Етноніміка між наукою та політикою 3 page

А наприкінці XX ст. до такого ж песимістичного висновку дійшов американський історик Східної Європи Річард Пайпс: “Звідки взялася назва “Русь”, проте зовсім не ясно”.8 Інакше кажучи, до сьогодні немає чіткого, достовірного й остаточного тлумачення назви Русь.9 “Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів — слова русь (Русь)”.10 Як відзначає Н. Полонська-Василенко, “походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною”.11 Історик Східної Європи О. Брюкнер дійшов висновку, що “людина, яка дасть правильне означення терміна “Русь”, знайде ключ до давньої руської історії”.12 Багато вчених припускають, що ця проблема взагалі не має наукового розв’язання.13 Історична наука “навряд чи коли-небудь зможе найти вповні переконливі рішення цієї складної і заплутаної проблеми”.14

Сказане не перешкоджає появі нових лінгво-історичних варіантів етимології назви Русь. Тлумачать, наприклад, етнонім “Русь” навіть манерою чоловіків Подніпров’я голити голову.15 Майже щороку з’являються нові публікації з новим тлумаченням походження терміна Русь.16 Не так давно Ю. Книш вивів слово “Русь” із індоіранського культурного контексту.17 Пробують виводити назву Русь то з фінської мови, то зі шведської, то з датської, готської, естонської, комі, удмуртської, карельської, угорської, хозарської, кельтської, литовської, тюркської, арабської, єврейської і навіть з древніх мов Близького Сходу. Як образно сказано, первісну метрику Русі трапляється “випорпують із-під “фундаментів піраміди Хеопса або пісків Сахари, Палестини і Мезопотамії”.18

Кількість гіпотез постійно зростає. Виникають нові версії, нові вигадливі припущення. Гіпотези, в міру їх виникнення, чимраз більше ускладнюються. Оцінюючи новопосталі гіпотези, В. Щербаківський влучно зауважив: “У всіх дуже багато слів, і дуже багато фантазії, а конкретно дуже мало”.19 Зараз налічується майже п’ятнадцять основних наукових гіпотез походження етноніма і хороніма (назви країни) “Русь”. Варіантів налічується більше сотні. Серед них, однак, найбільш поширені дві теорії: про скандинавське походження назви Русь і про її автохтонне (слов’янське) походження.

Невщухаючу полеміку щодо походження терміна “Русь” ведуть дослідники історії Східної Європи, починаючи з XVIII ст. 1749 р., в день іменин цариці Єлизавети, офіційний імператорський історіограф Герхард Фрідріх Міллер виступив з доповіддю “Origines gentis et nominis Russorum” (“Походження племені та імені російського”). Саме з цього 1749 р. питання походження Русі зробилося для вчених загадкою.20 Услід за попереднім імператорським історіографом, теж німцем, Готлібом Зігфрідом Баєром, академік Міллер висунув теорію про норманське походження руської держави, а саму назву “Русь” виводив із шведської мови. Міллер твердив, що назва Русь походить від варязького племені Русів, яке на чолі зі своїми князями Рюриком, Синеусом і Трувором прийшло 862 році зі Швеції у Східну Слов’янщину і дало назву “руському” народові та “поклало початок Руській державі”.21 Так була офіційно оприлюднена норманська теорія, яка базується на припущенні, що “руссю” фіни називали одне з племен шведів, а відтак від фінів назва перейшла до слов’ян. Норманська теорія спирається, головним чином, на початковий літопис “Повість временних літ”. Нестор-літописець там пише, що “Русь” — це варязьке плем’я, приведене Рюриком на заклик самих слов’ян. Під 862 роком Нестор повідомляє: “Ізгнаша (слов’яни) Варяги за море, і не даша їм дані, і почаша сами в собі володіти, і не бі в них правди, і воста род на род; і биша уособиці в них, і воєвати сами на ся почаша: ркоша: поїщем сами в собі князя, іже би володія нами і ряділ по ряду. — І доша за море к Варягам, к Руси, аще бо звахуть ті Варяги Русь, яко се друзії зовуться Свеє (Шведи), друзії же Урмани (Норвежці), Англане, инії: Готе, тако і сі ркоша Руси Чудь, Словени, Кривичі і всі: земля наша велика і обильна, а наряда в неї ніт; да пойдете княжить і володіть нами. І зібрашася три брати с роди своїми і пояша по собі всю Русь і придоша к словенам первіє, і срубиша город Ладогу і сіде старійший в Ладозі Рюрик, а другий Синеус на Білоозері, а третій Трувор в Ізборьсці. І от тіх Варяг прозвася Руская Земля”.22

