Annotation. «Життя в позику» (нім. Geborgtes Leben, 1959) — роман, у якому, на відміну від більшості творів автора

«Життя в позику» (нім. Geborgtes Leben, 1959) — роман, у якому, на відміну від більшості творів автора, майже немає політичного контексту. Це твір про життя, смерть і кохання. Книжка українською мовою видається вперше. На відміну від російського перекладу, український повний, бо зроблений не з журналу, а з книжки. В романі розповідається про кохання автогонщика Клерфе і молодої жінки Ліліан, котре розгортається на фоні миру, який прийшов до Європи у 1945 році. Ліліан хвора на туберкульоз, для неї кожен день — вічність. Екранізував цей роман Сідні Поллок. Еріх Марія РемаркПисьменник для душіЖиття у позику12345678910111213141516171819202122Про автора

Еріх Марія Ремарк
ЖИТТЯ У ПОЗИКУ

Письменник для душі

Еріх Марія Ремарк (1898–1970) — один з найвідоміших і найпопулярніших німецьких письменників XX ст. Він належить до письменників «втраченого покоління», які замолоду пережили жахи Першої світової війни і побачили післявоєнний світ зовсім не таким, яким він бачився з окопів. Мабуть, саме тому його романи зачіпають найтонші струни душі. Ремарк залишив по собі багато цікавих, захоплюючих романів. Найвідоміший з них «Три товариші», в якому є чимало з того, що пережив сам автор. У «Тріумфальній арці» в образі Жоан Маду зображено актрису Марлен Дітріх, з якою у Ремарка були дуже складні любовні стосунки, У Німеччині навіть видали листування письменника і актриси та зняли документальний фільм. Українською мовою перекладені романи Ремарка «На західному фронті без змін», «Три товариші», «Час жити і час помирати», «Чорний обеліск», «Тріумфальна арка», «Повернення». Не менш популярним є роман Ремарка «Der Himmel kennt keine GunstLinge» («На небі нема улюбленців»), який у російському перекладі більше відомий як «Жизнь взаймы». Однак російський переклад було зроблено зі скороченого журнального варіанта (1959), який у Росії підчистила цензура, викинувши те, що не належало знати російському читачеві: зокрема про совєтську окупацію Австрії, про те, що один із персонажів (Лаваллі) гомосексуаліст і т. д. Український переклад зроблено за книжковим, повнішим, виданням 1961 р. Але залишено журнальну назву, оскільки вона уже звиклася. Особливістю «Життя у позику» є майже повна відсутність якого-небудь політичного контексту і концентрація на психологічній складовій. Це мелодрама чистої води, але мелодрама, яка заворожує і тримає в напрузі від початку до кінця. Це роман про кохання автогонщика Клерфе і дівчини Ліліан, яке розгортається у повоєнній Європі. Ліліан хвора на туберкульоз. Вона хоче взяти від свого короткого життя якнайбільше, не будуючи жодних планів, не упорядковуючи особистого життя. Роман сумний. Його герої усвідомлюють трагічність людської долі і неминучість свого кінця, і це надає їхньому світогляду, їхнім висловлюванням неймовірної витонченості й мудрості. Переживши війну і, як і раніше оточені смертю, вони шукають щастя в кожному моменті. Спонтанні філософи, вони проживають кожен день як останній, вони закохані і намагаються насолодитися усім тим, що дає їм життя, поки воно у них ще є. Думаю, це найпривабливіше в героях Ремарка — вони уміють жити в сьогоденні і не думати про майбутнє. Ремарк — письменник, якого розбирають на цитати, нотують у записники і беруть на озброєння. У кожному його романі можна натрапити на афоризми. Наприклад, такі. «Про щастя можна говорити хвилин п’ять, не більше. Тут нічого не скажеш, крім того, що ти щасливий. А про нещастя люди можуть базікати хоч усю ніч». «Те, чого не можеш дістати, завжди здається кращим за те, що маєш. У цьому полягає романтика і ідіотизм людського життя». «У житті перемагає тільки дурень. А розумному скрізь ввижаються самі лише перешкоди, і, не встигнувши щось почати, він вже втратив упевненість в собі». «Залишитися друзями? Завести маленький городчик на захололій лаві згаслих почуттів? Ні, це не для нас з тобою. Так буває тільки після маленьких інтрижок, та й то виходить досить фальшиво. Любов не плямують дружбою. Кінець є кінець». «Жодна людина не може стати більш чужою за ту, яку ти у минулому любив». «Що може дати одна людина іншій, окрім краплі тепла? І що може бути більшим за це? Ти тільки нікого не підпускай до себе близько. А підпустиш — захочеш утримати. А утримати нічого не можна…» І наостанок фраза, яка дивовижно влучно пасує до нашого сьогодення і відомих карликів, які нам псують життя: «Як це не дивно, але усі біди і нещастя на цьому світі дуже часто походять від людей маленького зросту; вони мають набагато більш важку вдачу і енергійний характер, ніж люди високі».
Рома Попелюк Життя у позику

1

Клерфе зупинив авто на автозаправці, перед якою було розчищено сніг, і посигналив. Ворони, що кружляли навколо телефонних стовпів, зняли гучний вереск, а в маленькій майстерні на запліччі хтось клепав молотком бляху. Врешті гуркіт стих і з будівлі вийшов хлопчина в червоному светрі і окулярах у сталевій оправі. — До повного, — сказав Клерфе і вийшов. — Бензин «Супер»? — Так. Чи можна десь тут перекусити? Хлопець показав великим пальцем через дорогу. — Навпроти. Нині на обід їхня фірмова страва — свиняче коліно з квашеною капустою. Зняти ланцюги? Там вище шосе закрижаніло ще сильніше, ніж тут. — До самого перевалу? — Перевалом не проїдете. Від учора його геть засипало. Таким низьким спортовим автом ви не маєте найменших шансів. — Ні? — сказав Клерфе. — Ти починаєш мене інтригувати. — Ви мене також, — відбрив хлопець. Ресторація в готелі просякла запахом старого пива і довгої зими. Клерфе замовив вуджений яловичий окіст, хліб, сир і карафку білого швейцарського вина. Попросив офіціантку занести йому їжу на терасу. Назовні було не дуже зимно. Розлоге небо мало барву тирличу. — Може, облити ваше авто зі шланга? — запитав через дорогу хлопець. — Щоб я скис, коли йому того не бракує. — Не треба. Протри тільки вітрове скло. Авто довго не було мите, і болото, яким затраскали його задні колеса незліченних вантажівок, коли він їх обганяв, кидалося в очі. «Пощо, власне, я приїхав сюди? — роздумував Клерфе. — На лижви й так уже запізно. Співчуття? Співчуття — кепський товариш подорожі — і ще гірший у ролі мети. Чому я не їду до Мюнхена? Або до Мілана? Але що б я робив у Мюнхені? А в Мілані? Або деінде? Я втомлений. Втомлений сидінням на одному місці і втомлений прощаннями. А може, я тільки втомлений необхідністю приймати рішення? Але на що я мав би наважитися?» Допив вино і повернувся до ресторації. Дівчина за прилавком мила келихи. Клерфе витягнув з кишені плескату пляшку в шкіряному футлярі. — Чи можете мені наповнити її коньяком? Дівчина почала чаркою відміряти коньяк. Клерфе попросив ще дати дві пачки цигарок і розрахувався. — Це кілометри? — запитав хлопець на заправці, показуючи на спідометр. — Ні, милі. Хлопець свиснув. — Що ви робите в Альпах? Чому, маючи таке авто, ви не на автобані? Клерфе зиркнув на нього. Блискучі скла окулярів, кирпатий ніс, прищі, відкопилені вуха — істота, яка щойно поміняла меланхолію дитинства на усі помилки напівдорослого стану. — Не завжди треба робити те, що правильно, синку. Навіть коли це собі усвідомлюєш. У цьому може інколи полягати чарівність життя. Розумієш? — Нє, — відказав хлопець, шморгнувши носом. — Але телефони аварійної допомоги знайдете уздовж усіх перевалів. Якщо застрягнете, достатньо зателефонувати. Ми вас витягнемо. Тут є наш номер. — Ви не маєте вже сенбернарів з пляшечками горілки на шиї? — Нє. Коньяк надто дорогий, а собаки зробилися надто бешкетними. Самі випивали алкоголь. Для цієї мети маємо тепер волів. Здорових волів для витягання авт. Хлопець, зблискуючи окулярами, витримав погляд Клерфе, який вкінці сказав: — Тебе тільки мені сьогодні бракувало. Альпійський мудрагель на висоті тисяча двісті метрів! Може на додаток звешся Песталоцці або Лаватер? — Нє. Ґерінґ. — Хлопець показав зуби, в яких бракувало одного сікача. — Але на ім’я маю Губерт. — Ти, може, родич цього… — Нє, — перебив його Губерт. — Ми походимо з Ґерінґів базельських. Якби я належав до тих, то не мусив би тут помпувати бензин. Ми б отримували грубу пенсію. Клерфе помовчав. — Дивний день, — сказав врешті. — Хто б таке сподівався? Всього найкращого