Зву­ко­ут­во­рен­ня, ата­ка зву­ку

Мі­с­цем утво­рен­ня зву­ку є го­р­тань з її го­ло­со­вою ча­с­ти­ною – го­ло­со­ви­ми зв’я­з­ка­ми. Взя­те під час ди­хан­ня по­ві­т­ря, зу­пи­ня­єть­ся під зі­мк­ну­ти­ми скла­д­ка­ми, які під ти­с­ком роз’­єд­ну­ють­ся та ко­ли­ва­ють­ся, ви­пу­с­ка­ю­чи ча­с­ти­ну по­ві­т­ря на­зо­в­ні. Тиск під скла­д­ка­ми від­ра­зу ж зме­н­шу­єть­ся і во­ни знов зми­ка­ють­ся, що в свою чер­гу ви­кли­кає но­ве під­ви­щен­ня ти­с­ку в тра­хеї та бро­н­хах. Тоб­то, від­бу­ва­єть­ся но­ва ата­ка по­ві­т­ря, що роз­ми­кає скла­д­ки. Цей про­цес від­бу­ва­єть­ся ба­га­то­ра­зо­во. Ви­со­та зву­ку за­ле­жить від то­го, до якої мі­ри при спі­ві на­тя­гу­ють­ся го­ло­со­ві скла­д­ки (чим бі­ль­ше во­ни на­тя­г­не­ні – тим ви­ще звук). Си­ла зву­ку за­ле­жить від ам­п­лі­ту­ди ко­ли­вань го­ло­со­вих скла­док, під ти­с­ком по­ві­т­ря­но­го по­то­ку з ле­гень (чим бі­ль­ша ам­п­лі­ту­да – тим гу­ч­ні­ший звук).

Ві­до­мо, що звук, який ми чу­є­мо, скла­да­єть­ся не тіль­ки з ос­но­в­но­го то­ну, а й з до­да­т­ко­вих при­зву­ків, що ма­ють на­зву обе­р­тони, і які зба­га­чу­ють тембр го­ло­су.

Тембр – це за­ба­р­в­лен­ня зву­ку, за­вдя­ки яко­му від­рі­з­ня­ють­ся зву­ки од­ні­єї й ті­єї ж са­мої ви­со­ти у ви­ко­нан­ні рі­з­них го­ло­сів або ін­стру­ме­н­тів.

М’я­кість, гли­би­на, окру­г­лість те­м­б­ру вка­зу­ють на пе­ре­ва­гу ни­зь­ких обе­р­то­нів, а яс­к­ра­вість, го­с­т­ро­та – на до­мі­ну­ван­ня ви­со­ких при­зву­ків. В утво­рен­ні те­м­б­ру бе­руть участь

ü ре­зо­на­то­ри,

ü ди­ха­ль­ний стовп,

ü го­р­тань.

Ата­ка – по­ча­ток зву­ку – від­по­ві­да­ль­ний мо­мент зву­ко­ут­во­рен­ня. Ата­ка зву­ку впли­ває на якість спі­ва­ць­ко­го ди­хан­ня, тембр зву­ку, фо­р­му­ван­ня го­ло­сних. Не­пра­ви­ль­на ата­ка – в’я­лість по­да­чі зву­ку, йо­го не­зі­б­ра­ність, рі­з­кість, за­ти­с­не­ність, від­су­т­ність гну­ч­ко­с­ті – мо­же бу­ти при­чи­ною не­пра­ви­ль­но­го ін­то­ну­ван­ня.

