Внесок українських науковців у розвиток українського бібліотечного читачезнавства наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Читачезнавство – комплексна галузь наукового знання, що інтегрує вивчення читача і читання, притаманне дисциплінам, котрі вивчають теорію, історію і практику створення, розповсюдження, пропаганди і функціонування творів друку та інших документів. У систему читачезнавство входять такі взаємопов´язані розділи, як історія читача і читання, соціологія читання, психологія читання і читача.

Передумовами формування сфери бібліотечного читачезнавства стала практична діяльність із вивчення читачів українськими освітянами, що історично було пов’язано з суспільним та просвітницьким рухом у країні. Його активізація спостерігається з 80-х років ХІХ ст. Досвід вивчення читача знайшов своє відображення на сторінках періодичних видань та в окремих працях. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’являються публікації, в яких було закладено основи наукового вивчення читачів у бібліотеках. Майже одночасно з дослідженнями освітян, аналогічна робота проводилась і в міських публічних бібліотеках, де цей напрям діяльності набув свого розвитку в процесі укладання та аналізу статистичних звітів. У дисертації ця діяльність визначається як етап переднаукового збирання та осмислення значних масивів емпіричного матеріалу, опрацювання й застосування різних методик його дослідження, серед яких особливе місце посідають методи збору та аналізу статистичних даних про склад читацького контингенту, зміст читацьких інтересів.

Витоки вивчення читачів сягають другої половини ХІХ ст., коли на сторінках періодичних видань активно обговорювалися проблеми освіти народу, передусім за допомогою поширення знань та розповсюдження доступних за ціною книг. Саме завдяки друкованому слову мали закріплюватися знання, набуті в початковій, як правило, церковно-приходській недільній школі. Водночас постало питання про створення і видання спеціальної, так званої «особливої» літератури для народу, про відбір книг для читання з кола загальної літератури. Дискусійний характер цих підходів і зумовив поставлення питання про вивчення «читача з народу», його читацьких інтересів та глибини розуміння прочитаного. Одними з перших читачезнавців на теренах України, які перейшли від загальних популярних міркувань і побажань до практичних дій у справі систематичного вивчення читачів, були освітяни М. Корф, Х. Алчевська, Б. Грінченко, М. Павлик, І Франко.

Започаткував дослідження читачів у кінці 60-х рр. ХІХ ст. знаний український педагог і методист М. Корф. Він першим провів експеримент щодо з´ясування рівня засвоєння та розуміння прочитаних та прослуханих книг як серед учнів земських шкіл, так і серед дорослого населення. За наслідками своєї роботи М. Корф уклав «Каталог народної бібліотеки». Розпочата робота з вивчення читачів була нова і доволі прогресивна. Її підтримали та в подальшому удосконалювали педагоги. Значний фактичний матеріал у 80-ті роки зібрала Х. Алчевська. Результатом її великої подвижницької праці став тритомний бібліографічний довідник-порадник «Что читать народу?» (1886–1906), в якому дана оцінка книг для народного і дитячого читання, представлені висновки дослідження читацьких потреб, що виявлені на основі експериментального використання системи методів, які впроваджувала Х. Алчевська з педагогами в Харківській недільній жіночій школі.

У працях Б. Грінченка, зокрема, «Перед широким світом» (1907), розроблені підходи до вивчення питання сприйняття класичних літературних творів читачами сільської місцевості.

Х. Алчевська і Б. Грінченко дійшли висновку, котрий заперечував думку щодо необхідності укладання та видання «спеціальної літератури» для різних соціальних груп населення та відмінність читацьких інтересів, смаків та уподобань читачів із вищих прошарків суспільства від потреб читачів «із народу».

Вивченню читацьких потреб та літературних інтересів користувачів бібліотек присвячені роботи М. Павлика. Так, його праця «Про русько-українські народні читальні» містить значний фактичний матеріал про організацію цього напряму роботи бібліотек і читалень Галичини, Буковини та Закарпаття.

Освітяни застосовували різні методи і прийоми дослідження читачів, серед яких: спостереження, відгуки на прочитане (прослухане), рецензії, різні форми проведення бесід із читачами бібліотек. Провідним був метод «перепитування» за підготовленими питаннями, що згодом набрав форми анкетування читачів.

Поглиблене вивчення соціально-психологічних особливостей читачів, характерне для дослідницької діяльності педагогів кінця ХІХ – початку ХХ ст., заклало підвалини одного з напрямів читачезнавство – психологія читача і читання.

Науковому дослідженню проблем вивчення читачів у 20-ті роки ХХ ст. сприяли праці бібліотекознавця, бібліографа, соціолога М. Рубакіна.

