Любов як вища цінність в християнстві

Християнська мораль - це мораль любові, бо Бог є Любов - це форма всіх чеснот, це двигун і мета морального життя. Любити - це вмерти для себе, а жити для іншого. Християнська любов - це відповідь на попередню виявлену любов Бога, що полягає у любові Бога як дателя життя і любові ближнього, як себе самого.

Апостол Павло в своєму “Гімні любові” оспівує її прикмети: “Любов-довготерпелива, любов - лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає” (1 Кор. 13,4-8). Любов - центр християнського життя.

Грецька мова помагає глибше усвідомити поняття любові, бо на цей термін має чотири поняття:

1) Storge - любов батьків до дитини і любов дитини до батьків, яка є унікальною t родині;

2) eros - еротична, сексуальна, подружня любов, з якої кожен з нас народився. Вона має в собі чуттєвий і тілесний вияв та є благословенною Богом у подружжі;

3) philia - любов до друзів, приятелів, рідних, що відрізняється щирістю,

відданістю, безкорисливістю;

4) agape - жертвенна любов, яка віддається беззастережно і підкреслює невичерпну добродійність та невтомну добру волю. Цю любов показав до всього людства розп'ятий Ісус Христос.

Відповідно до задуму Божого, людина - це чоловік і жінка разом: “Сотворив Бог людину на свій образ на божий образ сотворив її, чоловіком і жінкою”.

Біблійна символіка створення жінки означає, що вона разом з чоловіком є творінням Божим і “Стануть вони одним тілом”, тобто творять образ інтимної єдності думок і бажань, а також єдності сексуальної, результатом якої є нова людина. Хоча вони двоє є одним тілом, але відрізняють своїми тілесними і душевними рисами. Чоловік - це образ сили, у м'язах якого є відблиск сили тіла, а в його рисах є енергійна воля, готовність до чину, рішучість. Чоловічість - це постійний пошук, здобуття, дарування і перемога. Чоловік шукає для себе цілей на далеку перспективу, прямує до професійності, до служби громаді, Церкві і батьківщині.

Жінка - це образ ніжності, делікатна будова якої випромінює красу, грацію і гармонію, а її риси - це тепла любов, розуміння, готовність самопосвяти. Жіночість - це постійне приймання, плекання і чуттєвість. Жінка є більш зосереджена на щоденному, на своєму домі, у який вона вносить теплоту і душевність. Прагматичний розум мужчини і чуттєвість серця жінки найбільше їх відрізняють. У сьогоднішньому світі внаслідок економічних та політичних причин нерідко втрачається розуміння чоловічості і жіночості, особливо коли жінка забезпечує сім'ю матеріально, а чоловік не може знайти праці.

Любов - основа взаємин між чоловіком і жінкою.

В чоловіка і жінку Бог вклав силу, яка притягує їх, наповнює їх тугою і вони шукають одне одного, щоб зустрітися у любові. Ця сила є статевим потягом, який ушляхетнюється духовною любов'ю, що підносить людину над інстинктами. Ця любов виявляється у людській волі.

Етапи розвитку любові проявляються в:

1) зацікавленості, коли в молодої людини збуджується цікавість до особи протилежної статі і виникає певна симпатія до неї;

2) захопленні, коли зростає пошана та повага до особи протилежної статі;

3) закоханості, коли виникає бажання часто бачити і спілкуватися з даною особою;

4) кохання, коли власне існування не уявляється без цієї особи, задля якої людина здатна на все, має бажання зробити її щасливою, а також готовність ділитися з нею радощами і смутком. Справжнє кохання мобілізує духовні сили до активного життя, до праці, до творчості.

Внаслідок цього в людини виробляється здатність не тільки приймати любов, але і давати її. Кохання не слід змішувати зі статевим (сексуальним) співжиттям, яке є можливим для християнина тільки після вінчання. Кохання випробовує закоханих через пошану власної і чужої гідності, чистоти, невинності, взаємного прощення та примирливості.