Так, згідно з літописцем Нестором, відбулося покликання заморських варягів. Шукати генеалогічні коріння панівних династій десь “за морем” складало, як відомо, середньовічну літописну традицію.23 Хай там як, але із першим кроком наукових досліджень оповідь Нестора про початки Руської держави багатьма російськими істориками “прийнято просто як догмат, тим більше, що наукові дослідження розпочали німецькі вчені”.24 Доречно тут сказати, що неслов’янське походження назви Русь аж ніяк не варто розцінювати як принципову зневагу національної честі. Я. Дашкевич справедливо вважає, що не варто робити об’єктом національного престижу події, яким минуло понад тисячу років. “Норманські державні утворення займають відповідне місце в історії Англії, Франції, Італії — і цілком не заваджають національному престижеві відповідних націй”.25

Загальновідоме, наприклад, іншомовне походження назви ряду європейських країн і народів. Так, римська Галлія і її населення отримали своє нове ім’я Франція (французи) від германського племені франків, Англія і англійці — від германського племені англів, слов’янська Болгарія і болгари — від племені тюркського походження — булгар. Але в специфічних умовах царської імперії питання про походження терміна Русь набрало відразу позанаукового політичного забарвлення.

“Так звана норманська теорія покликання Русі з самого початку не була простою теоретичною проблемою, а була стягом войовничих німецьких придворних кіл і служила винятково політичним цілям”.26 Після згаданого виступу Міллера відразу спалахнула гостра ідеологічна суперечка. За наполяганням Ломоносова, доповідь Міллера була конфіскована та знищена. Так розпочалася боротьба “норманістів” із “антинорманістами”, яка триває досі. Норманісти, доказуючи, що слово Русь є давнім етнічним означенням шведів, робили з цього політичний висновок, що так звані східні слов’яни нездатні до самостійної історичної діяльності. Ось чому це питання має чітко виражений політичний характер.27

Як погляди норманістів, навіть у пом’якшеній формі, набирають антислов’янського присмаку, видно з такої цитати: “Три головні сточища водні — Балту й північного Білого моря, Каспію й Чорного моря — ось шляхи торговлі й культурних зв’язків, на яких спільні володарі північногерманського походження — своєю проворністю, твердою витривалістю і грізною мужністю — поклали основу державної організації народів, злучених у східнослов’янській мовній групі”.28

Теза норманістів переносила питання про походження Русі “з царини історії слов’янщини до сфери історії скандинавських народів. Для слов’ян залишалася роль інертної маси, підложжя для історичної активності норманських зайд”.29

Як вже було сказано, з часу виголошення академічної промови Міллера історики поділилися на два антагоністичні табори. Одні з них (Баєр, Міллер, Шлецер, Кунік, Томсен, Мягісте та ін.), а за ними майже всі російські історики (Татіщев, Карамзін, Соловйов, Ключевський, Погодін та ін.) визнають, що термін “Русь” скандинавського походження. Інші, в тому числі ряд видатних українських істориків (Максимович, Костомаров, Антонович, Грушевський, Багалій, Чубатий та ін.), вважають, що назва Київської держави і її народу — місцевого, автохтонного походження.

