Донецьк 2015

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСІТЕТІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

АЛЬБОМ-РЕФЕРАТ З АРХЕОЛОГІЇ

Виконав:
cтудент II курсу
заочного відділення
cпеціальності «Історія»

Гудім Семен Сергійович

Донецьк 2015

ЗМІСТ

§ І. Палеоліт

1.1. Ранній палеоліт ………………………………....................................................................................................……. 3
1.2. Середній палеоліт..........................................................................................................................................6

1.3. Пізній палеоліт..................................................................................................................................................12

§ 2. Мезоліт………………………………………………………………………………………………………………………..20

2.1.Свідерська культура……………………………………………………………………………………………….24

§ 3. Неоліт …………………………………………………………………………………………………………………………31

3.1. Неолітичні археологічні культури на території України

3.1.1. Буго-дністровська культура…………………………………………………………………………….34

3.1.2. Культура лінійно-стрічкової кераміки…………………………………………………35

3.1.3. Сурсько-дніпровська культура………………………………………………………………………36

3.1.4. Дніпро-донецька культура………………………………………………………………………………37

3.1.5.Культура ямково-гребінцевої кераміки………………………………………………………39

§4. Енеоліт…………………………………………………………………………………………………………………………44

§5. Доба бронзи……………………………………………………………………………………………………………….56

5.1. Ямна культура ………………………………………………………………………………………………………..58

5.2. Катакомбна культура…………………………………………………………………………………………….61

5.3. Зрубна культура………………………………………………………………………………………………………62

§6. Доба раннього заліза………………………………………………………………………………………………72

6.1. Кемерійці, скіфи, сармати…………………………………………………………………………………...74

6.2. Грецька цивілізація у Північному Причерномор”ї…………………………………….82

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ……………………….98

§ І. Палеоліт

Палеоліт (від грецького «палайос» – стародавній та «літос» – камінь), або кам’яний вік. Тривала ця епоха від 700 до 10 тис. років тому. Науковці найпершу епоху розділяють на три етапи:

-ранній (від появи людини до 150 тис.років тому);

-середній (150—35 тис. років тому);

-пізній (35—11 тис. років тому).

1.1 Ранній палеоліт

Ранній палеоліт характеризується початком розселення людини із своєї прабатьківщини. На території сучасної України первісні люди з’явилися близько 1 мільйону років тому. Наш регіон, як і Європа загалом, не входив до ареалу антропогенезу. Найвірогідніше, що найдавніші люди (архантропи) прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Дані археології доводять, що ця міграція не була одномоментним актом, а хвилеподібно тривала протягом багатьох тисячоліть. Рештки найдавніших стоянок первісних людей на території України знайдені біля

с.Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина). Всього відомо на території України понад 30 стоянок доби раннього палеоліту.

Архантропи жили невеликими групами, постійно пересуваючись з місця на місце. В цей же час зароджуються колективи для спільного полювання і спорудження найпростішого житла. Основним знаряддям праці архантропів було ручне рубило. У руках первісної людини рубило стало універсальним інструментом впливу на навколишній світ. Залежно від ситуації воно виконувало роль сокири, кайла, метального каменя тощо. Поява однотипних кам’яних знарядь на зразок рубила свідчить про зародження мислення, початок переходу до свідомої виробничої діяльності.

На цьому етапі історичного розвитку створюються первісні стада людей, перші форми людських об’єднань за принципом кровнородинних зв’язків. Науковці припускають, що вже тоді почали виникати екзогамні порядки (заборона шлюбу всередині общини).

Ашельські рубила з Житомирської стоянки, виготовлені з вулканічної породи андезиту галькові знаряддя — чопери, примітивні ручні рубила, скребла Королевська стоянка

Малюнки браслетів, знайдених у Мезині

Орнаментоване ікло

Кирилівська стоянка

Межиріцька стоянка

1.2 Середній палеоліт

Середній палеоліт (мустьєрська епоха) характеризується продовженням заселення України первісними людьми. Хоча освоєнню території перешкоджала різка зміна клімату, відбулося похолодання. Нові кліматичні умови змушували людину пристосовуватися задля виживання. Поворотним етапом стало винайдення близько 100 тис.років тому вогню. Внаслідок еволюції змінився антропологічний вигляд людини. На зміну архантропу приходить неандерталець, котрий був більш подібний до сучасної людини. Неандерталець як більш розвинений тип людини попри складні умови існування, помітно розширив ареал проживання. Найдавніші стоянки знайдені й рештки неандертальців знайдені в печері Кіїк-Коба в Криму (на півострові були найсприятливіші умови для життя), на Донеччині та в Закарпатті.

Також, змінилася психологія людини, з’явилися елементи абстрактного мислення, намітився поділ праці. У мустьєрську епоху почали закладатися першооснови духовного світу людини. Неандертальські поховання в печерах Криму свідчать про зародження релігійних уявлень та вірувань, а знайдені на деяких стоянках кістки, різьблені геометричним орнаментом, з гравійованими на них контурами тварин і людей, рештками намальованих чорною фарбою ліній — про перші кроки образотворчого мистецтва.

Гостроконечник зі схилів гори Пивиха у Глобинському р-ні. Кремінь.Випадкова знахідка.

Скреблоподібне знаряддя з околиці смт Білики Кобеляцького р-ну. Кремінь. Розкопки Л. Лугової.

Кам'яні вироби з другого та третього шарів

мустьєрської стоянки Заскельна VI

Гостроконечники двобічно оброблені (1, 3-5) скребло (2),дископодібний нуклеус (6)

Рубило з ур. Муховець. Кремінь. Розкопки Ю. Кухарчука.

Рання пора верхнього палеоліту України. Технокомплекси: левалуа-мустьєрський (ІІІА), мікокський (ІІІБ), селетський (ІІ) та оріньякський (І)

1.3 Пізній палеоліт

Пізній палеоліт. Цей етап характеризується значними змінами в економіці, сфері соціальних відносин, мистецтві. Безперечно, центральною подією цієї доби стало завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу — homo sapiens (або кроманьйонець). Змінювався не тільки антропологічний вигляд. Зміцнювалися колективістські тенденції, люди дедалі більше осідали, споруджували житла. У часи пізнього палеоліту змінилися суспільні форми людського співжиття. Замість примітивного первісного стада з’являється рід. Роди об’єднувалися в племена, почалося утворення первіснообщинного родоплемінного ладу.

Україна. Верхній (пізній) палеоліт

З появою кроманьйонців процес удосконалення та урізноманітнення знарядь праці пішов надзвичайно швидкими темпами. У пізньому палеоліті почали виготовляти кам’яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики тощо. Людина оволоділа технікою обробки кісток та рогів. Помітне вдосконалення та урізноманітнення знарядь праці, підвищення продуктивності мисливства. Поступово склалася певна спеціалізація мисливських колективів.

