Кафедра здоров’я людини та фізичної реабілітації

Міньковський Олександр Олегович

студент 925 групи

ВИКОРИСТАННЯ ДИХАЛЬНОЇ ГІМНАСТИКИ У ЛІКУВАННІ ХВОРИХ НА ПНЕВМОНІЮ

Курсова робота

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

ВСТУП

Актуальність теми. Інфекції нижніх дихальних шляхів – це найбільш поширені інфекційні захворювання людини, що часто зустрічаються. Серед них особливе місце займає пневмонія, яка все ще залишається актуальною медико-соціальною проблемою, особливо у пацієнтів літнього віку. В даний час пневмонія займає 4 – 5 – е місце в структурі загальних причин смертності після серцево-судинних захворювань, онкологічної патології і хронічних обструктивних захворювань легенів, і 1 – е – серед інфекційних хвороб. За даними офіційної статистики в Україні в 2005 р. захворюваність пневмонією у дорослих склала 4,26 на 1 тис. населення, смертність – 13,5 на 100 тис. населення, тобто близько 3,2 %. У 30 % випадків пневмонія має затяжний характер, а в 20 % – спостерігається атиповий перебіг.

Ризик розвитку пневмонії значно підвищується з віком. У зв’язку із збільшенням тривалості життя проблема пневмонії в літньому і старечому віці набуває особливого медичного і соціального значення.

Дихальні вправи широко застосовуються при всіх стадіях і в усі періоди захворювання як один із могутніх засобів відновної терапії. Тому для лікування і профілактики захворювання необхідні регулярні заняття дихальною гімнастикою. Дихальні вправи допомагають навчитися керувати диханням, сприяють поглибленню дихання і покращують функцію легень. Під їх впливом збільшується рухливість грудної клітки, поліпшується розвиток кістково-м’язового апарату. Усувають морфологічні зміни в бронхах: розсмоктують ділянки запалення і відновлюють їх крово- і лімфообіг, розпрямлюють зморщену легеневу тканину, покращують дренажну функцію бронхів. Тому дихальні вправи є одним з ефективних методів лікування і профілактики пневмонії.

Мета дослідження – теоретично обґрунтувати використання дихальної гімнастики в реабілітації хворих на пневмонію.

Задачі дослідження:

1. Проаналізувати стан сучасних наукових досліджень з фізичної реабілітації хворих на пневмонію.

2. Визначити основні завдання та принципи застосування дихальної гімнастики при пневмонії.

3. Скласти орієнтовні комплекси дихальної гімнастики для пацієнтів хворих на пневмонію.

Об’єкт дослідження – фізична реабілітація хворих на пневмонію.

Предмет дослідження – засоби дихальної гімнастики пацієнтів з пневмонією.

РОЗДІЛ 1

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ, КЛІНІЧНІ ОЗНАКИ ТА ФОРМИ ПНЕВМОНІЇ

Знання клініки з пневмонії для фізичної реабілітації відіграє велику роль. Особливо, знання що стосуються механізмів розвитку хвороби та її етапів. Оскільки вони дозволяють реабілітологу підбирати засоби фізичної реабілітації з урахуванням клінічних ознак та ускладнень. Крім того, запобігання прогресуванню хронічного процесу при пневмонії дозволить підвищити працездатність людини та прискорить його соціальну адаптацію.

1.1. Поняття та етіологія пневмонії

Пневмонія – гострий запальний процес інфекційного походження з обов’язковою поразкою альвеол легенів, залученням всіх структурних елементів легеневої тканини. Захворювання характеризується внутрішньо-альвеолярною ексудацією, формуванням легеневого інфільтрату, лихоманкою.

До групи пневмоній виключені запальні ураження легенів неінфекційної природи, які називають пневмонітами або альвеолітами. Ці ураження також можуть характеризуватися утворенням легеневого інфільтрату і на них слід звертати увагу при диференціальній діагностиці.

Існують інші ураження легенів, що імітують пневмонію. Особливою формою інфекційного захворювання є туберкульоз легенів. Слід звертати увагу на можливість локального пневмосклерозу з регіонарним бронхітом. Раніше така патологія позначалася як хронічна пневмонія, загострення якої відповідали клінічній картині гострої пневмонії. Але, в цьому випадку ознаки фокального ураження легенів були і до розвитку гострого запалення. Оскільки терміну «хронічна пневмонія» в сучасних класифікаціях немає, термін «гостра пневмонія» втратив свій сенс і гостру інфекційну запальну поразку легенів позначається як «пневмонія».

