XIV. Московія міняє свою назву

Прийняті на озброєння московським престолом ідеологеми типу “Великая”, “Малая” Русь, “Всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец” і тому подібні титули були настільки неприродні і неорганічні для самих російських царів, що вони ніяк не могли до них призвичаїтись. Проголосивши їх світові явно з пропагандистською метою як певну імперську доктрину, вони далі послуговувалися улюбленою їхньому серцю термінологією, де в різних варіаціях виступало слово “Москва”. Словосполучення “Московское государство” фігурує в договорі з Данією від 12 січня 1701 року. У міжнародному договорі між царем Петром І і Річчю Посполитою Польською та Великим князівством Литовським від 28 червня 1703 року звично вживається “Монарх Московскій”, “война Московская” тощо.

На початку 1703 р., як вже говорилось, у Москві вийшла перша газета, яка називалася “Ведомости о военных и иных делах, достойных знания и памяти, случившихся в Московском государстве и в иных окрестных странах”, ще називали її “Ведомости московские”, “Ведомость московская”.

У 1721 р., коли Московія вже осягнула гегемонію в Східній Європі, Петро І прийняв пишний титул Імператор Всеросійський, про що було оповіщено такими словами: “В 20 день сего октября, по совету его величества, в показание своего должного благодарения, за высокую его милость и отечесткое попечение и старание, которое он о благополучии государства во все время своего славнейшего государствования и особливо во время шведской войны явить изволил, и всероссийское государство и такое сильное и доброе состояние, и народ свой подданой и такую славу у всего света единое токмо руковождение привел, как то всем довольно известно, именем своего народа российского, дабы изволил принять, по примеру других, от них титло: отца отечества, императора всероссийского, Петра Великого…”.1 Сама постать Петра I навіть у російській історіографії має розбіжні оцінки. Одночасно з офіційними загальновідомими панегіриками, нишком говориться і про те, що Петро I — синовбивця, голландофіл і таємний лютеранин, і взагалі є сином німецького придворного аптекаря. А помер Петро I, і це вже не поголоски, а діагноз, внаслідок застарілого сифілісу, який викликав виразки в мочовому каналі.2

У 1725 р. “Ведомости московские” перейменовано на “Ведомости Российские”. Підручний царя Петра I Меньшіков вислав до посла в Копенгаген таку директиву: “Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печатали Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано”.3 Так Московське государство змінило свою природну віковічну назву, перетворившись в Російську імперію. Назва ця проіснувала до березня 1917 р., коли слово імперія замінено республікою.

“Цією назвою Московія прагнула показати свою культурність перед народами заходу і полегшити дипломатичні переговори московського уряду. Петро I вводив назву Россія для того, щоб ввести в помилку Європу, буцімто Московія не підкорила Україну, буцімто московський і український народи є одним і тим же народом, що нібито мають спільну історію і що боротьба Мазепи не мала національно-державного характеру, а була внутрішньою боротьбою за владу в державі”.4

Зміна назви сталася “внаслідок захоплення московськими царями українських земель, які становили базу Київської Русі та Білорусії, саме це перейменування послужило історикові Михайлові Грушевському підставою заявити: “ми є народ у якого вкрали назву”.5

