Ферреро

БРУНО

ВИДАВНИЦТВО «СВІЧАДО» 2014 

УДК 84 (4 іта) ББК244 Ф43

Перекладачі:

о. Лев Гайдуківський Галина Теодорович Юрій Кирик Ервіна Главацька Наталка Римська Олег Бурячківський

Видавництво орієнтується на «Український правопис. Проект найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999.

Ферреро Бруно

Ф 43 365 коротких історій для душі/ Бруно Ферреро. - Львів:

Свічадо, 2014. - 456 с.

^N978-966-395-575-9

У цій книжці зібрано короткі, але такі милі нашому серцю історії на кожен день. Ці оповідання - наче промінчик сонця, що освітлює і зігріває душу. Досить уважно прочитати, замислитися - і можна побачити, як над нами відкривається небо. Тоді стає так легко жити і з’являються сили, щоб змінити на краще себе і весь світ довкола.

УДК 84 (4 іта) ББК244

ISBN 978-966-395-575-9

© Editrice Elle Di Ci, Torino © Видавництво «Свічадо», українське видання, 2012

Ч^ступ

ЩОБ СКОРОТИТИ ДОРОГУ

В одній англійській казці розповідається про молодця Жака, який був щасливим тому, що вмів добре виконувати накази батька. Але Жак, наївний простак, ніколи не зміг би виконати будь-що, якби на поміч йому не приходила його молода дружина. Ось уривок з цієї казки:

«Одного дня батько сказав Жакові, що вони повинні йти будувати незвичайний замок. Такий, що ще ніколи ніде не існував. Бо так звелів цар, який хотів цим казковим замком перевершити всіх інших царів.

Коли вони йшли до того місця, де мали будувати замок, мудрець Ґоббон звернувся до сина:

- Чи не міг би ти скоротити трохи дорогу?

Жак, поглянувши вперед, побачив перед собою дуже довгу дорогу і відповів:

- Батьку, але я не знаю, як її скоротити.

- Коли так, то ти мені не потрібний. Буде краще, якщо повернешся додому, - твердо сказав батько.

І бідний Жак повернувся додому. Побачила його дружина і цитає:

- Що сталося? Чому ти повернувся?

Він оповів їй, що сталося.

- Який же ти телепень! - скрикнула жінка. - Якби ти розповів йому якусь казку, то скоротив би дорогу! Тепер слухай оцю, що я тобі оповім, потім наздожени батька і почни йому розповідати. Йому буде приємно слухати тебе, а поки ти закінчиш, ви дійдете до місця.

Жак наздогнав батька. Мудрець Ґоббон мовчки слухав, 1 Дорога стала коротшою. Дружина Жака мала рацію».

Дуже часто дні виглядають довгими дорогами, і навіть крутими сходженнями вгору... Короткі казки цієї книжки намагатимуться «зробити цю дорогу трохи коротшою». А якщо послужать й на щось інше - тим краще.

9еХ

Ычень

1 СІЧНА

КОЛА НА ВОДІ

Літній спекотний день. Тихо мріє маленький ставок, ніде ні шелесне. На листку латаття сидить лінива жаба й уважно стежить за довгоногою комахою, що безтурботно ковзає по воді. Якби вона захотіла поласувати комашкою, то це навіть не коштувало б їй великих зусиль. Трохи віддалік якийсь джмелик пристрасним поглядом прикипів до прекрасної мушки. Але йому не вистачає мужности висловити своє кохання, тож він задовольняється тим, що тихо милується нею здаля.

А на березі, коло самісінької води, гине від спраги маленька непоказна квіточка. Її корінці аж надриваються від зусиль, але дотягнутися до води, хоч як вона близько, - неспромога...

Онде потопає комарик. Він впав у воду через власну необачність. Крильця намокли й обважніли, тому він ніяк не може злетіти в повітря. Вода вже починає його поглинати.

Дика слива схилила над ставком своє віття. На кінчику найдовшої гілки, що сягає майже середини ставка, самотньо висить зморщена і потемніла перестигла сливка. Раптом вона відривається від гілки й падає у воду. Серед монотонного гудіння мух чується чудернацький легковажний звук: «плюск!» З того місця, де урочисто й гідно впала маленька сливка, по воді пішли кола - за першим одразу ж друге, третє, четверте... Вони маєстатично ширяться, немов розквітаючий цвіт.

Хвилькою віднесло від жаби довгоногу комашку, яку та саме збиралася злизати своїм спритним язиком. Джміль, від поштовху хвилі, ненароком упав на прекрасну мушку. Навзаєм вибачаючись, вони навіки закохалися одне в одного.

Перша хвиля, дійшовши до берега, оживила маленьку квіточку.

А ще вона піднесла вгору потопаючого комарика. Йому вдалося вчепитися за травинку, що росла на березі, похилившись над водою. Комарик висушив крильця на цій травинці й полетів.

Як багато доль змінили майже непомітні кола на воді!

Історії цієї книжки, хоч є лише колами на воді, можуть, однак...

Зсічнл

МАЙЖЕ НІЧОГО

- Скажи мені, скільки важить сніжинка? - запитала синиця голуба.

- Майже нічого, - відповів голуб.

Тоді синиця розповіла йому таку історію:

- Якось я відпочивала на сосновій гілці, аж раптом почав падати сніг. Це навіть не була заметіль, ні, лише кружляли легесенькі сніжинки, легенькі, мов сон. Оскільки в мене не було інших занять, то я розпочала рахувати сніжинки, що опускалися на мою гілку.

їх упало 3.751.952.

Коли ж легенько і тихенько упала 3.751.953-тя сніжинка, таке собі майже нічого, як ти з цього приводу висловився, - гілка зламалася...

Оповівши це, синиця відлетіла.

Голуб, великий авторитет у галузі миру ще з часів Ноя, на хвильку замислився, а потім промовив:

- Можливо, потрібно ще тільки однієї особи, аби у СВІТІ запанував мир?

Подумай, а може, бракує тільки тебе?

З січня

ПОРОЖНЄ КРІСЛО

Один старий чоловік важко захворів, і парох прийшов його відвідати. Увійшовши до кімнати хворого, він побачив біля ліжка порожнє крісло і запитав, для чого воно тут стоїть.

Хворий, ледь усміхаючись, відповів:

- Я уявляю собі, що в цьому кріслі сидить Ісус. Перед тим, як ви прийшли, я, власне, розмовляв з Ним. Довгі роки молитва була для мене дуже важкою справою, аж доки один приятель не пояснив мені, що вона полягає у розмові з Ісусом. І тепер я собі уявляю, що Ісус сидить переді мною у цьому кріслі, я говорю до Нього та слухаю, що Він мені відповідає.

Через кілька днів дочка того чоловіка прийшла до паро- ха і сказала, що її батько помер. Вона розповіла:

- Я залишила його самого тільки на дві години. Коли повернулася, він був уже мертвий, лежав, схиливши голову на порожнє крісло, яке завжди стояло біля його ліжка, - так, як він хотів.

«Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мт. 5, 8).

4-січня

ВИПАДОК

Молода жінка поверталася з роботи додому автом. Вона вела дуже обережно, бо машина ж новісінька, лише вчора придбана завдяки ощадливості чоловіка, який відмовляв собі у багатьох речах, аби купити саме цю модель.

—■

На запрудженому перехресті жінка на хвильку розгубилася і - цього виявилося досить, аби бампером врізатись у машину попереду.

Жінка розплакалася. Як їй пояснити чоловікові, що сталося?

Водій другого авта поставився до неї з розумінням, але пояснив, що потрібно записати номери водійських посвідчень одне одного та інші дані.

Жінка стала шукати у пластиковій торбинці свої документи. Звідти випала якась картка.

На картці характерним почерком чоловіка було написано: «Коли щось трапиться - пам’ятай, сонце, що я кохаю тебе, а не авто!»

Нам варто весь час про це пам’ятати: найважливіші - люди, а потім все інше. Ми-бо стільки робимо для предметів, авт, будинків, організацій, матеріяльного забезпечення! Якби то стільки часу й уваги ми присвячували людям, світ був би інший.

Ми повинні знайти час на те, щоб вислухати одне одного, щоб подивитися одне одному в очі, щоб разом поплакати, посміятися, поспівчувати, погуляти...