тобі, синку, в наступному житті. Ти був для мене сюрпризом. — Ви для мене нє. Ви ж автогонщик, правда? — Чому ти так вирішив? Губерт Ґерінґ показав на майже геть затрасканий болотом номер на радіаторі. — То ти ще й детектив! — Клерфе сів за кермо. — Може, тебе краще завчасу ув’язнити, щоб позбавити людство від нового нещастя. Коли станеш прем’єром, буде вже пізно. Ввімкнув двигун. — Ви забули заплатити, — сказав Губерт. — Сорок два франчика. Клерфе подав йому гроші. — Кажеш, Губерте, франчика! Це мене тішить. У країні, де гроші називають пестливо, ніколи не буде диктатури. За годину авто застрягло. Кілька снігових лавин на схилі обірвалося і засипало шосе. Клерфе міг розвернутися і спуститися назад у долину, але не мав бажання ще раз так швидко зустрітися з риб’ячими очима Губерта Ґерінґа. Крім того, не любив розвертатися. Тому терпляче сидів далі у своєму авто, курив цигарки, пив коньяк, прислухався до каркання ворон і чекав на Бога. Бог з’явився за якийсь час в образі невеликого снігового плуга. Клерфе поділився з водієм рештою коньяку. Потім той рушив уперед і почав здіймати своєю машиною тумани снігу і відкидати його на бік. Двісті метрів далі шосе знову було чисте. Сніговий плуг з’їхав на бік, і авто Клерфе прослизнуло повз нього. Водій плуга помахав йому на прощання. Він, як і Губерт, носив червоний светр і окуляри. Тому Клерфе, розмовляючи з ним, тримався безпечних тем — сніг і алкоголь, двох Ґерінґів упродовж одного дня було б однак забагато. Губерт плів дурниці, перевал не був засипаний. Авто піднімалося тепер швидко вгору, і враз Клерфе побачив далеко перед собою долину, сизу і лагідну в ранніх сутінках, а в ній село з розсипаними кубиками будинків з білими дахами, кривою церквою, ковзанками, кількома готелями і першими світелками у вікнах. Потім повільно з’їхав униз серпантином. Десь в долині, в одному з санаторіїв, повинен мешкати Ґольманн, його змінник, який минулого року захворів. Лікар встановив туберкульоз, але Ґольманн сміявся з цього діагнозу — щось таке в епоху антибіотиків і пеніциліну вже не могло бути, а якщо й було, то людина діставала жменю пігулок, кілька заштриків і знову була здорова. Але ті чудесні засоби виявлялися не такими вже прекрасними і безвідмовними, як їх вихваляють, особливо серед людей, які виростали в роки війни і були виснажені. Під час «Перегонів Тисяча Миль» в Італії Ґольманн неподалік Рима дістав кровотечу, і Клерфе мусив його дорогою висадити. Лікар наполягав на тому, щоб вислати його на кілька місяців у гори. Ґольманн казився, але врешті скорився, з тією лише різницею, що кілька місяців перетворилися на рік. Враз двигун почав кашляти. Свічки, знову свічки! Останній відрізок схилу проїхав з вимкненим двигуном, поки авто не зупинилося на рівній дорозі, і лише тоді відкрив капот. Проблема була, як завжди, в залитих мастилом свічках другого і четвертого циліндра. Викрутив його, прочистив, після чого засунув на давнє місце і ввімкнув стартер. Тепер двигун функціонував, і Клерфе натиснув кілька разів рукою на педаль газу, щоб усунути зайве мастило. Мотор знову заревів. Коли випростався і побачив, що галас сполохав коней, запряжених в сани, що під’їжджали з другого боку. Коні стали дуба і, шарпаючи саньми, кинулися у бік авто. Клерфе вибіг їм навперейми, вхопив лівого коня за віжки і добру хвилину дозволив себе волочити. Врешті коні зупинилися. Вони тремтіли усім тілом, а над головами клубочилася хмара пари. Їхній переляканий, божевільний погляд справляв враження, мовби очі належали якимсь доісторичним істотам. Клерфе обережно опустив віжки. Коні стояли, пирхаючи і побрязкуючи дзвониками. Вочевидь, то не були звичайні шкапи, вживані до запрягу. З саней піднявся високий чоловік в чорній хутряній шапці і почав заспокоювати тварин. Біля нього сиділа молода жінка, котра міцно вхопилася за поручні. У неї було засмагле обличчя і дуже світлі очі. — Мені дуже прикро, що я вас налякав, — сказав Клерфе. — Я не подумав про те, що коні тут не звиклі до авто. Чоловік ще трохи займався кіньми, після чого пустив поводи і сів у сани. — Не звиклі до авто, які так галасують, — сказав холодно. — В кожному разі сани я міг би сам затримати. Проте я дякую, що ви намагалися нас врятувати. Клерфе оглянув свої штани, потім підняв очі і побачив зарозуміле обличчя, в якому тлів ще слід насмішки, мовби той глузував з того, що він без потреби вчинив героїчний жест. Вже давно ніхто у нього не викликав такої відрази з першого погляду. — Я не збирався рятувати вас, — відказав сухо, — а своє авто від полоззя ваших саней. — Маю надію, що ви при цьому не дуже вимастилися. Чоловік зайнявся знову кіньми. Клерфе придивився до жінки. «Вона і є причиною, — подумав. — Він сам хоче залишитися героєм». — Ні, я не вимастився, — відказав повільно. — Для цього треба чогось більшого. Санаторій «Белла Віста» розташувався на узвозі вище села. Клерфе припаркував авто біля входу, де стояло вже кілька саней. — Клерфе! — гукнув хтось. Озирнувшись, побачив, на своє здивування, Ґольманна, який наближався до нього. Думав, що застане його в ліжку. — Клерфе! — гукав Ґольманн. — Це справді ти? — Авжеж. А ти? На ногах? Я думав, лежиш у ліжку. Ґольманн розсміявся. — Лежання тут старосвітське. — Поплескав Клерфе по спині і втупив погляд в авто. — Мені здалося, що я чую знизу гарчання «Джузеппе», я думав вже, що то галюцинація. А потім побачив, як ви піднімаєтеся вгору. Що за несподіванка! Звідки ти їдеш? — З Монте-Карло. — Ти диви! — Ґольманн не міг заспокоїтися. — І на додачу з «Джузеппе», цим старим левом! Я думав уже, що ви забули за мене! Попестив кузов авта, в якому не раз їздив на перегонах. У ньому дістав також свою першу важку кровотечу. — То це таки «Джузеппе», правда ж? Не його менший брат? — Так, «Джузеппе». Але вже не бере участі в перегонах. Я викупив його з фабрики. Тепер на пенсії. — Як і я. Клерфе підняв очі. — Ти не на пенсії, лише у відпустці. — Цілий рік! То вже не відпустка. Але ходімо всередину. Мусимо відсвяткувати цю зустріч! Що ти п’єш? Далі горілку? Клерфе кивнув. — А ви маєте тут горілку? — Для гостей є усе. Це сучасний санаторій. — Принаймні робить таке враження. Виглядає на готель. — На цьому, між іншим, полягає лікування. Сучасна терапія. Ми вже не пацієнти, а курортники. Такі слова, як «хвороба» і «смерть», — табу. Просто їх ігнорують. Прикладна психологія. Дуже практична для духу, але люди всупереч цьому помирають. Що ти робив у Монте-Карло? Був на перегонах? — Звичайно. Ти вже не читаєш спортови́х вістей? Ґольманн знітився. — Спочатку читав. Потім припинив. Маразм, правда? — Навпаки, дуже розсудливо. Ти почнеш читати, коли знову їздитимеш. — Так, — сказав Ґольманн. — Коли знову їздитиму. І коли виграю великий приз. З ким ти їхав у пробігу? — З Торріані. Рушили до входу. Схили гір червоніли від сонця. Лещетарі шмигали у цьому блиску, мов чорні коми. — Гарно тут, — зауважив Клерфе. — Авжеж, гарна в’язниця. Клерфе не відповів. Знав інші в’язниці. — Ти тепер завжди їздиш з Торріані? — запитав Ґольманн. — Ні. Раз з одним, раз з другим. Чекаю на тебе. Сказав неправду. Уже півроку Клерфе їздив з Торріані на всіх перегонах спортових авт. Але що Ґольманн не читав спортових вістей, то ця брехня була невинна. Зате подіяла на Ґольманна, як вино. На його чолі з’явилися краплі поту. — Ти добився чогось в пробігу? — поцікавився. — Ні. Ми спізнилися. — Звідки ви їхали? — З Відня. То була безглузда ідея. Усі совєтські патрулі затримували нас дорогою. Всі думали, що ми хочемо захопити Сталіна або підкласти десь динаміт. Зрештою, я не хотів виграти, тільки випробувати нове авто. Але ж у них там дороги, в тій російській зоні! Як з льодовикової епохи. Ґольманн розсміявся. — То була помста «Джузеппе»! А де ти їздив раніше? Клерфе підняв руку. — Напиймося чогось. І зроби мені певну послугу: упродовж перших днів розмовляймо про все, тільки не про перегони і авта! — Але ж, Клерфе! То про що ж ми розмовлятимемо? — Це лише кілька днів. — До біса! Щось сталося? — Ні, ні. Просто я втомлений. Я хотів би відпочити і кілька днів не чути про цю холерно ідіотичну забаву, коли люди ганяють колами на супершвидких машинах. Розумієш, що я маю на увазі? — Звичайно, — сказав Ґольманн. — Але в чому справа? Що сталося? — Нічого, — відказав роздратований