Власне за Петра І відбулася така вагома за своїми наслідками ідеологічна переміна етноніму: “…сама назва Русь, вирвана із серця Києва залізною рукою Петра…”.6 “Хєр Пітер”, як залюбки називав себе Петро І, носився навіть з наміром перенести столицю до Києва. Як відомо, Петро І ненавидів місто Москву і всі московські порядки, він згоден був на свій улюблений голландсько-німецький кшталт навіть змінити віру на лютеранську, завести латинський алфавіт і т. п. “Московське царство почало називатися Росією тільки при Петрі I, коли той уперше, начебто інкогніто, їздив до Європи і де його перший раз не прийняв жоден королівський двір, хоча на балах вельмож він був присутній. Просто Москву тоді ніхто не знав і вважав її азіатською країною. А до азіатів тоді було ставлення негативне. А Русь знали здавна. Ось чому, повернувшись з Європи, московський цар перейменував своє царство в Російське, а москалі вперше дізналися, що вони великороси. Допомогло Москві ще й те, що Українська Русь (а Україну знали на Заході тільки як Русь) була вже під Москвою. Великороси — це єдиний у світі народ, який до початку 18 ст. не мав своєї назви, а звався московським людом”.7 Змінюючи етнонім, Петро I сподівався не тільки знищити таким чином почуття відрубності українців та білорусів у відношенні до московитів, але й цих останніх прихилити до європейської цивілізації. У такому плані діяли його послідовники, зокрема Катерина II.8 На цю тему в 1869 р. видатний буковинський поет Осип Юрій Федькович писав у статті “Щоб не було пізно! Голос спосеред руського народу” таке: “Зведено бій під Полтавою (1709), Москалі здобули Русь, їх цар Петро присвоїв собі ім’я побідженого народу, бере титул царя Руси і укладає собі таку програму політичну: З Москви над Дніпро, з Дніпра над Вислу, з Висли під Карпати, звідси над Дунай, з Дунаю над Босфор. Чи заперечить хто, що він став невірним цій програмі загарбання всіх Славян? — Але як? З одного боку московська дика орда, з другого численне, на той час на досить високім степені культури стояче слав’янство… Тільки предприїмчивим царям про це не банно. Вже в XVIII віці накинули вони своїм ордам христіянство і церковно-славянську мову, з котрої, заабсорбувавши тодішню руську письменність, повстала теперішня московська мова, а котру задля незнання історії славян заходом та через безсоромне фальшування історії Москалями, ще й нині називають руською (russische Sprache). Я буду її називати завсіди по імени, московською так само як ім’я Русь належить тільки полудневій Росії, а назва Русин лише нинішним Русинам”.9

Спочатку, в епоху Петра І і його перших наступників, коли перед київською вченістю були якнайширше відкриті двері для культурного впливу (досить сказати, що за Петра уся вища церковна ієрархія складалася виключно з українців та білорусів), руським книжникам здавалось, що їм мало не вдасться “русинізувати”, на тодішній європейський погляд, “московських варварів”. У цьому мав їм допомогти, як вони гадали, спільний етнонім. Не пройшло й півстоліття, як наступило гірке розчарування. Ідеали козацької республіки “не могли співіснувати з автократією, засади римського права — з азійською деспотією”.10 Розвиток імперії пішов невблаганно не за думкою наївних книжників, а згідно з політикою і законами панівного народу.

“Причини поразки українців у їх змаганнях на культурному полі, спрямованих на реформування московської держави і наближення її до дійсних культурно-історичних традицій Київської Русі, інакше кажучи — до українських традицій, пояснюються причинами державно-політичного і культурного порядку. Нова російська держава своїм стилем і своїми порядками була московського походження і не могла бути перетворена лише культурними засобами і культурними силами іншого народу. Стиль і організація російської держави були глибоко закорінені в психології і духовності московського народу. І тому було утопією ту державу культурно завоювати і реформувати в дусі і стилі зовсім іншого народу й іншої культури. Які б не були великі українські впливи в російській культурі, російська держава абсорбувала тільки те, що відповідало їй і психології російського народу. Українська культура не могла перемогти тенденцій і традиційного ладу російського люду, бо вона була їй чужою і тому чинила спротив, який пізніше перейшов у наступ і нищення української культури всіма адміністративними і поліційними засобами держави”.11

Провідна козацька верства, колись горда, самовпевнена, тепер догоряла в тихих хуторах, осторонь великих доріг історії. Найбільшою журою тієї верстви стало: — А що ми покушали б, матушка? — Так розкладалася та провідна верства в житті старосвітських поміщиків. Нещадна і геніальна карикатура Гоголя в його “малоросійських” повістях. Інша частина тієї козацької провідної верстви не могла заспокоїтися таким животінням. Вона виходила на биті шляхи історії, а що на них не було вже українських возів, вони присідали до російських імперських тарантасів.

Наступив культурний занепад українських земель і відчуження їх від західного світу. Дм. Донцов причини занепаду Гетьманщини бачив у моральних категоріях. “Кара посилається як кара за гріх оспалости, за те, що на грішній землі замість “прадідів великих” розпаношилися “правнуки погані”, що “дали себе в пута взяти”. За те, що “не схаменувся люд грішний”, “праведно Господь великий кайдани повелів кувать” на рід маловірів і недовірків, на рід “лукавий” і грішний, праведно “потрібив уроду” його чудової країни. Бо нащо вони “чужим богам пожерли жертви, омерзились”? Нащо звернули з шляху батьків, нащо стали “байдужі” до їх чеснот, нащо стали відступниками, нащо “всякому служили годили”, як раби і “льокаї”? Чому “не соромились в ярмі конати”? Чому перестали твердими бути, лиш “хилилися мов ті лози, куди вітер віє”? Нащо стали вівцями, людьми з “овечою натурою”, готовими найдорожче своє продати “за шмат гнилої ковбаси”, готові зрадити все, чому покланялися батьки, ставши “дядьками отечества чужого”, ллючи кров “не за Україну, а за її ката”?12

