Формування Середньовічної культури

Культура середньовіччя охоплює більш ніж дванадцятивіковий відрізок важкого шляху. У цю епоху були істотно розсунуті обрії середньовічної культури, утворилися життєздатні нації і держави, склалися сучасні мови, були створені шедеври світової культури, досягнуті значні економічні і культурні успіхи.

Придумуючи термін „середні віки”, італійські гуманісти другої половини Хуст. Хотіли відокремити тих, кого вони називали „древніми” від самих себе, тобто від „своїх сучасників”, людей Ренесансу.

В ХУІІ ст. Німецькі ерудити ділять історію людства на три ери: Античність, Середньовіччя, Новий час (до цього часу вже сформувалося поняття століття, і Георг Хорн ставить середні віки між 300 і 1500р.р.) Великий французький ерудит Дю Канж підтримує ідею, публікує свій великий словник „середньовічної латини”. Латинська мова поділена на дві частини: антична латина і латина середньовічна, латина епохи упадку.

Поняття ученої (книжної) латини входить в буденість в ХУІІІст. – разом з діленням історії на три періода. Середні віки – не самий кращий з цих періодів, люди епохи Просвітництва називають його „Темними віками”.

Маркс запропонував свій підхід до вирішення питання періодизації середньовіччя, прив`язавши його до поняття феодального способа виробництва. Ця концепція поєднує способ виробництва з економічним устроєм і соціальними структурами.згдно цієї токи зору, Середньовіччя прирівнюєся до феодалізму і, відповідно, знаходиться між Античністю з характерним для неї рабовласницьким способом виробництва і Новим часом, де визначним способом виробництва є капіталістичий.Та феодальне середньовіччя займає часовий простір між падінням Римської імперії і промисловим переворотом.

Довге середньовіччя – це епоха володарювання хрсиянства,яке є одночасно і релігією,і ідеологією.Звідси – неможливість серйозного вивчення Середбовіччя у відриві від дослідження діяльності Церкви і впливу релігії. Довге Середньовіччя характеризується насамперед боротьбою двох, майже рівних по могутності сил – Бога і Диявола, хоча теоретично другий знаходиться у підпорядкуванні у першого: боротьба відбувається в людині і навколо людини. Диявол народжується разом з Середніми віками і разом зх ними помирає.

Ще в пізній Античності християнство стало тією об`єднуючою оболонкою, що змогла вмістити самі різні погляди, уявлення і настої. По суті, християнство часу переходу від античності до середньовіччя було дуже сприйнятливою формою, що відповідає потребам масової свідомості епохи. Середньовічна культура формувалася в регіоні, де ще нещодавно знаходився центр потужної римської цивілізації, що не змогла зникнути історично і одномоментно.

Навіть у найважчий для Західної Європи час не припинилася римська шкільна традиція. Середньовіччя сприйняло такий найважливіший її елемент, як система семи вільних мистецтв, що ділилася на два рівні: нижчий – що включав в себе – діалектику, граматику і риторику; і вищий - - у який входили арифметика, геометрія, музика й астрономія.

Найбільш яскраві явища в культурі кінця У – першої половини УІІст. Пов`язані з засвоєнням античної спадщини, що сприяло пожвавленню культурного життя в остготській Італії і вестготській Іспанії.

Так, Северин Боецій (бл.480-525) входить у число найбільш шанованих вчителів середньовіччя. Його трактати про арифметику і музику, твори по логіці і теології, переклади логічних творів Аристотеля стали фундаментом середньовічної освіти і філософії. Виношуються вже плани створення першого університету на Заході.

Вестготська Іспанія висунула Ісідора Сивільського (бл.570-636), за яким закріпилася слава першого середньовічного енциклопедиста. Його головний твір „Етимології” у 20 книгах – зведення того, що збереглося від античного знання.

Спадкоємність у культурі того часу не була і не могла бути повною спадкоємністю досягнень класичної античності. Боротьба йшла за те, щоб зберегти лише незначну уцілілу частину культурних цінностей і знань попередньої епохи.

Довге Середньовіччя модна уявити і як період, під час якого на Заході виникає трьохфункціональна схема, яку вивів Жорж Дюмезіль; перші спроби сформулювати цю схему були зроблені в Іхст. В Англіі, а в ХІ вона набула класичної формуліровки: „ті, хто моляться”, „ті, хто борються”, „ті, хто працюють”, тобто священики, воїни і селяне. Схема ця, яка була покладена в основу ділення суспільства проіснувала до Французької революції.