Тільки це заберемо до Господа. Себе і свою здатність любити. Не меблі, не одяг, не тіло...

Тато зі сином ішли по пасажу, у якому розмістилися численні магазини і дрібні крамнички. Тато ніс велику торбу, наповнену розмаїтими пакунками. Він роздратовано сопів і врешті сказав дитині: «Я купив тобі робота, купив футбольний костюм... Що ще маю тобі купити?»

«Візьми мене за руку», - попросив хлопчик.

З СІЧНА

ТРИ СИНИ

Три жінки йшли до криниці по воду. На кам’яній лавці біля джерела сидів старий чоловік і прислухався до їхньої розмови.

Кожна жінка вихваляла свого сина.

Перша сказала: «Мій син такий бистрий та спритний, що ніхто не може з ним зрівнятися».

«А мій син, - промовила друга, - співає, як соловейко. Ніхто в світі не може похвалитися таким чудовим голосом».

«А ти що скажеш про свого сина?» - запитали третю жінку, яка нічого не говорила.

«Не знаю, чи можу щось надзвичайного сказати про свою дитину, - відповіла вона. - Він добрий хлопчик, як багато інших. Але нічим особливим не вирізняється...»

Наповнивши дзбани, жінки вирушили додому. Пішов услід за ними і старець. Глеки були важкі, жінки аж угиналися, несучи їх на раменах.

Тож вирішили перепочити.

Аж ось до них підбігло троє хлопців. Один одразу почав маленьку виставу: став на руки і почав дригати ногами, потім закрутив карколомні сальта.

Жінки були в захопленні: «Який спритний!»

Другий хлопчина заспівав якусь пісеньку. Голос він мав справді, як у соловейка.

Жінки зворушено слухали: «Що за ангельський голос!»

Третій хлопчина підійшов до матері, узяв у неї дзбан з водою, завдав собі на плече і поніс, йдучи поряд.

Жінки запитали старця: «Що скажеш про наших синів?»

«Про синів? - здивувався чоловік. - Я бачив лише одного сина».

«Ви пізнаєте їх за плодами їхніми» (Мт. 7,16).

—

6 січня

СЛІДИ

Ти і Господь наш Ісус Христос разом ідете одним шляхом. Тривалий час сліди Ісуса лягають поруч з твоїми, але Його сліди значно глибші, чіткіші.

Ти ж залишаєш сліди невиразні, заломисті, - видно: ти вагаєшся і не впевнений, що ідеш у правильному напрямку.

Крокуєте отак деякий час, і поволі твої сліди наближаються до Ісусових. Ось ви вже ідете паралельно.

Ви з Ісусом - як двоє друзів. Простуєте пліч-о-пліч.

Все ніби чудово, та враз твої сліди, що спершу виднілися на піску поряд з Ісусовими, тепер лягають просто на них.

Твої сліди, порівняно з Його слідами, є значно меншими, а все ж ви починаєте ступати крок у крок.

Так ви прямуєте ще певний час, але згодом твої сліди щоразу більшають і врешті накладаються на Ісусові.

Тепер помітно тільки одну вервечку слідів: ти й Христос простуєте, мов одна людина.

І знову здається, що все гаразд, що ліпшого й бажати не можна, та ось несподівано з’являється друга вервечка слідів.

Відбувається щось дивне.

Нові сліди звертають убік, повертають назад, всіляко змінюють напрямок руху.

Ти збентежений, приголомшений. Немовби чудовий сон урвався! Відтак починаєш молитися:

- Господи, я збагнув першу ситуацію, мій шлях туди і навспак. І зупинки мої... Був я християнином нерішучим, непевним, але прагнув учитися і вчився. Ти ж ішов твердим кроком і допомагав крокувати мені.

- Твоя правда!

- Коли малі мої сліди губилися у Твоїх великих, я вчився ходити Твоїми дорогами і бути поблизу Тебе.

- Атож! Мою науку ти засвоював блискавично.

- Коли ж мої сліди цілковито з’єдналися з Твоїми, це за-свідчило, що я став Твоїм учнем.

- Саме так.

- Але, Господи, - що сталося далі? Чи ж я почав відступати від Тебе? Сліди розділилися, а ці повороти і зигзаги...

Запала хвилинна мовчанка, пізніше Господь відповів, усміхаючись: «То я танцював від щастя навколо тебе».

Ми є щастям для Господа Бога. Це найразючіший парадокс християнства. Коли вкрай важко залишатися вірним, коли все довкола видається сірим і неживим, коли просування вперед потребує чимало труду і навіть завдає страждань, - зупинися, закрий очі, вуста і вуха...

І ти почуєш, як Бог танцює навколо тебе.

7СІЧНА

БАГАТСТВО

Якось незадовго до Різдва Христового учителька поставила своїм учням таке запитання:

- Хто з вас є бідним і, отже, має отримати подарунок з нагоди свята?

Діти, що вважали свою родину незаможною, підняли руки.

Місто було маленьким, усі одне одного знали. Не тільки на ймення, а й де хто мешкає, чим займається, яку має родину та статки. Після уроків учителька покликала до себе восьмирічного хлопчика, що звався Діні. Родина його недавно прибула з Африки, й усі знали, що вони дуже бідні.

Запросила хлопчика сісти, відтак спитала, чому він не підняв руки.

- Бо я не бідний.

- А хто є бідним, як ти гадаєш?

- Діти, що не мають батьків.

Подивилась на нього вражено і мовчки його відпустила.

Наступного дня батько Діні повернувся додому усміхнений, в доброму гуморі. З’ясувалося, що вчителька побувала у нього на роботі.

- Ми можемо пишатися - так, саме пишатися - нашим сином, - оголосив він удома. І переказав дружині те, що почув від учительки.

На Святвечір Діні отримав подарунок. Розкривши його, він побачив дві пари новісіньких черевичків: одну для нього, а другу для сестрички. Доти ніколи ще не отримував нових черевичків!

Але й без подарунку Діні знав: його родина вельми багата.

Родина - це єдиний справжній рахунок у банку. Не залишай же його порожнім. Ніколи. Щодня клади на нього любов, ніжність, вірність, жертовність. Відсотки з такого капіталу є воістину незліченними.

8 СІЧНА

ВОВК У ВИФЛЕЄМІ

В околицях Вифлеєму жив собі один вовк. Він був справжнім пострахом для тутешніх пастухів, які мусили цілими ночами стерегти від нього стада своїх овець. Хтось із пастухів завжди залишався на сторожі, а вовк усе ходив голодний, підступний і злий.

Та ось настала дуже дивна ніч. Пасовиська сповнилися світлом, музикою і життям. Скрізь звучали дивовижні ангельські пісні. Народилося дитятко - такий маленький рожевий клубочок.

Вовк здивувався, що прості суворі пастухи, всі як один, побігли, аби уздріти дитя. «Скільки метушні через це людське щеня», - подумав про себе вовк і крадькома рушив услід за пастухами. Коли побачив, що пастухи заходять до стаєнки, зупинився у тіні і став чекати.

Пастухи принесли дари, привітали чоловіка і жінку, шанобливо поклонилися дитині і вийшли. Чоловік і жінка, виснажені, стомлені працею і неймовірними пригодами, що їм приніс той день, заснули.

Хитрий вовчисько лише о цій порі пробрався до стаєнки, отож його ніхто не помітив, хіба дитя. Воно відкрило свої великі оченята і дивилося на видовжений вовчий писок, а звір крок за кроком, поволі, але невблаганно підходив щораз ближче. Вовк відкрив пащу, висолопив гарячого язика, а очі його горіли, немов жарини. Проте дитя не виявляло ознак страху.

«Ласий шматочок», - подумав вовк. Його гарячий подих уже сягав дитини. Звір увесь зібрався, аби схопити крихітну здобич.

І в ту саму мить дитяча рука, немов маленька тендітна квітка, ласкаво й ніжно погладила його по голові. Уперше хтось так доторкнувся до його жорсткої і кудлатої щетини. А далі голосом, якого вовк зроду не чув, дитя сказало: «Вовче, я дуже люблю тебе».

І тоді у темній стаєнці сталося щось неймовірне. Вовча шкіра розтріслася і впала на землю, а з неї з’явився чоловік, який тут же упав на коліна, поцілував рученята дитятка і став у тиші молитися. Потому той, хто був спершу вовком, вийшов зі стаєнки і з піднесеною догори головою звіщав усім: «Народилося Боже Дитя, яке дасть вам справжню свободу! Прийшов Месія, Він нас перемінить!»