Кожна людина у житті покликана реалізувати своє призначення: одружитися чи жити безженно, тобто стати батьком, матір'ю чи присвятити своє життя батькам, праці, зокрема науці, мистецтву чи жити монашим життям. “Не всі це. розуміють, а ті лише, кому дано”. Апостол Павло повчає: “Зв'язаний ти з жінкою? Не шукай розв'язатись. Розв'язаний від жінки? Не шукай жінки”. Головне у житті зробити правильний вибір, щоб пізніше не. шкодувати за іншим. На вибір звання і покликання людини впливає Бог і наша совість, яка зобов'язує нас служити Богові, Церкві, народові. Від нас залежить вибір. Християнська безженність (дівоцтво) - це не зречення любові, а її поширення на все Боже Царство. Нормою християнського життя є попружне життя, яке призначене продовжувати рід людський і виховувати дітей. Перед здійсненням акту християнського одруження подруги взаємно пізнаються, особливо вивчають характер і звички, остерігаючись сексуального співжиття. Дошлюбна чистота подругів є свідченням пошани один до одного і глибокого розуміння таїнства подружжя, яке спочатку здійснюється на небі, а потім на землі. Час між заручинами і шлюбом є нагодою не тільки ближче познайомитись, але, найголовніше, усвідомити свою відповідальність за створення сім'ї та довідатись про головну мету і характер подружжя.

Обряд вінчання, який здійснюється Церквою, стверджує добровільний і свідомий, нерозлучний союз чоловіка і жінки, які є співробітниками Божими в ділі творення. Обоє обіцяють подружню любов, вірність і чесність аж до самої смерті.

Християнське подружжя - установлено Богом: “Полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки”. Подружжя через взаємне віддавання себе, яке виключно для них властиве, прямує до спільноти, щоб народжувати і виховувати нових людей. Воно є святим таїнством і символізує зв'язок Христа з Церквою.

Ознаками подружжя є:

- святість як особливий зв'язок людини з Богом;

- нерозривність, бо з'єднано його Божою любов'ю, а “що. Бог з'єднав, людина хай не розлучає”;

- єдність як зв'язок між одним чоловіком і одною жінкою;

- гідність як пошана і любов між подругами.

Таїнство подружжя уділяють собі взаємно самі наречені, коли присягаються у вірності перед Богом і Церквою, а священик, проводячи літургійний обряд, від імені Бога і Церкви його благословляє. Канонічний вік у подружжі для мужчин щонайменше - 18 років, а для жінок - 16 років (у виняткових випадках - 16 років і 14 років). Подружжя може бути уневажнене з причин: браку канонічного віку, примусу, споріднення, чернечих обітів, повторного шлюбу, нездатності до подружнього життя. Обов'язки подружжя: давання нового життя і виховання дітей, турбота про взаємне добро і допомога один одному. Кожна людина має право, яке випливає з її людської природи, одружитися. Права подружжя говорять про рівність чоловіка і жінки щодо праці, навчання, відпочинку і виховання дітей та захисту подружжя від посягання на розрив.

Без діалогізму, міжособовості, смислового напруження стосунків між Я й Ти неможливою є вже статева любов, найбільш “заземлена”, найбільш занурена в плотське начало людського буття. Сексуальна насолода передбачає погляд партнера, передбачає наявність межі, що постійно долається і все ж лишається втіленням тріпотливої конечності існування людини, — межі волосся і шкіри, зору і слів, найлагідніших обіймів. Самий феномен ласки, як ми вже бачили, ґрунтується не на простому злитті з почуттями іншого, а на тілесному контакті, в якому зовнішнє взаємозасвідчення партнерів стає основою внутрішнього самопочуття кожного з них: таким чином, смиренне служіння Ти свого партнера обертається для суб'єкта розширенням чуттєвої бази його власного Я, аж до відчуття його абсолютної виправданості як трансцендентальної основи й мети свободи іншого — цього самого Ти.