Зі зміною етноніму Москва виграла усе; українці та білоруси ж усе втратили. “Саме зміна етноніма дала московитам можливість присвоїти і усі ті розмахом і багатством подиву гідні культурні та політичні надбання, що створили в давніх часах мечем і словом сини Русі. Цар перейняв грецький термін Россія, щоб таким чином ідеологічно об’єднати Московщину з Україною. Слова “Русь” до сеї цілі він тому не вживав, бо в Московщині слово “Русь” серед простого народу не вживалося, а натомість на Руси-Україні (а так само в сусідніх краях і в цілій Європі) слово “Русь” означало тоді лише нашу, властиву Русь-Україну. В цілій Європі знали, що “Русь” — це край над Сяном, Бугом, Дністром, Дніпром, а зате Московщину називали тоді в Європі не інакше як “Московщиною” (на латині: Moscovita, по-німецьки: Moskowitien і т. д.).

Якби Петро Великий був прийняв назву “Русь” яко назву своєї московської держави, то через се настало б було баламутство, непожадне для його політичних замірів, бо люди могли б собі думати, що Московщина — се часть нашої, властивої Руси. Тим часом цар Петро І бажав собі з’єднати Русь-Україну з Московщиною в одне тіло, але так, щоби ясно було, неначе Московщина є осередком, а наша Русь-Україна лише наче прищіпкою до сего головного московського пня. Ось-тому вхопився він того слова “Россія”, уживаного в тих часах деякими нашими церковними писателями (а невживаного ні серед народу нашого, ні серед народу московського) та назвав тим словом цілу свою Московську державу, в якої склад входила вже і Україна з лівого боку Дніпра. План його був ясний — аби під новою назвою злучити хитро в одне тіло Московщину і властиву Русь-Україну”.13

Таким чином зміна назви московської держави кинула виклик ідентичності українського народу.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Полное собрание законов Российской империи.— СПб., 1831.— Т. 7.— С. 444.

[2] Сборник статей в честь Д. А. Корсакова.— Казань, 1913.— С. 352.

[3] Соловьев С. М. История России с древнейших времен.— СПб., 1896.— Т. XVII.— С. 638.

[4] Р. К. Украина.— Шанхай, 1937.— С. 17.

[5] Панчук Г. Поняття “Росія” в західній картографії // Український самостійник.— 1975.— № 210.— С. 70.

[6] Драч И. Нет, не малоросы // Литературная газета.— 1990.— 11 апр.

[7] Московченко В., Поправко А. Карма України.— К.: Вид-во Просвіта, 1997.— С. 105.

[8] Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”? — Львів, 1907.— С. 51.

[9] Цит. за: Андрусяк М. Терміни “Руський”, “Роський”, “Російський” і “Білоруський” в публікаціях XVI–XIX століть // Збірник на пошану Івана Мірчука.— Мюнхен; Нью-Йорк; Париж; Вінніпег, 1974.— С. 12.

[10] Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення.— К.: Критика, 2000.— С. 54.

[11] Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин.— Нью-Йорк; Париж; Торонто: Українське слово, 1987.— С. 288.

[12] Донцов Дм. Дух нашої давнини.— Дрогобич: Відродження, 1991.— С. 21.

[13] Цегельський Л. Звідки взялися і що значать назви “Русь” і “Україна”? — Львів, 1907.— С. 57.

