Експансіоністські претензії Італії

Б. Муссоліні обіцяв італійцям, що під його керівництвом Італія посяде гідне її величної історії місце в Європі, стане великою й шанованою країною, якою разом з тим й остерігалися б інші країни. Від перших своїх заяв про те, що «фашизм не розрахований на експорт», Б. Муссоліні якраз і перейшов до експорту фашизму, створивши на середину 1925 р. фашистські партії в 40 країнах світу. Мета міжнародного фашизму, заявляв дуче, полягає в тому, щоб знищити «протестантську цивілізацію» Північної Європи.

Перші десять років фашистського правління Італія не виявляла експансіоністських намірів. Перший серйозний інцидент стався наприкінці серпня 1923 р. з Грецією, коли на грецько-албанському кордоні невідомими греками було вбито чотирьох високопоставлених італійських вояків. Італія пред'явила Греції ультиматум з вимогою виплатити компенсацію в розмірі 50 млн лір, і коли Греція відхилила італійські домагання, Б. Муссоліні захопив грецький острів Корфу. Питання розглядалося в Лізі Націй, завдяки чому вдалося досягти компромісу: Греція виплатила суму, на якій наполягала Італія, а Італія вивела свої війська з Корфу.

У загальних рисах засади фашистської зовнішньої політики були сформульовані до 1925 р. й полягали у створенні могутньої Італійської імперії й перетворенні всього континенту на потужний фашистський блок. Зоною своїх виняткових інтересів Італія проголосила ряд регіонів світу. У 1924 р. Італія підписала з Югославією договір, за яким остаточно приєднала до себе о. Ф'юме; наступного року було проголошено про приєднання до Італії Албанії. Колоніальна політика Італії включала в себе, з одного боку, постійні вимоги до Ліги Націй визнати за Римом права на колоніальні мандати, а з іншого - активне освоєння африканських колоній (Сомалі, Ефіопія, Лівія, Еритрея) заселенням їх італійцями. В інших колоніях, на які Італія не могла реально претендувати, наприклад у Ємені та Марокко, вона постійно перешкоджала Великій Британії й Франції. У Східному Середземномор'ї Б. Муссоліні підтримував антидемократичні сили в Єгипті й антифранцузьких повстанців у Сирії та в Лівані.

Італія одночасно успішно діяла на дипломатичному фронті. Б. Муссоліні співчутливо ставився до країн, обділених Версальським договором, зокрема до Німеччини. Проте Італія, зберігаючи вірність Великій Британії й Франції, до пори до часу займала досить незалежну позицію, претендуючи на роль третейського судді між західними демократіями і Німеччиною. Б. Муссоліні не міг вибачити французам того, що свого часу вони торпедували італійські домагання рівноправності у військових флотах із великими державами.

Важливим дипломатичним успіхом Б. Муссоліні було встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Щоправда, він був розлючений тим, що Італії не вдалося стати першою країною західного світу, яка визнала СРСР - на кілька днів її випередила Велика Британія.

У 1933 р. Італія запропонувала Великій Британії, Франції та Німеччині підписати «пакт 4-х», який передбачав за посередництва Італії та Англії примирення Франції і Німеччини. Проте з посиленням намагання А. Гітлера розрубати «версальський вузол», Італія стала займати щодо Німеччини більш насторожену позицію, остерігаючись, що німецькі апетити можуть бути настільки великими, що Італії взагалі нічого не дістанеться. Б. Муссоліні розглядав плани створення міцної антинімецької коаліції з Лондоном і Парижем та невдовзі віддав перевагу союзу з Німеччиною та Японією.