Найкраще погляди антинорманістів висловив патріарх української історіографії Михайло Грушевський: “Очевидно “Русь” було спеціальне ім’я Київської околиці, Полянської землі, і як всі проби вивести руське ім’я від інших чужих народів, північних і полудневих, не удаються досі, то приходиться вважати його просто тубильним споконвічним іменем Київської околиці”.30

Існують розмаїті компромісні версії. Наприклад, Р. Смаль-Стоцький, Г. Вернадський, Г. Пашкевич доводять подвійне (скандинавське і подніпровське) походження назви “Русь”. Згідно з їхніми версіями, назва пов’язана одночасно з норманами і зі слов’янами Подніпров’я. На думку Смаль-Стоцького, запозичене у фінів ім’я шведських вікінгів (варягів) “Ruotsi” у слов’янізованій формі “Русь” після завоювання норманами Подніпров’я зустрілося тут, у слов’янському середовищі, з місцевим словом “русь”, що виникло від кольору волосся — “русий”. З ним згідний Г. Пашкевич, який доказує, що термін “Русь” виник на означення кольору “червоний”, “рудий”. Нормани були, гадають, здебільшого рудими. А тому заснована норманами держава отримала назву Русь. Про русяве волосся перших слов’янських поселенців на Подніпров’ї, а звідти — назви Русі, писав ще в XVIII ст. український історик Я. Маркович.31

Г. Вернадський припускає, що в середині VIII ст. зі Швеції в приазовський степ прибула ватага норманів, яка власне створила руську державу. Пізніше, в IX ст., із Данії на терени Подніпров’я прибула нова хвиля варягів. Північна (датська) і південна (шведська) “русь” злилися в одну державу з тією ж назвою.

Концепція норманістів, незважаючи на її антипатріотизм для самих росіян, набрала в російській історіографії XVIII–XIX ст. характеру офіційної версії походження Руської держави. М. Карамзін вбачав навіть якісь особливі достоїнства слов’ян у тому, що вони нібито добровільно вибрали монархічний спосіб правління, закликавши чужоземних норманських правителів. Протягом усього дореволюційного періоду норманісти посідали в російській науці панівне становище.32 Така неприхована, як–не–як антипатріотична, постава російських істориків мала свої позаісторичні політичні причини. Як відомо, невдовзі після Петра I на царському троні засіли поспіль одні чужинці.33 Династія Романових у прямому чоловічому поколінні припинила своє існування зі смертю Петра II, в жіночому — зі смертю Єлизавети Петрівни. З 1761 року аж до березня 1917 року, тобто до відречення Миколи II, Російською імперією правила німецька за своїм походженням династія Гольштайн-Готторн. За допомогою генеалогічної еквілібристики її продовжували офіційно називати династією Романових, проте істина ніколи не була таємницею для дослідників.

Царі із цієї династії, для яких прізвище Романов було історичним псевдонімом, одружувалися “за традицією” з німецькими принцесами. Так, Петро III одружився з принцесою Софією Августиною-Фредеріці-Ангольт-Цербською, майбутньою царицею Катериною II. Петро III і Катерина II народилися в Німеччині. Їхній син Павло І одружився з принцесою Вюртембергською Софією–Доротеєю. Їхній син Олександр І — з принцесою Луїзою Баден-Баденською. Про Миколу I навіть складено пісню: “Царь наш немец русский, носит мундир прусский”. Прадід Миколи I, одружений з дочкою Петра I, був справжнім німцем. “Отже, його дід, Петро III, був уже лише наполовину росіянин. Оскільки він, у свою чергу, одружився з німкенею, то його син Павло, батько Миколи I, був уже на 3/4 німець і лише на 1/4 росіянин. Однак Павло знову одружився з німкенею; значить, у його сина, в самого Миколи I, була вже тільки 1/8 частина російської крові та 7/8 німецької”.34 Сам Микола I одружився з принцесою Фредерікою-Луїзою-Шарлотою-Вільгельміною. Їхній син — Олександр II — одружився з принцесою Максиміліаною-Вільгельміною-Августою-Софією-Марією-Гессен-Дармштадською. Олександр III — з принцесою Дагмарі Датською і останній цар — Микола II — з принцесою Алісією Гессенською. До речі, цей останній цар, який проводив жорстоку політику заборони української мови та культури, нещодавно був канонізований російською православною церквою як святий, разом з дружиною і дітьми.