Гострий запальний процес в паренхімі легенів в принципі може викликати будь – який мікроорганізм: бактерії, віруси, гриби, рикетсії, включаючи атипові мікроорганізми: -микоплазму, хламідію, легионеллу. На практиці з безлічі інфекційних агентів пневмонію викликає відносно обмежена їх кількість.

Визначальне значення в етіології пневмонії має мікрофлора ротоглотки і верхніх дихальних шляхів. При підвищеній вірулентності цих мікроорганізмів і порушенні захисних механізмів вони можуть проникнути в паренхіму легенів і викликати запалення. Мікробне оточення людини і пов’язана з цим колонізація мікроорганізмами слизистих оболонок верхніх дихальних шляхів в різних умовах різна. З практичної точки зору найбільш раціональним визнано виділення позалікарняних (домашніх) і внутрішньо-лікарняних (госпітальних) пневмоній, які мають різний спектр збудників.

Найбільш розповсюдженим збудником позалікарняної пневмонії, не менше, ніж у 30 % випадків, є пневмокок (Streptococcus pneumoniae). У 5 – 18 % випадків причиною пневмонії є гемофільна паличка (Hemophilus influenzae), частіше у весняну і осінню пору року, у курців, у осіб страждаючих хронічним бронхітом.

В даний час приділяється велика увага атиповим збудникам пневмонії, які локалізуються внутрішньоклітинно і вимагають особливих методів діагностики. Це мікоплазма (Micoplasma pneumoniae), яка викликає захворювання у весняний і осінній періоди, іноді у вигляді епідемічних спалахів, зазвичай у молодих людей, будучи причиною пневмонії в 20 – 30 % випадків. Від 2 до 8 % випадків збудником є хламідія (Chlamidia pneumoniae), от 2 до 10 % – легіонелла (Legionella pneumophila). Остання виникає частіше в літній час, може бути у вигляді епізодичних спалахів. Легіонелла знаходиться у ґрунтових водах, водоймищах, вологому ґрунті, потрапляє в систему кондиціонерів, тому в діагностиці цієї пневмонії може мати значення відповідний епідеміологічний анамнез. Вважається, що безсимптомна колонізація атиповим збудниками верхніх дихальних шляхів маловірогідна.

У осіб літнього віку, за наявності супутніх хронічних захворювань, на тлі гострих респіраторно – вірусних інфекцій, зокрема грипу, окрім вказаних збудників етіологічне значення мають стафілокок (Staphylococcus aureus), кишкова паличка (E.coli) і паличка Фрідлендера (Klebsiellapneumoniae). На частку цих пневмоній припадає не більше 5 % випадків.

Пневмонія може розвинутися на тлі респіраторно – вірусної інфекції. Є аргументоване уявлення про те, що етіологія пневмонії в цьому випадку майже завжди бактеріальна. Проте, в проблемі вірусних і вірусно–бактерійних пневмоній не все зрозуміло.

В процесі захворювання може відбуватися зміна збудника, що відбивається на динаміці легеневих змін. Наприклад, первинним чинником може бути вірусна інфекція, потім до неї може приєднатися пневмокок, що викликає пайову або сегментарну пневмонію, а пізніше в легеневу тканину можуть проникнути збудники гнійної інфекції, що приведе до деструкції і виникнення абсцесу. У 20 – 30 % випадків збудник пневмонії так і не встановлюється.

Складніше отримати уявлення про збудників госпітальних пневмоній. Головне значення в розкритті цього питання можуть мати дані про переважаючу мікрофлору в конкретній лікувальній установі. У госпіталізованих хворих негайно починається колонізація слизових оболонок дихальних шляхів і шкіри циркулюючими в стаціонарі мікроорганізмами, які в подальшому можуть викликати пневмонію. Госпітальною називають пневмонію, що розвинулася через 2 доби і більше від початку перебування хворого в стаціонарі.

При всьому різноманітті можливих збудників госпітальної пневмонії в першу чергу називають ентеробактерії (Klebsiella pneumoniae, Enterobacter aerogenes), синегнійну паличку (Pseudomonas aerugenosa) і стафілокок (Staphylococcus aureus).