Україна. Археологічні культури фінального палеоліту

Намагаючись пояснити механізм світобудови та визначити своє місце в навколишній дійсності, первісна людина в добу пізнього палеоліту активно формує першооснови власної релігійної свідомості: тотемізм, анімізм, фетишизм та магію.

Середня та пізня пора верхнього палеоліту України. Технокомплекси: пушкарівський (ІІІ), граветський (ІІ) та епіграветський (І)

Фінальний палеоліт України. Культури: свідерська (І), красносільська (ІІ), шан-кобинська (ІІІ) та осоко-рівська (ІV)

Верхньопалеолітична техніка сколювання кремнієвих пластин із призматичного нуклеуса

Зображення мамонта на стіні печери Фон де Гом

Житло з кісток мамонта зі стоянки Межиріч у Пороссі

Схематичне зображення жінки на сланцевій плитці з фінальнопалеолітичної стоянки Рогалик на Луганщині

Мистецькі витвори з бивня та кістки мамонта зі стоянки Мізин на Чернігівщині

1-5-стилізовані зображення жінок. 6-браслет із бивня мамонта.7-9 кістки мамонта, орнаментовані червоною вохрою.

Кам’яні наконечники для стріл культур фінального палеоліту Полісся:

1-гамбурзька, 2-лінгбійська, 3-свідерська, 4-красносільська, 5-пісочнорівська

Кам’яні наконечники культур верхнього палеоліту Європи.

§ 2. Мезоліт

У мезоліті на території сучасної України виділялися чотири природно-ландшафтні зони: лісова - Карпати, Волинь, Полісся; регіони Правобережного та Лівобережного лісостепу; степова зона, регіони гірського Криму. Люди стали дедалі більше опановувати й по-господарськи розробляти вододіли, долини малих водотечій. Вони, як і раніше, займалися полюванням, рибальством, збиранням плодів та ягід. Мисливство було провідною галуззю господарства. У зв'язку з тим, що в цей період зникли мамонти та деякі інші звірі, змінився характер полювання: від колективного полювання на стадну дичину переходили до індивідуального чи групового промислу невеликих звірів. Величезним досягненням став винахід лука і стріл - зброї далекої дії, за допомогою якої люди забезпечували себе постійними запасами їжі. Через труднощі відтворення природного середовища посилювалася міграція людей, укріплювалися племінні структури. Характерно, що етнічні риси починали насамперед формуватися в населення гірського Криму та в степу, де швидко відбувався перехід до нових форм господарювання. Дещо пізніше вони почали фіксуватися в українському Поліссі.

У період мезоліту люди оволоділи технікою виготовлення з кремнію вузьких тонких і гострих пластинок, потрібних для виготовлення так званих вкладишевих знарядь, зокрема вістер списів, ножів, гарпунів (їхня основа вирізалася з кістки чи дерева, а в пази вставлялися пластинки). З'явилися знаряддя для обробки дерева.

У цю епоху розпочалося приручення диких тварин. Люди приручили собаку (вперше це вдалося туземцям Австралії та Нової Зеландії), а дещо пізніше - свиню й бика.

Найхарактерніша для України Свідерська культура. М. Рудинський вважає, що аналогічна культура мікролітів знайдена ним у багатьох місцях України: біля с. Смячки, коло Охтирки, за течією Тетерева, на Новгород-Сіверщині, в Миргородському повіті на Полтавщині (біля с. Яреськи та Шишаки), на Прип'яті. Л. Савицький знайшов мікроліт на Волині.

Археологічні культури мезоліту на території України за хронологією можна поділити на два типи:

ранньомезолітичні (VIII – VII тис. до н. е.)

пізньомезолітичні (VII – VI тис. до н. е.).

Кожній археологічній культурі притаманний свій набір видів знарядь праці – особливі типи мікролітів, різні геометричні форми та ін.

Всі мезолітичні культури України належали до двох культурних провінцій:

Балтійська – кудлаївська, яніславицька, пісочнорівська археологічні культури, а також частково зимівниківська культура лісостепового Лівобережжя.

Надчорноморська – кукрецька, гребениківська, донецька, шпанська та мурзак-кобинська археологічні культури.

Кукрецька археологічна культура. Найбільш масштабна та найбільш вивчена мезолітична культура України. Кам’яні знаряддя праці характеризуються: олівцеподібними нуклеусами (кам’яні заготовки), відтискними мікропластинами, круглими скребачками та ін.

Ареал поширення кукрецької культури: Південь – Гірський Крим, Північ – Київське Полісся, Захід – Дунай, Схід – Приазов’я. Хронологія кукрецької культури – 8 – 5 тис років до н. е., від початку мезоліту до початку неоліту.

Основою господарства було полювання на лісових та лісостепових тварин – тури, олені, кабани та ін., а також рибальство. Найбільш відомі археологічні пам’ятки (стоянки): Абузова Балка, Балін-Кош, Велика Андрусівка, Вишенне, Добрянка, Кукрек, І, Кам’яна Могила, Ігрень VIII, Лазарівка та ін.

Гребениківська археологічна культура. Кам’яний інвентар характеризується: відтискна техніка розколювання кременю, численні трапеції на перетинах правильних пластин, плоскі, одноплощинні нуклеуси, відсутність різців, численні “нігтьові” скребачки на невеликих відщепах.

Ареал поширення гребениківської культури: степова смуга Надчорномор’я між Інгульцем на Сході та гирлом Дунаю і Нижнім Прутом на Заході. Датування гребениківської культури – 7 – 6 тис. р. до н. е. Основою економіки населення гребениківської культури було полювання на копитних степу та лісостепу – тур, кінь, олень, кабан, віслюк та сайгак. Стоянки: Гребеники, Гіржеве, Довжанка, Мирне, Познанка, Карпово, Казанка та ін.

2.1.Свідерська культура Свідерська культура

Свідерська культура, археологічна культура кін. палеоліту та мезоліту, названа так від назви стоянки Свідри-Вєлькє за 20 км на південний схід від Варшави (розкопки Л. Савицького в 20-х роках XX сторіччя); поширена, головно, у Польщі й Литві з ядром у Центральній й Північній Польщі.
Залишки Свідерської культури, знайдені на стоянках на берегах річок, озер, переважно на піщаних дюнах (крем'яні ножі, шкребки, різаки, сокири та наконечники стріл), свідчать про те, що населення займалося мисливством і рибальством. У піску дюн кістяні знаряддя не зберігаються, тому свідерський інвентар представлений тільки крем'яними виробами: верболистяними й черешковими наконечниками, шкребками на пластинах і відщепах, різцями різних форм й інше.
В Україні пам'ятки Свідерської культури відомі головне близько села Смячі, поблизу Новгорода-Сіверського.Свідерська культура синхронна культурам федермесер і аренсбургській. Свідерські традиції простежуються у багатьох пам'ятках мезоліту Польщі. Подібні до свідерських пам'яток відомі у Литві й Білорусі. У Польщі свідерська культура представляє початковий етап великого пізньопалеолітичного мазовшанського циклу, що включає вигляндовську, плудську, гулинську й осницьку культури.