Німецьке походження російських вінценосців треба було якось ідеологічно обгрунтувати. Ось звідки бралася схильність російських офіційних кіл до норманської концепції, яка історично виправдовувала панування чужинців-німців у царській імперії.

Хоча німці в Росії XIX ст. складали усього 1% населення, зате серед керівництва міністерства закордонних справ їх було 57%. Вихідці з Німеччини і німці, які народилися в Росії або в остзейських (балтійських) провінціях, становили серед керівництва військового міністерства 46%, серед керівництва пошти і шляхів сполучення — 62%. Відомо, наприклад, що всесильний начальник III “отдєлєнія” і шеф жандармів німець О. Бенкендорф взагалі не знав російської мови.35

І після революції аж до середини 30-х рр. супроти норманістів серйозної полеміки в Росії не велося. Вважалося що варязьке питання вже остаточно “вирішене на користь норманів”.36 Але з приходом у Німеччині до влади Гітлера з його расистськими проповідями пронорманська позиція радянських істориків раптово зазнала діаметральної переорієнтації. З’ясувалося, що норманське походження терміна Русь дає підставу німецьким ідеологам для політичного висновку, що тільки германський расовий елемент дав слов’янам організаційну та державницьку структуру, бо слов’яни (зокрема росіяни), мовляв, не здатні на державотворення. І тоді розпочалася нещадна боротьба з норманістами, які несподівано зробилися для марксистів-інтернаціоналістів запеклими класовими ворогами. Погляди норманістів офіційно засуджувалися як ідеологічно шкідливі, а вважатися “норманістом” стало політично небезпечним.37 Відтоді радянські історики стали в цьому питанні на позицїї, близькі тій українській історіографії, що дотримувалася автохтонної теорії. “Із 40–50-х рр. в радянській історіографії утвердилася версія про “південноруське” походження назви, що першопочатково позначала територію Середнього Подніпров’я навколо Києва (так звана “Руська Земля” у вузькому розумінні, яка виявляється за літописними даними XII–XIII вв.)”.38

Радянські історики стали пов’язувати походження терміна Русь з назвою притоки Дніпра — річкою Россю або з придніпровським містом Роднем чи одним і другим одночасно.39 Початки цього погляду ведуть ще від Густинського літопису 1670 року. Автор літопису “між різними здогадами”, “чего ради наш народ Русю наречеся”, згадує, що се виводять “иныя от реки глаголемыя Рось”.40

Затаврувавши погляди норманістів як фашистські та буржуазні, радянські історики писали: “Радянська історіографія остаточно спростувала антинаукове твердження норманістів, нібито термін “Русь” походить від назви норманського племені, яке в 2-й половині 9 ст. проникло в Східну Європу, заснувало тут державу і дало їй своє ім’я”.41 Насправді походження слова “Русь” пов’язане з територією й стародавнім населенням сучасної України, особливо з Середнім Подніпров’ям, Києвом, Черніговом, Переяславом.42

Українські діаспорні історики дотримуються певного компромісного вирішення проблеми. “Слово Русь, як можна думати, належало первісно чужому племені, яке підбило південні племена східнослов’янської групи, організувало серед них державу й само зникло, розчинилось серед слов’янської стихії, залишивши по собі одну назву, яка й стала тепер назвою нашої народності й нової держави. Ця назва Русь стала нашим національним іменем і держалася у нас дуже довго”.43

Відзначаючи антинорманську позицію крайової історіографії, вони пишуть: “Це аж ніяк не заперечує важливість ролі, що її відіграли перші князі та їхні дружинники варязького походження у формуванні державного ладу в Київській державі”.44

Новітні українські історики традиційно дотримуються антинорманістського спрямування. Так, у нещодавно виданій роботі читаємо, що “етнонім Русь виник на Середній Наддніпрянщині і вже в IX ст. міцно закріпився за Київською державою і був широко відомий за її межами. Згодом назва русь, руський вживалася за самоназванням українців. Етнічне визначення “руський” у розумінні “український” трапляється вже з XIV ст. і безперервно зберігається протягом століть”.45 Подібної думки дотримуються інші сучасні дослідники: “Аналіз писемних свідчень показав, що найбільш правдоподібно слід уважити теорію південного походження назви Русь”.46