При переході від Античності до Середньовіччя відбулася зміна засобів та шляхів досягнення мети, що є свідченням появи нового суспільства. В той же самий час були зміни в інтелектуальній сфері, де не дивлячись на варваризацію, йшов пошук цінностей, які є не менш важливими, ніж цінності греко-римської культури.

З точки зору культури Середньовіччя – це період між зникненням античних шкіл і введенням всезагальної шкільної освіти в ХІХст, час повільного оволодіння грамотою., період віри в чудеса, ера тривалого діалогу між ученою культурою і культтурою народною

Довге Середньовіччя можна поділити на проміжні періоди:

- раннє Середньовіччя (ІУ-ІХст.), яке включає в себе пізню Античність і становлення феодальної системи;

- класичне Середньовіччя (Х-ХІУст.), час великого підйому, до якого слід звести власне Середньовіччя, якщо ми хочемо зберегти це вузьке визначення;

Пізнє Середньовіччя, або час кризи, яке вразило Європу в ХІУ-ХУІст.; епоха абсолютної монархії, яка призвела до згасання феодального устрою, який завершив своє існування в період між Англійською та Французькою революціями.

Чим концепція довгого Середньовіччя є цікавою сьогодні і що, зокрема, вона дає західному суспільству?

Довге Середньовіччя дозволяє зрозуміти прагнення людей цієї епохи, яка була епохою голоду і великих епідемій, але одночасно епохою соборів і замків, епохою, коли відкривали місто, університет, виделку, шкіряну одежу, сонечну систему, кровообмін, терпимість.

2. Середньовічна людина:

На відміну від античної людини, для людини середньовіччя велике значення мала природа. Природа для них – це 4 елемента, котрі утворюють всесвіт і людину, всесвіт в мініатюрі, мікрокосм. Як пояснюють середньовічні джерела, тілесна людина утворена з 4 елементів, „а тому її називають мікрокосмом, тобто зменшеним світом.” Насправді людина складається з землі (плоть), води (кров), повітря (дихання) та вогню (теплота). Таке бачення було характерним для всіх прошарків суспільства.

Земля, згідно поглядів середньовічних людей поділялася на три частини – Європу, Азію, Африку – але вони прагнули ототожнити кожну з них з певним релігійним простором.

Реальністю був християнський світ. Саме через християнство середньовічна людина визначала і все людство, і своє відношення до інших. І насамперед, своє відношення до візантійця.

З 1054р. Візантієць вважався єретиком. В середині ХІІст, під час ІІ хрестового походу, західний фанатик єпископ Лангрський уже мріяв про перемогу над Константинополем і примушував французького короля Людовика УІІ заявити, що візантійці не є „християнами на справі, а лише по імені”, що вони показали себе виновними у єресі, а велика частина хрестоносців припускала, що „греки зовсім не були християнами і що вбивати їх – це менше, ніж ніщо”. Цей антагонізм був результатом віддалення. Античні люди і люди середньовіччя не розуміли більше один одного, особливо західні люди, серед яких навіть самі вчені не знали грецької мови. Це непорозуміння переросло у ненависть. По відношенню до греків латиняне випромінювали суміш заздрості та презирства, яка йшла від почуття неповноціності. Латиняне звинувачували греків в тому, що вони були високомірними, трусливими, непостійними. Але насамперед, вони звинувачували їх в багатстві. Це була рефлекторна реакція воєвничого та бідного варвара на багату цивілізовану людину.

Середньовічне суспільство – це суспільство закрите, вороже до інших – було свого роду губкою, яке вбирало в себе все цінне, що йшло ззовнє. На технічному рівні воно було перетворене завдяки запозиченням таким, як водяний або повітряний млин, який прийшов зі Сходу; в економічному плані – воно тривалий час було пасивним по відношенню до Візантії та ісламу; воно отримувало майже все з Константинополя чи Александрії; його мистецтво сприяло розвитку варварської ювелирної майстерності; візантійське та мусульманське золото та срібло сприяло його переходу до грошового господарства;його наука, яка зверталася до грецьких джерел через посередництво арабів – все це трималося на запозиченнях.

Яскравою сторінкою середньовічної культури була лицарська культура. Її творцем і носієм був військово-аристократичний прошарок, що зародився ще в ранньому середньовіччі і досягнув розквіту в ХІ-ХІУст. Лицар – це той, хто „шляхетно чинить і веде шляхетний спосіб життя”. З лицарством пов`язане виникнення куртуазної (придворної) культури, особливого стилю поведінки, побуту, вираження почуттів. Культ дами став найважливішим елементом куртуазності.