Полювання на благородних оленів з луком і стріламі. Грот Валторта (Іспанія)

Крем’яні наконечники стріл у формі геометричних мікролітів (трикутників, трапецій, сегментів) та способи їх закріплення на древках стріл. (за Д.Ю Нужним)

Нижче

Мезолітияний могильник Василівка III

Крем’яні вироби та кістки наконечники кукрецької культури зі стоянки Ігрень 8 (Надпоріжжя)

1-4-кукрецькі вкладні, ніж із ретушшю 6,7 вкладні для наконечників, 8-10- нуклеуси олівцеподібні, 11,12-кістяні наконечники списів, 13-17-скребки, 18-23-різці.

Нуклеоси, мікроліти-наконечники та інші вироби з кременю мезолітичних культур України 1- яніславицької (Полісся), 2-грибінківської (Одещина), 3-мурак-кобинська (Гірський Крим)

Знаряддя доби мезоліту: 1 — кременеве вістря: 2 — копалка з рогу оленя; 3 — скребок; 4 — сокира; 5 — кістяний наконечник з кам'яними вставками; 6 — гачок з кісті; 7 — геометричні мікроліти; 8 — кістяний гарпун

§3. Неоліт

Протягом VІ-ІІІ тисячоліть до н.е. відбувся поворот від збиральництва і примітивного полювання, до відтворюючих видів діяльності, тобто обробітку землі та розведення свійських тварин. Цей процес дістав назву – неолітична революція.

Неолітичні культури України:

Перехiд вiд присвоюючих форм господарювання до вiдтворюючих тривав протягом багатьох столiть i мав свої особливостi в рiзних регiонах. Фахiвцi видiляють у межах України двi культурно-господарськi зони: пiвденно-захiдну (лiсостепове Правобережжя, Захiдна Волинь, Поднiстров’я, Закарпаття) та пiвнiчно-схiдну (лiсостепове Лiвобережжя, Полiсся). На Півночі та Північному Сході України в неоліті жили племена, які займались переважно мисливством та рибальством, а на Південному Заході віддавали перевагу землеробству та скотарству. Ці племена відрізнялися одне від одного за походженням, побутом, звичками та віруваннями.

Перехід до неоліту на території сучасної України

Дніпро-донецька культура відображена помаранчевим кольором на культурній мапі 4-го тис. до н.е.

Неоліт на території сучасної України

Завдяки «революції» люди не тiльки досягли помiтного зростання продуктивних сил, а й створили сприятливiшi умови життя: їжа стала рiзноманiтнiшою, її добування — стабiльним, з’явилися харчовi запаси.

Рільниче хліборобство зародилося найімовірніше в Передній Азії приблизно у Х тисячолітті до н.е., звідки поширилося на Грецію, Південну та Центральну Європу, а на початку V тисячоліття з’явилось й на сучасних українських землях. Приблизно так само поширювались і стародавні хліборобські культури.

Найбільшої ваги в неоліті набуло скотарство, бо зміна клімату спричинила виникнення великих степових просторів. Скотарі дедалі більше освоювали євразійські регіони, ширше застосовували колесо, приручених коней, що, звісно, означало революційні зміни у військовій справі.

Наприкінці неоліту з’явилися прикраси з міді, намиста з полірованих кісток, черепашок або коштовного каміння. На головні убори та пояси нашивали пластини з емалі вепрових ікл, розвивався орнамент.

Перехiд до землеробства i скотарства сприяв помiтним змiнам в органiзацiї суспiльного життя: зростанню ролi парної сiм’ї, розквiту племінної організації суспільства, зародженню інститутів родової влади (поява в похованнях доби неоліту владних символів — кам’яних булав). Цей перехід суттєво вплинув i на світобачення людини, її духовний світ.

У період неоліту відбувся справжній демографічний вибух: населення планети виросло приблизно з 5 до 80 млн. осіб. Середня тривалість життя становила для жінок – 32,5 року, для чоловіків – 35,6.

3.1. Неолітичні археологічні культури на території України

3.1.1. Буго-дністровська культура

Буго-Дністровська культура — археологічна культура доби неоліту, що розпочалася в добу мезоліта. Датується 5500-4000 рр. до РХ. Названа по території поширення на Південному Бузі й Дністрі.

Поселення Буго-дністровської культури невеликі, житла - наземні, з кам'яними вогнищами і ямами для покидьків. Господарство — полювання, рибальство, розведення свійських тварина (свиня, бик), землеробство (відбитки зерен пшениці на кераміку).

Виділено два варіанти культури - південнобузький і дністровський.

Південнобузький варіант:

На ранньому періоді (поселення біля села Скибенци, Сокольци ІІ й инші) поширені гостродонні горщики (результат східних зв'язків), миски, посудини з відігнутим віночком (криволінійний і вертикальний пропрасований орнамент), бомбоподібні посудини з невеликим дном.

На середньому етапі (поселення Печера, Самчинци й інші) багато плоскодонних посудин, характерних для європейських культур Криж, Старчево (бомбоподібдні горщики, ребристі миски, вази, кубки, фляги), орнамент пластичний - шишечки, наліпні валики, пальцеві защипи, а також криволінійні стрічкові композиції; до кінця періоду під впливом Дніпро-донецької культури з'являються гостродонні посудини, прикрашені відбитками гребенчатого штампа. З'являються нові знаряддя - мотики із трубчастих костей, розвивається техніка кремінних вкладишів.

На пізньому етапі (поселення Саврань, Гайворон, Поліжок і ін.) поряд з гостродонними горщиками представлені чаші, вази на ніжках ("фруктівниці"), ребристі посудини (орнамент - складні криволінійні кутові композиції, канелюри і відбитки гребенчатого штампа). У кераміці просліжується вплив балканських культур Турдаш, Вінча, Хаманджия. Збільшуються розміри кремінних знарядь.

Дністерський варіант:

Виділені п'ять фаз, з них перша - Сорокський комплекс - бескерамічна, але з елементами виробляючого господарства - доместикація тварин (свиня, бик). Фази ІІ- ІV становлять Трифауцький комплекс, кераміка якого сполучає південнобузькі елементи з елементами культур Кереш. Старчево, Лінійно-стрічкової кераміки й Дніпро-донецької.

Буго-дністровська культура є одним з компонентів формування Трипільської культури.