Перемінювати створіння через любов - такий був Божий план. Можливо, вдається він лише з тваринами...

9 січня

ЛІСОРУБИ

Два лісоруби працювали у лісі. їхніх два дерева мали грубезні міцні стовбури. Обидва лісоруби послуговувались сокирами з неабиякою вправністю, проте кожен робив це по-своєму. Перший рубав дерево вперто і наполегливо, зупинявся лише на мить, аби передихнути.

Другий же щогодини робив собі тривалу перерву.

Коли стало смеркати, перший зробив тільки половину справи. Він так стомився, що не годен був і сокири вже підняти. Другий, нехай це здасться неймовірним, таки зрубав своє дерево. Лісоруби починали одночасно, і дерева були однаковісінькі.

Перший не повірив своїм очам: «Нічого не розумію! Ти щогодини відпочивав. Як тобі вдалося скінчити так швидко?»

Другий, усміхаючись, відповів: «Ти бачив, що я кожної години робив перерву. Проте ти не помітив, що перепочинок я використовував для того, аби підгострити сокиру».

Твоя душа - мов гостра сокира. Не дозволяй, щоб вона затупилася. Щодня гостри її потроху.

1. Затримайся на десять хвилин, аби послухати музику.

2. Коли можеш, влаштовуй собі прогулянки.

3. Щодня обнімай тих, кого любиш, і скажи кожному з них: «Ти мені дорогий».

4. Святкуй річниці, дні народження, іменини і все, що собі пригадаєш.

5. Будь люб ’язним з усіма, а також зі своїми найближчими і з домашніми.

6. Усміхайся.

7. Молися.

8. Допомагай тим, я/а тебе потребують.

9. Зроби для себе щось приємне.

10. Підніми голову і прагни до неба.

10 СІЧНА

БРАМА

Є відома картина: Ісус поночі в саду. В лівій руці він тримає світильник, що розганяє темряву, а правою стукає в міцні грубі двері.

Коли картину вперше виставили у галереї, один відвідувач звернув увагу художника на дивну особливість.

- У вашій картині є похибка: двері - без клямки...

- Жодної похибки, - заперечив художник. - То двері до людського серця. Й відчиняються вони лише зсередини.

Далекий Схід. На летовище налетіла буря зі зливою. Пасажири квапилися перетнути поле летовища, аби по-трапити на борт літака ДЦЗ', який чекав, готовий знятися в повітря.

Один промоклий до кісток місіонер доволі зручно вмостився коло ілюмінатора. Привітна стюардеса допомагала іншим пасажирам розміститися в салоні.

Наближалася хвилина відльоту, і ось один із членів екіпажу замкнув масивні двері літака.

І раптом крізь грубе скло ілюмінаторів угледіли мужчину, який щодуху біг до літака. Підбігши, пасажир, що спізнився, однією рукою тримав над собою плаща, а другою щосили гатив у двері літака, благаючи відчинити йому. Стюардеса на мигах силкувалася пояснити йому, що вже запізно. Та чоловік заходився ще дужче грюкати у двері. Стюардеса далі переконувала його облишити всі намагання. «Я не можу... Запізно... Мусимо вилітати», - повторювала вона.

Проте ніщо не зупиняло його: чоловік рішуче наполягав, домагався, аби його впустили. Кінець кінцем стюардеса відімкнула двері й, простягнувши руку, допомогла безталанному пасажирові видертись на борт літака.

I враз оніміла від подиву: пасажир виявився пілотом.

Будь уважним! Не залишай за дверима капітана свого

життя.

II СІЧНА

СПИСОК ПРОДУКТІВ

Якась жінка у старому вбранні увійшла до продуктової крамниці. Наблизилася до господаря і стиха спитала, чи може вона взяти трохи їжі на виплату. Пояснювала йому, що чоловік її важко хворий і не може працювати, а їхні четверо дітей голодні.

Господар буркнув, гублячи терпіння, і сказав їй іти геть.

Жінка далі благала його:

- Прошу вас, я скоро принесу гроші!

Власник крамниці твердо заявив, що не дає на виплату, і порадив їй пошукати іншої крамниці у тій дільниці.

Один клієнт, який там перебував, підійшов до нього і попросив, аби він прислухався до прохання жінки. Господар крамниці неохоче спитав жінку:

- Чи маєте список продуктів?

- Так, пане, - відповіла із проблиском надії у голосі.

- Добре! - сказав власник. - Покладіть картку на вагу. Я дам вам стільки товарів, скільки важить та картка.

Жінка на хвильку завагалася. Опустивши голову, витягнула із торби клаптик паперу і щось поспішно на ньому

написала. Поклала картку на шальку терезів, далі тримаючи голову опущеною.

Очі господаря крамниці і клієнта розширилися від здивування, коли побачили, що шалька терезів раптом опустилася і залишилася у тій позиції. Глянувши на вагу, власник прошепотів: «Нечувано!»

Клієнт усміхнувся, а власник почав накладати пакети з продуктами на другій шальці ваги. Він ставив на неї коробки і банки, проте вага не рухалася. Накладав продукти зі щораз більшою непривітною гримасою на обличчі.

Врешті взяв картку і подивився на неї, синій від злости і дуже збентежений. Це не був список продуктів. Це була молитва: «Боже, Ти знаєш, в якій я ситуації, і знаєш, чого потребую. Все віддаю у Твої руки!»

Власник крамниці дав жінці все, чого вона потребувала, у незручному мовчанні.

Жінка подякувала і вийшла із крамниці.

Тільки Бог знає вагу молитви.

Ш СІЧНА

ОЧИМА ХІМІКА

Вона була дружиною славетного ученого, що скрізь викликав захоплення, кандидата на Нобелівську премію у царині хімії. Але це була також самотня жінка, засмучена постійною відсутністю чоловіка, котрий, знай, пересідав з одного літака на інший, летів з однієї конференції на іншу.

Коли професор повертався додому і заставав дружину у сльозах, то реагував суворо і непривітно.

Якось, бачачи сльози, що текли по її обличчі, чоловік жорстко торкнув пальцем щоку жінки і зібрав одну сльозину. Сказав холодно: «Чого плачеш? Дивися: сльози - це лише трохи соди, кальцію, глюкози, дрібка протеїнів, вуглецю... у смішній кількості. Чим є сльоза? Виділенням зайвої рідини».

Занадто часто дивимося на інших очима хіміка. Тоді мають рацію ті, котрі стверджують, що людське тіло складається лише із певної кількости жиру, якого стане хіба на сім шматків мила, дрібки заліза, якого потрібно на виготовлення одного середньої величини гвіздка, певної кількости фосфору, якого вистачить на вироблення 2000 сірників, і сірки, щоб позбутися власних бліх... Тому кохання - це тільки хімічна реакція, різновид хвороби. Людські істоти є товаром на продаж, світ духа - фор-мою глупоти...

$ СІЧНА

ПОБАЧЕННЯ

- Хочеш піти зі мною до кіна?

- А що хочеш побачити?

-Тебе!

Моя наймолодша донечка вимагала, аби я щовечора читала їй перед сном одну казку. Якось я подумала, що можу купити їй касету із записаними казками. Дівчинка навчилася вмикати магнітофон і кілька днів усе йшло добре.

Та одного вечора вона дала мені в руки книжку.

-Люба моя, - сказала я, - ти ж умієш вмикати магнітофон

- Так, але тоді я не можу сісти так близько до тебе, а ти не обіймаєш мене рукою! - відповіла дівчинка.

Важить особа. Не речі.

14 СІЧНА

у ПАРКУ

Маленький хлопчик хотів пізнати Бога. Він знав, що треба довго мандрувати, аби добратися туди, де перебуває Бог. Тому одного дня поклав до свого кошика тістечка, варення, сік і рушив на пошуки Бога. Дитя пройшло зо триста метрів і побачило стару жінку, яка сиділа у парку на лавці. Жінка була сама, вона спостерігала за голубами.

Дитина сіла поруч із жінкою і відкрила свій кошичок. Хотіла напитися соку, та оскільки виглядало, що старенька голодна - одне тістечко запропонувала їй.