Несподівано оригінальну версію оприлюднив академік Омелян Пріцак. Він спробував поєднати дві протилежні теорії — хозарську та норманську. До 930-х років, згідно з концепцією Пріцака, у Києві панували хозари (та й само місто Київ було засноване як хозарський форпост на західних рубежах каганату), згодом — нормани. Назву “Русь”, на думку Пріцака, перенесла до Східної Європи рутено-фризько-норманська торговельна компанія.47

У каламутному вирі т. зв. “норманського питання”, якого ми коротко торкнулися, загубилася справжня проблема терміна Русь. Як бачимо, всі зусилля дослідників спрямовувалися на з’ясування його походження: скандинавське воно, тюркське, автохтонне чи ще якесь. Такий стан справ дає можливість російській історіографії за завісою схоластичних міркувань приховати інше надзвичайно важливе й актуальне питання: йдеться не про норманське, східне чи автохтонне походження етнічного терміна, яке має суто академічне значення, а про історію його вживання. Бо “не таке важливе походження назви, як те, що вона означає”.48 Саме історія вживання терміна Русь та похідних є однією з тих фундаментальних проблем, що відігравали і відіграють донині величезну роль у становленні національної свідомості у східноєвропейських народів. Інакше кажучи, на відміну від питання про походження назви Русь, яке є, в усякому разі в наш час, більше суто теоретичним питанням, сама історія вживання терміна і його семантика належать до числа тих наукових проблем, що мають винятково злободенне політичне значення. Бо, як побачимо далі, все це розкриває механізм етнонімічної мімікрії московського імперіалізму.49 Ось чому московські дослідники, які списали буквально гори паперу, породивши велетенську літературу про етимологію терміна Русь, майже зовсім нічого не говорять про історію його вживання. А історія ця — надзвичайно цікава і промовиста.

Чи не єдиний російський дослідник цієї проблеми в повоєнний час А. Соловйов скаржився: “XIX ст. вся увага російських істориків була поглинена горезвісним питанням про походження Русі і руського імені, проте питанням про розвиток цього імені вони зовсім не займалися”.50

Не займалися, що не випадково, цим питанням російські історики і в XX ст. Не тому, звичайно, що їм ніяк не вдається, як вважав А. Соловйов, визволитися від нав’язливого “норманського питання”. Питання про розвиток назви Русь належить до числа тих небезпечних “слизьких” тем, розгляд яких приводить до розхитування самих основ традиційної (“звичайної”) схеми російської історіографії. Братися за таку тему російські історики не наважуються. Об’єктивний її розгляд неодмінно спричиниться до руйнування імперського історико-філологічного міфу про право Москви на Київську спадщину (Москва — другий Київ), з усіма наслідками, які з цього випливають.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Дорошенко Д. Нарис історії України.— Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966.— Т. I.— С. 19.

[2] Крип’якевич І. П. Історія України.— Львів: Світ, 1990.— С. 307.

[3] Кузьмин А. Г. Две концепции начала Руси в Повести временных лет // История СССР.— 1969.— № 6.— С. 86.

[4] Попов А. И. Славяне, Русь, Россия // Русская речь.— 1972.— № 2.— С. 107.

[5] Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т.— М.: Госполитиздат, 1956.— Т. I.— С. 167.

[6] Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. I.— С. 623.

[7] Шахматов А. Древнейшие судьбы русского племени.— Петроград, 1919.— С. 52.

[8] Пайпс Ричард. Россия при старом режиме.— М., 1993.— С. 52.

[9] Крип’якевич І. П. Історія України.— Львів: Світ, 1990.— С. 36.

[10] Стрижак О. С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. У пошуках Русі.— К.: Наук. думка, 1991.— С. 3.

[11] Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т.— 3-тє вид.— К.: Либідь, 1995.— Т. I: До середини XVIII століття.— С. 79.