Клерфе. — Просто я марновірний, як і кожен інший. Мій контракт закінчується і не був поновлений. Я не хочу викликати вовка з лісу. Це все. — Клерфе, хто розбився? — Феррер. На зовсім легеньких, просто-таки гівняних перегонах на побережжі. Йому ампутували ногу. А та навіжена баба, яка вешталася з ним від перегонів до перегонів, фальшива баронова, не хоче його тепер бачити. Сидить в казино і реве. Не хоче каліки. А тепер ходімо, поставиш мені горілку. Сиділи в холі за малим столиком біля вікна. Клерфе роззирнувся. — Хіба тут лише самі хворі? — Ні. Є також здорові, які провідують хворих. — Ну, звичайно! Оті, що з блідими обличчями, то хворі? — Ні, то якраз здорові! — Ґольманн розсміявся. — А бліді вони тому, що приїхали зовсім недавно. Натомість ті засмаглі, як спортсмени, то хворі, які перебувають вже віддавна. Офіціантка принесла склянку помаранчевого соку для Ґольманна і малу карафку горілки для Клерфе. — Як довго думаєш тут залишитися? — запитав Ґольманн. — Кілька днів. Де б я міг оселитися? — Найкраще в «Палас Готелі». У них там добрий бар. — А звідки ти про це знаєш? — Ми ходимо туди, коли час від часу вдається нам звідси чкурнути. Часом уночі, коли ми хочемо відчути себе здоровими. Це, правда, заборонено, але краще вже похмілля, ніж безрезультатні дискусії з Богом, чому людина хворіє. — Ґольманн витягнув з кишені на грудях плескату пляшку і долив до своєї склянки трішки алкоголю. — То джин, — пояснив. — Теж помагає. — Вам не дозволяють пити? — запитав Клерфе. — Цілковитої заборони нема, але так зручніше. — Ґольманн сховав пляшку до кишені. — Тут на горах трохи впадаєш у дитинство. Перед входом зупинилися сани. Ті самі, які Клерфе зустрів на шосе. Вийшов з них чоловік в чорній хутровій шапці. — Знаєш, хто це? — запитав Клерфе. — Якийсь росіянин. Зветься Боріс Волков. Але для різноманітності не колишній великий князь, хоч і далеко не бідний. Його батько, мабуть, своєчасно відкрив рахунок в Лондоні, але невчасно покинув Москву, його розстріляли. Дружині і синові вдалося вирватися. Вона мала, либонь, вшиті в корсеті смарагди завбільшки з горіх. Клерфе розсміявся. — Ти справжнє детективне бюро! Звідки ти знаєш це все? — Тут люди швидко довідуються про себе все, — відказав Ґольманн з відтінком гіркоти в голосі. — За два тижні, коли закінчиться сезон лещетарів, село на решту року знову стане пліткарською глушиною. Біля них протиснулися між столиками кілька зодягнених у все чорне курдуплів, які жваво розмовляли між собою по-іспанськи. — Як на мале село товариство здається доволі міжнародним, — зауважив Клерфе. — Бо таке і є. Смерть так і не стала шовіністкою. — У цьому я б не був такий певний. — Клерфе кинув оком на двері. — Вона дружина цього росіянина? Ґольманн озирнувся. — Ні. Росіянин і жінка увійшли досередини. — Невже ці обоє теж хворі? — запитав Клерфе. — Авжеж. Але не виглядають на таких, правда? Часто так є. Упродовж якогось часу людина виглядає квітучою. Потім вже ні, але тоді перестає з’являтися публічно. Росіянин і жінка зупинилися біля дверей. Чоловік наполегливо в чомусь її переконував. Вона вислухала його, після чого енергійно труснула головою і швидко пройшла углиб холу. Чоловік провів її поглядом, вичекав хвилину, а відтак вийшов і сів у сани. — Либонь, посварилися, — промовив Клерфе не без задоволення. — Такі сцени трапляються тут щохвилини. З часом тут кожен трохи божеволіє. Психоз табору військовополонених. Пропорції міняються місцями, дрібниці набирають ваги, а важливі речі стають другорядними. Клерфе уважно поглянув на Ґольманна. — В тебе також? — В мене також. Не можна безперервно витріщатися в один пункт. — Ці двоє мешкають тут? — Жінка. Чоловік мешкає поза санаторієм. Клерфе встав з-за столика. — Поїду в готель. Де ми могли б разом повечеряти? — Тут. У нас є їдальня, в якій дозволено пригощати гостей. Чекаю тебе о сьомій. Бо о дев’ятій мушу бути в ліжку. Як в інтернаті. — Як у війську, — сказав Клерфе. — Або перед перегонами. Пам’ятаєш, як у Мілані наш командир заганяв нас до готелю, як курей до курника? Обличчя Ґольманна проясніло. — Ґабрієлі? Він ще в ділі? — Звичайно. Що з ним могло статися? Керівники вмирають в ліжку, як генерали. Жінка, яка була з росіянином, повернулася і попрямувала до виходу, але її затримала якась сива дама і тихо сказала щось гострим тоном. Жінка не відповіла і озирнулася. Хвильку повагалася, врешті зауважила Ґольманна і підійшла до нього. — Крокодилиця не хоче мене випустити. Каже, що ніхто мене не пускав кататися і що вона змушена буде донести на мене Далай-ламі, якщо я ще раз таке зроблю. Тут вона помітила Клерфе і вмовкла. — Ліліан, це Клерфе, — сказав Ґольманн. — Я розповідав вам про нього. Приїхав несподівано. Жінка кивнула. Вона лише ковзнула поглядом по Клерфе і звернулася знову до Ґольманна. — Вона каже, що я мушу лягти в ліжко, — сказала роздратовано. — Тільки тому, що кілька днів тому я мала гарячку. Але я не дозволю себе ув’язнити. Не цього вечора! Ви зостанетеся нагорі? — Так. Ми з’їмо вечерю в Передпеклі. — Я також прийду. Кивнула і повернулася углиб холу. — Тобі усе це нагадує тибетський стиль, — сказав Ґольманн. — Передпеклом зветься тут приміщення, в якому можна перебувати гостям. Далай-лама — це, звісно ж, наш професор, а Крокодилиця — старша сестра. — А ця жінка? — Ліліан Дюнкерк. Бельгійка. Батьки вже померли. — Чому вона так рознервувалася через таку дурницю? Ґольманн знизав плечима. Тепер він здавався втомленим. — Я вже тобі говорив, що всі тут трохи божеволіють. Особливо коли хтось вмирає. Вчора померла її приятелька в санаторії. Люди цим не надто переймаються, але завжди разом з небіжчиком вмирає щось більше. Ймовірно, трохи надії. — Авжеж, — згодився Клерфе. — Але це всюди так. Ґольманн кивнув. — Тут починають вмирати навесні. Частіше, ніж у Відні. Цікаво, правда? …Верхні поверхи санаторію правили за лікарню. Ліліан зупинилася перед дверима покою, в якому померла Аґнес Сомервіл. Почувши зсередини якісь голоси, прочинила двері. Труну вже винесли. Вікна були відкриті, і дві жінки прибирали кімнату. Вода плюскотіла по підлозі, в повітрі витав запах лізолу і мила, меблі було зсунуто, і яскраве електричне світло проникало в кожен закут. Ліліан на хвильку навіть засумнівалася, чи втрапила за адресою. Потім однак побачила закинутого на шафу плюшевого ведмедика, який був талісманом померлої. — Її вже забрали? — поцікавилася. Одна з прибиральниць підвела голову. — Перенесли її до сьомого номеру. Мусимо тут прибрати. Завтра вранці приїде вже якась нова. Ліліан зачинила двері. Вона знала сьомий номер — то був малий покій біля багажного ліфта. Туди завше переносили мертвих, бо звідти легко можна їх було спустити уночі ліфтом. Як валізи. А останні сліди по них змивають милом і лізолом. У покою номер сім було темно. Звідси забрали навіть свічки. Труна була вже зачинена. Під віком зникло худорляве обличчя і блискуче руде волосся. Все було готове до переїзду. Квіти знято з труни, лежали на столику збоку, загорнені в шматок церати. Збоку лежали вінки. Штори — розсунуті, вікна — навстіж. У покою панував гострий холод. Всередину зазирав місяць. Ліліан прийшла, щоб ще раз побачити покійну. Але прийшла запізно. Ніхто ніколи вже не побачить блідого обличчя і блискучого волосся Аґнес Сомервіл. Цієї ночі тайкома спустять труну додолу, а далі саньми до крематорію. Там у шаленому полум’ї вона почне горіти, руде волосся затріщить і сипоне іскрами, туге тіло напнеться, мовби оживши — а потім усе опаде, замінюючись в попіл і небуття, і кілька блідих спогадів. Ліліан поглянула на труну. Чи не може так трапитися, що вона отямиться у цій жахливій скрині? Хіба раніше таке не бувало? Хтозна, як часто це траплялося? Відомо лише про нечисленні випадки, коли рятували людей з летаргії, але скільки було таких, що задихнулися нікому не відомі? Хіба це неможливе, щоб Аґнес Сомервіл пробувала тепер, саме тепер, кричати в тісній темряві шелестливого шовку, з пересохлим горлом, не в стані видобути жодного звуку? «Мабуть, я збожеволіла. Що за думки спадають мені до голови? Не треба було сюди заходити! Чому я це зробила? З якогось сентиментального пориву? Через збентеження? Чи через цю жахливу цікавість, щоб ще раз вдивитися в чиєсь мертве обличчя, наче в якусь прірву, з якої, може, вдасться