У цей період вивчення читачів здійснювалось у Всенародній бібліотеці України (ВБУ) та Українському науковому інституті книгознавства (УНІК), директор якого Ю. Меженко заохочував науковців до розроблення даної проблеми, що певною мірою визначало стратегію діяльності різних типів і видів бібліотек. Важливим осередком у формуванні теоретико-методологічних засад вивчення читачів в Україні в 20-х роках був Кабінет вивчення книги та читача при УНІК.

Важливі аспекти вивчення читацьких інтересів викладено в працях Д. Балики, який розробив теоретичні засади та обґрунтував методи і напрями цієї роботи в бібліотеках, ввів у науковий обіг спеціальну бібліотекознавчу термінологію. Система методів вивчення читацьких запитів у бібліотеках та впровадження їх у практику розглядалася також у роботахН. Фрідьєвої. Психологічні особливості різних груп читачів проаналізовано А. Вияснівським.

Науковці УНІКу вперше вводять у науковий обіг термін «читачівство». Тлумачення цього терміну в словниках та статтях того періоду відсутні. Водночас аналіз праць співробітників Кабінету вивчення книги й читача
(з 1929 р. мав назву «Кабінет читачівства») дозволяє зробити висновок, що цей термін вживався у двох значеннях: по-перше, як вивчення читацьких інтересів певної групи читачів (учнів, робітників, службовців, жінок-робітниць тощо) або ж читацького загалу одного з видів бібліотек («округові», міські, районні, профспілкові, бібліотеки навчальних закладів тощо); по-друге, як узагальнення визначення комплексної програми «Книга-читач», теорії, методології, методів, над яким працювали співробітники. Тобто останнє розуміння поняття «читачівство» можна вважати синонімом терміну «читачезнавство».

У 30-ті рр. ХХ ст. вивчення українського читача гальмувалося переважно складними соціально-політичними подіями в країні. Виходили лише вкрай політизовані бібліотекознавчі праці, в яких піддавалися нищівній критиці прогресивні наукові ідеї.

Значні здобутки у формуванні теоретико-методологічних засад бібліотечної науки належали Кабінету вивчення книги і читача – підрозділу Українського наукового інституту книгознавства, співробітники якого (В. Іванушкін, Д. Балика, К. Довгань) здійснювали свої читачезнавчі дослідження впродовж 1926–1930-х років, що зрештою призвело до перейменування цієї структури на Кабінет читачівства. Таким чином, у 20-ті роки українськими науковцями було закладено категоріально-термінологічний фундамент подальшого розвитку теоретичного і практичного вивчення читачів.

Дослідження читача в Україні мало свої особливості: по-перше, вони розкривали національну специфіку українського читача; по-друге, плідно працювала науково-дослідна установа, мета і завдання якої були спрямовані на вивчення різних соціально-демографічних груп читачів бібліотек; по-третє, сформована школа соціологічних бібліотекознавчих досліджень читача і читання, ознаками якої були існування і розвиток незалежної наукової думки, концептуально обґрунтоване поетапне структурування процесу досліджень (підготовчий, експериментальний, обробка інформації, формування висновків, упровадження результатів у практику), громадський характер діяльності, наявність фахових видань.

На тлі соціально-історичних подій першого десятиліття існування радянської влади українське бібліотекознавство зазнавало впливу суперечливих тенденцій. З одного боку, продовжувався пошук нових теоретичних підходів у вирішенні проблем галузі, розгортався процес українізації, що стимулювало подальші наукові дослідження. З іншого, було встановлено жорсткий контроль тоталітарного режиму за всіма сферами суспільного і професійного життя, у тому числі й у сфері бібліотечної діяльності.

Одним із найскладніших етапів існування бібліотечної галузі стали 30–50-ті роки ХХ ст., коли державна ідеологія ігнорувала потребу в багатоаспектних дослідженнях процесу читання та читацьких інтересів.

Здобутки науковців Кабінету читачівства були піддані нищівній «критиці» та засуджені як прояви так званого «буржуазного націоналізму» і переслідувалися радянською владою, що призвело до припинення теоретичних досліджень. Було припинено діяльність фахових часописів «Бібліологічні вісті» (1927–1931), «Журнал бібліотекознавства та бібліографії» (1927–1930), на сторінках яких оприлюднювалися результати читачезнавчих досліджень українських науковців. До статистичних звітів бібліотек цілеспрямовано не подавалися дані про читачів, відсутніми вони були і у статистичних зведеннях управління народногосподарського обліку при Державній плановій комісії УРСР з масових бібліотек усіх відомств, що унеможливлювало їх фахове вивчення. Статистичні дані про читачів та їх соціально-демографічні характеристики з’явилися у звітах бібліотек лише наприкінці 1953-го р., що сприяло формуванню джерельної бази бібліотекознавчих досліджень з вивчення читача.