XV. РУСИНИ

З XIV–XVII ст.ст. у науковому обігу існує велика кількість історичних документів (політичних, юридичних, церковних), які не залишають найменшого сумніву, що і в литовсько-руську і в наступну — козацьку добу національна територія України йменувалася далі Руссю, а її мешканці — русинами. Це підтверджують тогочасні літописи, хроніки, мемуари, поземельні акти, привілеї-данини, заповіти, книги записів Литовської метрики, Руської метрики і т. д. Наприклад, київського воєводу Костянтина Острозького (1526–1608) в тогочасних документах постійно називають русином.1 Мелетій Смотрицький так писав на порозі XVII ст. про національну ідентичність: “Не віра робить Русина русином, Поляка поляком, Литвина литвином, а народження і кров руська, польська та литовська”.2 У Смотрицького “русин” — це не хто інший як українець. У 1620 р. черкаський підстароста Семен Лико прокоментував королівський судовий позов, написаний до нього польською мовою, у такий спосіб: “то страхи на ляхи, а я-м русин. Відаєт король єго мл., жем русин, а позви міні по полску шлеть”.3 Славнозвісний полеміст Іван Вишенський підписувався так: “Іоан русин Вышенскій”.4 Або запис датований 1616 р. “И о той дорозЪ вашей што и ляхомъ и русиномъ ся указовать”.5

Аналіз величезної кількості джерел дав М. Грушевському підставу твердити, що подільська і, зокрема барська, околична шляхта в XVI ст. йменувалася в офіційних матеріалах “русинами”.6

В праці “Хмельниччина 1648–1649 у сучасних віршах”, заперечуючи тезу польських істориків (додаймо і російських) про нібито виключно соціальний, а не національний характер Хмельниччини, І. Франко розглядає тогочасні польські вірші, з яких одностайно випливає, “що се було повстання руського люду. Русь піднялася проти поляків, Русь хоче вигнати ляхів із своїх границь”.7 У віршах говориться: “Nigdy sie Mazur z Rusinem nie zgodzi” (ніколи поляк не погодиться з русином).8

Класик старопольської літератури Б. Зіморович (1597–1677) у циклі віршів “Sielanki nowe ruski” так змальовує польсько-руський національний антагонізм:

Gdym go prosil, zeby mi jak swemu folgowal,

Rzekl na to, zesty Rusin, kotiuho, niedoszly,

Bo miesem lackim ruski kosci twe obrosly.9

У народній думі “Похід на Молдавію” національність гетьмана Богдана Хмельницького чітко визначається — “русин”:

Ей Іване Потоцький, королю польський.

Ти ж бо то на славній Україні п’єш, гуляєш,

А об моїй ти пригоді нічого не знаєш,

Що ж то ваш гетьман Хмельницький Русин,

Всю мою землю волоську обрушив.10

У “Літописі Самовидця” здибуємо скаргу на польські утиски до 1648 р., коли всім було добре за винятком “аніжелі найліпшому християнинові русинові”. В іншому місці: “По смерти же князя Олелковича, в року 1340 корол полский Казимір Первий, княженіє Кієвскоє на воєводство премінил, і всю Малую Россію на повіти розділил, із русинів постановил воеводи, каштеляни, старости, судіи и прочіи урядники”.11

Якщо простежити історичний розвиток термінології, то занепад старої етноніміки, зокрема терміну “русин”, започаткував Андрусівський договір. За ганебним Андрусівським договором про поділ України, укладеним між Польщею і Московщиною у 1667 році, Москва одержала Лівобережжя і “тимчасово” на два роки місто Київ, а Польща — решту українських земель, за винятком Закарпаття, яке належало тоді до Угорщини. Запорізька Січ потрапляла під спільну протекцію Польщі та Москви.

Таємна змова за спиною українського народу двох імперіалістичних хижаків — одного зі Сходу, другого із Заходу — роздерла навпіл живе тіло України. На Півдні нависала над Україною ще третя, не менш агресивна, сила — мусульманська Туреччина і її сателіт Кримське ханство. З 1672 р. Поділля перебувало під владою турків, що націлювалися на Львів і Київ. Так Україна потрапила в смертельні геополітичні “кліщі”. До речі, цей же нещадний механізм геополітичних “кліщів” зловісно проявив себе при розділах Польщі, а в новітніх часах при розгромах Німеччини у двох світових війнах. Українська козацька держава при тодішньому співвідношенні мілітарних сил встояти проти геополітичних “кліщів” не мала шансів. Зрештою, проти спільної коаліції таких могутніх тогочасних імперіалістичних держав, як Московія, Польща і Туреччина з їх грізним військовим потенціалом, не мала шансів вистояти жодна держава Європи.