[12] Цит. за: Геллер М. История Российской империи: В 3 т.— М.: “МИК”, 1997.— Т. I.— С. 3.

[13] Попов А. И. Названия народов СССР.— Л.: Наука, 1973.— С. 56.

[14] Шаскольский И. П. Вопрос о происхождении имени “Русь” в современной буржуазной науке // Критика новейшей буржуазной историографии.— Л.: Наука, 1967.— C. 176.

[15] Чапленко В. Походження назов “Русь”, “Рось” та споріднених із ними назов і слів // Наукові записки УТГІ.— Мюнхен.— 1973.— Т. XXV.— С. 116.

[16] Прицак О. О происхождении Руси // Хроника 2000. Наш край.— 1992.— Вып. 2.— С. 3.

[17] Книш Ю. Таємниця початкової Руси в Києві.— Вінніпег: УВАН, 1991. — С. 14.

[18] Косаренко-Косаревич В. Московський сфінкс.— Нью-Йорк, 1957.— С. 86.

[19] Щербаківський В. Про південне походження імени Русь // Збірник пам’яті Івана Зілинського (1879–1952). Спроба реконструкції втраченого ювілейного збірника з 1939 р.— Нью-Йорк, 1994.— С. 495.

[20] Прицак О. И. Происхождение названия Rus/Rus’ // Вопросы языкознания.— 1991.— № 6.— С. 115.

[21] Подільський А. Найновіші погляди на походження національних назв “Русь” і “Україна” // Нова Зоря.— 1939.— Ч. 26.

[22] Полное собрание русских летописей, издаваемое гос. Археографическою Комиссиею РАН [далі — ПСРЛ].— Изд. 3-е.— Петроград, 1923.— Т. 2, вып. 1.— С. 15 (текст подано сучасною транскрипцією).

[23] Мавродин В. Происхождение названий “Русь”, “русский”, “Россия”.— Л., 1958.— С. 7.

[24] Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. I.— С. 602.

[25] Дашкевич Я. Українські історичні традиції: нація і держава // Український час.— 1997.— № 1.— С. 4.

[26] Тихомиров М. Русская историография XVIII века // Вопросы истории.— 1948.— № 2.— С. 95.

[27] Мельникова Е. А., Петрухин В. Я. Название “Русь” в этнокультурной истории Древнерусского государства // Вопросы истории.— 1989.— № 8.— С. 24.

[28] Свєнціцкий І. Назва “Русь” в історичному розвитку до XIII-го віку.— Жовква, 1936.— С. 18.

[29] Брайчевський М. Ю. Походження Русі.— К.: Наук. думка, 1968.— С. 7.

[30] Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. I.— С. 192.

[31] Маркович Я. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях.— СПб., 1798.— С. 7, 11.

[32] Довженок В. И. Об этнической принадлежности населения Черняховской культуры // Древние славяне и Киевская Русь.— К.: Наук. думка, 1989.— С. 7.

[33] Чухонская династия.— Нагасаки, 1906.— С. 5.

[34] Шишко Л. Рассказы из русской истории.— СПб., 1906.— С. 5.

[35] Геллер М. Я. История Российской империи: В 3 т.— М.: “МИК”, 1997.—Т. III.— С. 21; Зайончковский П. А. Правительственный аппарат самодержавной России в XIX в.— М., 1978.— С. 179.

[36] Готье Ю. В. Железный век в Восточной Европе.— М., 1930.— С. 248.

[37] Агеева Р. А. Страны и народы: Происхождение названий.— М.: Наука. 1990.— С. 116.

[38] Горский А. А. Проблема происхождения названия Русь в современной советской историографии // История СССР.— 1989.— № 3.— С. 131.

[39] История СССР с древнейших времен.— М.: Наука, 1966.— Т. I.— С. 348.

[40] Грушевський М. Історія України-Руси: У 12 т.— К.: Наук. думка, 1991.— Т. I.— С. 193.

[41] Радянська енциклопедія історії України. — К.: АН УРСР, 1972. — Т.4.— С. 38.