Старенька із вдячністю його взяла - й усміхнулася. У неї був чудовий усміх, і дитина подарувала їй друге тістечко, аби ще раз цей усміх побачити.

Хлопчик був захоплений. Він залишався там доволі довго, їв та усміхався.

Надвечір дитя, уже стомлене, підвелося, аби йти додому, та спершу кинулося до старенької й обійняло її. Вона теж пригорнула дитя і подарувала йому пречудовий усміх.

Дитя повернулося додому. Тільки-но відчинивши двері, побачило матусю. Матуся здивувалася на вигляд його обличчя, сповненого щастям, і спитала:

- Синку, що ти сьогодні зробив, що такий щасливий?

- Я сьогодні полуднував з Богом! - відповів хлопець.

І заки мати встигла щось сказати, додав:

- Знаєш, у Нього найчудовіша посмішка з усіх, які я бачив!

Старенька також повернулася додому, переповнена щастям. Її сина здивував мир і спокій на її обличчі, отож він спитав:

- Мамо, що ти робила сьогодні, що почуваєш себе такою щасливою?

Старенька відповіла:

- Сьогодні у парку я полуднувала з Богом!

І заки син щось сказав, додала:

- Знаєш, Він молодший, ніж я собі гадала!

Знаєте, Бог молодший, ніж ви собі гадаєте, і в Нього чудовий усміх...

13 січнл

ПІСОК І РУКА

Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз спитав її:

- Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш? Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала

в жмені піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж пальцями. Що більше стискала кулак, то більше пісок вислизав.

Іншу руку, натомість, тримала відкритою і пісок залишився в ній.

Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно скрикнув:

- Розумію!

У забутому гірському храмі зберігалася ікона Богородиці, на зворотному боці якої була написана одна молитва - молитва усиновлення.

Ось вона:

Господи,

допоможи мені бути приятелем усіх.

Приятелем,

що чекає і не нудиться,

що приймає з добротою,

що вислуховує без зусилля, що дякує з радістю.

Приятелем,

якого завжди можна знайти.

Допоможи мені пропонувати іншим безкорисливу дружбу, випромінюючи радісний мир,

Твій мир, Господи.

Вчини так, щоб я був готовий підтримувати і приймати насамперед найслабших і покривджених.

Таким чином я зможу помагати іншим відчувати Твою близькість,

Господи ніжности.

16 СІЧНА

ГОБЕЛЕН

Молодого монаха послали до одного монастиря у Фландрії ткати разом з іншими великий гобелен.

Якось він спустився зі своєї драбини дуже обурений.

- Досить! Я більше не можу працювати! Вказівки, які дають мені, беззмістовні! Я працював золотою ниткою, а тут мені кажуть зав’язати її і відтяти...

- Сину, - сказав спокійно старий монах, - ти не бачиш цього гобелена так, як треба його бачити. Ти працюєш з виворітного боку і тільки з одним фрагментом.

І повів його показати роботу з лицевого боку. Молодий монах остовпів. Він працював над дуже красивим гобеленом - «Поклоніння трьох царів», а його нитка творила частину німба навколо голови Божого Дитятка.

У давній легенді оповідається про чоловіка, котрому Бог пообіцяв, що виконає одне його бажання.

Чоловік подумав і сказав:

- Я хотів би чинити добро, не знаючи про це.

Бог вислухав його.

Пізніше, побачивши, що це бажання таке добре, Бог поширив його на всіх людей.

І так триває й досі.

Ніколи не знецінюй себе. Може, у тебе не буде жодного доказу, що ти вартий більше, ніж про себе думаєш. Усі ми тчемо дуже великий гобелен неймовірної краси, якого ніколи не бачимо в цілості.

17січш

БЛАКИТНЕ КАМІННЯ

Ювелір сидів за столом і крізь вітрину своєї елітної крамниці байдужим поглядом дивився на вулицю.

Якесь дівчатко підійшло до магазину і притиснуло носика до вітрини.

Її очі кольору неба зблиснули, коли побачила один із ви-ставлених предметів.

Увійшла рішучим кроком і вказала пальцем на прекрасне намисто із блакитної бірюзи.

- Можете його гарно запакувати? Це подарунок для моєї сестри.

Власник крамниці зміряв недовірливим поглядом малу клієнтку й запитав:

- Скільки в тебе грошей?

Дівчинка зовсім не знітилась, зіп’явшись на пальчики, поклала на прилавок металеву коробочку, відкрила й перевернула її. Звідти висипались кілька монет, квиточок, декілька мушлів і ще якісь фігурки.

- Вистачить? - запитала гордовито. - Я хочу зробити подарунок своїй старшій сестрі. Відколи не стало нашої матінки, сестра замінила її мені. Не має для себе жодної вільної хвилини. У неї нині день народження, і я переконана, що мій подарунок зробить її щасливою. Це каміння має такий самий колір, як і її очі.

Ювелір пішов у підсобне приміщення магазину, виніс звідти прекрасний червоний із позолотою папір і старанно обгорнув ним шкатулку.

- Прошу, - простягнув її дівчинці. - Неси обережно.

Дівчинка рушила, гордо несучи в руці пакуночок, неначе

трофей.

Минула година, коли в магазин увійшла прекрасна дівчина із волоссям кольору меду й прекрасними блакитними очима. Вона рішуче поклала на прилавок шкатулку, яку ювелір так старанно запакував, і запитала:

- Це намисто куплене тут?

- Так, панночко.

-1 яка його ціна?

- Ціни у моїй крамниці конфіденційні, їх знаю лише я і мої клієнти.

- Але в моєї сестри було лише кілька дрібних монет. Вона ніколи не могла б заплатити за таке намисто!

Ювелір узяв шкатулку, зачинив разом з її вмістом, знову старанно запакував і віддав дівчині.

- Твоя сестра заплатила ціну вищу, ніж будь-хто інший: вона віддала все, що мала.

«Бог бо так полюбив світ, що Сина свого единородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3,16).

18 січня

ТАКТИКА КАЧКИ

Троє старанних і допитливих юнаків урешті успішно завершили навчання, здобувши високі наукові ступені. На прощання постановили, що об’їдуть увесь світ, а через рік зустрінуться, і кожен привезе найціннішу річ, яку тільки зможе віднайти.

Перший із них точно знав, що шукати. Він подався за найбільшим і найгарнішим коштовним каменем у світі. Не зупинили його ні моря, ні пустелі, підкорив найвищі гірські вершини й таки здобув те, про що мріяв, - найпрекраснішу коштовність, яка лиш могла бути під сонцем. Приїхав додому, очікуючи на своїх друзів.

Невдовзі прибув із мандрів і другий юнак, тримаючи за руку найгарнішу дівчину.

- Запевняю тебе, що немає нічого ціннішого за кохання двох людей, - сказав товаришеві.

Вирішили зачекати третього.

Багато років пройшло, перш ніж той повернувся.

Третій вирушив на пошуки Бога. Побував у різних містах світу, розпитував у найвідоміших людей, відмовившись від усього, з головою поринув у книги, але Бога не знайшов.

Одного дня, виснажений самотньою довгою мандрівкою, він упав у траву на березі озера. Аж раптом його увагу привернула дика качка, що занепокоєно шукала своїх каченят. Каченят було багато, усі напрочуд рухливі. Увесь день, аж до заходу сонця качка розшукувала їх, невтомно плаваючи в густих очеретах, аж поки останнє пискляве маля не повернулось під її крило.

Чоловік усміхнувся і почав збиратися на батьківщину.

Коли друзі зустріли його, перший одразу ж показав свій дорогоцінний камінь, другий - дівчину, яка на той час вже стала його дружиною. Тоді нетерпляче запитали товариша:

- Чи знайшов ти щось цінне? Мабуть, це щось надзвичайне, адже ти так довго шукав. З твоєї усмішки бачимо, що ти теж повернувся не з порожніми руками.

- Я шукав Бога, - відповів третій товариш.

-1 знайшов Його? - запитали здивовано друзі.

- Зрозумів, що це Він шукав мене.

Ти не мусиш щось робити. Дозволь лише знайти себе. Бог тебе шукає.

19 СІЧНА

БАЧИТИ БОГА

Одного разу могутній король скликав усіх чаклунів, мудреців та жерців свого корлівства, жадаючи, аби вони показали йому Бога. їм загрожувала найстрашніша кара, якщо не потрафлять цього зробити. Бідолахи у відчаї рвали на голові волосся, не знаючи, що діяти. Тоді з’явився один пастух, який пустив вістку, що може дати собі раду з цим завданням.

