Загальний порядок прийняття на роботу

Трудовий договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди з усіх умов трудових відносин. Договір може укладатись з особою, що досягла шістнадцяти років.
У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть прийматись на роботу особи, які досягай п'ятнадцяти років.
Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.
Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічного обов'язкового медичного огляду осіб віком до двадцяти одного року. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному оглядові, термін і порядок його проведення встановлюються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Комітетом по нагляду за охороною праці.
При влаштуванні на роботу працівники зобов'язані подати трудову книжку і паспорт або інший документ, що посвідчує особу. Особи, які вперше шукають роботу і не мають трудової книжки, повинні пред'явити довідку з будинкоуправління (ЖЕК) або міської Ради про останнє заняття, паспорт, диплом або інший документ про освіту чи професійну підготовку. Неповнолітні, яким ще не виповнилось шістнадцять років, замість паспорта подають свідоцтво про народження. Військовослужбовці, звільнені із Збройних Сил України, Національної Гвардії України, Служби безпеки України, прикордонних військ України, цивільної оборони України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, подають військовий квиток.
Звільнені з місць відбування кримінального покарання зобов'язані подати довідку про звільнення.
Власник або уповноважений ним орган не мають права вимагати від працівника подання різного роду довідок, наприклад, про склад сім'ї, забезпечення житловою площею, відомості про партійну і національну приналежність, походження, прописку та інші документи, подання яких не передбачено законодавством.
Трудовий договір укладається як в усній, так і письмовій формі. Переважною відповідно до ч. 1 ст. 24 КЗпП є письмова форма, додержання якої є обов'язковим при організованому наборі працівників; при укладенні контракту; у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору в письмовій формі; в інших випадках, передбачених законодавством України.
В письмовій формі укладається трудовий договір про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, а також коли приймаються на роботу неповнолітні.
Постановою Кабінету Міністрів України від 16 листопада 1994 р. № 779 встановлена письмова форма трудових договорів з працівниками, діяльність яких пов'язана з державною таємницею. Державний комітет з питань державних секретів за погодженням з Міністерством юстиції України затвердив Типову форму трудового договору, яка вміщує відповідно до Закону України “Про державну таємницю” письмову згоду працівника на передбачені законодавством обов'язки та обмеження прав у зв'язку з допущенням до державної таємниці.
При письмовій формі трудовий договір укладається в двох примірниках, з яких один знаходиться у працівника. Тому в разі відсутності у працівника примірника трудового договору в письмовій формі необхідно вважати, що трудовий договір укладено в усній формі.
Укладення трудового договору в будь-якій формі оформляється наказом чи розпорядженням власником або уповноваженим ним органом про зарахування працівника на роботу.
Частиною 3 ст. 24 КЗпП передбачено, що трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи. Але при цьому необхідно враховувати, що трудовий договір вважається укладеним за умови, що виконання роботи без видання наказу чи розпорядження доручено службовою особою, яка має право приймати на роботу або коли робота виконувалася з її відома.
В наказі про прийняття на роботу зазначається прізвище, ім'я та по батькові особи, посада чи робота, на яку приймають працівника, з якого числа він приступає до роботи і розмір оплати за працю.
В наказі може бути також вказано про встановлення випробувального строку, тимчасовий, строковий чи безстроковий характер виконання роботи, тривалість неповного робочого тижня та інші умови, що встановлюються стосовно саме даного працівника.
Строк випробування при прийнятті на роботу робітників "е може перевищувати одного місяця. Щодо інших працівників строк випробування не може перевищувати трьох місяців. За погодженням з відповідним комітетом профспілки строк випробування може встановлюватись до шести місяців. До шести місяців може встановлюватись випробування при прийнятті на державну службу.
З наказом про прийняття на роботу працівник має бути ознайомлений під розписку із зазначенням дати такого ознайомлення.
Необгрунтована відмова у прийнятті на роботу забороняється. Власник має право запроваджувати обмеження щодо спільної роботи на одному підприємстві осіб, які є родичами (батьки, подружжя, брати, сестри, діти) чи свояками (батьки, брати, сестри і діти подружжя), якщо у зв'язку з виконанням трудових обов'язків вони безпосередньо підпорядковані або підконтрольні один одному.
На підприємствах державної власності порядок запровадження таких обмежень встановлено РНК УРСР від 4 червня 1933 р. в редакції постанови Ради Міністрів УРСР від 3 листопада 1980 р. № 593.
При прийнятті на роботу для виконання окремих видів трудової діяльності встановлено спеціальні правила. Так, прийняття на державну службу на посади третьої - сьомої категорії здійснюється переважно на конкурсній основі. Порядок проведення конкурсу на заміщення вакантних посад державних службовців регулюється Положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України 4 жовтня 1995 р. постановою № 782.
Заміщення певних посад здійснюється шляхом виборів. Судді районних (міських), міжрайонних (окружних) судів обираються відповідно обласними, Київською і Севастопольською міськими Радами народних депутатів.
Прийняття керівника державного підприємства, що перебуває у загальнодержавній власності, здійснюється міністерством, відомством або іншим органом, уповноваженим управляти цим підприємством, шляхом підписання контракту і призначення його на посаду.

Праця як доцільна діяльність людини здійснюється в часі і виражається в конкретній мірі встановленій суспільством. Серед показників, які характеризують рівень соціальних досягнень країни, важливе значення має тривалість робочого часу і часу відпочинку, тривалість щорічних відпусток. Тривалість робочого часу встановлюється законом і не може бути змінена угодою сторін трудового договору. Виключення становлять випадки, коли працівники укладають трудовий договір на умовах неповного робочого дня чи неповного робочого тижня, або коли в процесі трудової діяльності вони укладають угоду з власником про роботу в умовах неповного робочого дня чи неповного робочого тижня.