При­йн­я­то роз­рі­з­ня­ти три ос­но­в­ні ти­пи ата­ки зву­ку: м’я­ка, тве­р­да і при­ди­хо­ва (пе­ре­дди­ха­ль­на). М’я­ка ата­ка зву­ку ха­ра­к­те­ри­ху­єть­ся од­но­ча­с­ним за­ми­кан­ням го­ло­со­вих зв’я­зок з по­ча­т­ком ви­ди­ху, во­на зу­мо­в­лює спо­кій­ний пла­в­ний по­ча­ток зву­ко­ут­во­рен­ня. При тве­р­дій ата­ці зву­ку го­ло­со­ва щі­ли­на ті­с­но за­ми­ка­єть­ся пе­ред по­ча­т­ком ви­ди­ху. Утво­рен­ня зву­ку від­бу­ва­єть­ся в ре­зуль­та­ті “про­ри­ву” під­зв’я­зо­чо­но­го по­ві­т­ря че­рез зі­мк­ну­ті зв’я­з­ки. При­ди­хо­ва (пе­ре­дди­ха­ль­на) ата­ка ха­ра­к­те­ри­зу­єть­ся за­ми­кан­ням го­ло­со­вих зв’я­зок пі­с­ля по­ча­т­ку ви­ди­ху в ре­зуль­та­ті чо­го пе­ред зву­ком утво­рю­єть­ся ко­ро­т­ке при­ди­хо­ве (пе­ре­дди­ха­ль­не) “х”. Спі­ва­ць­ка прак­ти­ка за­тве­р­ди­ла, як ос­но­в­ну, м’я­ку ата­ку зву­ку. Тве­р­ду ата­ку по­трі­б­но за­сто­со­ву­ва­ти з ве­ли­кою обе­ре­ж­ні­с­тю, спо­сте­рі­га­ю­чи, щоб не ви­ни­ка­ло “пе­ре­за­ми­кан­ня” зв’я­зок, яке по­ро­джує звук з го­р­ло­вим від­ті­н­ком, го­лос втра­чає гну­ч­кість, ру­х­ли­вість, ела­с­ти­ч­ність, об­тя­жує спів у вер­х­ньо­му ре­гі­с­т­рі. Спі­ва­кам не­об­хід­но во­ло­ді­ти всі­ма ви­да­ми ата­ки зву­ку.

В уч­бо­вій прак­ти­ці ши­ро­ко ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся рі­з­ні фо­р­ми ата­ки зву­ку. Так, як­що утво­рю­єть­ся в’я­лий, роз­сла­б­ле­ний, не­зі­б­ра­ний, не­то­ч­ний звук, за­сто­со­ву­ють тве­р­ду ата­ку. Для зві­ль­нен­ня “за­ти­с­не­но­го” зву­ку з го­р­ло­вим при­зву­ком ви­ко­ри­с­то­ву­ють рі­з­ні при­йо­ми, по­в’я­за­ні з при­ди­хо­вою (пе­ре­дди­ха­ль­ною) фо­р­мою зву­ко­ут­во­рен­ня. Най­більш до­ці­ль­ною в хо­рі є м’я­ка ата­ка.

4. Зву­ко­ве­ден­ня – ін­то­на­цій­не по­єд­нан­ня спі­ва­ць­ких зву­ків, злит­тя їх у фра­зи, ре­чен­ня, пе­рі­оди рі­з­ним спо­со­бом (штри­хом).

Legato – без­пе­ре­р­в­ний зв’я­з­ний спів – ос­но­в­на фо­р­ма зву­ко­ве­ден­ня. При legato всі го­ло­сні по­ви­нні бу­ти ті­с­но зв’я­за­ні між со­бою, їх ар­ти­ку­ля­ція ма­к­си­ма­ль­но на­бли­же­на. Ви­мо­ва го­ло­сних, змі­на ви­со­ти зву­ку і фо­р­ми го­ло­сних від­бу­ва­єть­ся шви­д­ко, без по­ру­шен­ня єди­но­го зву­ко­во­го стру­ме­ню. До най­більш роз­по­всю­дже­них не­до­лі­ків, які зу­стрі­ча­ють­ся при ви­ко­нан­ні legato, від­но­сять­ся:

1. “Зма­зу­ван­ня” окре­мих зву­ків, осо­б­ли­во в ни­с­хі­д­них ме­ло­ді­ях.

2. Зло­вжи­ван­ня portamento при пе­ре­хо­ді від од­но­го зву­ку до ін­шо­го.