3.1.2. Культура лінійно-стрічкової кераміки

В Україні 60 пам'яток відомі на Волині (Волинська височина), Галичині, Західному Поділлі та Буковині (Верхнє та Середнє Подністров'я). Єдине поселення, Майнова Балка, виявлене в Північному Причорномор'ї — біля

м. Ананьєва Одеської області. Землеробський характер господарства підтверджується численними знахідками на поселеннях різноманітних рільничих знарядь, виготовлених з каменю та кістки: вкладні до серпів, зернотерки, розтиральники, мотики та копачки. Оригінальну групу інвентарю складають так звані колодкоподібні шліфовані долота і тесла, виготовлені з каменю.

Керамічний комплекс складається з двох виразних груп посуду: столового та кухонного. Їхньою головною формою є кулясті посудини з невеликим денцем та широким горлом, іноді з виділеною шийкою. Зустрічаються миски. Основними елементами орнаменту виступають заглиблені лінії та ямки, що завжди поєднуються між собою, через це такий орнамент часто називають "нотним". До найбільш розповсюджених узорів відносяться горизонтальні або вертикальні ряди зиґзаґів та геометричні композиції у вигляді кутів, розеток, ромбів, спіралей тощо.

3.1.3. Сурсько-дніпровська культура

Сурсько-дніпровська культура (Сурська культура) — археологічна культура раннього неоліту, поширена в районі Дніпрових порогів.Датується V — VII - VI тисячоліттями до н. е. Сучасні методи радіовуглецевого датування показують такий час існування цієї культури: 6100 - 5600 р до н.е.

Генетична основа - місцевий мезоліт і, можливо, неолітична культура. До цієї культури відносяться окремі поховання III Васильївського могильника під Дніпропетровськом, в Чаплях і на п-ові Ігрень у Дніпропетровську. На підставі аналізу кераміки виділено три хронологічні етапи.
Племена Сурсько-Дніпровської культури займалися головним чином скотарством (рогата худоба, кози, вівці, свині), а також рибальством і мисливством.

Поселення невеликі, на о.Сурський був знайдений житловий комплекс з трьох напівземлянок, згрупованих навколо двору з вогнищем в центрі, часто зустрічаються ямки для зберігання запасів.
При розкопах виявлено залишки напівземлянкових жител.

Господарство - охота, розвинене рибальство, збирач, начатки доместікациі тварин (собака, бик) і, можливо, землеробства (рогові мотики, кістяні оправи серпів).
Для Сурсько-Дніпровської культури властиві мікролітичні вироби з кременю, знаряддя для обробки дерева (сокири, тесла й великі скребла), вироби з кістки та рогу оленя, різноманітний гостродонний посуд, оздоблений лінійнострічковим орнаментом. Кераміка має гладку поверхню, в тесті домішка товченої раковини, пізніше - піску; гостродонні горщики з виділеним горлом, на пізньому етапі з'являється потовщене дно, орнамент лінійний, врізаний, доповнений наколюваннями і відбитками штампу, улюблений елемент орнаменту - зигзаг. Своєрідні кам'яні посудини з місцевих порід жировика - прямостінні, з гострим або плоским дном і ночвоподібні із закругленим днищем, цікаві "човники".

Сурско-дніпровська культура надалі розчинилася в пізніших культурах.

3.1.4. Дніпро-донецька культура

Дніпро-донецька культура — археологічна культура доби неоліту.

Датується 4500 (іноді 4200)-2000 (іноді 2500) рр. до РХ. Була поширена на Середньому Подніпров'ї, Сіверському Дінці, лісостеповому лівобережжі України, на українському і білоруському Поліссі. Названа за місцем перших пам'яток у Подніпров'ї і на Північному Дінці.

Дніпродонецька культура є культурою мисливсько-рибальських племен. Культура має основою місцевий мезоліт. Представлена поселеннями й могильниками.

* У поселеннях виявлені залишки заглиблених у землю жител, господарські ями, сліди відкритих вогнищ.

* Знайдено знаряддя праці із кременя й каменю: сокири, наконечники стріл і списів, ножі, шкребки й інше.

* Характерна кераміка — горщики, переважно гостродонні, прикрашені гребенчато-накольчатим орнаментом. Могильники колективні (до декілька десятків поховань в одній ямі).

* У похованнях, засипаних червоною вохрою, покладені знаряддя праці й прикраси з каменю, кості, черепашок, зрідка — з металу (мідь, золото).

* Господарство — рибальство, полювання, збирання, розведення свійських тварина (бик, свиня), землеробство (відбитки зерен ячменю на кераміці).

Розрізняють три етапи культури:

До раннього етапа відносяться гостродонні горщики з рослинною домішкою в тісті, орнамент — відбитки гребінчатого штампу, прокреслені прямі лінії. Кремінні знаряддя — мікроліти, сокири.

Середній період — розквіт культури. Горщик здобуває профільовану форму — перегин у верхній або середній частині посудини, виділяється віночок, з'являється плоске дно; у тесті домішка піску; накольчатий орнамент покриває всю поверхню посудини (іноді й дно). Існують крем'янні сокири, ножі, наконечники стріл і копій, сланцеві тесла, сокири, «човники». З'являються більші могильники (Дереївський — 161 поховання, Микольський — 83), що не мають зовнішніх ознак. Поховання — колективні (від 2 до 13 в одній могильній ямі). Поховані лежали у витягнутому положенні на спині, засипані червоної охрою; поховальний інвентар складається з пронизок з каменю, кістки й раковин, пластини з іклів кабана, підвіски із зубів оленя; у Микольському могильнику — мідні вироби; кільце, пронизки, золота пластинчаста підвіска, сокири, ножі, наконечники списів, булави; кераміка в могильниках відсутня. На середньому етапі відбувається розселення носіїв культури на північ, захід і схід.

Пізній період характеризують гостродонні й плоскодонні горщики із прямими або відігнутими вінчиками, зрідка — мисочки, орнамент — відбитки гребінки, ямки, «перлини» у верхній частині посудини, вертикальні зачеси на віночках; деякі знахідки кераміки свідчать про контакти із Трипільськими племенами. В інвентарі відзначені крем'яні ножі, шкребки, наконечники списів, кам'яні тесла.

Згодом народ Дніпродонецької культури у Надпорожжі, Приазов'ї і в долині Сіверського Донця були витіснені, а частково й асимільовані племенами Середньостогівської культури і разом з ними могли стати одним з компонентів складення Давньоямної культури; у північних районах Дніпродонецька культура зазнавала сильного впливу від племен Ямочно-гребенчатої кераміки культури, а Подніпров'я й Волинь почали заселятися Трипільські племенами. Висловлено гіпотезу, що Дніпродонецька культура стала одним з компонентів Тшинецької культури епохи бронзи, припускається також, що носії Дніпродонецької культури зіграли певну роль у додаванні балто-слов'янської мовної спільноти.

3.1.5 Культура ямково-гребінцевої кераміки

Найвідомішими стоянками є Погорілівка, Грушівка, Очкіне, Скунсове та Волинцеве.