видобути відповідь? Світло, я мушу запалити світло!» Повернулася до дверей, однак зупинилася і почала прислухатися. Здалося їй, що почула якесь шелестіння, дуже тихе, але виразне, мовби нігті дряпали шовк. Швидко намацала контакт. Яскраве світло в одну мить вигнало ніч, місяць і жах! «Я чую духів, — подумала. — То була моя власна сукня! Мої власні нігті. А не втомлений, гаснучий імпульс життя, що затремтів у мертвому тілі». Знову втупила погляд в труну, осяяну яскравим світлом. Ні — в цьому чорному лискучому ящику з бронзовими держаками не було вже життя. Навпаки — у ній замкнена наймоторошніша загроза, яку знає людство. Там уже не лежала непорушно із застиглою кров’ю і роздутими легенями її приятелька Аґнес, то не була воскова копія людини, в якій ув’язнені соки починали повільно розкладати тіло — ні, в цьому ящику чигала тільки суцільна пустка, тінь, позбавлена тіні, незбагненна пустка з вічною спрагою іншої пустки, яка жила і росла в кожній істоті, яка приходила на світ разом з кожною людиною, яка була також у ній, Ліліан Дюнкерк, і росла в мовчанні, день у день вижираючи з неї життя, щоб врешті-решт зосталася тільки оболонка життя, котру, як і цю отут, запакують до чорного ящика, мов непотріб, призначений на смітник. Сягнула рукою по клямку. В момент, коли її торкнулася, клямка в її долоні несподівано крутнулася. Вона здавлено скрикнула. Двері відчинилися. Перед Ліліан стояв ошелешений санітар з витріщеними очима. — Що тут таке? — пробурмотів. — Звідки ви тут, пані, взялися? — Глянув повз неї всередину покою, де штори тріпотіли на протязі. — Тут було замкнено! Як ви увійшли сюди? Де ключ? — Тут не було замкнено. — Тоді хтось мусив… — санітар поглянув на двері. — А, є в замку! — Витер рукою чоло. — Знаєте, хвильку тому мені здалося… — показав на труну. — Я думав, що то ви і що… — Це я і є, — шепнула Ліліан. Чоловік ступив крок всередину. — Ви не зрозуміли мене. Я подумав, що ви і є покійниця! Уявляєте? А я бачив у житті багато чого! — Засміявся. — Це називається страх проти ночі! Що ви, власне, тут робите? Номер вісімнадцять давно вже запакований. — Хто? — Номер вісімнадцять. Імені я не знаю. Зрештою, це зайве. Коли випаде комусь ґеґнути, то не поможе йому найгарніше ім’я, — санітар вимкнув світло і замкнув двері. — Можете тішитися, панянко, що то не ви, — сказав добродушно. Ліліан вигребла з торби монету. — Це маленька компенсація за страх, якого я вам нагнала. Санітар віддав честь і потер долонею щетину на бороді. — Глибоко вдячний. Поділюся з колегою. Після такого сумного заняття пиво завжди особливо смакує. Але прошу вас не брати нічого надто близько до серця, панянко. Колись усі ми змушені будемо в це повірити. — Так, — відказала Ліліан. — Є в цьому певна потіха. Авжеж, чудесна потіха, правда? У її покої дзеленчало центральне опалення. Горіли всі лампи. «Я вар’ятка, — подумала. — Я боюся ночі. Боюся самої себе. Що я маю чинити? Я можу випити снодійне і залишити запалене світло. Можу зателефонувати до Боріса і побалакати з ним». Простягла руку до слухавки, але не піднімала. Знала, що він їй скаже. Знала також, що Боріс має рацію. Та й що з того? Людина не може жити чужим розумом. Люди живуть почуттями, а для почуттів байдуже, хто має рацію. Вона примостилася на кріслі під вікном. «Я маю двадцять чотири роки, — подумала, — стільки саме, що Аґнес. І я тут уже чотири роки. А перед тим шість років була війна. Що я пізнала в житті? Знищення, втечу з Бельгії, сльози, страх, смерть батьків, голод, а потім хворобу, спричинену голодом і втечею. Раніше я була дитиною. Я уже ледве можу пригадати, як виглядали міста вночі за мирного часу. Море вогнів і вулиці залиті яскравим світлом — що я з цього ще пам’ятаю? Я знаю тільки затемнені вікна і зливу бомб з чорного неба, а потім окупацію і страх, і переховування, і холод. Щастя? Як же змаліло це безмежне слово, яке так виблискувало колись у мріях! Щастям вже здавалися не тепла кімната, а хліб, підвал, безпечне місце від обстрілів. А потім я потрапила до санаторію». Ліліана непорушно дивилася у вікно. Внизу біля входу для постачальників і служби стояли сани. Може, приїхали вже по Аґнес Сомервіл. Торік вона увійшла — весела, в хутрі і з букетом квітів — головним входом до санаторію, а тепер покидала будинок крадькома, службовим входом, так, мовби не заплатила рахунку. Шість тижнів тому вона ще снувала з Ліліан плани від’їзду. Від’їзду — примари, виїзду — фатаморґани, який ніколи не здійснився. Задзвонив телефон. На хвильку завагалася, але підняла слухавку. — Так, Борісе, — вона уважно слухала. — Так, Борісе…так, я розсудлива… так, я знаю, що набагато більше людей помирає на інфаркт і рак. Я читала статистику, так, Борісе. Я знаю, що так нам тільки здається, бо ми живемо вкупі тут усі на горах… Так, багатьох вдається вилікувати, так-так… нові ресурси, так, Борісе, я розсудлива, напевно… ні, не приїжджай… так, я кохаю тебе, Борісе, звичайно. Відклала слухавку. — Розсудлива, — шепнула до себе, поглянувши в дзеркало, з якого дивилося на неї її обличчя, чуже, чужими очима, — розсудлива! Мій Боже, я надто довго була розсудлива! І навіщо? Щоб стати двадцятим чи тридцятим номером в кімнаті номер сім біля багажного ліфта. Опинитися у чорному ящику, від вигляду якого волосся їжиться на голові? Поглянула на годинник. Наближалась дев’ята. Перед нею була безмежна темна ніч, повна паніки і нудьги, тієї жахливої суміші, котра є сталою ознакою всіх санаторіїв, — паніки перед хворобою і нудьгою регламентованого існування, які разом ставали нестерпними, бо той контраст провадив лише до загостреного відчуття повної безпорадності. Ліліан встала. Тепер тільки б не залишатися сам на сам з собою! Внизу має бути ще кілька осіб — принаймні Ґольманн і його гість. У їдальні, крім Ґольманна і Клерфе, сиділо ще троє латиноамериканців — двоє чоловіків і дебела, невисока жінка. Всі троє одягнені на чорно, всі троє мовчали. Скидалися на малі чорні пагорби посеред зали під яскравою лампою. — Вони приїхали з Боготи, — пояснив Ґольманн. — Їх викликали телеграфом. Донька чоловіка в рогових окулярах була навмируща. Але відколи вони тут, дівчині покращало. Тепер не знають, що робити: повертатися чи лишитися тут. — Мати могла б лишитися, а ті повернутися. — Та товста жінка не є матір’ю, а мачухою, і це вона дає гроші, за які живе тут Мануела. Власне ніхто з них не хоче залишитися, навіть її батько. В Америці вони майже забули про дівчину. Регулярно присилали чеки, самі жили в Боготі, а Мануела тут — від п’яти років — і раз на місяць писала їм листа. Батько і мачуха уже давно мають дітей, яких Мануела не знає. Все було добре — поки не захотілося їй вмирати. Тоді очевидно мусили прилетіти, хоч би з уваги на репутацію. Дружина не хотіла пустити чоловіка самого. Вона старша за нього і ревнива, і знає, що надто товста. Щоб почуватися певніше, взяла з собою брата. У Боготі і без того пліткують про неї, що виштовхнула Мануелу з дому, тепер хоче показати, що її любить. Отже це не тільки питання ревнощів, але й престижу. Якби повернулася сама, знову потрапила б на людські язики. Тому сидять тут і чекають. — А Мануела? — Батько і мачуха відразу після приїзду дуже за нею упадали, бо мала ж бо ось-ось померти. Бідна Мануела, яка ніколи не зазнала батьківської любові, така була щаслива, що почала набирати сил. Однак тепер батькам уже уривається терпець. Крім того, з кожним днем вони гладшають, бо діймає їх якийсь нервовий голод і раз у раз напихаються славетними місцевими солодощами. За тиждень уже будуть Мануелу ненавидіти, що вона не квапиться на той світ. — Або призвичаяться до села, куплять цукерню і оселяться тут, — сказав Клерфе. Ґольманн розсміявся. — Ти маєш жахливу уяву. — Навпаки. Я маю тільки жахливий досвід. Але звідки ти все це знаєш? — Я ж тобі уже казав, що тут ніхто не має таємниць. Сестра Корнелія розмовляє іспанською і є повірницею мачухи. Три чорні постаті піднялися мовчки з-за столика. Урочисто, з гідністю крокували одне за одним до виходу, щоб за мить ледь не зіткнутися з Ліліан, яка влетіла до їдальні так стрімко, що товстуля перелякалася і, писнувши пронизливо по-пташиному, відступила набік. Ліліан підійшла квапливим кроком до столика Ґольманна і Клерфе і лише тоді озирнулася за жінкою. — Чому вона