3. Під­кре­с­лю­ван­ня до­да­т­ко­вим по­штовхом ди­хан­ня зву­ко­ви­со­т­них змін в ме­ло­ді­ї.

При ви­ко­нан­ні ме­ло­дії non legato зву­ки не зв’я­зу­ють­ся між со­бо­ю. Роз­діл зву­ків від­бу­ва­єть­ся за до­по­мо­гою ко­ро­т­ко­ча­с­ної за­три­м­ки (без по­но­в­лен­ня) ди­хан­ня пе­ред но­вим зву­ко­м.

При staccato звук ви­ко­ну­єть­ся ко­ро­т­ко, пі­с­ля чо­го на­сту­пає три­ва­ла па­у­за. По­но­в­лен­ня ди­хан­ня від­бу­ва­єть­ся ли­ше на ме­жах му­зи­ч­них фраз. Стру­мінь зву­ків, які ви­ко­ну­ють­ся на staccato від­по­ві­дає м’я­кій ата­ці. Го­лос на staccato по­ви­нен зву­ча­ти пру­ж­но, лег­ко, сві­т­ло, але не го­ло­сно. Ро­бо­та над staccato спри­яє ви­хо­ван­ню гну­ч­ко­с­ті го­ло­су, то­ч­но­с­ті ата­ки зву­ку, ви­пра­в­лен­ню ін­то­на­ції, зни­щен­ню “пі­д’ї­з­дів” то­що.

5. Спі­ва­ць­кий звук фо­р­му­єть­ся на го­ло­сних, в яких ви­яв­ля­ють­ся всі яко­с­ті го­ло­су. У спі­ві го­ло­сні ви­мо­в­ля­ють­ся чи­с­то, по­в­но­цін­но, яс­но. Во­ни по­ви­нні бу­ти ви­рі­в­ня­ні, зву­ча­ти од­на­ко­во во­ка­ль­но, збе­рі­га­ти те­м­б­ра­ль­ну спо­рі­д­не­ність. При­чо­му, в ни­ж­ній і се­ре­д­ній ча­с­ти­ні ді­а­па­зо­ну спо­сте­рі­га­єть­ся ли­ше де­яке збли­жен­ня форм го­ло­сних. У вер­х­ньо­му ре­гі­с­т­рі це збли­жен­ня зна­ч­но бі­ль­ше. Всі го­ло­сні по­ви­нні зву­ча­ти окру­г­ле­но, ледь за­те­м­не­но і рі­в­но. По­трі­б­но пра­г­ну­ти до то­го, щоб най­кра­щі те­м­б­ра­ль­ні яко­с­ті го­ло­су, знай­де­ні в зву­чан­ні од­ної із го­ло­сних бу­ли роз­по­всю­дже­ні і на всі ін­ші. Всі ака­де­мі­ч­ні хо­ри спі­ва­ють окру­г­ле­ним, при­кри­тим зву­ком, ви­рі­в­ня­ним по всьо­му ді­а­па­зо­ну го­ло­су. Щоб звук був при­кри­тий по­трі­б­но де­яке за­те­м­нен­ня те­м­б­ру шля­хом пе­ре­бу­до­ви вер­х­ніх ре­зо­на­то­рів. Окру­г­лен­ня зву­ку від­бу­ва­єть­ся за до­по­мо­гою на­дан­ня м’я­ко­му під­не­бін­ню ку­по­ло­по­ді­б­ної фо­р­ми і від­по­ві­д­ної фо­р­ми ар­ти­ку­ля­цій­но­му апа­ра­ту. При­крит­тя зву­ку від­бу­ва­єть­ся шля­хом пе­ре­бу­до­ви (роз­ши­рен­ня) ни­ж­ньої ча­с­ти­ни гло­т­ки. З про­бле­мою окру­г­лен­ня і при­крит­тя зву­ку ті­с­но по­в’я­за­ний та­кий ва­ж­ли­вий мо­мент у ви­хо­ван­ні спі­ва­ць­ко­го го­ло­су, як ви­рі­в­ню­ван­ня, сгла­джу­ван­ня ре­гі­с­т­рів. За­вдя­ки по­єд­нан­ню го­ло­вно­го і гру­д­но­го зву­чан­ня, го­лос на­бу­ває рі­в­ність про­тя­гом всьо­го ді­а­па­зо­ну.