У етіології аспіраційних пневмоній головна роль відводиться анаеробним грам – негативним бактеріям – бактероїдам, нерідко у поєднанні з аеробною грам – негативною флорою.

У хворих з вираженою імунною недостатністю до всіх перерахованих збудників приєднуються гриби (Aspergillus, Coccidoides immitus, Nocardia asteroides і ін.), найпростіші (Pneumocystis carmii), цитомегаловіруси. Ці мікроорганізми відносяться до так званої опортуністичної флори, яка при збереженому імунітеті не є вірулентною і не викликає пневмонію.

Таким чином, у осіб молодого і середнього віку, що не мають супутніх захворювань і ведуть активний спосіб життя, пневмонію зазвичай викликає високо вірулентна флора: пневмококи перших трьох типів, мікоплазма, легіонелла.

У літньому віці, за наявності супутніх захворювань спектр можливих збудників пневмонії розширюється за рахунок условнопатогенних мікроорганізмів: ентеробактерії, синьогнійна паличка, клебсіелла. При імунодефіцитних станах набуває значення так звана опортуністична флора, в звичайних умовах що є сапрофітною: гриби, пневмоциста, цитомегаловірус.

1.2. Патогенез та клінічні ознаки пневмонії

Пневмонія є інфекційним захворюванням, яке пов’язане з проникненням мікроорганізмів в дихальні шляхи. Виникнення запальної реакції в паренхімі легенів залежить від вірулентності мікрофлори, кількості її, стану захисних механізмів дихальних шляхів і організму в цілому. Це багато в чому обумовлює різний спектр збудників пневмонії у різних по стану здоров’я людей. У осіб молодого і середнього віку, що не мають супутніх захворювань і ведучих активний спосіб життя, пневмонію зазвичай викликає високо вірулентна флора: пневмококи перших трьох типів, мікоплазма, легіонелла. У літньому віці, за наявності супутніх захворювань в будь – якому віці спектр можливих збудників пневмонії розширюється за рахунок условнопатогенних мікроорганізмів: ентеробактерії, синьогнійна паличка, клебсіелла. При імунодефіцитних станах набуває значення так звана опортуністична флора, в звичайних умовах що є сапрофітною: гриби, пневмоциста, цитомегаловірус.

Головний шлях проникнення мікроорганізму в легеневу тканину –аерогенний. Звичайно це аспірація інфікованого секрету ротоглотки, рідше – вдихання аерозоля, що містить велику кількість мікроорганізмів. Лімфогенний і гематогенний шляхи інфікування рідкісні і не мають великого практичного значення.

Аспірація невеликих кількостей слизу і слини в дистальні відділи дихальних шляхів відбувається під час сну у більшості здорових осіб, що доведене експериментами на добровольцях ще в 20 – і роки. При цьому розвитку пневмонії сприяє порушення мукоциліарного кліренсу і поява густішого, ніж в нормі, слизу. Малі дихальні шляхи не мають миготливого епітелію. Вони очищаються за допомогою сурфактанту і енергії струменя повітря, що видихається. Дефекти утворення сурфактанту і порушення бронхіальної прохідності також сприяють розвитку пневмонії. Має значення зниження фагоцитарної активності нейтрофільних лейкоцитів і альвеолярних макрофагів. Деякі мікроорганізми стійкі до дії вказаних механізмів захисту і є облігатними збудниками пневмонії.

Мікроорганізм, подолавши захисні бар’єри дихальних шляхів, може потрапити безпосередньо в альвеоли і там інтенсивно розмножуватися. Це властиво, зокрема, пневмококам перших трьох типів. Під дією токсинів мікроба порушується проникність капілярів, розвивається серозний набряк. Рідина, що містить велику кількість бактерій, швидко розповсюджується через альвеолярні пори на всю частку легені, залучаючи до запального процесу плевру. Бронхи зазвичай не вражаються і цю пневмонію називають альвеолярною. Ексудат з серозного швидко перетворюється на фібринозний, уражена частина легені стає щільною. Звідси інша назва цієї пневмонії – крупозна. Успішна антибактеріальна терапія в перші години захворювання може зупинити «розповзання» вогнища запалення. В цьому випадку на рентгенограмі пневмонія виглядатиме не як пайова або сегментарна, а як осередкова.