верескнула? — прошепотіла. — Адже я не дух! А може, однак уже? — Почала шукати люстерко. — Цього вечора, здається, я можу кожного перелякати. — Кого ще? — Санітара. Ґольманн кивнув. — Нас ви не перелякаєте, Ліліан. Вона заховала люстерко до торби. — Була вже тут Крокодилиця? — Ні, але щохвилини має надійти і нас викинути. Пунктуальна, як прусський фельдфебель. — Жозеф має варту при дверях сьогодні уночі. Можемо вислизнути. Підете до «Палас Бару»? — У «Палас Барі» нічого не відбувається, — вклинився Клерфе. — Я саме звідти прийшов. — Для нас відбувається завжди досить багато, — засміявся Ґольманн. — Навіть якщо нема там живої душі. Досить лише вистромити носа поза санаторієм, то все нас збуджує. Тут люди робляться скромними. — Тепер можемо вийти, — сказала Ліліан. — Крім Жозефа, ніхто не пильнує виходу. Другий санітар наразі зайнятий. Ґольманн стенув плечима. — Я маю температуру, Ліліан. Несподівано, дідько знає, звідки взялася! Може тому, що я побачив знову це заталяпане спортове авто Клерфе. — Інколи ми відривалися і з температурою, — зауважила Ліліан. Ґольманн поглянув на неї розгублено. — Я знаю. Але не сьогодні, Ліліан. — Через заталяпане спортове авто? — Мабуть. А що з Борісом? Не приєднається? — Боріс думає, що я сплю. Сьогодні пополудні я вже раз його змусила взяти мене на прогулянку. Вдруге цього не зробить. Прибиральниця розсунула штори. За вікном враз постав величний і безлюдний краєвид — залиті місяцем схили, чорний ліс, сніг. В порівнянні з ним троє людей скидалися на зовсім загублених. Прибиральниця почала гасити бра. З кожною погашеною лампою краєвид, здавалося, наближався на крок до людей у їдальні. — А ось і Крокодилиця, — сказав Ґольманн. У дверях усміхнулася міцними щелепами і холодними очима старша сестра. — Нічні посиденьки, як зазвичай! Ми закінчуємо, прошу панства! — При цьому вдала, що не зауважила, що Ліліан все ще не спить. — Закінчуємо, — повторила. — До ліжок! До ліжок! Завтра теж буде день! Ліліан встала. — Справді? Ви в цьому впевнені? — Цілком певна, — відказала похмуро старша сестра, — ваше снодійне на нічному столику, міс Дюнкерк. Ви спочиватиме наче в обіймах Морфея! — Наче в обіймах Морфея! — повторив Ґольманн з відразою, коли та відійшла. — Крокодилиця — королева банальних фраз. Сьогодні увечері вона обійшлася з нами ще прихильно. І чому ці вартові здоров’я мусять трактувати кожного, хто потрапить до лікарні, з таким потворною поблажливістю, мовби ти дитина або кретин? — Вони мстять за свою професію, — відповіла Ліліан з ненавистю. — Якщо у кельнерів і медсестер відняти це право, вони помруть від комплексу неповноцінності. Вони стояли в холі біля ліфта. — Заберете мене з собою? — запитала Ліліан. Клерфе поглянув на неї. Він завагався, маючи певний досвід з ексцентричними дамами. Але потім нагадав собі сцену з саньми і погордливу міну Волкова. — Чом би й ні. — Хіба це не сумно, — вона безпорадно усміхнулася, — просити трішки свободи, мов якийсь пияцюра у неприступного бармена останню чарку. — Часто я й сам це робив, — похитав головою Клерфе. — Де мені на вас зачекати? — Мусите вийти головним входом, який стереже Крокодилиця. А відтак спуститеся серпантином, візьмете сани і під’їдете ззаду зі службового входу. Я вийду тудою. Клерфе перетнув порожній хол. В самому кінці серпантину знайшов сани, попрохав візника підняти будку і заїхати до службового входу санаторію «Белла Віста». Ліліан чекала в тонкій чорній смушевій накидці. Клерфе не здивувався б, якби прийшла в самій вечірній сукні без плаща. — Мені все вдалося, — шепнула. — Я маю ключа, Жозеф дістане за це пляшку вишнівки. Клерфе допоміг їй сісти у сани. Коли вони минали головний вхід до санаторію, вона відкинулася вглиб темної будки. — Цього вечора ви не приїхали нагору своїм автом з огляду на Ґольманна? Щоб він його не бачив. Ви його пошкодували? Так і справді було. Клерфе зауважив, що вигляд «Джузеппе» викликав у Ґольманна надто сильне збудження. — Ні, — відповів. — Просто я мусив авто врешті помити. — Звідки ви приїхали? — поцікавилася. — З Монте-Карло? — Ні, з В’єн, неподалік Ліона. — І кудою ви їхали? Клерфе здивувався, чому це її цікавило. — Звичайною трасою. Через Белфорт і Базель. — І як було? — поцікавилася. — Що? Подорож? Нудьга. Сіре небо і плескатий краєвид, поки не заїхав у Альпи. Він почув, як вона дихає в темряві. А потім у світлі вітрини з годинниками, що ковзнуло по санях, побачив її обличчя. Малювався на ньому особливий вираз здивування, насмішки і болю. — Нудьга? — повторила. — Плескатий краєвид? Мій Боже, скільки б я дала за те, щоб не мусити вже дивитися на гори. Враз зрозумів, чому випитувала його так докладно. Для хворих гори тут були мурами, які обмежили їхню свободу. Гори давали їм легке дихання і надію, але не могли їх відпустити. Їхній світ обмежувався цією розташованою високо місциною, і тому кожне повідомлення знизу було повідомленням з втраченого раю. — Як довго ви тут? — поцікавився. — Чотири роки. — А коли зможете спуститися вниз? — Прошу поцікавитися у Далай-лами, — відповіла з гіркотою. — Обіцяє мені це щокілька місяців — так як збанкрутілі уряди обіцяють один поквартальний план за другим. Їх проминула галаслива група туристів у комбінезонах лещетарів. Ліліан різким рухом викинула цигарку в сніг. — Ці люди платять купу грошей, щоб приїхати в гори — можна сконати від сміху. Пригостіть мене ще однією цигаркою. Ви, напевно, не розумієте усього цього. Тут можна почуватися, як в таборі військовополонених. Не як у в’язниці, бо там принаймні відомо, коли вийдеш. А як у таборі, де ніхто не має жодного вироку. — Я розумію це. Сам це пережив. — Ви? У санаторію? — У таборі військовополонених. Під час війни. Але в нас було саме навпаки. Нас утримували на низинних болотах, і швейцарські гори означали для нас вимріяну свободу. Ми бачили їх з табору. Один чоловік, що походив з цих околиць, своїми розповідями доводив нас майже до безумства. Якби запропонували нам тоді звільнення в обмін на те, щоб ми зобов’язалися жити потім кілька років у цих горах, думаю, багато хто б згодився. Теж можна сконати від сміху, правда? — Ні. І ви б також згодилися? — Я мав план втечі. Ліліан подалася вперед. — Вам вдалося втекти? Чи вас знову упіймали? — Мені вдалося втекти. Інакше мене б не було тут. Третього виходу я не мав. — А той чоловік? — поцікавилася за хвилю. — Той, що безперервно розповідав про гори? — Помер в таборі на тиф. За тиждень до визволення. Сани зупинилися перед готелем. Клерфе помітив, що Ліліан не має мокроступів. Взяв її на руки, переніс через сніг і поставив на землі перед входом. — Пара шовкових черевичків врятована, — сказав. — Справді хочете піти до бару? — Так. Я мушу чогось напитися. У барі лещетарська компанія у важких черевиках тупотіла на танцювальному майданчику. Кельнер підсунув до стійки бару столик і два стільці. — Вам горілки, як і минулого разу? — запитав він Клерфе. — Ні, глінтвейну або бордо. — Клерфе подивився на Ліліан. — А вам що? — Мені горілки, — відповіла вона. — Хіба й ви раніш не пили горілки? — Так, але то було перед їжею. А зараз я б рекомендував те, що французи називають Богом в оксамитових штанятках. Бордо. Тут він помітив, що вона інспектує його недовірливим поглядом, мабуть, запідозривши, що він її хоче трактувати як хвору. — Я не підіграю вам, — сказав. — Якби я був тепер сам, також би замовив вино. Горілку можемо пити скільки вам завгодно завтра перед вечерею. Я пронесу пляшку до санаторію. — Добре. Тоді може бути вино, яке учора увечері ви пили у Франції, у В’єн. Клерфе здивувався, що вона запам’ятала назву місцевості. Треба з нею пильнуватися, бо хто має таку пам’ять до назв, звертає також увагу на інші речі. — Прошу нам принести шато Лафіт річник 1937, якщо його маєте, — сказав офіціантові. — І прошу його не загортати в гарячу серветку. Краще принесіть таке, яке лежить у підвалі. Офіціант підійшов до буфета і згодом повернувся. — Телефон, пане Клерфе. — То з санаторію! — сполошилась Ліліан. — Крокодилиця! — Зараз переконаємося. — Клерфе встав, попрохавши офіціанта розкоркувати пляшку, аби вино трохи подихало. — То була Крокодилиця? — запитала Ліліан, коли він повернувся. — Ні. То був телефон з Монте-Карло. — Клерфе завагався, але коли побачив ознаку зацікавлення на її обличчі, подумав, що, може, не