У за­нят­ті з хо­ром слід па­м’я­та­ти:

ü Вер­х­ні і ни­ж­ні ча­с­ти­ни ді­а­па­зо­ну фо­р­му­ють­ся ли­ше пі­с­ля утво­рен­ня хо­ро­шої се­ре­ди­ни го­ло­су, шля­хом по­сту­по­во­го роз­ши­рен­ня цьо­го зву­чан­ня вго­ру і вниз. При­чи­ною не­рі­в­но­с­ті зву­чан­ня ре­гі­с­т­рів, скла­д­но­с­тей в ово­ло­дін­ні вер­х­нім ре­гі­с­т­ром у бі­ль­шо­с­ті ви­па­д­ків є пе­ре­ва­н­та­жен­ня го­ло­су в се­ре­д­ній ча­с­ти­ні ді­а­па­зо­ну.

ü Спі­ва­ць­кий звук по­ви­нен бу­ти окру­г­ле­ний і при­кри­тий по всьо­му ді­а­па­зо­ну го­ло­су. Більш “на­ту­ра­ль­не” зву­чан­ня за­сто­со­ву­єть­ся в ни­ж­ній ча­с­ти­ні ді­а­па­зо­ну. Осо­б­ли­ву ува­гу слід зве­р­та­ти на окру­г­лен­ня зву­ків, що на­бли­же­ні до меж ре­гі­с­т­рів. Пе­ре­хі­д­ні зву­ки слід при­кри­ва­ти.

ü До фо­р­му­ван­ня вер­х­ніх при­кри­тих зву­ків го­ло­су слід пе­ре­хо­ди­ти ли­ше пі­с­ля то­го, як знай­де­но пра­ви­ль­не зву­чан­ня в се­ре­д­ній ча­с­ти­ні ді­а­па­зо­ну. По­шук пра­ви­ль­но­го зву­чан­ня по­чи­на­єть­ся з при­ма­р­них то­нів. При­ма­р­ним на­зи­ва­єть­ся спі­ва­ць­кий звук, який зву­чить най­більш при­ро­д­но, ві­ль­но і за те­м­б­ром на­бли­жа­єть­ся до пра­ви­ль­но­го спі­ва­ць­ко­го то­ну.

ü При над­то від­кри­то­му зву­чан­ні го­ло­су в се­ре­д­ній ча­с­ти­ні ді­а­па­зо­ну, вер­х­ні зву­ки бу­дуть пе­ре­кри­ти­ми. Як­що се­ре­ди­ну фо­р­му­ва­ти ду­же ком­па­к­т­но, гу­с­тим зву­ком, вер­х­ній ре­гістр бу­де тя­ж­ко при­кри­ти.

ü Зву­ки вер­х­ньо­го ре­гі­с­т­ру до­ці­ль­но фо­р­му­ва­ти на м’я­кій ата­ці, ви­ко­ну­ва­ти на­спі­в­но, але ду­же ак­ти­в­но, на хо­ро­шій спі­ва­ць­кий опо­рі, ві­ль­но і лег­ко. Ви­со­кі но­ти не по­ви­нні ви­па­да­ти із за­га­ль­ної лі­нії зву­ко­ве­ден­ня, від­рі­з­ня­ти­ся за си­лою від ін­ших зву­ків ме­ло­ді­ї. Ка­те­го­ри­ч­но не­до­пу­с­ти­мо будь-­яке фо­р­су­ван­ня зву­ч­но­с­ті у вер­х­ній ча­с­ти­ні ді­а­па­зо­ну.