Тривалість робочого часу визначається з таким розрахунком, щоб праця давала можливість розвивати продуктивні сили та необхідний час для відпочинку з метою відновлення сил і енергії. Тому велике значення має саме правове регулювання робочого часу та часу відпочинку. За допомогою норм трудового права держава вимагає від працівників найбільш ефективно використовувати робочий час, забороняє їм ухилятися від своїх безпосередніх занять, не дозволяє надурочну роботу.

Робочий час — це встановлений законодавством відрізок календарного часу, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку, графіку роботи або умов трудового договору повинен виконувати свої трудові обов'язки.

Види та режими робочого часу

Конституція України в ст. 45 передбачає, що працюючим гарантується встановлена законом тривалість робочого часу.

Тривалість робочого часу встановлюється як у централізованому порядку, так і на рівні локального регулювання. І якщо раніше встановлені на законодавчому рівні норми, що регулюють тривалість робочого часу, були імперативними, то в сучасних умовах спостерігається тенденція колективно-договірного й індивідуального (у рамках трудового договору) регулювання тривалості робочого часу. Держава лише встановлює визначену межу тривалості робочого часу. Так, у відповідності зі ст. 50 Кодексу законів про Працю (далі КЗпП) України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень. Така тривалість робочого часу називається нормальним робочим часом. Причому слід зазначити, що передбачені законодавцем гарантії у відношенні граничної тривалості робочого часу поширюються на працівників підприємств усіх форм власності.

У колективних договорах або інших локальних актах можуть бути закріплені як положення про 40-годинний робочий тиждень, так й інші, менші по тривалості норми робочого часу даного підприємства, установи, організації.

Норма робочого часу — це встановлена законом, колективним або трудовим договором для даного працівника тривалість його робочого часу за визначений календарний період — день, тиждень, місяць.

Робочий день — це тривалість робочого часу, вимірювана в годинах і хвилинах протягом доби. Робочий тиждень — тривалість робочого часу протягом календарного тижня. Зазвичай застосовуються два види робочого тижня: 5-денний з двома вихідними днями і 6-денний з одним вихідним днем. Рішення про введення 5- або 6-денного робочого тижня приймається власником разом із профспілковим органом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою радою. 40-годинна гранична норма робочого часу повинна дотримуватися при 5 і 6-денному робочому тижні. При 6-денному робочому тижні тривалість робочого дня напередодні вихідного дня не може перевищувати 5-ти годин, а напередодні святкових і неробочих днів — скорочується на одну годину.

Поряд з нормальним робочим часом розрізняють такі види робочого часу, як скорочений і неповний робочий час.

Скорочений робочий час передбачається законодавством у ст. 51 КЗпП стосовно до роботи в певних умовах і для окремих працівників.

Так, для працівників, які працюють на роботах зі шкідливими умовами праці, встановлюється скорочена тривалість робочого часу. Перелік виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких надає право на скорочену тривалість робочого тижня, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 р. № 163. У переліку міститься 38 розділів, що включають різні галузі господарювання (видобувна промисловість, металургія, хімічна, нафтопереробна промисловість, виробництво електроенергії, газу, авіаційне й оборонне виробництво і т. д.). У кожному з розділів перераховані виробництва, найменування професій і посад, робота в яких надає право на скорочену тривалість робочого тижня — від 24 до 39 годин. Необхідно зазначити, що встановлення в переліку 24-, 30-, 33-го-динного робочого тижня для працівників виробництв зі шкідливими умовами праці відповідає вимозі ст. 51 КЗпП, п. 2 якої вказує, що для працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці тривалість робочого часу — не більше 36 годин на тиждень.

На виконання названої постанови Міністерство праці і соціальної політики України наказом від 23 березня 2001р. №122 затвердило Порядок застосування переліку виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких надає право на скорочену тривалість робочого тижня.

Відповідно до затвердженого Порядку застосування переліку скорочена тривалість робочого тижня за роботу зі шкідливими умовами праці встановлюється для працівників виробництв, цехів, професій і посад, передбачених переліком, незалежно від відомчої підпорядкованості цих виробництв і форм власності підприємств, установ, організацій.

Скорочена тривалість робочого тижня встановлюється колективним договором за результатами атестації робочих місць за умовами праці відповідно до Порядку проведення атестації робочих місць за умовами праці, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.92 р. № 442. Атестація робочих місць передбачає обгрунтування віднесення робочого місця до категорії зі шкідливими умовами праці, що і надає право на скорочений робочий час.

Законодавством встановлений скорочений (36-годинний) робочий тиждень для деяких категорій працівників, трудова діяльність яких зв'язана з особливим характером праці (наприклад, педагогічні працівники, медичні працівники й ін.), або станом здоров'я (деякі категорії інвалідів). Для осіб, що працюють у зоні відчуження, встановлений 36-годинний робочий тиждень.

Скорочена тривалість робочого часу передбачена для неповнолітніх працівників з метою охорони їхнього здоров'я. Так, для працівників у віці від 16 до 18 років встановлений 36-годинний робочий тиждень, у віці від 15 до 16 років — 24-годинний робочий тиждень. Для учнів у віці від 14 до 15 років, що працюють у період канікул, — не більше 24 годин на тиждень, а якщо учень працює протягом навчального року у вільний від занять час, то тривалість його робочого часу не повинна перевищувати половини тієї норми, що встановлена для осіб відповідного віку, тобто, для учнів у віці від 14 до 16 років — не більше 12 годин на тиждень, а у віці від 16 до 18 років — 18 годин на тиждень.

Скорочується тривалість робочого часу напередодні святкових днів на одну годину як при 6-денному, так і при 5-денному робочому тижні. Це положення не поширюється на працівників, яким встановлений скорочений робочий час за іншими підставами.

Закон передбачає скорочення робочого часу на одну годину при роботі в нічний час. Нічним вважається час з 10 годин вечора до 6 годин ранку. Не допускається залучення до роботи в нічний час працівників у віці до 18 років, вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до трьох років. Залучати до роботи в нічний час інвалідів можливо тільки за їхньої згоди і за умови, що така робота не суперечить медичним показанням.