зашкодить, якщо вона дізнається, що деінде також помирають люди. — З лікарні в Монте-Карло. Один мій знайомий помер. — Ви мусите повернутися? — Ні. Зрештою, я вже нічим не зараджу. Я думаю, що для нього це щастя. Він розбився під час перегонів і став би калікою до кінця життя. Ліліан витріщила на нього очі. Мала враження, що недочула. Що за варварські дурниці меле цей здоровий непрошений гість? — А ви не вважаєте, що й покалічені часом хочуть жити? — поцікавилася дуже тихо набряклим від гніву голосом. Клерфе відповів не відразу. У вухах йому ще дзвенів твердий, металевий, зневірений голос жінки, яка до нього дзвонила: «Що мені тепер робити? Феррер нічого по собі не залишив! Ані гроша! Я прошу приїхати! Я прошу мені допомогти! Я не знаю, що далі! То ви винні! Всі ви винні! Ви з вашими клятими перегонами!» Він відігнав від себе цей спогад. — То залежить, — сказав до Ліліан. — Цей чоловік був шалено закоханий в одну жінку, яка зраджувала його з кожним механіком. А він був завзятим автогонщиком, який однак ніколи не вибився вище пересічного. Все, чого хотів від життя, то були перемоги у великих перегонах і ця жінка. Помер, так і не довідавшись правди, помер, не знаючи, що ця жінка не хотіла його більше бачити, бо мав ампутовану ногу. То саме це я й маю на увазі, кажучи тут про щастя. — А може всупереч тому хотів ще жити? — Цього я не знаю, — відказав Клерфе, роздратованим тоном. — Але я бачив, як ще нещасніші люди вмирали. Ви, мабуть, також? — Авжеж, — визнала Ліліан, триваючи однак у своїй впертості. — Але всі хотіли ще жити. Клерфе мовчав. «Про що я тут балакаю? І навіщо? І чи не для того, щоб переконати себе в тому, у що сам не вірю? Який жорсткий, холодний голос мала приятелька Феррера в слухавці!» — Нікому не вдається втекти від долі, — сказав врешті нетерпляче. — І ніхто не знає, коли і як його вона дожене. Хто б там, зрештою, зважав на час? І що таке, власне, довге життя? Довге минуле. А майбутнє завжди сягає тільки до наступного подиху. Або до наступних перегонів. Що далі, невідомо. Вип’ємо? — За що? — Ні за що. Може, за трішки відваги. — Я маю вже відваги по дірки в носі. І утіхи також. Краще розкажіть мені, як виглядає життя там, унизу. По той бік гір. — Сумно. Нічого, окрім дощу. Вже цілий тиждень. Вона повільно відставила келих. — Дощ не падав тут вже від жовтня. Тільки сніг. Я вже майже забула, як виглядає дощ. Коли виходили, падав сніг. Клерфе викликав свистом сани. Вони їхали серпантинами вгору. Дзвонили дзвіночки на кінській збруї. Шосе було тихе і темне. Згодом почули дзвіночки, що наближалися з протилежного боку. Візник зупинився на роз’їзді під ліхтарем, щоб розминутися. Кінь нетерпляче пирхав і бив копитами по землі. У сніжній хурделі другі сани промчали повз них майже безшелесно. То були низькі сани, на яких лежав довгий ящик, оповитий в чорну церату. Біля ящика видно'було брезент, з-під якого виглядали квіти і вінки. Візник перехрестився і погнав коня далі. Вони мовчки подолали останні закрути і зупинилися перед бічним входом до санаторію. Ліліан висіла з саней. — Усе намарне, — сказала з вимушеною посмішкою — На хвилину можна забутися, але втекти перед цим неможливо. — Вона відчинила двері. — Дякую… і вибачаюся — я не була добрим товариством. Але я не могла бути наодинці цього вечора. — Я також. З тієї самої причини, що й ви. Я ж вам розповідав. Телефон з Монте-Карло. — Але ж ви казали, що це щастя. — Є різні види щастя. Та й мало що можна сказати. — Клерфе сягнув до кишені плаща. — Це вишнівка, яку ви пообіцяли санітарові. А це пляшка горілки для вас. Добраніч. 2

Коли вранці Клерфе прокинувся, побачив захмарене небо і почув, як вітер стукає віконницями. — Фен, — пояснив офіціант. — Теплий вітер, який викликає втому. Дошкульний передусім у кістках. Особливо в місцях перелому. — Ви їздили на лижвах? — Ні, в моєму випадку то рани, отримані на війні. Їзда на лижвах для мене закінчилася. Лишилася мені тільки одна нога. Але не повірите, як та ампутована нога болить мене за такої погоди. — Який сьогодні сніг? — Між нами кажучи: липкий, як мед. Згідно з готельним бюлетенем, добрий, а на вершинах сипкий. Клерфе вирішив відкласти лижви на пізніше, і без того був ще втомлений, що стосується вітру, офіціант мав рацію. Його теж боліла голова. «То через коньяк вчора уночі, — подумав. — Чому я пив далі, коли відвіз до санаторію цю таємничу дівчину, котра поєднувала в собі біль світу і жагу життя? Дивні люди перебували тут у горах — люди з дуже тонкою шкірою. Я теж колись був такий. Цілі віки тому. Але я змінився, і то дуже. Я мусив. І що залишилося? Що, крім цинізму, іронії і фальшивого відчуття вищості? Як довго я міг би ще брати участь у перегонах? Хіба я уже не застарий? А що потім? Що ще мене чекає? Посада представника автозаводу в якомусь провінційному місті — і старість, що повільно надходить, з безконечними вечорами, поступовою втратою сил, болючими спогадами, з гнітючими втратами, з рутиною, з примарою екзистенції, яка добігає кінця в нудотних повторах? Біль світу заразливий. Ресурс життя, без мети і без жодної опори». Вдягнувши плащ, виявив у ньому чорну оксамитну рукавичку. Знайшов її вчора на столі, коли повернувся з бару. Мусила її забути Ліліан. Сховав рукавичку до кишені, щоб віддати пізніше. Він ішов уже годину по снігу, коли неподалік шосе, біля лісу, побачив невелику квадратову будівлю, увінчану банею, звідки снував чорний дим. Зупинився. У Клерфе прокинулися огидливі спогади, через які змарнував кілька років життя, намагаючись їх забути. — Що це за будівля? — поцікавився у хлопця, який відгортав лопатою сніг біля крамниці. — По той бік вулиці? Крематорій, пане. Клерфе ковтнув слину. Отже не помилявся. — Тут? Навіщо вам тут крематорій? — Для санаторійників. Тобто, для померлих. — І для цього потрібен вам крематорій? Аж стільки вмирає? Хлопець сперся на лопату. — Тепер уже не так, як давніше, пане. Але до війни, я маю на увазі першу війну, та й пізніше теж — тоді багато вмирало. У нас тут довгі зими, а взимку важко копати землю, замерзає на камінь, і то глибоко. Крематорій набагато практичніший. Цей має вже майже тридцять років. — Тридцять? Отже у вас уже був крематорій, перш ніж увійшов у моду? Задовго до розповсюдження в масовому масштабі? Хлопець не зрозумів, що Клерфе мав на увазі. — Якщо йдеться про практичні речі, завжди ми були тут першими, пане. Так, зрештою, дешевше. Люди не хочуть вже більше витрачати стільки коштів на перевезення трупів. Колись було інакше. Тоді багато родин перевозило своїх померлих на батьківщину в цинкових трунах. То була краща пора, ніж тепер! Не до порівняння! Мусите колись послухати мого батька, як розповідає про той час. Він отаким робом побачив цілий світ. — Тобто: яким? — Як конвоїр трупів, — сказав хлопець, здивований нездогадливістю незнайомця. — Тоді люди трактували ще своїх померлих з пієтетом. Не пускали їх самих у подорож. Особливо до заморських країн. Мій батько знає, наприклад, Південну Америку як власну кишеню. Люди були там багаті й завжди прагнули забрати померлих на батьківщину. То було ще перш, ніж літаки стали популярними. Транспортування відбувалося залізницею, а потім на пароплавах, з гідністю, як належить. Тривало то цілими тижнями. А як годували, пане, конвоїра трупів! Батько навіть збирав меню і вставив їх потім в рамки. Під час однієї подорожі з однією вишуканою чилійською дамою — поповнів на цілих тридцять фунтів. Все було безкоштовно, також пиво, а крім того, коли доставив труну на місце, отримав прекрасний подарунок. А потім, — хлопець поглянув недружелюбно на квадратну будівлю, — а потім поставлено крематорій. Спочатку він служив лише для людей, які не визнавали жодної релігії, але тепер став повсюдно модним. — Так, — підтвердив Клерфе. — Це вже не тільки тут таке. Хлопець похитав головою. — Люди не мають більше жодної поваги до смерті, каже мій батько. То провина двох світових воєн, надто багато людей втратило тоді життя. Та й відразу мільйони. Мій батько каже, що тому пропав його фах. Тепер навіть родини з заморських країн просять спалювати трупи своїх померлих, а урни з попелом посилають до Південної Америки літаками. Без конвоїрів. Дим з крематорію припинив снувати. Клерфе витяг пачку цигарок і підсунув балакучому підліткові. — Треба