ü Лі­ри­ч­ні го­ло­си ко­ри­с­ту­ють­ся більш “сві­т­лим” при­кри­тим зву­ком, ніж дра­ма­ти­ч­ні.

ü При спі­ві при­кри­тим зву­ком не­об­хід­но збе­рі­га­ти від­чут­тя спі­ва­ць­кої опо­ри і го­ло­вно­го ре­зо­ну­ван­ня. Го­лос не по­ви­нен зву­ча­ти глу­хо.

ü Край­нім ви­со­ким зву­кам го­ло­су при­та­ман­не де­яке осві­т­лен­ня те­м­б­ру.

ü При фо­р­му­ван­ні зву­ку по­трі­б­но зав­жди зва­жа­ти на ре­гі­с­т­ро­ві осо­б­ли­во­с­ті го­ло­су, ме­жі ре­гі­с­т­рів і ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти те зву­чан­ня і той ме­ха­нізм зву­ко­ут­во­рен­ня, які ха­ра­к­те­р­ні да­но­му ти­пу го­ло­су на да­ній ча­с­ти­ні ді­а­па­зо­ну.

6. Ди­к­ція - якість, роз­бі­р­ли­вість ви­мо­ви те­к­с­ту. В хо­рі за­ле­жить від яко­с­ті ви­мо­ви те­к­с­ту ко­ж­ним спі­ва­ю­чим і хо­ром в ці­ло­му. Ди­к­ція по­ви­нна від­по­ві­да­ти ха­ра­к­те­ру тво­ру. 3 ме­тою до­ся­г­нен­ня ан­са­м­б­лю та чі­т­ко­с­ті ди­к­ції, ви­мо­ва спі­ва­ків по­ви­нна бу­ти зве­де­на до од­на­ко­во­с­ті. Для тре­ну­ван­ня ар­ти­ку­ля­цій­но­го апа­ра­ту ре­ко­ме­н­ду­єть­ся вда­ва­тись до спе­ці­а­ль­них вправ: чи­та­ти хо­ром сло­ва тво­ру, що ви­вча­єть­ся, в до­ві­ль­них те­м­пах без му­зи­ки; ви­го­ло­шу­ва­ти текст в за­да­но­му ри­т­мі, спів ско­ро­мо­вок, му­зи­ч­но-­ло­го­пе­ди­ч­не роз­спі­ву­ван­ня то­що.

Ор­фо­епія (гр. ор­фос - пра­ви­ль­ний, епос мо­ва) – пра­ви­ль­ність ви­мо­ви те­к­с­ту.