В Україні культура ямково-гребінцевої кераміки поширена в Чернігівській та Сумській областях, а на середньому етапі її носії просунулися далі на південь у басейни Сули, Ворскли, Орелі та верхів'я Сіверського Дінця. У розвитку культури виділяють три етапи: ранній, середній та пізній.

Визначальною рисою культури є керамічний посуд, суцільно вкритий рядами глибоких наколів, перемежований відтисками гребінця. За формою — це круглодонні горщики та напівсферичні миски.

Своєрідними рисами відзначаються й різноманітні знаряддя праці, що виготовлялися з кременю, кварциту, кістки та рогу. Перш за все, серед них – значний відсоток кам'яних знарядь, призначених для обробки дерева та кістки: клини, сокири, долота, тесла, різаки, різці, ножі. Різноманітний набір наконечників стріл та списів, серед яких поруч із традиційними виробами у формі трапецій і трикутників з'являються наконечники, виготовлені у техніці двобічного ретушування. Значну кількість наконечників метальної зброї виготовляли також з кістки та рогу. Крім того, з них робили кирки, копалки, долота, мотики, а також риболовні гачки та гарпуни.

Основою господарства населення протягом неоліту залишались промисел лісових тварин (лось, олень, кабан, бобер) та рибальство. Певна річ, сусідство з землеробсько-скотарськими громадами трипільської та середньостогівської культур не могло не позначитися й на економіці населення культури ямково-гребінцевої кераміки, яке, поза сумнівом, деякою мірою було знайоме з ранніми формами відтворюючого господарства.

Культура припиняє своє існування з формуванням мар'янівської культури епохи бронзи, носії якої, як вважають, були прямими нащадками населення культури ямково-гребінцевої кераміки

Артефакти Буго-дністровської археологічної культури. Біля 6000 р. до н. е.

Зразки артефактів культури лінійно-стрічкової краміки. Біля 5500 р. до н.е.

Артефакти сурсько-дніпровської культури. Кераміка (1-4) та знаряддя праці (5-9).

Артефакти Дніпро-донецької культури. 1-2 - кераміка, 3-4 - кремяні пластинки, 5 - візерунок денця горщика.

Кераміка Дніпро-донецької культури. Біля 5000 р. до н.е.

§4. Енеоліт

Енеоліт (мідний вік, халколіт) визначається в археологічній періодизації як перехідна доба від кам'яного віку до бронзової епохи. Надзвичайно великим кроком у культурному прогресі в історії Ранній енеоліт Українидавнього населення стало те, що поруч із застосуванням вже відомих протягом сотень тисячоліть природних матеріалів для виготовлення знарядь праці з кременю, кістки та дерева була винайдена й почала застосовуватися мідь.

Географія поширення Кукутень-Трипільської археологічної культури

Максимальне поширення Кукутень-Трипільської археологічної культури

Перше знайомство з цим новим матеріалом відбулося ще в IX—VIII тис. до н.е. на Близькому Сході, де спочатку вона сприймалась як "м'який" камінь, — пізніше була винайдена техніка холодного кування й у подальшому — плавлення міді в горнах і освоєння литва. Слід розуміти, що в цю епоху знаряддя праці з міді ще не могли конкурувати й не витісняють з ужитку традиційних знарядь, вони сприяють розширенню технічних можливостей в різноманітних галузях суспільного виробництва. Вони виступали засобом обміну і тим самим сприяли розвиткові обмінних відносин між громадами, племенами. Крім того, вони високо цінувалися й виступали в якості престижних речей, індикаторів соціального статусу. В Європу технологія металургії й металообробки приходить з Передньої Азії через Балкани. Саме тут виникають найперші мідні копальні (Ай-Бунар в Болгарії, Рудна Глава в Сербії та ін.), звідки поширюються руда, зливки й готові речі, в тому числі і на терени України.

Однією з найважливіших рис енеолітичної доби є інтенсивний розвиток відтворюючого господарства, який призводить до переформування соціальних відносин у суспільстві, до переходу до останньої фази первісності, а в найбільш передових на той час регіонах – і до виникнення перших цивілізацій – на Близькому Сході та в Єгипті.

На Україні специфічною рисою в розвиткові відтворюючої економіки було органічне поєднання двох основних галузей господарства — землеробства та скотарства. Саме у цю добу створились умови для широкомасштабного польового орного землеробства, що значно підвищувало продуктивність господарства, яке стало основою для подальшого розвитку та прогресу первісного суспільства. Поява надлишків продуктів надала можливість для звільнення частини членів родових общин для занять, пов'язаних не з безпосередньо матеріальним виробництвом, а з духовною сферою суспільства. Ефективність землеробства та скотарства у племен трипільської культури та поява надлишків продуктів уможливила широкий розвиток ремесла, особливо керамічного та металургійного, розвиток постійного обміну з навколишніми племенами, зріст кількості населення.

Завдячуючи наявності трьох основних природних зон в Україні (ліс, лісостеп і степ), саме в енеолітичну добу починається формування двох окремих соціокультурних феноменів — світів землеробів і скотарів, що на багато тисячоліть уперед визначило алгоритм взаємовідносин між різними культурними групами на наших землях.

В енеоліті України можна виділити три періоди, які фіксують поступ соціального, культурного й економічного прогресу.

Першій, ранній період (порубіжжя VI та V — остання чверть V тис. до н.е.) слід пов'язувати з появою енеолітичного землеробського населення на теренах України таких культур, як ранньотрипільська (етапи А та В-1) на Бессарабії й Поділлі, Болград-Алдені в Північному Причорномор'ї, полгарської в Закарпатті, лендельської на Волині й Галичині. Вже в першій чверті V тис. до н.е. на археологічній карті з'являються племена зі скотарським напрямом економічної діяльності, що залишили пам'ятки скелянської культури в Північному Причорномор'ї, Запоріжжі й Донеччині. Саме на цьому етапі відбувається процес становлення нового скотарського світу й виникає нова система взаємовідносин землеробських і скотарських племен.

Крім того, саме в цей період спостерігається нерівномірність розвитку різних племен, що виражається у співіснуванні населення з відтворюючим господарством та неолітичних племен з домінуючою системою мисливства та рибальства в економіці – це культура ямково-гребінцевої кераміки в Середній Наддніпрянщині, Києво-черкаська культура в Середній Наддніпрянщині й Поліссі і Лисогубівська культура на Сіверщині.

Другий, середній або розвинутий період (порубіжжя V—IV – третя чверть IV тис. до н.е.) енеолітичної доби пов'язаний з приходом і розповсюдженням нового трипільського населення з розписною керамікою, виникненням у трипільському світі двох основних гілок — західної і східної, в ході розвитку культури. Саме ця доба є розквітом трипільського суспільства — різке демографічне зростання, ускладнення соціальної структури, розквіт збалансованої землеробсько-скотарської системи господарювання й, наприкінці, виникнення поселень-гігантів. Саме в цю добу трипільське населення сягає на Київщині берегів Дніпра, займає правобережну частину Середньої Наддніпрянщини, всю територію Поділля, південні райони Волині й Буковини.