Вже тут, таким чином, розкривається сутнісний зв'язок любові із свободою, з абсолютним вибором людської суб'єктивності. Те, чого ми, по суті, домагаємося в любові, — це не просто тіло коханого, загалом не його плотське чи духовне єство, начебто покликане органічно доповнювати наше, а саме його свобода, його звернений на нас погляд його здатність творити з нами й задля нас світ обопільних стосунків, світ ідеального спілкування, яке завдяки зусиллям партнерів саме обґрунтовує себе саме творить власне буття й оновлює “великий світ” навкруги. За словами того ж французького мислителя, в любові “я виявляюся істотою, функція якої — викликати до існування ліси й води, міста, поля, інших людей, щоб потім вручити їх іншому, хто побудує з них світ”; так само і я будуватиму цей світ на твердій підставі буття тих, хто любить мене самого.

Саме тут, нарешті, ми можемо повніше зрозуміти все значення любові як морального орієнтира спілкування загалом — вона являє той ідеальний стан спілкування, коли воно стає самодостатньою цілістю, що творить власне буття, власний неповторний світ. Зазначений онтологічний і світовий вимір — невід'ємна ознака справжнього високого кохання: не відчувши його унікальність, неможливо осягнути любов у кожному з її конкретних спалахів, від історії Ромео і Джульєтти аж до наших часів; і кожного разу, коли щасливі закохані йдуть вулицями рідного міста, гуляють у лісі, читають вірші тощо, вони творять навколо себе свій особливий світ, творять його раз і назавжди (якщо любов загине, цей світ болісною примарою довго, можливо впродовж усього життя, нагадуватиме про себе колишнім коханцям).

Разом з тим хоч яких би космічних обширів і висот сягала любов, неодмінним її джерелом лишається вільне, таємниче, невимушене (ба навіть протилежне будь-якій вимушеності) відношення Я — Ти, незбагненно спонтанний вибір, внутрішній контакт, який мало сказати, що має особистісний характер, але значною мірою саме й творить неповторну людську особистість.

Навіть із найшляхетніших міркувань неможливо зобов'язати людину любити — хоча, що дуже важливо, любов породжує власні обов'язки й власну відповідальність. За словами А. де Сент-Екзюпері, ми відповідаємо за тих, кого приручили; за тих, кого полюбили, — також. Вище вже наводилася думка про любов як відповідальність Я за Ти; прикро, жахливо, коли любов забуває про цю внутрішньо притаманну їй відповідальність, від цього терплять найближчі, найрідніші для нас істоти, наші кохані й діти.

І все ж любов як така нікому не може бути поставленою в обов'язок, не може бути предметом морального примусу. Не рахується вона і з вимогами елементарної справедливості: якщо вже людину люблять, то найчастіше не за те, що вона є доброю, морально досконалою, і вже зовсім не тому, що їй ця любов буцімто потрібна більше, ніж комусь іншому поруч із нею.

Ця невимушеність, некерованість, “беззаконність” справжньої любові неминуче надає їй ризикованого характеру, робить її справою вельми сумнівною з точки зору прихильників будь-якої офіційної регламентації людського буття, що вбачають у ній виклик. М. О. Бердяев прямо говорив у цьому зв'язку про “нелегальність” любові. І справді, за самим характером свого виникнення й побутування любов — це змова, змова проти всього пересічного, зовнішнього, нав'язливого, нещирого. Справжню любов неможливо ідеологізувати: будь-яким узвичаєним стереотипам соціальної чи національної свідомості вона протиставляє внутрішню очевидність присутності обраної істоти, безпосереднє відчуття правдивості свого людинопізнання, що засвідчується самим фактом любовного відвідання сутності Я — сутності Ти.