Його відразу представили королю. Пастух вивів короля на терасу.

- Подивись на сонце! - сказав він.

За якусь хвилину король затулив очі і вигукнув:

- Ти що, хочеш, аби я осліп? О Господи!

- Сонце - це лише малесенька частинка Творця, - відповів йому пастух, - ба навіть не одна іскра Його сяєва... Як же можеш сподіватися, що твої очі уздрять Його самого?

Щодня учень ставив одне і те саме питання:

- Як мені знайти Бога?

І щоденно отримував від свого учителя ту саму таємничу відповідь:

_ Ти повинен цього хотіти.

- Але ж я прагну Його усім своїм серцем. Чому ж не знаходжу?

Якось учитель разом із учнем купалися в ріці. Раптом учитель вхопив хлопця за голову, занурив його цілого у воду і досить довго не відпускав. Бідолаха у цей час тільки розпачливо борсався, намагаючись вивільнитися.

Наступного дня учитель спитав:

- Чому ж бо ти так сіпався, коли я тримав тебе під водою?

- Бо мені страшенно бракувало повітря

- От коли тобі буде дарована благодать так само від-

и

чувати потребу у Господеві - неодмінно знайдеш Його.

§0 СІЧНА

ПОСТАНОВИ

Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.

«Коли побачу когось, хто потопає, - писав хлопчина, - то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапиться землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним усього світу».

За якийсь час він почув голос мами:

- Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і купи хліба.

- Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? - з докором спитав син.

Скільки уже було таких «хотів би» у нашому духовному житті...

Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у своєму щоденнику: «Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше - це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: “Хай живе мир!" - і ведемо війну. Повторюємо: “Геть наркотики!" - і ще більше торгуємо ними. Проголошуємо: “Ні - тероризму!" - і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?

Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує ненависть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!»

Зроби щось, хай навіть маленьке.

Ш січня

ВІДВІДИНИ

Щодня у полуденну пору один хлопчина переступав поріг церкви, а за кілька хвилин відходив.

Він носив картату сорочку і подерті джинси - як і всі його ровесники. У руках тримав паперову торбинку з булками на обід. Священик дещо недовірливо спитав його, для чого сюди приходить. Відомо ж бо, що в теперішніх часах не бракує людей, які не завагаються обікрасти й церкву.

«Я приходжу, щоб помолитися», - відповів хлопчина.

«Помолитися... Хіба можна так швидко молитися?»

«Ох... щодня пополудні я переступаю поріг цієї церкви і кажу: “Ісусе, я прийшов”. І тоді відходжу. Це коротенька молитва, але я певний, що Він мене чує».

Через кілька днів по цій розмові на його роботі стався нещасний випадок. Хлопчину привезли до шпиталю з багатьма переломами.

Його помістили в палаті, де вже були інші хворі. З появою хлопця змінилося все відділення. Через кілька днів його палата перетворилася на місце зустрічей пацієнтів з усього коридору. Молоді і старі підходили до його ліжка, а він для кожного знаходив підбадьорливу усмішку і щире слово розради.

Прийшов його провідати і священик. Разом із медичною сестрою він зайшов до палати і зупинився біля його ліжка.

«Мені сказали, що ти весь зранений, але, попри все, ще підгримуєш інших. Як тобі це вдається?»

«Це завдяки Тому, хто відвідує мене пополудні».

Медсестра перебила: «Пополудні до палати ніхто не заходив».

«Ні, Він з’являється тут щодня, стає при дверях і каже: “Дмитре, це я, Ісус”, - і відходить».

Один чеснотливий чоловік щодня переходив попри стіну, на якій було зображення Богородиці. Кожного разу той чоловік вітався: «Доброго дня, Пресвята Мати!»

Минуло кілька років. Одного вечора він виразно почув голос, яким промовляв до нього образ: «Доброго вечора, сину!»

Коли ми не чуємо відповіді на наші молитви, то це тому, що насправді її не сподіваємося.

^ СІЧНА

ДЗИҐАР З МАЯТНИКОМ

Один учений мав у своїй робітні великий стінний дзиґар. Дзиґар вибивав години врочисто, повільно і дуже голосно.

«Це Вам не заважає?» - спитав студент.

«Ні, - відповів учений, - бо я весь час ставлю собі питання, що зробив за годину, яка оце минула».

А що зробив за минулу годину ти?

93 СІЧНА

ДВІ НАСІНИНИ

Восени у родючому ґрунті одна побіч одної лежали дві насінини. Перша насінина сказала: «Я хочу рости! Хочу сягнути глибоко в землю корінням, хочу випустити на поверхню молоденькі пагінці. Хочу розвивати ніжні бруньки - немов прапорці, що звіщають прихід весни... Хочу відчути сонячне тепло і благодать ранкової роси на своїх пелюстках!»

І так вона й розвивалася.

Друга насінина сказала: «Що за доля мене спіткала! Я боюся. Коли моє коріння проникне у землю - що знайду у підземному мороці? Коли пробиватимусь крізь, твердий шар землі догори - пораню свої ніжні пагінці... Відкрию бруньки - а якийсь слимачисько підбереться до них і з’їсть. Розкрию пуп’янки - а якась дитина вирве мене зі землі. Ні, ліпше зачекати, коли буде безпечніше».

І чекала.

На початку весни курка порпалася в землі у пошуках поживи, знайшла насінину і з’їла.

Зрозуміло, що треба прийняти ризик життя і збагнути, що часом ми є голубами, а часом - статуями.

94 СІЧНА

ПОДЯКА

Один учитель сказав учням намалювати те, за що вони хотіли б подякувати Богові. Виховник гадав, що у цих дітей - вихідців із бідних родин - насправді не так багато при

чин відчувати вдячність. Він був переконаний, що всі радше намалюють купи солодощів, столи, що вгинаються від наїдків.

Малюнок, який подав йому Михайлик, вразив виховни- ка: на ньому хлопчина зобразив руку.

Але чия це рука?

Клас зацікавився тим зображенням.

«Для мене це рука Бога, що дає нам хліб насущний», - висловилася одна дитина.

«Це рука селянина. Він годує курей», - сказала інша.

Поки діти ще малювали, вчитель нахилився над партою Михайлика і спитав його, чия то рука.

«Це Ваша рука», - прошепотів хлопчина.

І тоді вчитель пригадав, як щовечора брав Михайлика за руку, бо він був найменшенький, і проводжав до виходу. Вчитель так само обходився і з іншими дітьми, але для Михайлика це мало справді велике значення.

Чи ти колись замислювався, яку велику силу можуть мати твої руки?

Нам усім потрібно навчитися виконувати «накази господині».

«Якщо спиш на ньому - застели.

Якщо носиш його - повісь.

Якщо поїв - помий посуд.

Якщо ходиш по ньому - витріпай.

Якщо відчиняєш його - зачини.

Якщо спорожнив - наповни.

Якщо дзвонить - зніми слухавку.

Якщо м ’явкає - нагодуй.

Якщо плаче - поцілуй його».

ЁЗ СІЧНА

ЛИК ІСУСА

Якось монах Бпіфаній, що жив на Сицилії, відкрив у собі Божий дар: він умів малювати чудові ікони.

У нього зродилося бажання створити таку, яка би стала шедевром: понад усе він прагнув зобразити лик Христа.

Але де знайти відповідну модель, що здатна була б виразити водночас страждання і радість, смерть і воскресіння, божественність і людськість?

Епіфаній не міг знайти спокою. Він рушив у подорож, зміряв цілу Европу, вдивляючись у кожне обличчя.

На жаль, не було серед них такого, яке могло б представляти лик Христа.

Одного вечора він заснув, повторюючи слова псалма: «За Твоїм лицем шукаю, Господи. Не укривай переді мною Твого лиця».

Епіфанію наснився сон. Ангел підводив його до людей, що траплялися йому на шляху, і вказував на якусь рису, що робила те обличчя подібним до Христового: радість молодої жінки, невинність дитини, силу селянина, страждання недужого, страх приреченого, доброту матері, переляк сироти, суворість судді, веселість штукаря, милосердя сповідника, забинтоване лице прокаженого. Епіфаній повернувся до монастиря і взявся до праці.