Встановлення скороченого робочого часу не впливає на розмір заробітної плати. Робота, що виконується в нічний час, оплачується в підвищеному розмірі, що встановлюється Генеральною, галузевою, регіональною угодою і колективним договором, але оплата не повинна бути менше 20 % тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи в нічний час.

Неповний робочий час відповідно до закону, встановлюється угодою сторін як при прийомі на роботу, так і в період роботи. Неповний робочий час може бути у вигляді: а) неповного робочого дня (тобто зменшення тривалості щоденної роботи на обумовлену кількість годин); б) неповного робочого тижня (при якому зберігається нормальна тривалість робочого дня, але зменшується кількість робочих днів у тиждень); в) поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня (наприклад, тривалість робочого дня 5 годин при 4 робочих днях у тиждень).

При неповному робочому часі (на відміну від скороченого) оплата праці провадиться пропорційно відпрацьованому часові, а при відрядній оплаті праці — у залежності від виробітку.

Неповний робочий час може бути встановлено угодою роботодавця і працівника на певний строк і без вказівки терміну. В обов'язковому порядку на прохання працівника неповний робочий час установлюється для вагітних жінок, жінок, що мають дітей у віці до 14 років, дитину-інваліда, доглядають хворого члена родини відповідно до медичного висновку.

Особи, що працюють неповний робочий час, користуються тими ж правами, що і працюючі на умовах нормального робочого часу. їм надається відпустка тієї ж тривалості, надаються вихідні і святкові дні, час роботи зараховується у виробничий стаж і т. д.

Як правило, на умовах неповного робочого часу працюють сумісники, тобто особи, що уклали два або більше трудових договори (із двома або декількома роботодавцями). Сумісництво можливе і на одному підприємстві при виконанні різних робіт поза основним робочим часом.

У сучасних умовах встановлення неповного робочого часу можливе не тільки з ініціативи працівника, але і з ініціативи власника підприємства, установи, організації. Але в такій ситуації перехід на неповний робочий час може здійснюватися роботодавцем тільки при дотриманні правил ст. 32 КЗпП. Встановлення неповного робочого часу в даному випадку є для працівників зміною істотних умов праці, оскільки, як правило, знижується розмір оплати праці. Тому про встановлення неповного робочого часу роботодавець повинен сповістити працівників не пізніше, ніж за 2 місяці. Протягом цих двох місяців зберігаються колишні умови праці. Якщо працівник не згодний працювати в режимі неповного робочого часу, трудовий договір з ним припиняється за п. 6 ст. 36 КЗпП.

Нічним вважається час з 22 до 6 годин. При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. До працівників, яким уже встановлений скорочений робочий час, це правило не застосовується. Частина друга ст. 54 КЗпП встановлює правило про те, що тривалість нічної роботи не скорочується в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема, на безупинно діючих підприємствах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні.

Стаття 55 КЗпП містить заборону залучення до роботи в нічний час таких категорій працівників як вагітних жінок і жінок, що мають дітей у віці до трьох років; осіб молодше 18 років; інших категорій працівників, передбачених законодавством.

Стаття 175 КЗпП передбачає, що залучення жінок до роботи в нічний час не допускається за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Частина друга цієї статті передбачає, що перелік таких галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України. Дотепер цей перелік не затверджений, що на практиці призводить до того, що, по-перше, під поняття "особлива необхідність" може попадати широке коло обставин, а, по-друге, дозвіл застосовувати праця жінок у нічний час з тимчасової міри перетворюється в постійне положення.

Частина друга ст. 172 КЗпП передбачає, що залучення інвалідів до роботи в нічну зміну можливе лише за їхньої згоди.

Розподіл норми робочого часу протягом конкретного календарного періоду називається режимом робочого часу. Елементами режиму виступають:

1) час початку і закінчення роботи;

2) час і тривалість перерв;

3) тривалість і правила чергування змін.

На законодавчому рівні встановлюються лише окремі елементи режиму робочого часу. Так, Указом Президента України від 26 квітня 1995 р. "Про запровадження на території України регіональних графіків початку робочого дня" передбачено введення рішеннями виконкомів обласних рад регіональних (місцевих) графіків початку робочого дня для однозмінних підприємств усіх форм власності.

Режим робочого часу передбачає 5- або 6-денний робочий тиждень, початок і кінець робочого дня, час і тривалість перерви для відпочинку і прийому їжі, число змін протягом облікового періоду.

У відповідності зі ст. 57)КЗпП час початку і закінчення щоденної роботи (зміни) передбачається правилами внутрішнього трудового розпорядку і графіками змінності.

При режимі змінної роботи працівники чергуються в змінах рівномірно.

Найбільш поширена робота в дві зміни, на деяких підприємствах робота проводиться в три і більше змін.

Перехід з однієї зміни в іншу, як правило, повинен відбуватися через кожний робочий тиждень в години, встановлені графіками змінності. Тривалість перерв у роботі між змінами має бути не менше подвійної тривалості роботи в попередній зміні (включаючи і час перерви на обід). Забороняється призначення працівника на роботу протягом двох змін підряд. Встановлені роботодавцем за погодженням із профспілковим комітетом графіки змінності є обов'язковими для сторін трудового договору.

Режим роботи з роздробленим робочим днем вводиться в таких галузях, де обсяг робіт нерівномірно розподіляється протягом дня (наприклад, водії міського транспорту, робота яких інтенсивна вранці і ввечері, у години пік, вдень же водії відпочивають; для тваринників час годівлі і доїння корів провадиться у визначений час). На таких роботах робочий день може бути поділений на частини з умовою, що загальна тривалість роботи не повинна перевищувати встановленої тривалості робочого дня.