було вам бачити сигари, які привозив мій батько, — сказав той, беручи цигарки і приглядаючись. — «Гавани», пане, найкращі у світі. Цілі ящики! Шкода йому їх було для себе, просто щоб викурити самому, і завжди продавав тутешнім власникам готелю. — Чим займається тепер ваш батько? — Тепер маємо тут квітникарню. — Хлопець кивнув на крамницю, перед якою вони стояли. — Майте на увазі, що ми, пане, дешевші, ніж ці шкуродери в селі, і маємо часом прекрасні речі. Саме сьогодні вранці прийшла свіжа достава. Нічого не потребуєте? Клерфе подумав хвильку. Квіти? Чом би й ні? Міг би їх послати до санаторію бунтівливій молодій бельгійці. То б підняло її дух. А якщо про це дізнається її приятель, цей гоноровий росіянин, то навіть ще краще. Зайшов до крамниці. Пролунав пронизливий звук дзвінка. З-за штори вигулькнув чоловік, схожий водночас на офіціанта і паламаря. Мав на собі темний костюм і був дуже низьким на зріст. Клерфе приглядався йому з цікавістю. Уявляв його собі як неабиякого здоров’яка, хоча за хвилю усвідомив собі, що він не мусив сам волочити труни. Крамниця виглядала убого, а квіти були пересічними, за винятком кількох справді прекрасних, що й геть не пасували до цього приміщення. Клерфе задивився на гілку білих орхідей. — Свіжусінькі! — сказав малий чоловік. — Привезли сьогодні. Ця орхідея — то винятковий екземпляр. Протримається щонайменше тиждень. То дуже рідкісний різновид. — Ви розбираєтеся на орхідеях? — Так, пане. Я бачив багато ґатунків. Також за кордоном. «У Південній Америці, — подумав Клерфе. — Може, після достави трун брав участь у невеликій експедиції в джунглі, щоб мати пізніше що розповідати дітям і онукам». — Прошу її запакувати, — сказав, витягнувши з кишені чорну оксамитну рукавичку Ліліан. — І прошу докласти це. Чи маєте конверт і картку паперу? Повернувся пішки до села. Дорогою здавалося йому, що й далі відчуває бридкий солодкуватий дим з крематорію. Знав, що це неможливе, фен прибивав дим до землі, а Клерфе був уже задалеко, аби відчувати що-небудь. Залишився тільки спогад про печі, в яких вогонь горів день і ніч неподалік концтабору. Печі, які він хотів забути. Відтак Клерфе пішов до гаража, щоб зазирнути до «Джузеппе». Авто стояло доволі далеко в глибині великого похмурого приміщення. Клерфе зупинився біля входу. У півтемряві спостеріг когось за кермом. — Ваші учні бавляться тут в автогонщиків? — запитав власника гаража, який його супроводжував. — То ніякий не учень. Каже, що він ваш приятель. Клерфе придивився і упізнав Ґольманна. — Він довго вже тут? — Недовго. Може п’ять хвилин. — Вперше? — Ні, був уже сьогодні вранці — але тільки на хвильку. Ґольманн сидів за кермом «Джузеппе» спиною до Клерфе. Не було сумніву, що у своїй уяві він бере участь у перегонах, бо час від часу було чути тихий тріск, коли він перемикав швидкість. Клерфе подумав хвилю, потім кивнув власникові гаражу і вийшов. — Не кажіть йому, що я його тут бачив. — Чоловік кивнув. — Нехай він робить з автом, що йому заманеться. Прошу, — Клерфе витягнув з кишені ключі, — дайте йому ці ключі, якщо він попросить. А якщо не попросить, то залиште їх в авті. Щоб були на наступний раз. Розумієте? З Ґольманном він зустрівся на обіді в санаторії. Ґольманн виглядав натомленим. — Фен, — сказав. — В таку погоду кожен почувається зле. Я спав важким сном, і снилися мені навіжені речі. А ти? — Нормальне похмілля. Трохи забагато випив. — Тут, в горах, людина не відчуває цього, коли п’є — аж наступного ранку. Клерфе роззирнувся по їдальні. Людей було небагато. Бракувало Ліліан. — У таку погоду більшість не встає з ліжка, — пояснив Ґольманн. — Ти чув щось нового про Феррера? — Помер. Запала мовчанка. Не було тут що додати. — Що робиш пополудні? — поцікавився Ґольманн. — Думаю поспати, а потім трохи розглянутися довкола. Не журися мною. Я тішуся, що потрапив туди, де, поза «Джузеппе», майже нема авт. Двері відчинилися, в них з’явився Боріс Волков і кивнув Ґольманнові, зігнорувавши Клерфе. Кинув оком по їдальні і відразу вийшов. — Шукає Ліліан, — сказав Ґольманн. — Бозна, де вона. Мабуть, у своєму покої. Клерфе встав. — Я піду спати. Тутешнє повітря справді викликає втому, маєш рацію. Ти зможеш сьогодні увечері лишитися довше? Тут, на вечері? — Звичайно. Сьогодні я не маю температури, а тієї, яку мав учора, просто не вписав до медичної картки. Медсестра так довіряє, що я сам можу собі міряти температуру. Непогане досягнення, правда? Ох, як я ненавиджу термометрів! — Тоді до сьомої. — Сьогодні увечері буде велика пиятика в однієї італійки, Марії Савіні. Звичайно, потай. — Ти збираєшся? Ґольманн похитав головою. — Не маю бажання. Такі гулянки влаштовуються завжди, коли хтось від’їхав. Тобто помер. Люди п’ють тоді і додають собі відваги. — Своєрідні поминки? — Так, більш-менш. — Ґольманн позіхнув. — Пора на планову сієсту на веранді з забороною розмови. Для мене також. До вечора, Клерфе. 3

Кашель перестав. Виснажена Ліліан лягла знову. Ранкова жертва була складна, то була плата за день. І за попередній вечір також. Чекала, аж прийде по неї медсестра. На сьогодні припадала щотижнева рентгеноскопія. Знала цей ритуал аж до огиди, який щоразу викликав у ній роздратування. Ненавиділа інтимність рентгенівського кабінету. Ненавиділа стояти з оголеною огрудиною і відчувати на собі погляд асистента. Далай-лама їй не перешкоджав. Для нього була буденністю, для його асистента — жінкою. Її дратувала не сама голизна її тіла, а те, що вона ставала перед екраном більш, ніж гола. Адже тоді була гола також під шкірою, гола наскрізь аж до кісток і внутрішніх пульсуючих органів. Для зблискуючих в червонавій темряві окулярів була більше гола, ніж коли-небудь бачила і могла бачити саму себе. Упродовж якогось часу ходила на рентгеноскопію разом з Аґнес Сомервіл. Бачила тоді, як Аґнес раптом з прекрасної молодої дівчини змінюється на живий скелет, в якому легені і шлунок, наче бліді звірятка, розтягувалися, мовби вижирали життя. Бачила, як скелет рухається з боку на бік і вперед, як дихає і говорить, і знала, що в неї усе це виглядає так само. Подекуди здавалося їй річчю геть сороміцькою, що асистент може її оглядати такою, коли чула в темряві його подих. Прийшла медсестра. Ліліан вбрала халат і рушила за сестрою до ліфта. Побачила у вікні сірий день. Незабаром прийде весна. Хворий вітер, фен, важке повітря, вона мало не задихнулася вранці. З рентгенівського кабінету вийшла Марія Савіні. Стріпуючи головою, поправила своє чорне волосся. — Як було? — запитала Ліліан. — Він нічого не каже. Має поганий гумор. Як тобі подобається мій новий халат? — Чудесний шовк. — Справді? То від Лicci з Флоренції. — Марія скривила помарніле обличчя і розсміялася. — Що нам іще залишається? Коли ми не можемо ніде вийти увечері, то мусимо гарцювати тут у своїх хатніх дрес-кодах. Прийдеш увечері до мене? — Ще не знаю. — Панно Дюнкерк, професор чекає, — нагадала сестра у дверях. — Приходь! — сказала Марія. — Інші також прийдуть! Я маю плити з Америки. Фантастичне! Ліліан зайшла до оповитого в сутінки кабінету. — Нарешті! — сказав Далай-лама. — Я хотів би, щоб принаймні раз ви були пунктуальні. Діаграма температури. Медсестра подала йому картку. Він почав її вивчати, обмінюючись пошепки заувагами зі своїм асистентом. Ліліан намагалася зрозуміти, про що вони говорять, але це їй не вдалося. — Загасити світло! — звелів Далай-лама. — Прошу ліворуч. Ліворуч. Ще раз. Фосфоресціюючий відблиск екрану падав на його лису голову і окуляри асистента. Ліліан щоразу робилося трохи недобре, коли мусила так дихати і зупиняти дихання — нагадувало це момент, який передував непритомності. Дослідження тривало довше, ніж зазвичай. — Прошу мені ще раз показати медичну картку, — сказав Далай-лама. Сестра увімкнула світло. Ліліан стояла біля екрану і чекала. — Ви мали два запалення плеври? Одне з яких через власну необережність? Ви мали щастя. Майже жодних зрощень. Однак звідки… о, шляк! — Далай-лама підняв очі. — Прошу зайти до бічного покою і підготуватися до наповнення пневмографу. Ліліан пішла за медсестрою. — Що таке? — шепнула. — Якась рідина? Медсестра заперечливо похитала головою: — Можливо, перепади температури. — Але то ж не має нічого спільного з моїми легенями! То тільки хвилювання! Від’їзд міс Сомервіл! Фен! Адже я