За рік ікона Христа була готова. Епіфаній показав її настоятелю і братам. Усі страшенно здивувалися й умить опустилися на коліна. Лик Христа був просто чудовий, він зворушував і ставив питання.

Даремно допитувалися в Епіфанія, хто послужив моделлю...

Не шукай Христа в образі однієї людини. Відблисків Христового лику шукай у кожному.

96 СІЧНА

НАЗОВНІ І ВСЕРЕДИНІ

Дідусь нахилився над п’ятилітнім онуком і поцілував його надобраніч. Хлопчик одразу витер щоку.

«Чому ти так робиш, синку? - спитала мама. - Коли хтось тебе цілує, не треба витирати поцілунок».

«Мамусю, - пояснив маленький, - я не витираю, щоб витерти. Я втираю його в себе».

Одній мамі під час подорожі постійно надокучало вертляве дитя.

«Та сядь уже нарешті!»

Але дитина, здавалося, не чула наказу і знову ставала на сидіння, аби дивитися у вікно.

Знервована мати взяла дитину і посадовила поруч зі собою.

Дитя глянуло на неї і гордо вимовило: «Назовні я сиджу, але всередині - стою».

Те, що у нас «всередині», набагато важливіше від того, що «назовні».

97січна

щодня

Одного вченого і шанованого всіма равина попросили прочитати лекцію про вихід Ізраїлю з Єгипту в найбільшому культурному осередку міста. Слухачі були освічені та підготовлені, уважно слухали лекцію.

Равин так описав події, що стосувалися небесної манни: «Господь послав на землю свій хліб, що був смачний, наче

медівник, і котрого вистачало на один день. Його не можна було зберігати до наступного дня, за винятком п’ятниці. Коли сонце починало пригрівати, манна топилася...»

Один слухач перервав його: «Яка нераціональність! Чому лише на один день? Чи не краще було б послати запаси, яких стало б на рік? Це було б розумніше і потребувало б менше зусиль».

Равин за своєю звичкою відповів притчею. «Один великий цар мав сина. Той був іще дитиною, але колись мав уступити на престол, і його освіта була справою державної ваги. За законом цар міг бачити сина лише один раз на рік. Він дуже любив його, а малий царевич - свого татуся. Прагнули бути разом трохи довше. Та закон був невблаганним. І так помалу стали чужими один одному». Равин продовжив лекцію: «Тому Бог посилав свій дар щодня».

Тому також молимося щодня,

§8 СІЧНА

ДУБ І ТРОЯНДА

У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величавим, а його могутнє гілля здавалося короною, що владно нависала над скромними квітами в саду.

Троянда мала лише стебло з кількома зеленими листками і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от-от зів’яне.

Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ти - лише нікчемна колюча галузка!»

Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченними листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармонійні звуки.

Через це Дуб дуже пишався собою.

«Я наповнюю небо чудовими симфоніями! Я - наче оркестр! Я не такий, як той нещасний прутик, який не вміє нічого! Навіщо взагалі потрібна троянда?»

Несмілива Троянда перелякано мовчала.

Коли настало літо, зацвіла.

Цілий сад аплодував їй довго, щиро і палко.

Дехто вдає зі себе кращого, сильнішого, аніж є насправді. Боїться бути собою.

Квіти просто квітнуть.

§9 СІННА

ЗАПИСНИЧОК

Один подорожній затримався поблизу мальовничого села, що розкинулося між полів. Його зацікавив невеликий цвинтар, обнесений дерев’яним плотом. Було там багато дерев, птахів і чудових квітів. Подорожній поволі ходив між могилами зі світлими надгробками, що були розкидані попід деревами.

Почав читати написи. На першому було: «Ян Taper, жив 8 років 2 тижні 3 дні». Така мала дитина тут похована...

Чоловік прочитав на сусідній могилі: «Денис Каліб, жив 5 років 8 місяців 3 тижні». Ще одна дитина...

Далі читав написи на інших могилах. Всі були подібні: прізвище, докладний вік упокоєної особи. Найдовше жила дитина, якій заледве виповнилося 11 років... Подорожній дуже засмутився. Присів і заплакав.

Старий чоловік, який проходив неподалік, побачивши його, спитав, чи оплакує когось із родини.

«Ні, немає тут нікого з моїх рідних, - відповів подорожній. - Але що діється у цьому селі? Що за жах тут діється?

Яке страшне прокляття нависло над мешканцями, що вмирають самі діти?»

Старенький усміхнувся і мовив: «Заспокойтесь, будь ласка. Немає жодного прокляття. Просто ми тут дотримуємося стародавнього звичаю. Той, кому виповниться 15 років, отримує від батьків записничок, такий, як у мене висить на шиї. За традицією кожний, хто переживає сильне і глибоке почуття, відкриває записничок і занотовує, як довго воно тривало. Закохався... Як довго тривало це велике почуття? Тиждень? Два? Три з половиною? А далі емоції, пов’язані з першим поцілунком, - як довго тривали? Мить? Два дні? Тиждень? А шлюб? А вагітність і народження первістка? Омріяна подорож? А зустріч із братом, котрий повернувся з далеких країв? Як довго тривала радість від цих подій? Години? Дні? Так записуємо у зошит кожну хвилину щастя... кожну мить щастя. Коли хтось помирає, за нашим звичаєм, відкриваємо його записник, підсумовуємо час, коли почувався справді щасливим, і цю суму пишемо на його могилі. Вважаємо, що лише це насправді прожитий час.

Не обмежуйся існуванням... Живи!

Не обмежуйся дотиканням... Відчувай!

Не обмежуйся спогляданням... Побач!

Не обмежуйся слуханням... Почуй!

Не обмежуйся мовленням... Скажи щось!

ЗО СІЧНА

БРАТИК

Одна молода мати очікувала народження другої дитини. Довідавшись, що то - дівчинка, навчила свого первістка, синочка Михайлика, аби він, поклавши голову на її живіт, разом із нею співав колискової маляті, яке мало народитись. Пісенька, що починалася словами: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько...» дуже подобалась хлоп’яті. Співав її часто.

Пологи були передчасні й тяжкі. Малесеньку дівчинку поклали в інкубатор, де вона перебувала під постійною лікарською опікою. Перелякані батьки були готові до найгіршого: їхня донечка мала дуже малі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити! Конче мушу її побачити!»

За тиждень дитині погіршало. Тоді мати вирішила привести Михайлика у відділення інтенсивної терапії. Медсестра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче підвела хлопчика до ліжечка сестрички, яка була приєднана до численних апаратів, що утримували її при житті.

Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав тихенько співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч близенько...».

Дівчинка одразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки.

Мати, схвильована до сліз, попросила: «Співай, співай далі, Михайлику!»

І Михайлик співав.

Дівчинка почала ворушити маленькими ручками.

Мати й батько то плакали, то сміялися. Медсестра зачудовано споглядала, не вірячи власним очам.

За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому. Радості Михайлика не було меж.

Лікарі, здивовані покращенням стану новонародженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько знали, що це - диво. Диво любови братика до сестрички, яку він так чекав!

Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає.

Одна з найчудовіших обіцянок Ісуса: «Іду-бо напого- товити вам місце... щоб і ви були там, де я».

Йо. 14, 2-3

31 СІЧНА

ДВОЄ ЛИЦАРІВ

Двоє сміливих лицарів брали участь у турнірах, ризикованих пригодах, наражаючись на небезпеку. Служили багатьом володарям.

Котрогось вечора один із них, споглядаючи захід сонця, мовив:

- Мені залишається остання пригода.

-Яка?

- Хочу зійти на гору, на якій живе Бог!

- Навіщо?

- Щоби довідатись, чому Він нас так обтяжує і примушує працювати все життя та й далі вимагає щораз більше, замість того, щоб допомагати нам хоча б іноді, - відповів з гіркотою перший лицар.

- Піду з тобою! Однак вважаю, що Бог знає, що чинить, — ствердив другий.

Подорож була тривалою і нелегкою. Добулися гори Бога. Сходили мовчки, йдучи поруч із кіньми, бо стежка була стрімка й труднопрохідна. Вже було видно вершину в імлі, та зненацька з гори почули голос:

- Візьміть із собою всі камені, що лежать на стежині.