[42] Там само.— С. 38.

[43] Дорошенко Д. Нарис історії України.— Львів, 1991.— Т. I.— С. 24.

[44] Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України.— Львів: Вид-во НТШ, 1991.— С. 13.

[45] Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова.— К.: Наука, 1993.— С. 66.

[46] Толочко П. Русь — Мала Русь — Україна // III Міжнародний конгрес україністів. Історія.— Харків, 1996.— Част. І.— С. 3.

[47] Пріцак О. Походження Русі.— К.: Обереги, 1997.— Т. І.— С. 53.

[48] Крип’якевич І. П. Історія України.— Львів: Світ, 1990.— С. 36.

[49] Солженицын А. Выступления на украинско-русские темы // Звезда.— 1993.— № 12.— С. 161–166.

[50] Соловьев А. Великая, Малая и Белая Русь // Вопросы истории.— 1947.— № 7.— С. 24.

III. РУСЬ ЕТНІЧНА АБО “ВУЗЬКА”

У часи розквіту, за могутніх князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого, держава Русь була найбільшою в Європі, охоплюючи територію від Закарпаття до Волго-Окського межиріччя, від Тмутаракані на березі Азовського моря до хвиль Балтійського моря. Населення, що проживало на цій величезній і географічно розмаїтій території, існувало не в однакових господарських умовах. Середньовічна людина, звісно, ще дуже значною мірою залежала від природного середовища, від тих кліматичних обставин, у яких вона проживала. Історики Київської держави наголошують на вирішальному впливі природних умов у процесі її державотворення.1

Як підкреслює О. Домбровський: “Вже саме явище, що історичний процес складається з трьох основних і універсальних у своєму засягу компонентів — часу, простору й людини, надає географічному факторові особливе значіння у складній композиції функцій історизму”.2

Обширну імперію Рюриковичів ландшафтне середовище виразно ділило на окремі природні кліматично-рослинні зони. “Без сумніву, що територію в Європі, яка зайнята східним слов’янством, необхідно розбити на пояси, які розрізняються за властивістю клімату, грунтів і рослинного покриття, і трактувати кожний окремо”.3

На півночі просторої Східноєвропейської рівнини, навколо Новгорода, розміщалася тайгова зона з прохолодним вологим кліматом, з переважанням хвойних лісів на бідних підзолистих грунтах. Далі, південно-східніше, в районі теперішньої Москви, розташована зона змішаних лісів з маловрожайними грунтами і значною площею боліт. За таких природних умов хліб у цій зоні лісів та боліт споконвіку родиться кепсько.4 На півдні, навколо Києва, пролягла зона Лісостепу зі знаменитими родючими чорноземами, а ще південніше, в Причорномор’ї, розлігся Великий Євразійський степ, що бере свій початок у Монголії, біля Великої Китайської стіни, і закінчується долиною Дунаю, біля Альпійських гір, тобто охоплює дві частини світу. Багато авторів дотримуються гіпотези про те, що батьківщиною індоєвропейців були саме українські степи”.5 “Багатий матеріал різноманітних джерел переконує нас у тому, що східнослов’янська державність визрівала на півдні, у багатій та родючій смузі Середнього Подніпров’я. Тут за тисячу років до Київської Русі було відоме хліборобство. Темп історичного розвитку на півдні був значно інтенсивнішим, ніж на далекій лісовій та болотистій півночі з їх пісними грунтами”.6 Як стверджують дослідники, “саме тут, в країні чорнозему, в смузі переходу лісу до степу, були наявні умови для швидшого розвитку культури порівняно з північною лісовою смугою”.7 Значне скупчення хліборобського населення, у порівнянні з сусідніми територіями, в дніпровському Лісостепу обумовлювалося якісно вигіднішими природно-географічними умовами. “Сприятливе для провадження сільського господарства та промислів поєднання Лісостепу і лісу, наявність розгалуженої річкової системи і запасів природних ресурсів поряд з іншими факторами сприяли також успішному розвитку виробничих сил і виробничих відносин, обумовлювали якісну різноманітність економіки цієї області”.8

Лагідний помірний клімат півдня був (і залишився) додатковим економічним багатством, важливішим від природних копалин. Днів, сприятливих для вегетації рослин, наприклад, у районі Москви — 165, а в районі Києва — 200. Для заняття хліборобством додатковий місяць теплої погоди є вельми істотним. “Урожайність тих самих культур у Волго-Окському межиріччі і на Київщині відрізняється в декілька разів”.9 Коротко кажучи, на північ від благодатного київського Лісостепу земля є менш врожайною, підсоння – холодніше, світловий день — коротший.