Продовжується розвиток полгарської культури в Закарпатті, в той час як на Волині й Галичині лендельську змінює культура лійчастого посуду.

В степовій Україні виникає різнобарв'я культурних проявів на базі скотарського образу життя – це стогівська культура, яка змінила скелянську в Запоріжжі; потім виникає квітянська культура на півдні Середньої Наддніпрянщини й у Запоріжжі. Одночасно з квітянською в Північному Причорномор'ї та південних районах лівобережного Подніпров'я існувало населення, що залишило пам'ятки нижньомихайлівської культури. В лівобережній частині Середньої Наддніпрянщини поширюється населення, що відоме за пам'ятками дереївської культури, однією зі специфічних ознак якої є гостродонна кераміка, яка як би продовжує попередні, неолітичні традиції. Фінальний енеоліт УкраїниФінальний період, остання чверть IV – перша чверть ІІІ тис. до н.е., є, по суті, або перехідним етапом від енеоліту до бронзової доби, або вже першою фазою останньої, що обумовлюється як технологічними досягненнями – поширюється лиття, використовуються миш'якові руди та мідно-срібні сплави, – так і значними змінами в образі життя. Цей період характеризується кліматичними перемінами, які значною мірою погіршують життя землеробів, і в першу чергу це стосується населення трипільської культури, яке пластично змінює напрям своєї господарчої діяльності від збалансованого землеробсько-тваринницького – на незбалансований, у залежності від регіонів проживання. Спостерігаються міграційні процеси в межах трипільської території, більше того, ймовірно, частина трипільського населення виходить за границі своєї території і разом з нетрипільським населенням утворює нові культурні феномени.

Так, у Північному Причорномор'ї з'являється трипільське населення, яке більшою мірою займається скотарством і відоме нам як усатівський локальний варіант (або культура). Попередні степові культури дезінтегруються, й на їх основі з додаванням елементів трипільської культури, з одного боку, і майкопсько- новосвободненських впливів з боку Кавказу, з іншого, утворюється населення, що залишило пам'ятки животилівсько-вовчанського типу. На Донеччині зі сходу з'являється населення репінської культури.

На півночі й північному заході також спостерігаються культурні зміни. В Закарпатті полгарська культура змінюється баденською. На Галичині, Волині й у північних районах лівобережної Середньої Наддніпрянщини з'являється культура кулястих амфор, населення якої активно контактувало з пізньотрипільськими племенами гординештського (жванецького), городського, софіївського локальних варіантів (культур), і не виключено, що населення останніх частково поповнило чисельність населення культури кулястих амфор.

–––

§5. Доба бронзи

Бронзовий вік дістав свою назву від першого здобутого людьми штучного сплаву міді з оловом, свинцем або миш'яком. Бронза була значно міцніша за мідь. Ця перевага сприяла поширенню й утвердженню бронзи як основного матеріалу для виготовлення знарядь праці, зброї і прикрас, однак цілком витіснити мідні та кам'яні вироби їй так і не вдалося. Перші бронзові вироби, виготовлені на Кавказі і Балканах, почали поширюватися на території України вже на початку II тис. до н. е. Поступово було налагоджене місцеве виробництво: у Донецькому басейні сформувався центр металургії, а в Карпатсько-Дунайському регіоні – металообробки.

Доба бронзи та раннього заліза

3 появою бронзи відбувся перший суспільний поділ праці - відокремлення скотарства від землеробства. Поділ праці між орачами і скотарями передбачав необхідність обміну продуктами праці, тобто примітивної торгівлі, яка включала в себе тепер не лише злаки (ячмінь, пшеницю, просо, жито) і м'ясо, але й металеві вироби і сіль.

Під впливом радикальних змін у господарюванні в епоху бронзи відбулися кардинальні зрушення у сфері суспільних відносин:

завдяки значному посиленню ролі чоловіка в господарстві й усіх сферах суспільного життя в епоху бронзи відбулася заміна матріархату патріархатом, родовід тепер вівся батьківською лінією;

значне зростання продуктивності праці призвело до появи додаткового продукту, який поступово концентрувався в руках окремих осіб, що спричинило спочатку майнову, а з часом і соціальну диференціацію суспільства;

з великосімейної громади виокремилися мала сім'я (чоловік, дружина, діти);

формувалися союзи племен, створювалися органи керівництва союзом племен, виокремився стан воїнів.

В епоху бронзи стрімко вдосконалювалася зброя, відбувалася подальша воєнізація суспільства, інтенсивно формувалися й переміщалися етноси (тому епоху бронзи ще називають періодом першого Великого переселення народів). Первісне суспільство в цю епоху поступово вступає в пєріод розкладу, оскільки:

виокремлюється як основний його осередок патріархальна сім'я;

виникає поділ общинників на багатих і бідних (майнова і станова нерівність);

з'являється приватна власність.

Наприкінці III - першої половини II тис. до н. е. на теренах Прикарпаття, Поділля, Волині й Полісся проживали скотарські племена індоєвропейців - носіїв культури шнурової кераміки, які стали етнічним підґрунтям формування пізніших племен германців, балтів і слов'ян. У XV ст. до н. е. їх змінили споріднені з ними племена комарівської і тшинецької культур, які розселилися в Прикарпатті, Волині, долині Середнього Дніпра та басейні Прип'яті.

Значні археологічні культури: ямна культура, катакомбна культура, зрубна культура.

5.1. Ямна культура

За своєю масштабністю ямна спільнота не мала аналогів у світовій системі культур доби бронзи. Вона об'єднувала пам'ятки ямної, буджацької та полтекінської культур, що відносяться до періоду раннього бронзового віку (XXX—XXIIІ ст. до н. е.). Поширення ямної спільноти у степу та лісостепу Східної і Центральної Європи, від Зауралля на сході до теренів Сербії, Болгарії та Угорщини на заході, позначено будівництвом курганів. Тому її іноді називають ямно-курганною спільнотою. Класик російської археології В. О. Город-цов виділив ямну культуру на початку XX ст., після розкопок могил, розташованих уздовж середньої течії Сіверського Дінця. Надалі "ямні" могили досліджено в Криму, Степу та Лісостепу. Поза "ямним" ареалом в Україні лишилися Полісся та Захід. Помітний внесок у вивчення "ямників" зробив російський археолог М. Я. Мерперт. Серед українських дослідників ямної спільноти — О. Г. Шапошникова, І. Ф. Ковальова, З. П. Марі на, А. В. Ніколова, М. Я. Ричков, Д.Л. Тесленко та ін. Назва спільноти походить від типу поховальних споруд — прямокутних ям, перекритих могильним насипом. Могили ямної спільноти виступали родовими усипальнями великих сімей. Померлих ховали у скорченому стані на спині на ранньому етапі та на боці — у пізніші часи, посипали червоною вохрою. Орієнтували небіжчиків переважно на схід у регіонах на схід від Дніпра та на захід — у Правобережній Україні. Над поховальною спорудою зводили могилу. Небіжчиків, особливо дітей, супроводили горщиками з високими плічками та пригостреним дном, а також знаряддями праці, зброєю та прикрасами. Серед прикрас дротяні пронизки із золота й срібла. У поховальному звичаї використовували кам'яну монументальну скульптуру — антропоморфні стели, що являють собою стилізовані зображення людини.