- Ось бачиш? - запротестував перший лицар. - Завжди те саме. Після всіх цих зусиль Бог хоче нас додатково обтяжити. На це не погоджуся!

І повернув назад.

Другий лицар виконав те, що наказав голос Бога. Потратив на це багато часу і зусиль. Та із першими сонячними променями каміння у торбинах на коні й те, що було у зранених руках побожного лицаря, чудово засяяло. Перемінилося на коштовні діяманти небаченої краси.

Господи, ставлю набагато більше запитань, аніж Ти. У числовому співвідношенні це виглядає як десять до одного.

Запитую:

- Чому допускаєш страждання?

- Як довго маю страждати?

- Яка мета цього?

- Чи Ти забув про своє милосердя?

- Втомився?

-Аможе, образився?

- Покинув мене?

- Коли я втратив Твій провід?

- Чому я розгублений?

- Чи не бачиш мого великого розпачу?

Ти ж мене лише запитуєш, чи я вірю Тобі?

Шютий

1 лютого

ГВІЗДКИ

Жив колись хлопчисько із доволі складним характером. Він легко вибухав гнівом, був сварливий, робив багато шкоди.

Одного дня батько вручив йому мішечок із гвіздками і сказав, аби він забивав один цвях у палісад, що оточував подвір’я, стільки разів, скільки із кимсь сваритиметься.

У перший день хлопець забив 36 гвіздків.

Із плином часу зрозумів, що легше було би контролювати вибухи гніву, аніж забивати цвяхи, і якось увечері, через кілька тижнів, сказав батькові, що упродовж цього дня ні з ким не посварився.

Батько сказав йому: «Це дуже добре. Тепер кожного дня, коли ні з ким не посваришся, витягуй із палісаду по одному цвяшкові».

За якийсь час хлопчина сказав батькові, що повитягував усі гвіздки.

Тоді батько взяв його за руку, підвів до палісаду і сказав: «Сину мій, це чудово, але глянь: у палісаду повно дір. Дерево вже ніколи не буде таке, як колись. Коли говориш до когось, будучи у гніві, то тим, кого любиш, завдаєш ран, подібних до оцих дір. І хоч би скільки ти потім перепрошував, ці рани залишаються».

Людські істоти слабкі, і їх легко зранити.

Ми всі носимо на собі етикетку з написом: «Виявляти турботу! Поводитися обережно! Делікатний товар!»

§ лютого

ПІСЛЯ БОМБАРДУВАННЯ

Під час останньої війни летовшце у Багдаді і терени, до нього прилеглі, перетворилися у руйновище. Якось, посеред цементових плит і шматків заліза, почувся плач. Серед ангарів було видно маленький барак. Усередині хтось схлипував. Відчинили двері.

У цьому зруйнованому бараку був Бог. Це Він плакав.

Ніхто не наважився щось зробити. Тільки якась дитина наблизилася до Бога. Взяла Його за руку і сказала: «Не плач, я з Тобою!»

Ось що написала восьмилітня дитина у творі на тему Бога:

«Одним із головних завдань Бога є створення людей. Він створює їх, аби замінити тих, котрі вмирають. Завдяки цьому їх є завжди стільки, щоб могли займатися справами тут, на землі.

Він не створює дорослих, а лише немовлят На мою думку, так діється тому, що найменших створити найлегше. Бог не мусить витрачати дорогоцінного часу, аби навчити їх говорити і ходити. Залишає це завдання мамам і татам. Думаю, що це добра система.

Другим важливим завданням Бога є вислуховування молитов.

Бог усе і скрізь бачить і все чує. Тому Він, напевно, дуже зайнятий. Отож ми не повинні казати Йому витрачати час на дурниці, коли легковажимо своїх батьків і просимо у Нього щось таке, що батьки уже нам заборонили.

Атеїсти - це люди, котрі не вірять у Бога. Не думаю, аби у нашому місті були такі, принаймні серед тих, хто приходить до церкви.

Ісус є Сином Божим. Він робив складні речі, наприклад, ходив по воді, а також чинив чуда. Так само Він говорив про Бога людям, котрі не хотіли слухати. Тепер допомагає своєму Отцеві вислуховувати молитви. Можна молитися завжди, хай скільки цього хочеш, будучи певним, що Бог нас вислухає. Вони так влаштували світ, що Один із Них завжди чуває.

Потрібно завжди ходити на уроки з катехизму, бо це тішить Бога; якщо існує хтось, кого варто зробити щасливим, то тим кимсь є саме Бог

Не пропускайте катехизму через те, що вважаєте приємнішим, наприклад, виїзд на море. Це помилка.

Якщо не вірите у Бога, то, попри те, що ви атеїсти, будете також дуже самотні, тому що ваші батьки не можуть ходити з вами скрізь. А Бог може.

Мені приємно знати, що Він є з нами, коли боїмося темряви або коли не вміємо добре плавати, а великі хлопці кидають нас на глибину.

Однак не треба завжди думати тільки про те, що Бог може зробити для нас. Бог поставив мене тут - і може забрати мене тоді, коли захоче. Ось чому я вірю у Бога».

З лютого

УЧИТЕЛЬ

Відомий майстер-лучник зорганізував змагання серед своїх учнів, щоб оцінити рівень їхньої підготовки. На одному з дерев, що росли в кінці галяви, повісили дерев’яний диск із червоним кружальцем посередині. Далеко на іншому кінці галяви провели лінію, за якою стали змагальники.

Один із хлопців сміливо виступив перший, бажаючи показати свою відвагу. Міцно стиснув лук і стрілу, потім став у позиції, готовий до пострілу.

- Учителю, чи можна мені стріляти? - запитав він.

Учитель, який уважно дивився на нього, спитав:

- Чи бачиш оті великі дерева, що нас оточують?

- Так, учителю, чудово бачу їх довкруж галяви.

- Добре, - сказав майстер, - іди до решти, оскільки ти іще не готовий.

Здивований учень поклав лук і приєднався до товаришів.

Наперед виступив другий змагальник. Узяв лук, стрілу й уважно прицілився. Майстер став побіч лучника і запитав його:

- Чи бачиш мене?

- Так, учителю, я бачу вас. Ви стоїте поруч зі мною.

- Повернися до своїх товаришів і сядь із ними, - знову промовив учитель. - Ти ніколи не зможеш влучити у диск!

Всі учасники, один за одним, брали луки і готувалися випустити стріли, та щоразу вчитель ставив їм питання і вислуховував відповідь. І повертав їх на місце. Зібравшись докупи, вони стали перешіптуватися від здивування. Жоден із них не випустив бодай одної стріли.

Тоді вийшов наймолодший з учнів і мовчки став збоку. Натягнув лук, а далі завмер, поглядом втупившись перед собою.

- Чи бачиш птахів, що летять понад лісом? - спитав учитель.

- Ні, не бачу їх.

- Чи бачиш дерево, на якому висить щит?

- Ні, вчителю, я його не бачу.

- А може, бачиш хоча би щит?

- Ні, вчителю, не бачу його.

З громади учнів почувся сміх. Як цей хлопчина влучить у щит, якщо не може його вирізнити посеред галяви? Проте вчитель вгамував їх і спокійно спитав хлопця:

- То скажи мені, що ти бачиш?

- Бачу червоне кружальце, - відповів хлопчина.

- Чудово, - ствердив учитель. - Можеш стріляти.

Стріла зі свистом прошила повітря і, здригаючись, зупинилася посередині червоного кружальця, намальованого на дерев’яному щиті.

«Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно» (Лк. 10, 41-42).

4 лютого

СТРАТЕГІЯ ОСЛА

Жили колись старий чоловік і старий осел. Одного дня осел упав до криниці, уже висохлої, проте глибокої. Бідна тварина кричала весь день і чоловік думав, як витягнути її звідти. Та врешті вирішив, що осел дуже старий і слабий, а сам він давно збирався засипати висохлу криницю.

Отож вирішив поховати тварину. Попросив сусідів, аби всі взяли лопати і закидали криницю землею. Осел знову став кричати з усієї сили.

За якийсь час, на здивування усіх присутніх, з криниці уже не чути було жодного звуку.