Запальна реакція спочатку може виникати і в бронхах, поступово розповсюджуватися в дистальному напрямі, досягаючи альвеол. Звідси назва цієї пневмонії – бронхопневмонія. В цьому випадку вражається не вся частка легені або сегмент, а виникає один або декілька вогнищ запалення різних розмірів – осередкова (часточкова) пневмонія. Вогнища можуть зливатися в межах сегменту, долі або декількох доль. В цьому випадку на рентгенограмі пневмонія виглядатиме як пайова або сегментарна (крупозна), а не як осередкова.

У зоні запалення легеневої тканини відбувається порушення мікроциркуляції із – за місцевого підвищення згортання крові з утворенням мікротромбів. Така реакція розглядається як захисна, направлена на відмежування ділянки запалення від здорової тканини. При лікуванні пневмонії активізується фібриноліз, нормалізується згортання крові і відновлюється мікроциркуляція. Порушення фібринолізу затримує відновлення мікроциркуляції, внаслідок чого сповільнюється розсмоктування запального інфільтрату, а це у свою чергу сприяє розвитку обмеженого пневмосклерозу. Мікроциркуляторні порушення можуть спостерігатися і в неуражених відділах легенів, що може пояснити виражену задишку, не відповідну об’єму запального інфільтрату.

Іноді порушення мікроциркуляції генералізуються, з чим може бути пов’язана протеїнурія і мікрогематурія, яка спостерігається нерідко при пайовій пневмонії.

У стадії бактерійної агресії при пневмонії пригнічується клітинна імунна відповідь, а кількість імуноглобулінів в крові як правило підвищується. Така реакція імунітету розцінюється як позитивна, направлена на попередження автоімунних конфліктів. Нормалізація імунної відповіді відбувається протягом 3 – 4 тижнів. Не виключено, що гіперергічне запалення, властиве пневмококовій пайовій пневмонії, пов’язане з автоімунними реакціями, які нашаровуються на запалення, обумовлене інфекцією. З іншого боку, придушення імунної відповіді може перевищувати рамки доцільного, що створює умови для формування вторинного імунодефіциту, що вимагає корекції.

Міжнародна класифікація (МКБ – 10) диференціює пневмонії по збуднику: пневмонія, викликана пневмококом, пневмонія, викликана гемофільною паличкою і так далі. Такий підхід найбільш раціональний, оскільки дає можливість обгрунтувати етіотропне лікування. Проте, мала інформативність і тривалість мікробіологічних досліджень не дозволяє провести своєчасну і точну етіологічну діагностику пневмонії.

Альтернативною є класифікація, в якій враховані умови розвитку захворювання, деякі особливості інфікування легеневої тканини, стан імунологічної реактивності хворого. При обліку вказаних обставин можна із значною часткою ймовірності судити про збудника пневмонії, хоча, зрозуміло, серйозно вирішувати питання про етіологію при цьому неможливо.

Європейським суспільством пульмонологів спільно з американським торакальним суспільством лікарів рекомендована клінічна класифікація, що виділяє чотири форми пневмонії:

- пневмонія набута (позалікарняна, домашня);

- пневмонія вторинна (лікарняна, госпітальна);

- пневмонія у імуноскомпромептованих хворих;

- пневмонія атипова (мається на увазі пневмонія, викликана мікоплазмою, хламідією, легіонеллою).

Запропонований ряд варіантів і видозмін цієї класифікації із збереженням принципового розділення пневмоній на позалікарняну і госпітальну. Один з варіантів:

1. Пневмонії позалікарняні (домашні, амбулаторні). У цю ж рубрику віднесена пневмонія, названа в Європейській класифікації атиповою.

Залежно від особливостей хворих позалікарняні пневмонії розділені на три підгрупи:

- неважкі пневмонії у хворих у віці до 60 років без супутніх захворювань;

- неважкі пневмонії у осіб старше 60 років, а також осіб будь – якого віку з супутніми захворюваннями;

- важкі пневмонії у хворих незалежно від віку, наявності або відсутності супутніх захворювань.

2. Пневмонії госпітальні (внутрішньолікарняні, нозокоміальні).

