця і книгознавчого знання. На цих же рівнях як суміжні виступають такі відносно самостійні філологічні дисципліни, як текстологія, теорія стилів, практична стилістика, історія мови, теорія літературних жанрів, а також психологія сприйняття тексту, видавнича статистика, економіка і організація справи книговидавця, загальна поліграфія. Готове знання в цих областях асимілюється знанням книговидавця при розробці теорії, історії і методики редагування. На внутрішніх рівнях книготоргового книгознавчого знання суміжними дисциплінами є економіка і організація книжкової торгівлі, соціологія, психологія, соціологія торгівлі, палеографія і текстологія (при дослідженні букіністичної книги і букіністичної торгівлі), пропаганда і реклама книги, статистика книжкової торгівлі. Цей ряд, очевидно, буде продовжений, коли бібліополістика знайде статус книгознавчої області знання з книготорговою теорією. На внутрішніх рівнях бібліотечного знання з бібліотекознавством взаємодіють педагогіка, психологія читання, статистика книги (друк). Проблема взаємодії бібліотекознавства з суміжними дисциплінами стала об'єктом розгляду в теоретичних дослідженнях. Правда, в багатьох з них бібліотекознавство виведене з системи книгознавства і робляться спроби виявити відношення бібліотекознавства до книгознавства. Бібліографознавство на своїх внутрішніх рівнях взаємодіє з інформатикою, статистикою книги (друк), економікою науково-інформаційної діяльності і, очевидно, з іншими, поки не названими бібліографознавством дисциплінами. Дослідження взаємодії книгознавства на всіх рівнях його структури з суміжними дисциплінами повинне виявити і теоретично обгрунтувати вміст і форми асиміляції засобами книгознавчих методів готового «чужого» знання в своєму об'єкті і предметі Подібне дослідження - один з перспективних напрямів подальшого розвитку науки про книгу.