негативна! Я не позитивна! А може, так? — Ні, ні. Будь ласка, лягайте! Мусите бути готові, коли прийде професор. Медсестра присунула апарат. «Все намарно, — подумала Ліліан. — Упродовж цілих тижнів я робила все, що від мене вимагали, і замість покращення, мені знову погіршало. Те, що я відірвалася вчора, не може бути приводом, адже сьогодні я не маю температури — може, навіть і мала б її, якби не виходила з санаторію, ніколи невідомо. Що він хоче тепер зі мною зробити?. Буде мене бурувати і колоти, чи тільки знову мене наповнить, як м’яча?» До приміщення зайшов професор. — Я не маю температури! — проторохтіла Ліліан. — То тільки легке знервування. Вже тиждень я не маю гарячки, та й раніше я мала її тільки тоді, коли була рознервована. Далай-лама сів біля неї і провів долонею по її тілу, шукаючи місця для уколу. — Наступні кілька днів прошу залишатися у своєму покої. — Я не можу безперервно лежати в ліжку. Саме тому у мене буває гарячка. Це доводить мене до безумства. — Достатньо, що зостанетесь у своєму покої. А сьогодні в ліжку… Перевдягнувшись у своєму покої, Ліліан витягнула з-під білизни пляшку горілки і, прислухаючись до відголосів з коридору, налила собі склянку. Щохвилини може прийти медсестра з вечерею, не хотілося попастися на питті. «Я ще не така худа, — подумала, стоячи перед дзеркалом. — Я поповніла на півфунта. Великий подвиг». З іронічною посмішкою випила сама до себе і сховала пляшку. Ззовні почула візок з вечерею. Медсестра поставила на столі тарілку і вручила їй пакунок, мабуть, квіти. «Боріс», — подумала Ліліан, беручи білу картонку. Відтак хвильку пошпортала виделкою в тарілці, після чого попрохала забрати їжу. Тим часом сестра заправила її ліжко і увімкнула радіо. Ліліан підійшла до вікна і чекала, поки сестра закінчить і залишить покій. Вдивлялася у вечірній туман і слухала музику з Парижа, але не могла її витримати. — Ви знаєте Париж? — запитала медсестра. — Мабуть, чудесний! — Коли я там була, він був зимний і темний, і похмурий, і окупований німцями. Медсестра розсміялася. — То давно минуло. Тепер, я певна, все таке ж, як і до війни. Вам не хочеться ще раз туди поїхати? — Ні, — відказала Ліліан сухо. — Хто б їздив до Парижа взимку? Ви закінчили? — Так-так, зараз. Куди вам так спішно? Адже в санаторії вже й так нема що робити. Врешті медсестра пішла. Ліліан вимкнула радіо. Справді, тут не було вже що робити. Можна було тільки чекати. Чекати, але на що? На те, що життя далі складатиметься тільки з чекання? Відкрила коробку. «Боріс вирішив залишитися тут, у горах, — подумала, — або принаймні так казав. А я?» Розгорнула тонкий папір і враз випустила коробку на землю, мовби всередині побачила змію. Втупила погляд в орхідеї на підлозі. Упізнала ці квіти. Збіг, огидний збіг, це інші квіти, не ті самі, інші, схожі! Водночас знала, що такі збіги не трапляються, а в селі ніхто не мав запасів цього виду орхідей. Сама таких шукала і, не знайшовши, замовила з Цюріха. Порахувала квіти на гілці. Число збігалося. Потім помітила, що у найнижчої квітки бракує пелюстки, і нагадала собі, що зауважила це, коли прийшла пачка з Цюріха. Не було уже найменшого сумніву — квіти, що лежали перед нею на килимі, були тими самими квітами, які поклала на труні Аґнес. «Я стаю істеричкою», — подумала. Все це мусить з’ясуватися, не могли ж ці квіти їй примаритися, хтось мусив собі з неї пожартувати дуже негарним чином, але чому? І як? Як ці орхідеї опинилися знову тут? І що повинна була означати ця рукавичка збоку, що скидалася на мертву почорнілу руку, яка висунулася з землі, наче символ якоїсь мафії духів? Ліліан кружляла навколо гілки, мовби та й справді була гадюкою. Квіти уже не нагадували квітів, зіткнувшись зі смертю, справляли тепер несамовите враження, і їхня білина була білішою над усе, що досі бачила. Рвучко відкрила двері на балкон, вхопила обережно папір, а через папір гілку і викинула все на вулицю. Услід за квітами викинула коробку. Хвильку прислухалася. Крізь туман пробивалися віддалені голоси і звуки дзвіночків на санях. Повернувшись до покою, побачила на підлозі рукавичку. Тепер її упізнала і нагадала собі, що мала її, коли була з Клерфе в барі. Клерфе… що він має з цим спільного? Мусила довідатись! Негайно! Вона зателефонувала йому, а він сказав, що приїде за годину. Ліліан, полегшено зітхнувши, відклала слухавку. Дякувати Господу, то був хтось, кому не мусила нічого пояснювати. Хтось, кому була байдужа і хто не піклувався про неї так, як Боріс. Клерфе чекав її біля бічних дверей. — Ви не зносите орхідей? — поцікавився, вказавши на сніг. Квіти і коробка ще там лежали. — Ці квіти… ці самі квіти, — сказала Ліліан із зусиллям, — я поклала вчора на труні моєї приятельки. Я бачила їх, ще перед тим, як забрали труну. У санаторію не залишають квітів з домовин. Все було забране. Я запитувала в санітара. Все відіслано до крематорію. Я не знаю, яким чином… — До крематорію? — запитав Клерфе. — Добрий Боже! Крамниця, в якій я купив квіти, розташована неподалік крематорію. Така убога крамничка, я ще навіть здивувався, звідки взялися там ці квіти. Тоді усе ясно! Якийсь працівник крематорію, замість спалити квіти, перепродує їх для квітникарні. Ліліан витріщила на нього очі. — Невже таке можливе? — Чом би й ні? Квіти як квіти і загалом не надто відрізняються між собою. Шанс викриття шахрайства незначний. Можливість, що рідкісна орхідея потрапить знову в ті самі руки, які її вислали, така неправдоподібна, що ніхто не мусить з нею рахуватися. Клерфе взяв Ліліан під руку. — І що ми зробимо? Ми дістанемо шок чи просто посміємося з нестримної підприємницької жилки людства? Пропоную посміятися — бо якби цього не робили час від часу, то потонули б у сльозах нашого прекрасного двадцятого сторіччя. Ліліан поглянула на квіти. — Це огидно, — прошептала. — Вкрасти в померлої. — Не менш і не більш огидне, ніж багато інших речей, — відказав Клерфе. — Я також ніколи не думав, що коли-небудь обшукуватиму трупи у пошуках хліба і цигарок, але я це робив. Під час війни. Спочатку це жахливо, але потім людина звикає, особливо коли дуже голодна і довго не курила. Досить спогадів, ходімо чогось випити. Клерфе відчинив дверцята саней. При нагоді звернув увагу на обличчя візника, чий погляд спокійно, але з цікавістю спочивав на орхідеях, і знав, що опісля він повернеться сюди й забере квіти. Бог знає, що станеться з ними пізніше. Хвильку Клерфе розмірковував, чи їх не затоптати — але навіщо самому вдавати Бога? Такі забави ніколи нікому особливо не сприяли. Сани зупинилися. Перед входом до готелю на мокрому снігу лежали дошки. Ліліан вийшла. Спортсмени у важких лещетарських черевиках і у светрах тупотіли туди й сюди, коли худенька Ліліан проходила поміж ними, трохи нахилившись вперед у своїх вечірніх черевичках, притримуючи на грудях плаща, овіяна похмурим чаром своєї хвороби серед кипучого довкола неї здоров’я, скидаючись на майже екзотичну істоту. «У що влізаю, — подумав, — і з ким? У кожному разі було це щось інше, аніж Лідія Мореллі, яка годину тому зателефонувала до мене з Рима. Лідія Мореллі, яка знала кожен телефон і не забула жодного». Догнав Ліліан біля дверей. — Сьогодні увечері, — сказав, — ми розмовлятимемо тільки про найбанальніші речі під сонцем. За годину бар уже був повний. Ліліан зиркнула на двері. — Прийшов Боріс. Я мала б це передбачити. Клерфе зауважив росіянина вже раніше. Волков протиснувся повільно між людьми, які мов грона винограду висіли кола буфету, й промовив, цілковито ігноруючи Клерфе: — Твої сани чекають, Ліліан. — Відішли сани, Борісе. Я їх не потребую. Це Клерфе. Якщо вже ти його зустрів. Клерфе піднявся з місця дещо по-панібратськи. — Справді? — сказав Волков. — Ах, справді! Пробачте! — Поглянув у бік Клерфе, але оминаючи його погляд. — В спортовому авті, яке сполохало коней, правда? Клерфе відчув приховане глузування. Нічого не відповів, але продовжував стояти. — Ймовірно, ти забула, що завтра тебе знову чекає рентген, — сказав Волков Ліліан. — Мусиш відпочити і виспатися. — Я знаю про це. Ще є час. Вона говорила повільно, так, як звертаються до дитини, яка не дуже розуміє. Клерфе здогадався, що для неї це єдиний шанс пригальмувати свій гнів, викликаний контролем. Йому стало майже шкода росіянина, який опинився в безнад