Сучасний стан та тенденції розвитку інноваційно-інвестиційних процесів у фармації

Характеризуючи стан фармацевтичної промисловості за останні роки, слід відзначити, що після різного спаду обсягів виробництва в 1991-1995 роках (якщо взяти за 100%) в подальшому відбулося їх поступове відновлення (в 2001 р – 246%). В значній мірі досягнуті показники стали результатом часткового оновлення виробничого потенціалу вітчизняних хіміко-фармацевтичних підприємств сприяло виводу на ринок приблизно 500 нових препаратів.

Але, незважаючи на певні успіхи, вітчизняна промисловість забезпечує тільки 20 % необхідного асортименту ліків. За умов існуючих темпів росту для досягнення кількості лікарських засобів у відповідності з рекомендаціями ВООЗ буде потрібно не менше 20 років. Для нормального функціонування системи охорони здоров'я України потрібно приблизно 3600 найменувань ЛЗ. Для порівняння номенклатура препаратів на ринку США складає 19000 найменувань, Японії – 15000, Швейцарії – 9536, Німеччини – 8926, Іспанії – 5830, Франції – 4300, України -? (вітчизняних).

Дослідження стану задоволеності потреб населення України в лікарських засобах виявило, що по деяких фармакотерапевтичних групах сьогодні виробництво зовсім відсутнє: засоби для неінгаляційного наркозу, створені засоби, антидепресанти і т.д.

Аналіз асортиментної політики українських хіміко-фармацевтичних підприємств дозволяє визначити тип їх інноваційної стратегії переважно як модифікаційний, оскільки за експеримент ними оцінками від 85% до 90% вироблених препаратів є генеричними. Причиною цього є той факт, що, по-перше, в Україні, на сьогодні, не існує державної програми по визначенню і фінансовій підтримці пріоритетних напрямків розвитку і створення нових лікарських засобів, що відповідають соціально-економічній і демографічній ситуації.

По-друге, низька привабливість бізнесу наукових розробок пов'язана із високою їх вартістю. Більшість фармацевтичних підприємств України є незначними за розміром і не мають достатніх фінансових ресурсів для проведення на відповідному рівні НДДКР.

По-третє, віддача від інвестицій, вкладених в проведення НДДКР по створенню нових лікарських засобів, відбувається тільки через досить тривалий період.

По-четверте, для українських виробників внаслідок обмеженості грошових коштів проблемою є активне просування оригінального препарату на ринок. Для того, щоб препарати мали попит, необхідно своєчасно донести інформацію про них лікарям, провізорам і т.д. У протилежному випадку лікарі призначають імпортні лікарські засоби, в той час як вітчизняна промисловість освоїла виробництво препаратів-аналогів, що не поступаються їм за якістю.

По-п'яте, через падіння життєвого рівня і скорочення платоспроможності попиту населення України віддає перевагу більш дешевим генеричним препаратам.

Сьогодні українські виробники ЛЗ працюють переважно з генеричними препаратами І і ІІ поколінь (на відміну від західних країн, де виробляється в головному генетики нових поколінь ІІІ-ІУ); Оскільки генетики здебільшого є дешевою продукцією, що їх виробники обмежені щодо можливостей вкладати інвестиції і інноваційні дослідження і забезпечувати потрібний рівень розвитку науково-технічного прогресу.

Слід відзначити, що популярність високоефективних оригінальних препаратів в Україні, що пропонуються визнаними лідерами фармацевтичної індустрії, досить низька порівняно із популярністю дешевих препаратів-генериків. Незначні обсяги продажу інноваційних препаратів в Україні, пояснюється тим, що вони не можуть бути закуплені за рахунок бюджетного фінансування із-за високої вартості і залишаються недоступними для більшості частини населення.

Найбільші прибутки і найвищу рентабельність зможуть одержати ті виробники, які активно будуть впроваджувати у виробництво генеричні препарати нового покоління. Найбільш сприятливим періодом для виробництва генетиків нового покоління є період від 3 місяців до 3 років після закінчення терміну дії патенту (рис.21).

Слід відзначити, що на внутрішньому ринку України на сьогодні відсутня значна кількість основних генетиків, термін дії патентів на які вже закінчився або закінчується в найбільшій перспективі. Тенденція, яка помітилась в галузі на переважне відтворення препаратів-генериків і відмова від виробництва оригінальних препаратів, в перспективі приведе до знеособлення галузі, затримає темпи її розвитку і різко знизить її експортні можливості.

Однією із найбільш гострих проблем вітчизняного фармацевтичного виробництва є його суттєва залежність від імпорту субстанцій і допоміжних матеріалів. Практично понад 70% їх закуповують за кордоном. Оскільки фармацевтичне виробництво відноситься до категорії матеріаломістких (витрати на сировину і матеріали в середньому становлять до 70%), якість вхідних матеріалів і їх вартість в значній мірі визначають майбутню конкурентоспроможність продукції.

В останні роки має місце збільшення обсягів сировини, що імпортується, але при цьому знижується її якість.