За відсутності впорядкованих сухопутних шляхів важливим фактором у житті Русі були її водні артерії. На Східноєвропейській рівнині виділяються три воднокомунікаційні артерії (інколи ще виділяють додатково чотири).10 Головною річковою артерією, а отже, хребетним стовпом транспортної системи Русі, був “путь із варяг у греки”. Цей шлях вів із Фінської затоки до озера Ільмень, звідти — де річками, де волоком —- переходив у Західну Двіну, а звідтіля — до верхів’їв Дніпра, і Дніпром — до Чорного моря, а вже звідтам — до блискучих центрів європейської цивілізації — Греції (Візантії) та Риму (Італії). Існував конкуренційний річковий шлях, який вів через Мологу і Шексну на Волгу, з тих сторін простував до Каспійського моря, а звідти — до Кавказу і мусульманської Азії. Майбутня Суздальщина-Московщина утворилася саме на цьому другому річковому шляху, і ця геополітична обставина відігравала неабияку роль в її подальшому розвитку. Третьою річково-комунікаційною системою є річки Німан та Західна Двіна, що впадають до Балтійського моря. “Згадані три річкові системи мали вирішальний вплив на характер, культуру та національні аспірації українців, росіян і білорусинів. Недарма головні ріки — Дніпро, Волга та Двіна — відіграють якусь містичну ролю в історичному житті цих народів”.11 Усі водні системи Східної Європи сполучалися між собою. “Система верхнього Дніпра, — пише Михайло Грушевський, — в’яжеться дуже тісно з системою верхньої Волги, Західної Двіни й системою північних озер. Система Прип’яті — з системою Німана та Західного Буга і Вісли. Системи Десни — з системою Оки, середнім Поволжям та верхнім Подонєм, а Посемє і середні притоки Дніпра — Ворскла й Самара — близько зв’язані з системою Донця. В результаті маємо велетенську систему доріг, а її головні артерії збираються в середнім Подніпров’ї в його натуральнім центрі — старім Київі, що засів тут від початків людського життя на Дніпрових горбах, збираючи торговельні каравани з усіх головних Дніпрових притоків”.12 Річки неухильно притягували до себе поселенців. Саме тут, над річками, виникли перші руські міста. Уздовж більших річок, як головних торговельних шляхів, скупчувалося населення краю. “Порівнюючи наддніпрянський центр південносхідноєвропейської цивілізації з іншими цивілізаціями євразійських просторів, нагадаємо, що річковий фактор відігравав надзвичайно велику роль у ранньоісторичному процесі на території України. Подібно до значення Нілу, Євфрату й Тигру, Інду й Гангу, а також Жовтої Ріки — Гванг Го для території Єгипту, Близького Сходу, Індії й Китаю, Дніпро став центром цивілізації південносхіднослов’янських племен, а згодом суспільства Київської Русі. Дніпро був перш за все комунікаційно-торговельним чинником, а крім того — й оборонним, бо розташовані на Правобережжі оселі автохтонно-хліборобського населення мали значну охорону від номадизму зі Сходу. Дніпровська водна магістраль була також вікном на причорноморсько-середземноморський світ в економічно-культурному, а згодом і в політичному аспекті. Отже, ранньоісторичний процес на території України органічно пов’язаний з великою роллю Дніпра, яка позначалася й на дальших періодах історії Русі-України. Таке місце Славути в житті народу зробило його сакральним знаменом містичної символіки в історичній традиції, народній творчості й літературі русько-українського етносу”.13