Госпітальні пневмонії розділені на дві підгрупи:

- пневмонії у хворих без попереднього антибактеріального лікування у відділеннях загального профілю і ранні (штучна вентиляція менше 5 – 7 днів);

- пневмонії у хворих на тлі антибактеріальної терапії у відділеннях загального профілю і пізні (штучна вентиляція більше 5 – 7 днів)

3. Пневмонії аспіраційні, як позалікарняні, так і госпітальні.

4. Пневмонії у осіб з важкими дефектами імунітету, зокрема на тлі нейтропенії.

Клінічні прояви пневмонії складаються з легеневих і позалегеневих симптомів, послідовність появи яких і ступінь вираженості залежать від виду збудника і стану імунної системи хворого.

У перші дні хвороби з’являється кашель, який спочатку зазвичай буває сухим і болісним. Кашель може залишатися сухим впродовж всього захворювання, але в більшості випадків незабаром починає відділятися мокрота. Вона може бути слизистою або слизо–гнійною, містити прожилки яскраво – червоної крові або змінену кров («іржава» мокрота). За наявності супутнього плевриту з’являється біль в грудній клітці, локалізація якої відповідає зоні ураження легеневої тканини. Біль посилюється при кашлі і глибокому диханні, іноді вона настільки інтенсивна, що вимушує хворого сидіти. При ураженні діафрагмальної плеври сильний біль в животі може бути приводом для госпіталізації хворого в хірургічне відділення.

Пневмонію супроводжує задишка різної інтенсивності і збільшення частоти дихання. При частоті дихання більше 30 в хвилину можна бачити участь в дихальних рухах допоміжних м’язів, роздування крил носа.

Об’єктивне дослідження виявляє синдром ущільнення легеневої тканини: тупий перкуторний звук, посилення голосового тремтіння. При аускультації в зоні ураження може спостерігатися бронхіальне дихання, що змінювалося в подальшому крепітацією. Для бронхопневмонії характерними є жорстке дихання та вологі дрібно-пузирчасті хрипи. Може визначатися шум тертя плеври, але іноді його виявити не вдається, оскільки хворий не може глибоко зітхнути із – за інтенсивних плевральних болів.

Рентгенологічною ознакою пневмонії є легеневий інфільтрат, а не посилення легеневого малюнка. На рентгенограмі інфільтрат виявляється затемненням легеневої тканини у вигляді вогнища або декількох вогнищ, затемненням сегменту, долі або декількох доль при збереженні їх звичайних розмірів.

Крім легеневих симптомів відокремлюють позалегеневі симптоми. Основною з них є лихоманка різного ступеня прояву. Захворювання може початися швидким підвищенням температури тіла, супроводжуватися ознобом, а легеневі симптоми з’являються пізніше. Яких-небудь особливостей лихоманки, характерних для пневмонії, у більшості хворих немає. Вона може бути фібрильною або на рівні високого субфібрилітету, супроводжуватися ознобленням або протікати без ознобу. Класичний опис початку крупозної пневмонії: одноразовий потужний остуд з підвищенням температури тіла до 39,5^°С і більш, в подальшому – висока лихоманка з постійним типом температурної кривої без остуду. Характерна пітливість, особливо за наявності остуду. Спостерігається тахікардія, може бути гіпотонія або тенденція до зниження артеріального тиску. Венозний тонус знижений, навіть при значному об’ємі ураження легеневої тканини не буває набухання шийних вен. У літніх людей може бути сплутана свідомості, порушення психіки. У осіб, що зловживають алкоголем, нерідко розвиваються гострі психози.

За клінічними проявами пневмонії можна розділити на неважкі і важкого перебігу. Ступінь тяжкості пневмонії до певної міри залежить від об’єму ураження легенів. Важко протікають пайові, багатопайові, двосторонні пневмонії. Ознаками важкої пневмонії є: виражене тахіпное (число дихань більше 30 в хвилину), висока температура тіла (більше 39^°С), зниження артеріального тиску (систола менше 100 і діастола менше 60 мм. рт. ст.), наявність ціанозу, зниження насичення крові киснем до 90% і менш, гіперлейкоцитоз (більше 25,0 на 10 /л), підвищення рівня сечовини крові, сплутана свідомість і марення. Показником важкої пневмонії може бути декомпенсація супутнього захворювання. Визначити ступінь тяжкості пневмонії не завжди просто, оскільки клінічна картина її може дуже швидко мінятися.