Змінний графік роботи — це форма організації робочого часу, при якій для окремих працівників або колективів підрозділів допускається саморегулювання початку, закінчення і загальної тривалості робочого дня. При цьому потрібне повне відпрацьовування сумарної кількості робочих годин протягом облікового періоду (робочого дня, робочого тижня, робочого місяця). Неодмінною умовою повинне бути дотримання річного балансу робочого часу, максимальна тривалість робочого часу — не більше 10 годин, а час перебування на підприємстві — не більш 12 годин, включаючи перерви.

Гнучкий графік роботи встановлюється за узгодженням між власником і працівниками як при прийомі на роботу, так і в процесі роботи. Рішення приймається за погодженням із профкомом. Складові елементи гнучкого графіка: перемінний (гнучкий) робочий час — початок І закінчення робочого дня; фіксований час — час обов'язкової присутності на роботі; перерви для відпочинку і харчування; тривалість облікового періоду.

Режим з вахтовим методом організації робіт застосовується в тих випадках, коли робота провадиться поза місцем постійного проживання працівників, і вони не можуть щодня повертатися додому; коли робота провадиться в необжитих районах з несприятливими природно-кліматичними умовами. Вахтою вважається період виконання робіт і відпочинку між змінами на об'єкті, де провадиться робота, час у дорозі до місця провадження робіт і назад — у місце постійного проживання. Тривалість вахти не повинна, як правило, перевищувати одного місяця. Вахтовий метод організовується за допомогою підсумованого обліку робочого часу, а між вахтовий відпочинок надається працівникам у місцях їхнього постійного проживання. До робіт, виконуваним вахтовим методом, не залучаються вагітні жінки, жінки, що мають дітей у віці до 3 років, неповнолітні, а також особи, що мають медичні протипоказання для такої роботи.

Чергування — це перебування працівника на підприємстві за розпорядженням власника (уповноваженого їм органу) до початку або після закінчення робочого дня, у вихідний, святковий день для оперативного рішення невідкладних питань, що не входять у коло обов'язків працівника за трудовим договором. Чергування можуть вводитися у виняткових випадках і за погодженням з профспілковим комітетом. Не допускається залучення працівника до чергувань частіше одного разу на місяць. Чергові не повинні виконувати обов'язки по перевірці пропусків на вході і виході з підприємства, обов'язки сторожів, прийом пошти, прибирання приміщень і т. п. У випадку залучення до чергування після закінчення робочого дня явка на роботу для працівника як з нормованим, так і з ненормованим робочим днем повинна переноситися в день чергування на більш пізніший час. Тривалість чергування або роботи разом з чергуванням не може перевищувати нормальної тривалості робочого дня.

Чергування у вихідні І святкові дні компенсуються наданням відгулу тієї ж тривалості, що і чергування, в найближчі 10 днів. До чергувань не залучаються особи, що не залучаються до надурочних робіт.

Чергування необхідно відмежовувати від виконання працівником його звичайних трудових обов'язків на змінних роботах, на роботах, виконуваних за графіком у вихідні, святкові дні, у нічний час. Наприклад, не є чергуванням нічне чергування медичних працівників.

Режим ненормованого робочого дня встановлюється для визначеної категорії працівників, праця яких визначається не тільки тривалістю робочого часу, але й обсягом виконуваних завдань, функцій. У силу цього робочий час не піддається точному облікові. У разі потреби ця категорія працівників виконує роботу понад нормальну тривалість робочого часу.

Ненормований робочий день на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форм власності, може застосовуватися для керівників, фахівців і робітників, а саме:

• для осіб, праця яких не піддається точному облікові в часі;

• осіб, робочий час яких за характером роботи поділяється на частини невизначеної тривалості (сільське господарство);

• для осіб, що розподіляють час роботи на свій розсуд.

На працівників з ненормованим робочим днем поширюється встановлений на підприємстві режим робочого часу. В зв'язку з цим власник або уповноважений ним орган не має права систематично залучати працівників, що трудяться з таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість робочого часу. Обов'язки працівників з ненормованим робочим днем повинні бути зафіксовані в трудовому договорі, посадових інструкціях, правилах внутрішнього трудового розпорядку таким чином, щоб була передбачена можливість виконувати ці обов'язки, як правило, у межах нормального робочого часу.

Як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, необхідність періодичного виконання службових обов'язків понад встановлену тривалість робочого часу надається додаткова відпустка до 7 календарних днів. На підприємствах, в установах, організаціях список професій і посад, на яких може застосовуватися ненормований робочий день, визначається колективним договором. У ньому встановлюється і конкретна тривалість додаткової відпустки по кожному виду робіт, професій, посад, конкретизація відпустки також може встановлюватися в трудовому договорі. Ненормований робочий день варто відрізняти від надурочної роботи.

Можна виділити два основних види відповідальності: штрафна (каральна) - метою є кара за правопорушення, і поновлююча - компенсація за шкоду, завдану за правопорушення (майнова, моральна).

Залежно від виду правопорушення і способу покладення відповідальності розрізняються:

Кримінальна відповідальність - покладається за злочин і лише судом у вигляді кримінального покарання.

Адміністративна відповідальність - за адміністративні правопорушення, покладається різними адміністративними органами (адміністративна комісія, митна служба, прикордонна служба) у вигляді арешту, штрафу, позбавлення спеціального права та ін.

Дисциплінарна відповідальність - за дисциплінарні проступки у межах службової діяльності, яка накладається начальником, у підпорядкуванні якого знаходиться правопорушник. Наприклад, дисциплінарна відповідальність адвоката (ст. 16 Закону України "Про адвокатуру").

Цивільно-правова відповідальність - покладається за цивільно-правові позадоговірні порушення, які завдають матеріальні збитки або моральну шкоду потерпілому, а також за порушення договірних обов'язків (пеня, штраф, відшкодування збитків). Будується на принципі еквівалентності, повного відшкодування збитків, покладається судовими органами або добровільно реалізується самим порушником: добровільно сплачується пеня, відшкодовується шкода.

Матеріальна відповідальність працівників настає за матеріальну шкоду, завдану підприємству, установі при виконанні службових, трудових обов'язків, має обмежений характер.