Так, ззовні любов нерідко видається «сліпою», і до певної міри ця її “сліпота” є таки можливою. При цьому, однак, кожна справжня любов неодмінно таїть у собі свою “точку істини”, внутрішнє, жодним іншим чином недосяжне знання про лице й душу любимої істоти, а через неї —про світ, що його вона дарує тому, хто любить її. Це знання-переживання, знання-буття утворює позитивний, стверджувальний сенс “любовної змови” як щонайглибшої солідарності свідків і захисників правди один про одного й про світ навкруги. Саме це буття-у-правді зрештою й робить любов по-справжньому вільною, здатною протистояти як побутовим передсудам, так і ідеологічним очікуванням ззовні.

Парадоксальність любові підсилює й те, що навіть усупереч “видимій” людській правоті вона не може не прагнути якимось чином звеличити свій предмет, не потурати його примхам; установити для когось чи чогось тверде, об'єктивно обґрунтоване й справедливе місце у світі передусім якраз і означає його не любити. Вища справедливість любові полягає при цьому в тім, що все, за своєю внутрішньою неповторною правдою гідне її, так чи інакше має право на звеличення у всеосяжній всесвітній гармонії, проте перекласти це право мовою холодного розуму й загальнозначущого здорового глузду є справою важкоздійсненною.

З наведеного стають зрозумілими потенційна трагічність любові, її сутнісний зв'язок з відчуттям трагізму людського буття загалом. Чим вищою, чим більш самовідданою й ентузіастичною є людська любов, тим важче їй укорінитися в цьому світі, тим більшою є ймовірність її трагічного фіналу; загальновідомі свідчення цього дає світове мистецтво, що так часто пов'язує тему любові з темою смерті. Згідно з релігійними уявленнями, трагічного елемента не позбавлена не тільки людська, земна, але навіть і Божественна любов Бога-творця до людей, усього живого. Так, єврейський бог Йахве, такий ревнивий до “обраного народу”, після руйнування Єрусалимського Храму, коли єврейське плем'я було розсіяне по світах, приносить, за версією кабалістів, зворушливу присягу, що не ввійде в Єрусалим небесний, аж поки сини Ізраїлю знову не ввійдуть у Єрусалим земний. “Як забуду тебе, Єрусалиме, хай забуде Мене правиця Моя!” — клянеться при цьому Господь мало не в розпачі. Відповідно ж до основ християнського вчення, Бог-Отець через велику любов до людей віддає на хресну муку свого Сина — Ісуса Христа.

Тим тісніше нитки любові й муки, любові й жертви, любові й смерті сплітаються в людському житті. Проте недоречно було б дорікати за це долі: потенційний трагізм справжньої, високої любові — лише один із симптомів її буттєвої й духовної досконалості. Світ наш узагалі сповнений ризику, конфліктів, проблем, але нерозумно через це відмовлятися жити в ньому. Як жоден інший моральний феномен, любов являє людині повноту її душевної реалізації, повноту смислових і творчих потенцій буття; вона акумулює позитивну моральну енергію, благодатну енергію радості, що допомагає людській особистості витримувати натиск обставин, не зраджувати себе, в будь-яких стосунках лишатися вірною кращим своїм ідеалам і цінностям. Через усе це любові в житті людини, хоч би що провадили щодо цього ханжі, ніколи не буває забагато: питання тільки в тому, чи відповідає той чи інший її прояв справжній її сутності. Й подібно до того як справжня, глибока любов до Батьківщини не має нічого спільного з “ціннісною сліпотою” і холодним презирством щодо інших культур і націй, так само й для міцності родинних стосунків єдино надійною гарантією може бути не заперечення, а утвердження любові: зміцнення і поглиблення з роками (за умови необхідної й серйозної турботи про це) взаємної прихильності чоловіка і жінки одне до одного, до дітей, до свого сімейного вогнища — за збереження відкритості й здатності до співчуття щодо тих, хто оточує дану людську спільноту.