Хо­ро­ве ми­с­те­ц­т­во – це ми­с­те­ц­т­во, яке об’­єд­нує му­зи­ку та по­езі­ю. У хо­ро­шо­го хо­ру во­є­ди­но зли­ті ві­ль­но­п­ли­ну­чий при­ро­д­ній во­ка­ль­ний звук та жи­ве ви­ра­з­не сло­во. До­не­сен­ня до слу­ха­чів по­ети­ч­но­го те­к­с­ту за­ле­жить від ди­к­ції хо­ру – ви­мо­ви го­ло­сних та при­го­ло­с­них – і ор­фо­епії – до­де­р­жан­ня ви­мо­в­них норм (фо­не­ти­ч­них і гра­ма­ти­ч­них), які при­йн­я­ті в да­ній лі­те­ра­ту­р­ній мо­ві. Від яко­с­ті ди­к­ції зна­ч­ною мі­рою за­ле­жить во­ка­ль­на сто­ро­на ви­ко­нан­ня. “Хо­ро­шо ска­зан­ное – на­по­ло­ви­ну спе­то” – за­зна­ча­ли М.І. Глі­н­ка та Ф.І. Шаляпін. При­йн­я­то роз­рі­з­ня­ти три ви­ди ви­мо­ви – по­бу­то­ва, сце­ні­ч­на мо­ва, спі­ва­ць­ке ви­мо­ва. Спе­ци­фі­ка спі­ва­ць­кої ди­к­ції в ней­т­ра­лі­за­ції го­ло­сних, три­ва­ло­му ви­три­му­ван­ні зву­ку на го­ло­сних, ви­мо­в­лен­ня їх в рі­з­них ре­гі­с­т­рах най­більш на­бли­же­но, ніж в по­бу­то­вій мо­ві, у швид­ко­му ви­мо­в­лен­ні при­го­ло­с­них з від­не­сен­ням їх в се­ре­ди­ні сло­ва до на­сту­п­но­го го­ло­сно­го. Ха­ра­к­тер спі­ва­ць­кої ди­к­ції за­ле­жить від ха­ра­к­те­ру му­зи­ки, змі­с­ту тво­ру, йо­го об­ра­зів. При ви­ко­нан­ні шви­д­ких тво­рів слід по­ле­г­шу­ва­ти си­лу зву­ку, сло­ва ви­мо­в­ля­ти лег­ко, “бли­зь­ко” і ду­же ак­ти­в­но при мі­ні­ма­ль­но­му ру­сі ар­ти­ку­ля­цій­но­го апа­ра­ту. В дра­ма­ти­ч­них тво­рах, свя­т­ко­вих гі­м­нах сло­ва ви­мо­в­ля­ють­ся зна­чи­мо, при більш “кру­п­ній” ар­ти­ку­ля­ції, а в спо­кій­них, на­спі­в­них – текст ви­мо­в­ля­єть­ся м’я­ко, в ма­р­шо­вих – ска­н­до­ва­но, тве­р­до. Всі спі­ва­ки хо­ру по­ви­нні ово­ло­ді­ти на­ви­ч­кою єди­ної ма­не­ри ар­ти­ку­ля­ці­ї. Най­ча­с­ті­шим не­до­лі­ком ди­к­ції є не­чі­т­ка ви­мо­ва кі­н­ців слів, “за­па­дан­ня” при­го­ло­с­них, які за­ве­р­шу­ють сло­во. Ін­ший, до­сить роз­по­всю­дже­ний не­до­лік, – ни­зь­ке ін­то­ну­ван­ня при­го­ло­с­них, в ре­зуль­та­ті чо­го у ви­ко­нан­ні ви­ни­ка­ють “пі­д’ї­з­ди”, глі­са­н­до на по­ча­т­ку зву­ку, а то­му в спі­ві при­го­ло­с­ні по­трі­б­но ви­мо­в­ля­ти на ви­со­ті го­ло­сної, до якої во­ни при­ля­га­ють. Осо­б­ли­во це сто­су­єть­ся ви­со­ко­го ре­гі­с­т­ру. Що­до пер­шо­го не­до­лі­ку, спі­ва­кам по­трі­б­но ово­ло­ді­ти при­йо­мом “ски­дан­ня” ди­хан­ня, тоб­то ви­ди­ха­ти по­ві­т­ря ра­зом з остан­ньою при­го­ло­с­ною (в кі­н­ці фра­зи). З ме­тою до­ся­г­нен­ня чі­т­кої ди­к­ції де­які ке­рі­в­ни­ки хо­рів ви­ма­га­ють пе­ре­бі­ль­ше­но­го (“по­д­во­є­но­го”, “по­т­ро­є­но­го”) ви­мо­в­лен­ня при­го­ло­с­них. В окре­мих ви­па­д­ках це до­пу­с­ти­мо. Але при ча­с­то­му ви­ко­ри­с­тан­ні цьо­го при­йо­му ви­ко­нан­ня втра­чає на­спі­в­ність, ка­н­ти­ле­ну. На якість ви­мо­ви те­к­с­ту впли­ва­ють те­си­ту­р­ні умо­ви та си­ла зву­ку. Як пра­ви­ло у ви­со­кій те­си­ту­рі сло­ва ви­мо­в­ля­ти скла­д­ні­ше, ніж у се­ре­д­ній. Най­кра­щі умо­ви для ви­мо­ви те­к­с­ту – по­мі­р­на си­ла зву­ч­но­с­ті. При ви­ко­нан­ні хо­ром тво­рів, на­пи­са­них у шви­д­ких те­м­пах, не­ле­г­ко до­ся­г­ну­ти чі­т­ко­с­ті у ви­мо­ві.