Відповідальність може бути винною і безвинною. Безвинною є лише деякі випадки майнової, цивільно-правової відповідальності, прямо передбачені законом, наприклад у випадку спричинення шкоди джерелом підвищеної небезпеки (за об'єктивно протиправне діяння).

Право передбачає не лише різні міри відповідальності і порядок її покладення, а й умови виключення, обмеження і звільнення від відповідальності.

У кримінальному праві передбачені обставини, які виключають злочинність діяння і, відповідно, відповідальність. До них належать такі випадки: необхідна оборона; крайня необхідність; завдання шкоди при затриманні злочинця.

У цивільному праві: це непереборна сила, під впливом якої суб'єкт заподіяв шкоду правам і законним інтересам осіб.

В адміністративному праві - необхідна оборона, крайня необхідність. Зазначені обставини до того ж виключають дисциплінарну відповідальність.

Виключення відповідальності передбачає, що вона не настає у зазначених умовах з моменту вчинення діяння.

Звільнення від відповідальності настає у тих випадках, коли суб'єкта притягнуто до відповідальності (наприклад як обвинуваченого) або відповідальність вже реалізується, суб'єкта вже притягнуто до відповідальності. У кримінальному праві підставою для звільнення від відповідальності і покарання є щире каяття при вчиненні злочину невеликої тяжкості, примирення сторін і відшкодування завданої шкоди, сплив строків давності, амністія, помилування, видання закону, який скасовує відповідальність.

У цивільному праві існують випадки виключення відповідальності, звільнення від відповідальності і її обмеження. Виключає відповідальність за завдання шкоди необхідна оборона. Крайня необхідність цивільної відповідальності не виключає, але розсуд суду з урахуванням обставин може бути підставою повного або часткового звільнення від відповідальності. У цивільному праві у разі порушення обставин - збитки при завданні шкоди особі, майну громадянина, майну юридичної особи повинні відшкодовуватися у повному обсязі.

У деяких випадках законом може бути встановлена обмежена відповідальність за зобов'язанням, наприклад відповідальність автора за авторським договором.

1. Загальна характеристика цивільного права України
Цивільне право - Галузь системи права України, що регулює майнові та особисті немайнові відносини фізичних і юридичних осіб.
З нормами цивільного права ми стикаємося щодня. Поїздка в громадському транспорті, купівля газети, відвідання театру і безліч інших різноманітних відносин регулюються цивільним правом. Цивільне право грає настільки важливу роль в житті суспільства, в економіці країни, що цивільний кодекс інший раз називають (неофіційно) другий, або економічною конституцією країни.
Засади цивільно-правового регулювання в нашій країні закріплює Конституція України. Такі, зокрема: непорушність права приватної власності, різноманіття форм права власності, свобода підприємницької діяльності, право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Цивільно-правові норми містяться у різних нормативно-правових актах, найважливішим з яких є Цивільний кодекс України. Цивільний кодекс України був прийнятий 16 липня 2003 р. і введений в дію з 1 січня 2004 р.
Цивільний кодекс складається з 6 книг, 90 глав, 1308 статей. Внутрішня будова Цивільного кодексу України відповідає структурі галузі цивільного права, тобто кодекс має Загальну і Особливу частини.
Загальна частина відображена в книзі 1, яка називається «Загальні положення». Вона містить норми, що визначають статус учасників цивільно-правових відносин, об'єкти цивільних прав, поняття цивільно-правової угоди, представництва, строків та позовної давності у цивільному праві.
Особлива частина Цивільного кодексу встановлює особисті немайнові права фізичної особи, право власності та інші речові права, право інтелектуальної власності, регулює зобов'язальні відносини, спадкування.
Загальні засади цивільного законодавства:
1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законами;
3) свобода договору;
4) свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом;
5) судовий захист цивільних прав та інтересів;
6) справедливість, добросовісність та розумність.

Цивільно-правові відносини
Цивільно-правове відношення - Це суспільне відношення, врегульоване нормою цивільного права, учасники якого є носіями цивільних прав і обов'язків.
Як і всі правові відносини, громадянське правовідношення має свій склад (структуру):
1) суб'єкти цивільних правовідносин. До них належать: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни або піддані, особи без громадянства),юридичні особи (організації, підприємства, установи), держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави;
2) об'єкт цивільних правовідносин. Це - матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникло правовідносини. До матеріальних об'єктів відносять речі, в тому числі гроші та цінні папери, майнові права, результати робіт, послуги. До числа нематеріальних об'єктів відносять результати інтелектуальної, творчої діяльності (твори науки, літератури, мистецтва), інформацію та деякі інші матеріальні і нематеріальні блага;
3) зміст цивільних правовідносин. Воно включає суб'єктивні права і відповідні їм юридичні обов'язки суб'єктів правовідносин.
Проаналізуємо, наприклад, цивільно-правове відношення, що виникло в результаті укладення договору оренди житлового приміщення. Суб'єктами правовідносини є орендодавець і орендар, об'єктом - приміщення. Зміст даного правового відносини включає: право орендодавця вимагати від орендаря обумовленої орендної плати і обов'язок - надати жиле приміщення в придатному для користування стані; право орендаря користуватися даним приміщенням і обов'язок - вчасно вносити орендну плату.
3. Фізична особа як суб'єкт цивільного права
Людина як учасник цивільних правовідносин вважається фізичною особою. Усі фізичні особи мають цивільну правоздатність. Цивільна правоздатність - можливість особи мати суб'єктивними цивільними правами і громадянськими обов'язками. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент його народження і припиняється у момент смерті.
Однак для того, щоб самому придбати цивільні права та обов'язки, потрібно володіти не тільки правоздатністю, але і дієздатністю.
Цивільна дієздатність - здатність особи своїми діями набувати цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Цивільна дієздатність залежить від віку і психічного стану фізичної особи. Вікові градації обсягу дієздатності:
1) особи, які досягли 14 років (малолітні), є частково дієздатними. Вони мають право самостійно вчиняти дрібні побутові правочини, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності. Всі інші цивільно-правові угоди від їх імені та в їх користь здійснюють батьки (усиновителі) або опікуни;
2) особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні) мають неповну цивільну дієздатність. Ряд дій вони можуть здійснювати самостійно: розпоряджатися своїм заробітком, стипендією, іншими доходами; здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності; бути засновниками юридичної особи; укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися внеском. Всі інші угоди вони роблять з дозволу батьків (усиновлювачів) або піклувальників;
3) з досягненням повноліття (18 років) або вступом особи в шлюб до повноліття наступає повна цивільна дієздатність. Крім того, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років, яка працює за трудовим договором або зареєстрованому як підприємця, а також неповнолітній особі, записаному матір'ю або батьком дитини.
Залежність обсягу дієздатності особи від його психічного стану проявляється в наступному:
1) рішенням суду особа може бути визнана обмежено дієздатним у двох випадках: зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами; психічного розладу, що суттєво впливає на здатність усвідомлювати значення своїх дій. Такій особі призначається піклувальник, який дає згоду на вчинення ним цивільно-правових дій. Обмежено дієздатна особа може самостійно здійснювати тільки дрібні побутові угоди (купити продукти, квиток у кінотеатр і т.д.);
2) особа, яка страждає на хронічний, стійким психічним розладом і не розуміє внаслідок цього значення своїх дій, рішенням суду може бути визнана недієздатною. Такій особі призначається опікун, який здійснює цивільно-правові дії від імені свого підопічного.
Таким чином, обмеження цивільної правосуб'єктності можливо виключно за рішенням суду. Судом ж ці обмеження знімаються в разі зміни психічного стану в кращу сторону (припинення вживання спиртних напоїв або наркотиків, одужання).