У перебігу пневмонії запропоновано виділяти чотири послідовні етапи:

- етап бактерійної агресії: у паренхіму легенів проникає мікроорганізм і починає швидко розмножуватися, викликаючи у відповідь запальну реакцію. Це початок захворювання, коли протягом декількох годин запальний процес розповсюджується на сусідні ділянки легенів;

- етап клінічної стабілізації: остаточне формування запального інфільтрату.

Обидва етапи характеризуються лихоманкою і симптомами інтоксикації:

- етап морфологічного відновлення: відбувається розсмоктування інфільтрату, нормалізація температури або зниження її до рівня низького субфібрілітету, поступово зникають ознаки інтоксикації;

- етап функціонального відновлення: запальний інфільтрат зникає, але відхилення від норми функції легенів можуть спостерігатися протягом декількох тижнів і навіть місяців. Формування обмеженого пневмосклерозу розцінюється як одна з форм одужання.

У сучасних умовах відмічена нерідка малосимптомність пневмонії.
В.П. Сільвестров виділяє три варіанти малосимптомних пневмоній: клінічний, рентгенологічний і змішаний.

При клінічному варіанті достатньо чітко виділяються легеневі і позалегеневі ознаки пневмонії, але при звичайному рентгенологічному дослідженні запальний інфільтрат в легенях не виявляється. Це може пояснюватися наявністю невеликих по розмірах, але поширених фокусів запалення, локалізацією інфільтрату в зонах, скрутних для дослідження. Через обмеження можливостей самого рентгенологічного методу запальна інфільтрація виявляється лише в 70 % всіх випадків пневмоній, тому при вираженій клінічній симптоматиці не слід повністю відкидати цей діагноз.

При рентгенологічному варіанті виявляється чітка рентгенологічна картина запального інфільтрату в легенів, а клінічні ознаки обмежуються позалегеневими проявами: фібрильна або субфібрильна температура, головний біль, слабкість. У деяких здорових людей можна виявити ознаки обмеженого пневмосклерозу за відсутності анамнестичних вказівок на пневмонію. Ймовірно, це наслідок рентгенологічного варіанту малосимптомної пневмонії.

Змішаний варіант припускає малу вираженість клінічних і лабораторних ознак пневмонії, непереконливу рентгенологічну картину. Запальний легеневий інфільтрат можна документувати, застосувавши багатоосьове просвічування з прицільною рентгенографією, комп’ютерну томографію, але ці дослідження не є рутинними. Така пневмонія нерідко переноситься і сприятливо завершується без лікування.

Після загально-клінічного обстеження хворого визнані обов’язковими у всіх випадках пневмонії наступні діагностичні заходи:

- рентгенографія грудної порожнини в двох проекціях;

- аналіз крові клінічний;

- бактеріоскопія мазка мокроти, забарвленого по Граму;

- посів мокроти, визначення мікрофлори і її кількісна оцінка, визначення чутливості мікрофлори до антибіотиків;

- аналіз сечі загальний.

Відмінності в клінічних проявах пневмоній значною мірою визначаються видом збудника.

Висновок до розділу 1

Захворюваність на пневмонію серед хвороб дихальної системи в України знаходиться на високому рівні.

Аналіз літературних джерел з основних аспектів причин, клінічних ознак та форм пневмонії свідчить про широке коло факторів, що спричиняють розвиток цієї хвороби, різноманітність клінічних проявів пневмонії. Науковцями доведено, що клінічні прояви пневмонії постійно змінюються під впливом зовнішніх факторів, вірулентністю збудників та зниженням резистентності організму людини.

Наведені літературні дані підтверджують необхідність використання фізичної реабілітації на стаціонарному етапі лікування цієї хвороби

У подальших розділах ми зупинимось на основних аспектах фізичної реабілітації при пневмонії у гострий період, а саме застосуванні дихальної гімнастики.

РОЗДІЛ 2

МАТОДИ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ

Для виконання поставлених завдань наукового дослідження нами було використано наступні методи теоретичного дослідження: аналіз, систематизація та узагальнення літературних джерел.

Після постановки мети дослідження нами проаналізовано 26 літературних джерел.

При аналізі виявлено два напрямки досліджуваної проблеми.

Перший напрямок включав літературні джерела, що систематизовано у групу досліджень клінічного аспекту захворювань внутрішніх органів.