Поселення ямної спільноти відомі менше. Розташовувалися вони здебільшого вздовж Дніпра. Серед них Михайлівське (верхній шар), Дурна Скеля у Надпоріжжі та група селищ поблизу Черкас, досліджених М. П. Сиволапом. Михайлівське поселення, обнесене ровами та кам'яними мурами, вважається племінним центром ямного населення нижньодніпровського регіону. Серед інших племінних груп спільноти в межах України виділимо буджацьку, дністровську, південнобузьку, кримську, молочанську, східну надазовську, сіверськодонецьку, орільсько-самарську, лісостепову лівобережну та лісостепову правобережну. Кожна з них репрезентована сотнями, а то й тисячами досліджених поховань. Тобто український масив "ямних" старожитностей є найпотужнішим серед інших і деякою мірою визначає образ спільноти загалом.

Племена ямної спільноти, розвиваючи систему пасторалізму, вели активний спосіб життя, поступово освоюючи обшири Степу та Лісостепу. У тваринництві поєднувалися стійлове утримання худоби й відгін у сприятливі пори року. В першому випадку розводили переважно велику рогату худобу, у другому — дрібну, зокрема — овець. Серед остеологічної колекції з середнього та верхнього шарів Михайлівки переважала велика рогата худоба (44,2%). Дрібна становила 32,7 %, кінь — 17,8 %, а свиня лише 2,2 %. У перерахунку на живу вагу роль великих тварин стає ще відчутнішою. Окрім м'ясо-молочної худоби, утримували волів як тяглову силу. Відбувалося поступове, але неухильне освоєння степових межиріч, вододілів. Тому й могили ямної спільноти досліджені не тільки вздовж річкових долин, а й на певній відстані від них, у відкритому степу. Мобільності населення сприяло застосування колісного транспорту — возів (на двох чи чотирьох суцільних дискових колесах), запряжених волами. Водночас підтримання збалансованого харчового раціону вимагало культивації зернових культур. Землеробство мало підсобний характер. Для посівів використовувалися родючі ділянки заплави Дніпра. На кераміці з поселень виявлено відбитки пшениці-двозернянки, м'якої та карликової пшениці, ячменю, проса. Знайдено рогові мотики для обробки ґрунту, крем'яні вкладні для серпів, зернотерки.

Ліплена кераміка в якісному відношенні поступалася кращим зразкам енеолітичної, особливо трипільської. В асортименті "ямного" посуду, де значною мірою зберігалися середньостогівські традиції, переважали округлі горщики з короткою шийкою, високими плічками та пригостреним дном. З'являються також кружки та амфорки з невеликим сплощеним денцем. Скромний декор посуду обмежувався відбитками мотузки, защипами, розчосами гребінцевого штампу, функціонально декоративними вушками (рис. 11). Значного розвитку набула місцева металообробка. Ретельний аналіз відповідних матеріалів дав підстави українській дослідниці Л. А. Черних поставити питання щодо виділення надчорноморського "ямного" осередку металовиробництва, орієнтованого, зокрема, на розробку донецьких родовищ мідної руди в Бахмутській улоговині. На Михайлівському поселенні, де знайдено ступки для подрібнення руди, сопла, ковадла та зразки готової продукції, С. С. Березанська та О. Г. Шапошникова реконструюють майстерню для виготовлення металевих артефактів. Про її існування за тих далеких часів свідчить, зокрема, склад супроводу поховань ковалів, досліджених С. С. Березанською. Металокомплекс ямної спільноти включав втульчасті сокири, тесла, черенкові долота, ножі, бритви, шила, спіральні пронизки. У виробництві переважали миш'якові бронзи. На цій підставі російський археолог Є. М. Черних відніс ареал ямної спільноти до складу Циркумпонтійської металургійної провінції.

Деревообробне виробництво як окрема галузь господарства вперше наочно представлене саме у населення ямної спільноти. Рештки дерев'яних поховальних споруд і транспортних засобів (возів) дають можливість розкрити особливості теслярської майстерності, підкріпленої належним інструментарієм із бронзових знарядь праці (сокири, тесла, долота, шила). Традиція широкого використання колісного транспорту в поховальному ритуалі також уперше засвідчена у ямної людності, яка поширила її від Уралу до Балкан. Локалізація поховань із возами чи елементами колісного транспорту охоплювала Степове Надчорномор'я між Доном і Дунаєм та передкавказький локальний варіант ямної спільноти (пам'ятки новотитарівської культури в Надкубанні). Вперше поховання з рештками дерев'яного воза з колесами виявлено О. І. Тереножкіним у кургані Сторожова Могила на Дніпропетровщині. Добре збереглися рештки критого чотириколісного воза в могилі Лук'янівка поблизу Кривого Рога (розкопки О. О. Мельника). Нині колеса виявлені не лише на Балканах та Поділлі, а й на Уралі. Вози були двоколісні (гарби) та чотириколісні, запряжені волами. Дискові колеса зі ступ и ця ми виготовлялися із суцільного шматка деревини чи з двох-трьох дощок, з'єднаних дерев'яними шипами. Використання колісного транспорту чи його елементів (коліс) у поховальному ритуалі стає з часом вагомою матеріальною ознакою культури індоєвропейців загалом та індоіранців зокрема. Отже, поховання у возах фіксуються на усьому степовому просторі Східної Європи, концентруючись при цьому навколо Нижнього Дніпра. Там містилося укріплене Михайлівське поселення — центр нижньодніпровського союзу племен. Певною мірою можна стверджувати, що поховання з возами позначали напрями розселення д авніх індоєвропейців.

5.2. Катакомбна культура

Була розповсюджена в 2000-1250 рр. до РХ у Північному Причорномор'ї (Східна і Південна Україна), Подонні й Нижньому Поволжі, Північному Кавказі.
Племена Катакомбної культури ототожнюються з кіммерійцями - іранським, або фракійським народом. Назва кімерійців за дослідом Наливайка була передана греками невірно з назви сівери - слов"янськими племенем, що згодом називали себе литвинами.
Виділена на початку 20 ст. В. А. Городцовим.