Юридична особа як суб'єкт цивільного права. Види юридичних осіб
Юридична особа - Це організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа може бути створена шляхом об'єднання кількох осіб та (або) майна.
Ознаками юридичної особи є:
1) організаційна єдність. Юридична особа має певну структуру (відділи, управління, цехи, інші підрозділи), керівництво, певну мету і завдання (закріплені статутом або іншим установчим документом);
2) наявність відокремленого майна. Організація повинна мати своє майно, відокремлене від майна засновників чи інших юридичних осіб. Юридична особа володіє ним на праві власності, повного господарського відання (це стосується державних підприємств) або оперативного управління (це стосується казенних підприємств - таких, які не можуть бути приватизовані). Крім того, юридична особа повинна мати самостійні фінансові документи (баланс або кошторис, рахунок в банку);
3) самостійна майнова відповідальність. Юридична особа само відповідає за укладеними ним договорами, за боргами та інших зобов'язаннях. Наприклад, держава не відповідає за борги державних підприємств;
4) участь у цивільному обороті від свого імені. Юридична особа має власне найменування, закріплене державною реєстрацією. Воно має право набувати цивільних прав та обов'язки, визначені його статутом або іншим установчим документом. Наприклад, юридична особа має право придбавати майно, особисті немайнові права, укладати різні договори;
5) здатність бути позивачем і відповідачем у суді.
Від свого імені юридична особа має право бути учасником судового або господарського процесу.
Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту його державної реєстрації і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про його припинення. Юридична особа набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через свої органи (збори учасників, виконавчий орган).
Види юридичних осіб:
1) в залежності від порядку створення розрізняють юридичні особи приватного права та юридичні особи публічного права. Юридичні особи приватного права створюються на підставі установчих документів (статутів, договорів). Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування;
2) залежно від форм власності розрізняють приватні, комунальні та державні юридичні особи;
3) залежно від організаційно-правової форми розрізняють товариства і установи. Товариство створюється шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право брати участь в цьому суспільстві. Суспільство може бути підприємницьким і непідприємницьким. Підприємницьким є суспільство, мета якого -прибуток та її подальший розподіл між учасниками. Такими юридичними особами є господарські товариства та виробничі кооперативи. Непідприємницьким є суспільство, яке не має на меті отримання прибутку.
5. Об'єкти цивільних прав
Об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Види об'єктів цивільного права, перш за все, поділяють на матеріальні і нематеріальні об'єкти. До матеріальних об'єктів цивільного права відносять:
1. речі. Річ - це предмет матеріального блага, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки. Види речей:
- Рухомі (Можуть бути переміщені в просторі без шкоди для речі) і нерухомі (Земля і з'єднані з нею об'єкти, річкові та морські судна, космічні об'єкти а також інші об'єкти, права на які підлягають державній реєстрації);
- Подільні і неподільні речі. Подільною визнається річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення (ділянка землі, хліб, тканина). Неподільну річ не можна поділити без втрати її цільового призначення (телевізор, плаття, письмовий стіл);
- Речі, що визначаються родовими або індивідуально-визначеними ознаками. Головна характеристика родової речі - вага, обсяг, кількість. Індивідуально-визначена річ має неповторні ознаки і не підлягає заміні. Наприклад, гроші - родова річ, а картина - індивідуально-визначена;
- Речі споживані (знищуються при першому використанні) і неспоживна (не втрачають своєї сутності при багаторазовому використанні). Наприклад, продукти, гроші, технічна сировина - споживані речі, а порцеляновий сервіз, меблі, автомобіль - неспоживна;
- Головна річ і приналежність. Належність - це річ, призначена для обслуговування головній речі і пов'язана з нею спільним призначенням (наприклад, скрипка і футляр для неї);
- Прості і складні речі. Складна річ - це річ, що складається з кількох речей, що становлять єдине ціле (наприклад, столовий сервіз);