В укра­ї­н­сь­кій мо­ві 5 ос­но­в­них го­ло­сних: а, о, у, е, і; 4 йо­то­ва­них – я, ю, є, ї та и. Йо­то­ва­ні го­ло­сні є скла­до­ви­ми, во­ни скла­да­ють­ся з ос­но­в­них, пе­ред яки­ми до­да­єть­ся на­пів­го­ло­с­ний звук – -й-, цей звук ви­мо­в­ля­єть­ся ду­же ко­ро­т­ко, пі­с­ля чо­го ар­ти­ку­лю­єть­ся ос­но­в­на го­ло­сна (йа – я, йу – ю). При­го­ло­с­ні зву­ки роз­па­да­ють­ся на де­кі­ль­ка груп. Со­но­р­ні при­го­ло­с­ні – м, н, л, р – це зву­ки, які мо­ж­на спі­ва­ти, то­ч­но ін­то­ну­ва­ти. Ін­ші при­го­ло­с­ні цих яко­с­тей не ма­ють. Пе­р­ші 6 при­го­ло­с­них ал­фа­ві­ту – дзві­н­кі (б, в, г, д, ж, з) ви­мо­в­ля­ють­ся за уча­с­тю го­ло­со­вих зв’я­зок; всі ін­ші, окрім со­но­р­них, глу­хі, в їх ви­мо­ві го­ло­со­ві зв’я­з­ки уча­с­ті не бе­руть.

Спів – це ому­зи­че­на мо­ва. В її утво­рен­ні, як і в роз­мо­ві бе­руть участь ор­га­ни над­ста­в­ної тру­би. Ця ча­с­ти­на го­ло­со­во­го апа­ра­ту, що фо­р­мує зву­ки мо­ви на­зи­ва­єть­ся ар­ти­ку­ля­цій­ним апа­ра­том, а ор­га­ни, що вхо­дять у йо­го склад – ар­ти­ку­ля­цій­ни­ми ор­га­на­ми: ро­то­ва по­ро­ж­ни­на з язи­ком, м’я­ким під­не­бін­ням, ни­ж­ньою ще­ле­пою; тве­р­де під­не­бін­ня, го­р­тань, гу­би, зу­би. Ро­бо­та цих ор­га­нів, що спря­мо­ва­на на утво­рен­ня зву­ків мо­ви (го­ло­сних та при­го­ло­с­них) на­зи­ва­єть­ся ар­ти­ку­ля­ці­є­ю.

Го­ло­сні зву­ки за­ро­джу­ють­ся в го­р­та­ні при вза­є­мо­дії го­ло­со­вих скла­док та ди­хан­ня. Утво­ре­ні при цьо­му зву­ко­ві хви­лі ві­ль­но ви­ли­ва­ють­ся че­рез ро­то­г­ло­то­ч­ний ка­нал на­зо­в­ні.

Фо­р­му­ван­ня при­го­ло­с­них від­бу­ва­єть­ся ін­ак­ше. Во­ни утво­рю­ють­ся в ро­то­вій по­ро­ж­ни­ні. Ор­га­ни ро­то­вої по­ро­ж­ни­ни (язик, м’я­ке та тве­р­де під­не­бін­ня, гу­би, зу­би) ство­рю­ють пе­ре­шко­ди по­то­ку ди­хан­ня та зву­ко­вих хвиль, при цьо­му утво­рю­ють­ся шу­ми, які ми і на­зи­ва­є­мо при­го­ло­с­ни­ми зву­ка­ми.

Му­зи­ч­ни­ми зву­ка­ми мо­жуть бу­ти тіль­ки та­кі, в яких ви­ра­же­ний ос­но­в­ний тон (го­ло­сні зву­ки, що спі­ва­ють­ся).