Господар осла зазирнув до криниці, гадаючи, що тварина вже мертва, та побачив неймовірну картину: щоразу, коли кидали чергову порцію землі, осел утоптував її копитами. Господар разом зі сусідами далі всипали землю, а осел топтав її, творячи щораз вищу гірку. Врешті йому вдалося вискочити з колодязя.

Мавпа скинула кокосовий горіх на мудреця. Чоловік підняв горіх, випив з нього молоко, з’їв м’якуш, а з лушпини зробив собі горня

Життя не перестає кидати нам лопатами землю чи кокосові горіхи, але ми можемо вибратися з колодязя, якщо разом належно відреагуємо. Кожна проблема дає нам змогу зробити один крок уперед, кожна проблема має якийсь розв'язок - якщо не вважатимемо себе переможеними...

5 лютого

ДИЯВОЛЬСЬКИЙ ПІДСТУП

Одного дня диявол постановив збільшити ефект своїх злих діянь. Він зібрав начальників департаменту і головний штаб дивізії пекельної пропаганди і реклами, аби придумати нові кампанії спокус і пасток для людей, а також нові способи, щоб знищити сенс їхнього життя.

- Скажи їм, що Бога немає, - запропонував один чорт.

Диявол буркнув:

- Я волів би щось не настільки очевидне!

- Скажи їм, що жодна з їхніх дій не має результату, - сказав другий.

Диявол похитав головою і відповів:

- Вони вже й самі так думають.

Третій запропонував:

- Скажи їм, що вони настільки віддалилися від дороги закону, що їм більше ніколи не вдасться на неї повернутися, бо люди не можуть змінитися.

Диявол відказав:

- Я вже це пробував...

Слова попросив найстарший і найхитріший з усіх чортів:

- Нехай просто вірять, що мають іще багато-багато часу...

Диявол задоволено усміхнувся:

- Це справді добра ідея!

Якби я знала, що це востаннє - дивилася б на тебе, коли засинаєш. Накрила б тебе ліпше ковдрою, подякувала б Господу за твоє цінне життя. Подивилася би трохи, як спиш.

Якби знала, що це востаннє - провела би тебе аж до дверей, коли виходиш, поцілувала би, обійняла і попросила би повернутися, аби ще раз тебе поцілувати.

Якби знала, що це востаннє - слухала би твій голос, вимкнула би телевізор, відклала б газету і всю увагу присвятила б тобі. Запам ’ятала би звук твого голосу і блиск твоїх очей.

Якби знала, що це востаннє - слухала би твій спів, співала би з тобою, а далі попросила б заспівати ще раз.

Якби знала, що це востаннє я з тобою - надавала би великого значення тій хвилині. Не клопоталася би тарілками, подвір ’ям, навіть сплатою рахунків.

Якби знала, що це востаннє - прагнула б бути з тобою завжди.

Якби знала, що це востаннє ми разом - прагнула б бачити тебе щасливим. Приготувала б твої улюблені страви, пограла би з тобою у твою улюблену гру. Взяла б один день відпустки, щоб бути з тобою. Не переймалася б занадто складанням забавок і застелянням ліжка. Нагадала б тобі, як багато для мене важиш. Сказала б тобі, що дуже прагну, аби ти пішов до Раю. Сказала би, щоб ти був сильний. Сказала б, що люблю тебе - і ми зі сміхом ділилися б нашими улюбленими спогадами.

Якби знала, що це востаннє - читала б разом з тобою Святе Письмо і ми разом помолилися б до Бога. Я подякувала б Господу за те, що ми зустрілися, і за те, що так чудово нами опікувався.

Якби знала, що це востаннє ми разом - плакала б, тому що хотіла б провести більше часу з тобою.

Якби знала, що це востаннє...

Я зовсім не знаю коли настане отой останній раз. Господи, поможи мені виявити свою любов до всіх людей, котрі справили вплив на моє життя,.

Це може бути останній раз, коли ми разом.

6 лютого

РАХУНОК

Одному чоловікові, якого турбував сенс його життя і те, яким буде останній день його життя, а передусім Страшний суд, перед яким рано чи пізно постане, наснився сон.

Снилося йому, що по смерті наблизився, сповнений страху, до величезної брами, яка була входом у Дім Бога. Постукав, і усміхнений ангел відчинив йому. Запросив його до приймальні Раю.

Приміщення виглядало непривітно. Нагадувало судову залу.

Чоловік чекав, щораз більше хвилюючись.

Ангел незабаром повернувся з аркушем у руках. На ньому було написано: «Рахунок». Чоловік узяв аркуш і почав читати:

«За світло сонця і шелест листя, за сніг і вітер, за політ птахів і траву, за повітря, яким ти дихав, і за милування зірками, за вечори і за ночі...»

Перелік був дуже довгий.

Чоловік продовжував читати: «...За дитячий сміх, дівочі очі, за свіжу воду, за руки й ноги, за червінь помідорів, за пестощі, за пісок на пляжі, за перші слова твоєї дитини, за підвечірок на березі гірського озера, за поцілунок онука, за морські хвилі...»

Читаючи далі, чоловік щораз більше непокоївся.

Якою буде сума рахунку? Як зможе заплатити за все те, що отримав?

Коли читав із завмиранням серця, саме надійшов Бог.

Поплескав його по плечу.

«Усе це я дарую, - мовив, усміхаючись, - аж до кінця світу. Маю від цього велике задоволення!»

Бог знає лише одне формулювання: «Безплатно».

7лютого

КОНКУРС

Одного дня, коли світ був ще цілком новим, мешканці однієї місцевости влаштували музичний конкурс, учасниками якого стали майже всі присутні - від Синиці до Носорога.

Під орудою Сови було вирішено, що голосування під час конкурсу буде таємним і загальним. Отож голосуватимуть усі учасники, самі створять суддівську комісію, тобто журі.

І так було. Всі тварини, а також людина виходили поодинці на сцену й співали. Одні заслужили бурхливі оплески, іншим аплодували мляво. Відтак заповнювали картки і вкидали їх у велику урну під наглядом Сови.

Коли настав час підбити підсумки, Сова вийшла на імпровізовану сцену та у присутності двох старих мавп відкрила урну, аби підрахувати голоси.

Одна Мавпа вийняла першу картку, а Сова оголосила: «Перший голос віддано за нашого приятеля Осла!»

Настала тиша, а потім почулися несміливі оплески.

«Другий голос віддано за Осла!»

Загальне приголомшення.

«Третій голос: Осел!»

Усі здивовано переглядалися. Почали обмінюватись осудливими поглядами, і врешті, бачачи, що постійно повторюються голоси на користь Осла, відчули себе винними за таке голосування. Всі знали, що не було співу, гіршого за жахливе ричання Осла. Однак усі визнали його найкращим співаком.

Підрахувавши голоси, незалежна комісія оприлюднила результат: скрипуче і до того ж фальшиве ричання Осла посіло перше місце. Тож офіційно оголосили, що Осел має найкращий голос в околиці.

Потім Сова пояснила, чому так сталося. Кожен з учасників, бажаючи особистої перемоги, голосував за учасника, котрий мав найменші шанси, тобто за того, хто не був конкурентом.

Голосування було майже одностайним. Лише два голоси не були віддані за Осла: один належав Ослу, який вважав, що йому нічого втрачати, та щиро проголосував за Жайворонка, а другий належав людині, яка, звісно ж, проголосувала на свою користь.

«Людина розбещена, чоловік безбожний - ходить з неправдивими устами, мружить очі, совгає ногами, подає знаки своїми пальцями. З лихими думами на серці він увесь час зло кує, сіє розбрат Тому на тою нагло надійде погибель, він вмить буде розбитий, без рятунку» (Прип. 6,12-15).

8 лютого

ТРОЄ дггок

Коли його прийняли на посаду редактора авторитетного журналу, він вважав, що спіймав Бога за бороду. Зателефонував до батьків і, звичайно ж, до коханої Мирослави, якій просто сказав: «Отримав роботу! Можемо побратися!»

Стали подружжям, й упродовж кількох років народилося троє діток: Мар’ян, Марта й Віктор.

Шість років тривало щастя, а далі журнал змушений був припинити свою діяльність. Молодий батько влаштувався редактором у тижневик. Однак ця газета теж перестала виходити. Цього разу пошуки праці були вкрай важкими. Щовечора молода матуся і троє діток дивилися на батька, який ставав дедалі заклопотанішим.

Одного разу під час вечері чоловік зізн