- Продукція, плоди та доходи - це все, що виробляється, добувається, одержується з речі або приноситься річчю (наприклад, приплід домашніх тварин, гроші, отримані від здачі в оренду земельної ділянки);
2) майно - Це окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки;
3) підприємство - Це єдиний нерухомий майновий комплекс, який використовується для здійснення підприємницької діяльності. До його складу входять земельні ділянки, будівлі та споруди, обладнання, інвентар, сировина, продукція, право на торговельну марку та ін;
4) гроші та валютні цінності. Гроші (грошові кошти) - це законний платіжний засіб, обов'язковий до прийому за номінальною вартістю на всій території Україні. Грошова одиниця України - гривня. У деяких випадках, встановлених законом, в Україні може використовуватися іноземна валюта. До числа валютних цінностей відносяться дорогоцінні метали та дорогоцінні камені;
5) цінні папери - це документи встановленої форми, які засвідчують грошове або інше майнове право власника. Групи і види цінних паперів:
- Пайові цінні папери, що засвідчують участь у статутному капіталі (наприклад, акції);
- Боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики (наприклад, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств);
- Похідні цінні папери, що дають право на придбання або продаж у певні терміни цінних паперів, фінансових та (або) товарних ресурсів;
- Товаророзпорядчі цінні папери, що дають право їх власникові розпорядитися майном, зазначеним у документі.
До числа нематеріальних об'єктів цивільного права (нематеріальних благ) відносяться:
1) результати інтелектуальної, творчої діяльності: літературні та художні твори, комп'ютерні програми, компіляції даних (бази даних), виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення, наукові відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, раціоналізаторські пропозиції, сорти рослини, породи тварин, комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення, комерційні таємниці;
2) інформація - документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що

мали або мають місце у суспільстві, державі або навколишньому середовищу;
3) особисті немайнові блага - здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості.
6. Поняття, види і форми угод
Цивільно-правові угоди - це правомірні дії, спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Розрізняють односторонні і двосторонні (багатосторонні) угоди.
Односторонні угоди виражають волю одного суб'єкта правових відносин. Прикладами таких угод є: заповіт, прийняття спадщини, обіцянка винагороди (заповернення загублених документів, загубленого тварини).
Двосторонні (багатосторонні) угоди висловлюють узгоджену волю декількох суб'єктів права, тому їх називають договорами.
Форми угод:
1) усна форма. Як правило, в усній формі укладаються угоди, що виконуються при самому їх скоєнні. Наприклад, в більшості випадків усно укладається договір купівлі-продажу рухомої речі;
2) проста письмова форма. Закон вимагає, щоб у такій формі укладалися угоди юридичних осіб між собою та з фізичними особами, за винятком операцій, виконуваних при самому їх вчиненні та угод, для яких потрібне нотаріальне посвідчення. Наприклад, договір підряду на виконання ремонтних робіт між підприємством і фізичною особою повинен мати просту письмову форму. Письмово повинні укладатися угоди між фізичними особами на суму, яка в 20 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів, за винятком операцій, виконуваних при самому їх вчиненні та угод, для яких потрібне нотаріальне посвідчення;
3) нотаріально засвідчена письмова форма. Цивільне законодавство містить перелік угод, які повинні відбуватися тільки в такій формі: договори про відчуження та заставу нерухомого майна, шлюбні контракти, заповіти та ін Крім того, за бажанням учасників угоди вони мають право нотаріально засвідчити будь-яку угоду;
4) конклюдентних (Мовчазна) форма. Угода, для якої законом не встановлена ​​певна форма, може укладатись шляхом вчинення мовчазних дій (наприклад, посадка в тролейбус і оплата проїзду).
7. Умови дійсності угод. Недійсність угод
Не всяке дію суб'єктів права є цивільно-правовою угодою. Для визнання таким воно повинно відповідати ряду нормативних вимог, які називаються умовами дійсності угод:
1) законність. Угода не повинна суперечити законодавству та моральним засадам суспільства;
2) дієздатність учасників. Здійснення угоди вимагає свідомого вираження волі. Тому не визнаються дійсними угоди, укладені недієздатними;
3) вільне волевиявлення сторін. Воля учасників угоди виражається в їх згоду прийняти на себе певні обов'язки та придбати певні права. Воля сторін повинна бути вільною від помилок, викликаних обманом чи хитрістю. Волевиявлення, скоєне внаслідок насильства або під загрозою його застосування, недійсне, а значить, недійсна і угода;
4) дотримання необхідної законом форми угоди. Цивільне право диспозитивно за своєю суттю, тобто надає суб'єктам можливість вибору декількох варіантів дій. Тому форми угод вельми різноманітні: можливі усні, письмові і навіть мовчазні договори. Однак якщо закон містить вказівку на форму договору, укладати його потрібно тільки в такій формі. Наприклад, договір купівлі-продажу житлового будинку здійснюється тільки в письмовій, нотаріально засвідченої формі;
5) реальність угоди. Угода є дійсною, якщо вона спрямована на реальне настання передбачених нею правових наслідків. Наприклад, фізично неможливо здійснити купівлю-продаж неіснуючої в природі речі, неможливо побудувати хмарочос за одну добу. Юридично неможливо виконати те, що суперечитьзакону: наприклад, не можна розглядати як договір угода про скоєння розбійного нападу на банк;
6) захист прав дитини. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не повинна суперечити правам та інтересам їхніх дітей.
Невиконання цих умов тягне недійсність угоди.
Розрізняють нікчемні (Абсолютно недійсні) угоди і оспорімие (Відносно недійсні) угоди.
Нікчемна угода недійсна з моменту її вчинення, тому судового рішення про визнання її недійсною не потрібно. До нікчемним операцій відносять: протиправні та аморальні угоди; внеустав-ні угоди юридичних осіб; угоди, не засвідчені нотаріально, якщо закон вимагає тільки такої форми угоди; угоди з особами у віці до 14 років, які не отримали подальшого схвалення батьків (усиновлювачів), опікунів; угоди з недієздатними; фіктивні й удавані угоди. Фіктивна угода - це дія, яка здійснюється для вигляду, без наміру створити, змінити або припинити цивільні права або обов'язки. Удавана угода прикриває угоду, яку насправді боку вчинили. Наприклад, видана довіреність на керування автотранспортним засобом, хоча в реальності воно було продано власникові довіреності.
Оспоримая угода може бути визнана недійсною у судовому порядку за умови доведеності фактів, що свідчать про пороки угоди. До оспорімих операцій відносяться: угоди з особами у віці від 14 до 18 років; з обмежено дієздатними; з особами, які перебували в момент укладання угоди в стані тимчасового розладу психіки; угоди, зроблені внаслідок обману, омани, насильства, збігу тяжких обставин, погрози.
Юридичним наслідком недійсності правочину є реституція - Тобто відновлення в початкове положення. Вона може бути двосторонньою, коли обидві сторони повертають один одному все отримане за недійсною угоди. При односторонній реституції в початкове положення повертається тільки невинна сторона, а з винної сторони отримане за угодою стягується в доход держави. Якщо ж винні обидві сторони, реституція не допускається і все отримане за угодою стягується в доход держави.
8. Поняття та види цивільно-правових договорів
Договір - це угода двох або декількох осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приклади договорів: купівля-продаж,дарування, найм роботи.
Розгалужена система договорів є надійною основою ділових відносин. У сучасному цивільному праві розрізняють наступні види договорів:
1) за моментом початку дії розрізняють консенсуальні і реальні договори. Дія консенсуального договору починається з моменту укладення угоди учасниками договору. Наприклад, права та обов'язки продавця і покупця виникають у момент укладення договору купівлі-продажу. Дія реального договору починається з моменту передачі речі, яка служить предметом договору. Наприклад, права позикодавця і обов'язки позичальника виникають не в момент угоди, а лише тоді, коли позикодавець передасть позичальникові гроші;
2) за наявності вигоди у контрагентів розрізняють оплатне і безоплатні договори. Якщо виконання договору приносить майнову вигоду обом контрагентам, договір є оплатним. Такі, наприклад, договори купівлі-продажу, оренди, підряду. Якщо договір приносить майнову вигоду тільки одному з контрагентів, він є безоплатним: наприклад, договір дарування. Ряд договорів на розсуд сторін може бути як оплатним, так і безоплатним: наприклад, договір зберігання;
3) залежно від розподілу прав і обов'язків між сторонами розрізняють одностороннеобязующіе і двустороннеобязующіе договори. У першому з них один контрагент має тільки права, а інший - тільки обов'язки. Такий, наприклад, договір позики: позикодавець має право вимагати повернення наданої у позику суми, а позичальник зобов'язаний її повернути. У двустороннеобязующем договорі права та обов'язки мають обидва контрагента. Характерним прикладом такого договору є договір купівлі-продажу;
4) за змістом регульованої діяльності розрізняють майнові та організаційні договори. Майновий договір спрямований на безпосереднє отримання майна або блага. Таке більшість цивільно-правових договорів. Організаційний договір призначений для створення передумов отримання майнової вигоди, наприклад, договір про спільну діяльність (будівництво та експлуатація якоїсь споруди);
5) головні і додаткові договори. Додатковий договір не може існувати без головного договору. З виконанням головного договору припиняється дія додаткового договору. Наприклад, договір позики є головним, а договір застави в забезпечення виконання договору позики - додатковим;
6) попередній і основний договір. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються у певний строк укласти основний договір на умовах, встановлених попереднім договором.
Особливо слід відзначити публічний договір. Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт та надання послуг кожному, хто до неї звернеться.