5.3. Зрубна культура

Зрубна культура — археологічна культура епохи бронзи. Поширена в степовій і лісостеповій зонах Східної Європи від Дунаю до Волги. Була розкопана на Сіверському Донці на початку XX століття одночасно з ямною культурою і катакомбною культурою. Виокремлена у 1905 році В.А. Городцовим. Відомо не менш 500 археологічних пам'яток.

Свою назву зрубна культура отримала завдяки тому, що переважна більшість вперше досліджених на Сіверському Дінці могил мала дерев’яні зруби, виготовлені з колод дерева. На інших територіях поширення зрубних племен зрубів у похованнях виявлено мало. Небіжчиків ховали в простих ґрунтових ямах або клали в кам’яні скрині.

Періодизація зрубної культури (пізня Бронзова доба)

У зрубній культурі виділяються 3 хронологічних періоди. Ранньозрубна стадія (17-16 ст. до РХ). Для поселень характерні каркасні наземні житла. Господарство має ознаки патріархально-скотарського способу виробництва. Розводили велику і дрібну рогату худобу, займалися обробкою металу.

Могильні ями мали квадратну форму. Часто виявляються дерев'яні перекриття, підстилки і підсипання (попіл, крейда, вохра, органіка й ін.), кістки тварин. Померлі лежали на дні могили в скрученому положенні (зазвичай на лівому боці), головою на північ, руки, зігнуті в ліктях, розміщені перед обличчям (поза адорації). Похоронна кераміка представлена судинами горшкової й банкової форм. Речовий інвентар складається зі зброї (сокири, списи, кинджали, наконечники стріл), знарядь праці (ножі, сокири, шкребки) і різноманітних прикрас.

Найвищого розквіту зрубна культура досягає в 2-й період (15-14 ст. до РХ). Наземний тип будівель залишається провідним. У погребальному обряді поза адорації стає переважною. Скорочується число багатих поховань і речей у них. Посуд стандартизується на всій території зрубної культурно-істориної спільності.

Завершальний етап зрубної культури на Південному Уралі (14-12 ст. до РХ) характеризується глибокою і різноманітною перебудовою матеріальної і духовної культури. Спостерігається різке скорочення числа пам'яток. Імовірно, зрубне населення взяло участь у формуванні ряду культур пізнього бронзового віку.

Через те, що зрубні племена на всій території свого поширення вступали в контакт з місцевим населенням виникали локальні відмінності в їхній культурі. Від решти зрубних пам’яток особливо відрізняються поселення Правобережної України, де виділяються сабатинівська група пам’яток (степове Правобережжя) і білозерська – на нижньому Дніпрі, які часто називають окремими культурами. Вони дещо різняться і хронологічно: зрубна датується 1600-1100 рр. до РХ, сабатинівська культура - 1400-1100 рр. до РХ, а білозерська культура- 1100-800 рр. до РХ. Поселень зрубної, а особливо сабатинівської і білозерської культур, значно більше, ніж катакомбних - населення мало осілий спосіб життя і займалось скотарством і землеробством.

§6.Доба ранного заліза

Територія України в передскіфську добу.

Доба бронзи та раннього заліза

Ранній залізний вік — останній період давнини, коли кам'яні знаряддя остаточно поступилися місцем металевим. Він відображає, передусім, принципове історичне явище — новий рівень розвитку продуктивних сил: люди навчилися видобувати залізо і виготовляти з нього знаряддя праці, зброю, прикраси. Залізні знаряддя і зброя, завдяки їх якості, поширилися набагато більше, ніж бронзові, і забезпечили подальший прогрес суспільства. Дешеве залізо сприяло розвитку сільського господарства, промисловості, військової справи. Ремесло остаточно виокремилося в самостійну галузь. Виникло товарне виробництво, а разом з ним і торгівля, що вийшла за межі окремого племені. Поряд з товарно-грошовим зріс культурний обмін.Кіммерійський біметалевий мечіз Суботівського городища. VIII ст. до н.е. Наддніпрянщина.

Одночасно посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави. Пережитки родового ладу, проте, збереглися. В релігії та образотворчому мистецтві перемогли антропоморфічні уявлення, хоча обожнення звірів продовжувалося.

Наступ раннього залізного віку, на теренах України, відбувся, десь на межі Х—ІХ ст. до н.е., хоча окремі знахідки залізних речей відомі й раніше, в культурах доби пізньої бронзи степу (зрубна культура) чи лісостепу (Білогрудівська, Бондарихинська культури).

Другим принциповим явищем цієї доби, що наклало неабиякий відбиток на подальшу долю численних народів давнини, був остаточний перехід значної частини, насамперед, степового населення до кочового скотарства. Особливості такої форми ведення господарства сприяли й кристалізації особливого характеру або — як зараз заведено говорити — ментальності степовиків. У степовому середовищі кожен чоловік формувався у вершника та воїна.

Саме в цей час починається писемний період історії. На історичній арені з'являються давні співтовариства, імена яких залишились у письмових джерелах, де їм надані й конкретні характеристики. Серед них особливу роль (зокрема для давньої історії України) відіграли кочові народи давнини — кіммерійці, скіфи (а разом з ними — велика кількістть народів, що жили в цю епоху — будини, гелони, неври, алазони та ін.), таври (що мешкали в передгірному та гірському Криму), численні сарматські племена (зокрема, язиги, аорси, роксолани, алани).

Справжній початок доби раннього заліза на теренах степу України можна пов'язувати з кочовиками-кіммерійцями, в лісостепу – з племенами так званої чорноліської культури. Але надзвичайно широке розповсюдження залізо отримало лише за скіфської та наступної – сарматської доби.

6.1. Кемерійці, скіфи, сармати

Кімерійці територія розселення

Велика Скіфія

САРМАТИ (II ст. до н.е. – IV ст. н.е.)

Розселення скіфських племен

Кімерійці - перші кочові, іраномовні племена вершників, що з'явилися в Україні, назва яких дійшла до нас з писемними джерелами. Гомер, розповідаючи у своїй поемі "Одіссея" про північне узбережжя Чорного моря, називає його "землею кімерійців". Це, напевно, і є найдавніша писемна згадка про Україну. Але нічого, крім назви людей, що населяли землі, які в ті часи вважалися похмурим краєм світу, Гомер не говорить про кімерійців. Давні автори вказували, що Північне Причорномор'я колись називалось Кімерією і була вона рабовласницькою державою, в якій влада належала цареві та рабовласницькій знаті. Кімерійці населяли територію України (межиріччя Дону й Дністра) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е. Трохи згодом, під натиском інших кочовиків зі сходу, вони відійшли до Малої Азії.

Кочові племена на території України

Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина кіммерійців залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X- початком VIII століття до н. е.

Основними видами господарської діяльності кіммерійців було скотарство і землеробство. Панівне станови ще серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кіммерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Вичерпний аналіз небагатьох наявних нині джерел схиляє істориків до цілого ряду висновків стосовно цих