Другий напрямок – ролі фізичної реабілітації у профілактиці, лікуванні та відновленні осіб хворих на пневмонію

В результаті узагальнення літературних даних кожного виокремленого напрямку сформульовано висновки та намічені подальші експериментальні дослідження.

Теоретичне дослідження виконано на кафедрі спортивної медицини та валеології Сумського державного університету ім. А.С. Макаренка протягом осені 2010 року. Використано бібліотечний фонд Сумського державного університету ім. А.С. Макаренка, Обласної медичної бібліотеки.

РОЗДІЛ 3

ЗАСТОСУВАННЯ ЛІКУВАЛЬНОЇ ГІМНАСТИКИ В РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ НА ПНЕВМОНІЮ

Здорова людина зазвичай не відчуває свого дихання, так само як не відчуває роботу серця і багатьох інших внутрішніх органів; не чують його дихання і оточуючі. Правильне, здорове дихання в повсякденному житті, під час фізичних вправ і уві сні автоматично змінюється по глибині і частоті, забезпечуючи життєдіяльність організму припливом достатньої кількості чистого, оптимального по газовому складу повітря. На березі моря ми мимоволі поглиблюємо дихання, а на вузькій вулиці, повітря яке забруднене вихлопними газами автотранспорту, мимоволі стримуємо його. Набір захисних реакцій бронхолегеневого апарату недостатньо великий і не диференційований за різноманітністю патогенних реакцій. Наприклад, організм реагує спазмом бронхів і захисним кашльовим рефлексом як при аспірації чужорідного тіла, так і при попаданні в бронхи атопічного антигена. Однак, в першому випадку це фізіологічно нормально і сприяє видаленню аспірата при глибокому диханні і кашлі, то в іншому – глибоке дихання і кашель лише посилюють бронхоспазм. Диференційоване і майстерне застосування спеціальних вправ і прийомів дихання дозволяє відновити мистецтво правильного дихання і здійснити функціонально – трудову реабілітацію хворого.

3.1. Дихальна гімнастика при пневмонії

Фізичні вправи широко застосовуються при всіх стадіях і в усі періоди захворювання як один із могутніх засобів відновної терапії. Тимчасовим протипоказанням до застосування фізичних вправ є періоди загострення, що супроводжуються загальним тяжким станом, високою температурою тіла (вище 38^°С), кашлем, лейкоцитозом та ін.

У цьому разі фізичні вправи призначаються на тлі медикаментозного лікування у перші дні стабілізації до поліпшення клінічної картини захворювання. У період ремісії захворювання фізичні вправи є одним із істотних чинників, що забезпечують оптимальні умови для відновлення здоров’я і можливо, зворотного розвитку бронхо-легеневого процесу.

В умовах поліклініки заняття проводяться у кабінетах фізкультури в основному груповим або малогруповим методом. При створенні груп для занять доцільно враховувати стадію захворювання та функціональний стан органів дихання і серцево-судинної системи. Тривалість заняття від 15 – 20 хв. у підготовчому періоді до 30 – 35 хв. наприкінці курсу лікування.

Основним принципом застосування фізичних вправ є дозування тривалості загального тренування організму із систематичним використанням спеціальних дихальних вправ. У окремій методиці занять використовують гімнастичні вправи з переважною дією на певні м’язові групи (рук, ніг, тулуба, черевного пресу тощо).

При всіх методиках ЛФК широко застосовуються саме дихальні вправи (табл. 3.1.). До них відносяться вправи при виконанні яких довільно (по словесній інструкції або команді) тренуються механізми або складні компоненти дихального акту. Спочатку дихальні вправи мають щадний характер і викликають лише невелике збільшення газообміну і дихання у пацієнтів. Щоб запобігти звиканню хворого, необхідно постійно модернізувати методику дихальних вправ. В цьому випадку, крім специфічної дії на апарат дихання, вони сприятимуть і загальній дії на організм хворого, а їх ускладнення дозволить збільшити фізичне навантаження занять в цілому.

Дихальні вправи допомагають навчитися керувати диханням, сприяють поглибленню дихання і покращують функцію легень.

Під впливом дихальних вправ збільшується рухливість грудної клітки, поліпшується розвиток кістково-м’язового апарату.

Таблиця 3.1.