Структура суспільства представлена у вигляді трьох щаблів – духовенство, яке піклувалося про душу людини, дворянство (лицарство, яке було засноване на поєднанні прав на землю з політичною владою ) займалося державними справами, народ – працював.

Тим самим, християнський взірець людини трансформувався в сословні ідеали людського життя. Цікавою особливістю цього процесу було формування монашества ( одним з перших орденів західної церкви був бенедектинський Уіст, характерною особливістю якого було практичне милосерддя, висока оцінка праці, активна участь в економічному житті суспільства). Монашество було результатом переходу від суспільного очікування царства Божого на Землі до досягнення індивідуального спасіння шляхом аскетичного „розп`яття” Христа при житті.

Людина Середньовіччя була вічним яблуком роздора між Богом і Дияволом. Великою єресю середніх віків, яке приймало різні форми, було маніхейство. Його основу складала віра у двох богів – бога добра і бога зла, творця і господина земного світу. Самою великою оманою маніхейства було те, що ця єресь ставила на одну дошку Бога і Сатану, Диявола і Доброго Бога.

Диявол з`являвся у двох іпостасях: спокусителя і переслідувача. В чому не сумнівалася середньовічна людина, так це в тому, що не тільки диявол міг подібно Богу, і зрозуміло з його дозволу – творити чудеса, але цією здатністю володіли також і смертні, звертаючи її на благо або на зло. Звідси, подвійне відношення до чорної та білої магії.

Для дворянства були характерні інші уявлення про людину та її місце у світі. Лицарський ідеал людиниприпускав здатність походження, хоробрість, прагнення до подвигів, благородство, вірність Богу, своєму серьору, чарівній дамі, слову, хоча це стосувалося лише відносин з „благородними людьми”, але не з народом. В цих умовах свобода людина не просунулася далі свободи вибору свого господаря. Якщо в античному світі громадянин полісу відчував свою єдність з соціальним цілим в повсякденному житі, то середньовічна цілісність різко відрізнялася від полісної своєю ієрархічністю. Середньовічна людина цей зв`язок з цілим відчувала лише духовно, через Бога. Тим самим в середні віки почався перехід від рабовласницької спільноти рівних, вільних громадян – до феодальної ієрархії сеньорів і вассалів, від етики державності – до етики державності – до етики особистого служіння.

Середньовічний тип відношення людини до світу складається на основі феодальної власності, духовного домінування християнства, домінування універсального, цілого, вічного над індивідуальним, мінливим. В цих умовах важливим досягненням середньовічної культури став поворот до осмислення проблеми становлення людини як особистості. До ХІІІ ст. була тяга до загального, принципова відмова від індивідуального. Головною для людини була типічність. Людина прагнула бути „як всі”, що було втіленням християнської доброчинності. Після ХІІІст. Відбувся світоглядний поворот, все більш усвідомленим було прагнення особистості на визнання. Цей процес йшов поступово, і почався він з усвідомлення належності людини не тільки до християнського світу, але й до свого сословія, колективу, людина ставала людиною настільки, наскільки була визнана колективом. Людина ставала колективною особистістю.

Характеристикою середньовічної людини є – виконання людиною своїх соціальних ролей. Власне, у зрілому середньовіччі людина виступала не стільки як особистість, скільки як її соціальна роль (купець, лицар, ремісник), тобто життя людини є виконання своєї соціальної ролі, яка втілюється у професії. Людина ототожнювалася зі своєю професією. По мірі того, як людина починала відчувати свою самостійність у економічній сфері, яка постійно зростала, вона все більше усвідомлювала своє протиставлення соціальному колективу. Звідси і нові вимоги до духовного світу людини.

Головною рисою духовної культури Середньовіччя є домінування християнської релігії. Вона виступає як новий світоглядний поворот в свідомості, як вираз потреби на святе, чисте життя, яка виникає у людини, стомленої плотським активізмом пізньої римської античності. Язичні релігії були не готові до цього. Християнство було свого роду „золотою серединою”, компромісом духу та плоті, бо Христос воскресає як тілесна істота, яка має плоть і кров.

Починаючи з Хст. І до епохи Просвітництва (кін.ХУІІ-поч.ХУІІІ) християнство стало релігією, яка увійшла у життя кожного європейця з моменту його народження, супроводжувала його на протязі всього його земного існування і вводила в потойбічний світ.