Андрусівський договір дав початок жахливому періодові в історії України — “великій руїні”, коли народ терпів безперервний тягар зовнішнього тиску і внутрішніх чвар. “Руїна” закінчилася нещасливою для українців Полтавською битвою (1709 р.), після якої московські військові гарнізони остаточно засіли по містах Лівобережжя. Саме тоді (1721 р.) наступила зміна назви Московського царства на Російську імперію. Так з’явилася етнонімічна невизначеність: змішування нащодень, а не лише під гусячим пером у церковних канцеляріях, таких термінів, як Русь-Россія, русин-русскій, що довело до загрозливого для національної ідентичності баламутства. Не менш небезпечним був насаджуваний Москвою асиміляторський термін “малорос”. “Старший брат” замість “русина” став нас називати то “малорусом”, то “южноруссом”, то “черкасом” або “черкашанином”, а то й просто “хохлом”.12 Заступником загроженому етноніму “русин” на Лівобережжі певний час служив термін “козак”, який радше означав станову приналежність. “Козацтво, що ніколи не переставало бути лише суспільною верствою, ставало репрезентантом цілого народу, а наслідком того терміни: нарід козацький, нарід козако-руський, і заміна понять козацтва і українсько-руського народу — се річ широко розповсюджена в другій половині XVII і XVIII віках”.13 Відгомоном цих подій є такі слова в національному гімні:

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу,

І покажем, що ми, браття,

Козацького роду.

В українській мові слово “козак” стало означати вільних, гордих, гарних, відважних людей взагалі. У побутовій польській мові слово “козак” означає надзвичайно відважну людину.

За таких трагічних обставин країна втрачала свою давню, історичну назву, а народ — ім’я. Про тодішню хисткість в означенні національного імені можуть свідчити записи, які робили студенти. “Українці, записуючись до університету, вказували свою національну приналежність: “українець греко-руської віри”, “козак”, “киянин”, “з України руський”, “рутен”, “з Києва на Україні” тощо”.14 Після полтавського погрому і жорстоких московських репресій частина козацької старшини, усвідомлюючи безнадійність історичної перспективи, стала швидко російщитися, поквапливо переходячи в розряд імперського дворянства. Характерними є тут погляди О. Мартоса, сина відомого скульптора. Він, “схиляючи голову перед могилою гетьмана І. Мазепи, меланхолійно зауважував, що його Батьківщина, втративши своє ім’я та хоробре козацтво, розділила долю багатьох інших, колись славних народів”.15 Процес руйнації українського етносу, перетворення його в етнографічну масу був довершений покріпаченням селян за Катерини II.

У 1793 р. в результаті чергового поділу Польщі також і Правобережжя потрапило під московське панування. Корінна людність Правобережжя — закріпачені, неписьменні селяни трималися ще тоді свого прадавнього етноніму “русин”. У тогочасній драмі київського походження полякам закидалося, що їм миліший єврей “нежели Русин”.16 Про широке функціонування на Правобережжі етноніму русин свідчать, зокрема, дані з етнографії. Наведемо для ілюстрації кілька прикладів. “Питав єден чоловік турчина: для чого вони мают по кілька жінок? Турчин єму відказав, жи Бог, як роздавав жінки, то турчин всамперед прибіг: то Бог єму дав кільканадцят. Прибіг поляк, — то Бог єму дав п’ять. Прибіг русин — то єму Бог дав три”.17 В тогочасних народних казках Правобережжя оповідається: “Як поляк русина повісив”, або як “Каже поляк до русина”. У народного подільського етнографа А. Димінського, що зібрав у 1850-х роках силу-силенну фольклорних матеріалів, за словами акад. А. Лободи, “термін “русский” найчастіше прикладається до “русина”, а не до “росіянина”. Росіян А. Димінський зве москалями або навіть “кацапами”.18 У волинській казці про змія говориться “як змій по Русі літав, Русом напахався, і йому Русин воняє”.19 Автор віршованих переробок народних приказок Поділля, славетних “Співомовок”, писав, наприклад, у вірші “Три царі” (1859):

Циган, русин, третій лях

Про то говорили,

Якби царство хто їм дав,

Що б вони робили.20

Але й на Правобережжі етнонім “русин” через створене російською адміністрацією баламутство термінів став теж затрачатися.