Висновок
Отже, цивільне право являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, які складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.
Основні засади цивільно-правового регулювання товарно-грошових відносин визначаються Конституцією України. Кодифікованим джерелом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.
На регулювання і розвиток цивільно-правових відносин спрямовані: закони України "Про власність" від 7 лютого 1991 р., "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р., "Про підприємництво: від 7 лютого 1991 р., "Про цінні папери і фондову біржу" від
18 червня 1991 р. та ін
Серед інших нормативних актів, що містять цивільно-правові норми, - укази Президента України, постанови і розпорядження Уряду України, а також положення, інструкції, накази та інші відомчі нормативні акти, що стосуються майнових та особистих немайнових відносин, які видаються міністерствами і відомствами України.

Цивільне право регулює особисті немайнові права фізичної особи, що поділяються на два види:

1) особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи, якими фізична особа володіє довічно:

- невід'ємне право на життя;

- право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю;

- право на охорону здоров'я;

- право на медичну допомогу;

- право на інформацію про стан свого здоров'я та ЇЇ таємницю;

- право на свободу та особисту недоторканість;

- право на донорство;

- право на сім'ю та підтримання зв'язків з членами своєї сім'ї та родичами незалежно від того де вони перебувають;

- право на опіку або піклування;

- право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 281-293 ЦКУ);

2) особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи:

- право на ім'я, його зміну та використання;

- право на повагу до гідності і честі;

- право на повагу до людини, яка померла;

- право на недоторканність ділової репутації;

- право на індивідуальність;

- право на особисте життя та його таємницю;

- право на інформацію;

- право на особисті папери та розпорядження ними;

- право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів;

- право на таємницю кореспонденції;

- право на захист інтересів фізичної особи при проведенні фото -, кіно -, теле- та відео зйомок;

- право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості;

- право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання;

- право на вибір роду занять та інші права (ст. 294-315 ЦКУ).

Вказані права належать кожній фізичній особі від народження або за законом, вони не мають економічного змісту, тісно пов'язані з фізичною особою. Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.

Фізична особа має можливість вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя, вона здійснює вказані права самостійно. В окремих випадках, визначених законом, в інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.

Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб, який здійснюється способами визначеними в статтях 15,16, 19 ЦКУ:

- визнання права;

- припинення дії, яка порушує право;

- на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань тощо.

Право на захист особа здійснює на власний розсуд.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї або членів ЇЇ сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь. А також на спростування цієї інформації, при цьому спростування інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. І у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової або моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.