Щодо аналізу виробничого потенціалу українських хіміко-фармацевтичних підприємств, який в значній мірі визначає рівень технологій, що застосовуються, то слід визначити, що рівень зносу основних фондів залишається високим і перевищує аналогічні показники на підприємствах інших галузей промисловості. Середньому вік коливається в діапазоні 60-70%. Застаріла в певній мірі технічна база ускладнює впровадження у виробництво прогресивних технологічних процесів, частка яких залишається ще незначною, що в кінцевому підсумку знижує фінансові результати діяльності підприємств.

І хоча сьогодні на підприємствах фармацевтичної промисловості проводиться робота по модернізації діючих виробництв і створення нових і їх техніко-технологічний рівень поступово підвищується рівень інвестиційної активності залишається ще не достатнім.

Найбільшою проблемою залишається не відсутність в галузі спеціальної фармацевтичної освіти. Провідні підприємства галузі приділяють цьому питанню значну увагу. Так, якщо на ЗАТ ФФ „Дарниця» в 1985 р. Серед адміністративно-керівного персоналу спеціалісти, які мають спеціальну фармацевтичну освіту, складали лише 4,3% від загальної кількості з вищою фармацевтичною освітою, то в 1990 році ця цифра стала 6,7%, в 1996 році – 10,3%, в 1997 р.- 16%. Слід відзначити, що на інших підприємствах галузі ситуація в цьому плані значно гірша.

На відміну від західних фармацевтичних компаній характерною для вітчизняних фармацевтичних виробників залишається низька питома вага працівників, зайнятих патентною і науково-дослідницькою роботою, яка в середньому не перевищує 0,1%. Для порівняння в компанії Mark Kc цей показник дорівнює 14,3%, в компанії Asta – 15,8%, Sherino – 17%, BASF – 9,8%,Cention – 27,7%.

Важливою характеристикою рівня інноваційного розвитку галузі є вартість її нематеріальних активів в загальному їх обсязі, витрати на придбання ліцензій, кількість і якісний склад охоронних документів. Щодо частки нематеріальних активів в їх загальній вартості, то за даними 1999 р. В цілому по промисловості вона дорівнює 2,04%. Практика роботи зарубіжних фармацевтичних фірм свідчить, що в їх активах частка нематеріальних активів сягає до 30%. Стосовно витрат на придбання ліцензій, то вони на вітчизняних підприємствах не перевищують 2% вагових витрат.

Слід підкреслити позитивну тенденцію зростання кількості одержаних патентів в галузі фармації по розділу МПК (медикаменти для терапевтичних, стоматологічних або гігієнічних цілей).

Щороку їх кількість складає понад 300. Кількість охоронних документів, якими володіють провідні інститути є високою. А питома вага впровадження патентів, авторських свідоцтв знаходиться на низькому рівні, тобто досить актуальною залишається проблема активізації процесів комерціалізації документів інтелектуальної власності.

Подальший розвиток науково-технічного потенціалу фармації потребує відповідних інвестицій. Недостатність інвестиційних ресурсів є головним стримуючим фактором в процесі інноваційного розвитку. Підводячи підсумки аналізу інноваційно-інвестиційних процесів у фармації, слід зазначити, що на думку фахівців, основними напрямками стратегії інноваційного розвитку галузі можуть бути:

1. Стратегія „нарощування», яка передбачає використання власного науково-технічного потенціалу і залучення зарубіжного досвіду. При раціональному поєднанні результатів фундаментальної та прикладної науки поступово відбувається нарощування конкурентноспроможної продукції і освоюються високі технології.

2. Стратегія „позичання „, яка полягає в тому, щоб спираючись на дешеву робочу силу і використовуючи частину науково-технічного потенціалу власної країни, освоювати випуск наукомісткої продукції, що раніше вироблялася в розвинутих індустріальних країнах. В подальшому з відродженням науково-технічного і промислового потенціалу можна здійсни ти перехід до нарощування наукововмісної продукції на власній бані.

3. Стратегія „переносу» що полягає у використанні зарубіжного потенціалу шляхом закупівлі ліцензій для освоєння виробництва продукції нових поколінь, що користуються попитом на зарубіжних ринках. В подальшому в країні створюється і розвивається власний науково-технічний і промисловий потенціал, що забезпечує відновлення всього циклу (від фундаментальних досліджень і розробок до виробництва і реалізації конкурентноспроможної продукції на внутрішньому ринку).

Але слід зазначити, що сьогодні в чистому вигляді жодна з перелічених стратегій не може бути реалізована через обмеженість фінансових ресурсів і незадовільний стан матеріально-технічної бази фармацевтичного виробництва. З цих умов доцільне використання комбінації елементів різних підходів, які на початковому етапі орієнтовані на існуючий заділ науково-технічних розробок і завантаження виробничих потужностей для накопичення інвестиційних ресурсів, необхідних для подальшого переходу до виробництва наукомістких, конкурентноспроможних і затребуваних ринком продукції і технологій.