Явище втрати етноніму не пройшло повз увагу знаменитого народознавця XIX ст. Павла Чубинського: “Малорус, там де він зустрічається з поляком, молдаванином, угорцем, там він твердо знає, що він — Русин”.21 А там, де зустрічався з “русским”, то розгублювався. На початок XX ст. в хотинському повіті було 112 сіл, де жили люди, які називали себе “русинами” і 22 мішаних з молдаванами села.22

З погляду вищенаведеної стислої історії вживання етноніму “русин” в XIV–XIX ст. дивним виглядають такі відомості сучасного шкільного підручника: “Назва “Україна” походить від слова “край” і “країна”. Поряд з цією назвою побутували і традиційні місцеві назви: “Русь”, “Руська земля”, “Галицька Русь”, “Карпатська Русь”. Українці Карпатської Русі називали себе русинами”.23 Насправді не існувала “традиційна місцева назва” Карпатська Русь і, звичайно, називали себе русинами не лише мешканці цієї міфічної Карпатської Русі, а споконвіку, довший час, весь український народ. Проте, можливо, автори підручника спиралися на лист “Великому вождю товаришу Сталіну”, що його надіслала в 1944 р. до Москви купка православних закарпатських білоемігрантів та москвофілів. Вони просили Сталіна включити Закарпаття до складу СССР під назвою “Карпаторусская Советская Республика”. У листі далі говориться: “Желания и мечты наших предков были всегда те, чтобы наша область за Карпатами, заселена русинами, т. е. Руси-сынами, возвратилась к своей матери Великой Руси… сам народ именует себя: “карпаторусс”, русин, т. е. Руси-сын, вера “русская”, жена “русская”, мама “русская” и т. д. С названием: “Украина”, “украинский”, наш народ был познакомлен только под чешским владычеством, после первой мировой войны, и то интеллигенцией, пришедшей из Галичины”.24 З тої етнонімічної авантурної затії в той час нічого не вийшло. Ми ще вернемося потім до розгляду етноніму русин в Західній Україні.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центральна Україна).— К.: Наук. думка, 1993.— С. 75.

[2] Там само.— С. 83.

[3] Там само.— С. 103.

[4] Щурат В. До біографії і писань Івана з Вишні // ЗНТШ.— 1909.— Т. 87.— С. 48.

[5] АЮЗР.— К., 1887.— Ч. І.— Т. 7.— С. 277.

[6] Грушевский М. Барское староство: Исторические очерки.— К., 1894.— С. 178.

[7] Франко І. Хмельниччина 1648–1649 років у сучасних віршах // ЗНТШ.— 1898.— Т. 23–24.— С. 17.

[8] Там само.— С. 18.

[9] Там само.— С. 19.

[10] Колесса Ф. Українська усна словесність.— Львів, 1938.— С. 312.

[11] Летопись Самовидца по новооткрытым спискам…— К.: Изд. Врем. Комис. для разбора древн. актов, 1878.— С. 212.

[12] Мациевич Л. Поляки и русины // Киевская старина.— 1882.— Т. І.— С. 307.

[13] Грушевський М. Хмельницький і Хмельниччина // ЗНТШ.— 1898.— Т. 23–24.— С. 18.

[14] Дзюба О. М. Вихідці з України в університетах Німеччини у XVIII ст. // Історичні дослідження. Історія зарубіжних країн.— К.: Наук. думка, 1989.— Вип. 15.— С. 5.

[15] Кравченко В. В. Нариси з української історіографії епохи національного Відродження (друга половина XVIII – середина XIX ст.).— Х.: Основа, 1996.— С. 29.

[16] Гординський Я. “Милость Божія”, українська драма з 1728 р. // ЗНТШ.— 1925.— Т. 136–137.— С. 36.

[17] Казки та оповідання Поділля в записах 1850–1860-их рр.— К.: Вид-во АН УРСР, 1928.— С. 64.

[18] Там само.— С. 269.

[19] Труды этнографическо-статистической зкспедиции в Западно-русский край.— СПб., 1878.— Т. II.— С. 172.

[20] Руданський С. Твори.— К.: Наук. думка, 1959.— Т. І.— С. 200.

[21] Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край.— СПб., 1872.— Т. VII.— С. 357.

[22] Несторовский П. А. Бессарабские Русины: Историко-этнографический очерк.— Варшава, 1905.— С. 9.

[23] Сергієнко Г. Я., Смолій В. А. Історія України (з найдавніших часів до кінця XVIII століття): Навчальний посібник для 7–8 класів середньої школи.— К.: Освіта, 1995.— С. 79.

[24] Чорна книга України: Зб. документів.— К.: Просвіта, 1998.— С. 61

.